.

Державний кредит (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1369 5268
Скачать документ

Реферат на тему:

Державний кредит

Державний кредит — це специфічний елемент державних фінансів, в якому
держава відіграє роль позичальника коштів (найчастіше), кредитора або
гаранта повернення коштів. Держава змушена бути позичальником коштів у
зв’язку з необхідністю вирішити такі завдання:

• збалансованість бюджету;

• фінансова підтримка сфери виробництва;

• розвиток соціальної сфери.

Залучення коштів до бюджету завжди обмежене рівнем оподаткування,
підвищення якого може зашкодити економічній діяльності підприємницьких
структур і підвищенню добробуту населення. Тому держава на фінансування
своїх потреб використовує інші джерела, намагаючись збалансувати доходи
бюджету з поточними та капітальними витратами. Найпростішим і
найдешевшим способом покриття видатків є грошова емісія. Проте уряд,
який постійно покриває дефіцит бюджету за рахунок емісії, стимулює
інфляцію в економіці, розширюючи сукупний попит без відповідного
додаткового підвищення пропозиції предметів споживання. Це призводить до
підвищення цін і вкрай негативно позначається не тільки на життєвому
рівні населення, а й на фінансовому стані держави.

Привабливішим порівняно із заходами, що збільшують грошову масу, є
залучення коштів на внутрішньому та зовнішніх фінансових ринках у формі
державного кредиту за умови його ефективного використання. У цьому разі
держава є позичальником, а кредиторами можуть бути юридичні та фізичні
особи (як резиденти, так і нерезиденти), міжнародні фінансові
організації, іноземні держави.

Циклічність економічного розвитку визначає рівень використання державою
позичених коштів. В умовах спаду економіки країна збільшує розміри
позик. Але прямої залежності між державними позиками і станом економіки
держави не існує. Високорозвинені країни навіть в періоди стабільного
розвитку можуть збільшувати свої боргові зобов’язання.

Можливість державного запозичення ґрунтується на виконанні грошима
функції нагромадження. У суб’єктів підприємницької діяльності тимчасово
з’являються вільні кошти, які вони можуть спрямувати на ринок державних
цінних паперів. Сезонність виробництва і коливання надходжень від
реалізації продукції, амортизаційні відрахування і система розподілу
прибутку істотно впливають на обсяги кредитних ресурсів підприємств і є
основою для фінансування держави. Серед населення так само відбувається
постійний рух коштів; часовий розрив між отриманням доходів і витратами
є вагомим джерелом державного кредиту. Тому за економічною сутністю
державний кредит є формою вторинного перерозподілу ВВП, доходів і
нагромаджень — прибутку, заробітної плати, амортизації тощо, частина
яких перерозподіляється через бюджетну систему у вигляді податків,
зборів, платежів, а решта може використовуватись як позика державі.
Перерозподільний характер державного кредиту особливо виявляється при
сплаті доходів кредиторам за рахунок коштів Державного бюджету, основною
частиною яких є податки з юридичних і фізичних осіб.

Крім розподільної функції державний кредит виконує також регулюючу та
контролюючу функції. Беручи участь у кредитних відносинах, держава може
впливати на грошовий обіг, рівень процентних ставок на фінансовому
ринку, на виробництво і зайнятість, а отже, здійснювати регулюючу
функцію у визначенні макроекономічної політики. Проте механізм впливу
зовнішніх позик на макроекономічну ситуацію неоднозначний і має
розглядатися з урахуванням впливу обсягів інвестицій на темпи
економічного розвитку, оскільки наслідком нераціональних і зайвих
зовнішніх запозичень можуть бути такі боргові зобов’язання перед
нерезидентами, які в майбутньому значно обмежать свободу здійснення
економічної політики. Контролююча функція здебільшого забезпечує цільове
використання коштів, своєчасність розрахунків за борговими
зобов’язаннями; її виконують як державні, так і недержавні
фінансово-кредитні інститути.

Державний кредит відрізняється від банківського метою і призначенням
залучених коштів, джерелами погашення позик, формами гарантій, впливом
на грошову масу, функціями, які виконують суб’єкти кредитних відносин.

Визначальним фактором, що істотно впливає на вартість отримання
кредитів, їх форми, умови повернення, є довіра до країни, яка має бути
стабільним гарантом повернення та збільшення залучених коштів.
Популярність уряду чи окремих його лідерів позитивно позначається на
кількості бажаючих надавати кредити. Рух позикового капіталу у сфері
міжнародних економічних відносин багато в чому залежить від кредитного
рейтингу країни, що визначається економічним потенціалом країни, її
репутацією як позичальника, стабільністю її розвитку. Ще одна група
чинників є суто політичними. Наприклад, коли Росія оголосила дефолт
(неможливість сплачувати за борговими зобов’язаннями) і мала низький
кредитний рейтинг, це зовсім не означало припинення її фінансування з
боку іноземних країн та інститутів, зацікавлених у політичній
стабільності держави зі значним військовим потенціалом, зокрема ядерною
зброєю. В Україні вирішення актуальних проблем, пов’язаних із закриттям
або будівництвом атомних електростанцій, неможливе без залучення коштів
іноземних кредиторів.

Державний кредит може мати протилежні наслідки в коротко- та
довгостроковому періодах і здійснювати стимулюючий або руйнівний вплив
на економіку країни. Адже поряд зі зменшенням ризиків борг, розрахований
на погашення в надто короткий строк, призводить до підвищення
відсоткових ставок та ризику неплатежів, стимулюючи внутрішній попит й
економічний розвиток загалом, збільшення державного зовнішнього боргу та
його обслуговування одночасно посилює тиск на національну валюту та
валютні резерви; у разі надмірного використання кредиту на споживчі цілі
призводить до неплатоспроможності держави або значного скорочення її
видатків на фінансування соціально-економічних програм і збільшення в
майбутньому рівня оподаткування. Нераціональна структура залучення
іноземних позик (значна питома вага короткострокових позик) може
спричинити валютні та біржові кризи; значна заборгованість офіційним
кредиторам перешкоджає реалізації незалежної економічної політики.

Нещодавні кризи на світових ринках капіталу ще раз нагадали про
необхідність додержання зваженої та послідовної політики у сфері
державного зовнішнього запозичення. Витрачені неефективно залучені
фінансові ресурси ускладнюють погашення та обслуговування державного
зовнішнього боргу. Це особливо помітно при залученні фінансових ресурсів
під державні гарантії для впровадження тих чи інших проектів
підприємствами України. За більшістю таких проектів розрахунки із
зовнішніми кредиторами здійснюються за кошти державного бюджету,
перетворюючись на додаткові державні видатки.

У цьому зв’язку замість того, щоб надмірно покладатися на зовнішні
позики, слід стимулювати внутрішні нагромадження. Залучаючи зовнішнє
фінансування, пріоритет необхідно віддавати прямим іноземним
інвестиціям, оскільки вони зазвичай збільшують експортний потенціал
країни, не передбачають значних коливань грошової маси і позбавлені
спекулятивних ознак. Необхідно також ретельно аналізувати здатність
обслуговування країною боргу в майбутньому і використовувати залучені
кошти переважно на фінансування капіталовкладень, дохідність яких
покриває витрати на обслуговування боргу.

Основними формами державного кредиту є державні, казначейські та
гарантовані позики.

Державна позика є одним з найважливіших структурних компонентів у
фінансовій системі багатьох країн, що утворюється внаслідок мобілізації
державою ресурсів на внутрішніх і міжнародних ринках капіталу; у
результаті нагромаджуються зобов’язання держави перед кредиторами, що
мають бути покриті за рахунок бюджету країни-позичальника в майбутньому.

Казначейські позики як форма державного кредиту відображають відносини,
коли держава відіграє роль кредитора, надаючи фінансову допомогу
підприємствам за рахунок бюджетних коштів на умовах кредитування.

Гарантовані позики — це така форма державного кредиту, коли уряд
гарантує повернення позик, які отримують юридичні особи (підприємства,
організації).

Державні гарантії надаються на умовах платності, строковості, майнового
забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб’єктів.

Надавати гарантії щодо повернення боргів кредиторам у межах повноважень,
встановлених законом України про Державний бюджет або рішенням про
місцевий бюджет, можуть відповідно міністри фінансів України і АРК, а
також керівники виконавчих органів міських рад.

За радянських часів особливою формою державного запозичення було
використання коштів позикового фонду: держава акумулювала через кредитні
установи частину коштів, як правило, без випуску державних цінних
паперів та інших боргових інструментів.

У трансформаційній економіці постсоціалістичного типу, якій притаманне
прагнення до інтеграції з європейськими структурами, перевага надається
сучасним ринковим формам державного кредиту — державним позикам. Вони
класифікуються за певними ознаками:

1. За емітентами боргових зобов’язань позики поділяються на державні
(випускаються центральними органами управління і надходять до Державного
бюджету) і місцеві (випускаються місцевими органами управління і
спрямовуються у відповідні місцеві бюджети). На відміну від державних
місцеві позики (як внутрішні, так і зовнішні) зазвичай мають чітку
цільову спрямованість і випускаються для фінансування конкретних
економічних чи соціальних програм.

2. За видами кредиторів розрізняють кредити, які можуть надаватися
міжнародними фінансовими організаціями (Світовим банком, МВФ,
Європейським банком реконструкції і розвитку), іноземними державами та
іншими кредиторами.

3. За місцем розміщення позики поділяються на внутрішні — функціонують
на внутрішньому фінансовому ринку і зовнішні — функціонують на
зовнішньому ринку кредитних ресурсів. В Україні понад 70 % державних
позик складаються із зовнішніх запозичень.

4. За правовим оформленням розрізняють державні позики, які надаються на
основі угод, і позики, що забезпечуються випуском цінних паперів. В
Україні, як і у світовій практиці, використовують обидві форми: першу,
як правило, для оформлення кредитів від урядів інших країн, міжнародних
організацій та фінансових інститутів; другу — для мобілізації коштів на
внутрішньому фінансовому ринку, тобто випуск облігацій внутрішньої
державної позики (ОВДП), а також на міжнародних ринках позикового
капіталу — євробондів та облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП).

Державні позики можуть оформлятися у вигляді облігацій, казначейських
векселів, казначейських нот, ощадних облігацій. У вітчизняній практиці
державні цінні папери випускаються у вигляді облігацій та казначейських
зобов’язань (векселів).

Облігації— боргові зобов’язання держави, за якими у встановлені строки
повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу.
Облігації можуть випускатися на покриття дефіциту бюджету (знеособлені)
та під конкретні проекти (цільові). Державні облігації у світовій
практиці зазвичай випускаються на довгостроковий період — 10-20 років
(іноді на середньостроковий).

Казначейські зобов боргові зобов’язання, що спрямовуються на покриття
бюджетного дефіциту, з виплатою доходів у формі процента. Як правило,
ними оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові —
казначейські ноти). Сформований

ринок державних цінних паперів справедливо вважається одним з показників
високого ступеня економічного розвитку сучасної країни. У світовій
історії використання державних цінних паперів відомо значно більше їх
форм, ніж передбачено в українському законодавстві.

Однією з найперспективніших нині політик формування структури державного
зовнішнього боргу є вихід на міжнародні ринки капіталу.

Значні обсяги ресурсів, які можна мобілізувати під нижчий процент, ніж
на внутрішньому ринку, на середньо- та довгостроковий періоди, дають
змогу збільшити ефективність публічних запозичень за рахунок як
мінімізації витрат, так і підвищення мобільності системи запозичень та
активізації управління боргом ринковими засобами.

Інструментом залучення державами коштів на міжнародному ринку капіталів
є міжнародні облігації, випущені емітентом у зарубіжній країні. Це
єврооблігації, зарубіжні, глобальні та паралельні облігації.

Єврооблігації — це облігації, випущені емітентом у іншій країні,
деноміновані в євровалюті й розміщені міжнародним синдикатом фінансових
установ.

Зарубіжні облігації — це цінні папери, що випускаються емітентом на
зарубіжному внутрішньому ринку, як правило, деноміновані у валюті
зазначеного ринку і розміщуються національним синдикатом
країни-кредитора. До зарубіжних облігацій належать:

• “Янкі” (емісія в доларах США, яка здійснюється нерезидентами США,
гарантується синдикатом переважно американських фінансових установ,
менеджером якого завжди є американський інвестиційний банк, і
розміщується переважно у США. Випускаються тільки в іменній формі);

• “Самурай”, “Шибосай” (приватне розміщення нерезидентами на фінансовому
ринку Японії), “Бульдог” (на ринку Великобританії), “Матадор” (на ринку
Іспанії).

Глобальні облігації— це облігації, що одночасно розміщуються як на
євроринку, так і на внутрішніх ринках; при цьому вони вільно обертаються
між ринками.

Паралельні облігації— це позика, що складається з кількох кредитів, які
одночасно розміщуються в різних країнах, причому кожна країна-учасниця
залучає один або кілька кредитів у національній валюті. Умови випуску
цих облігацій максимально стандартизовані

й різняться тільки у виключних випадках (випускаються на пред’явника).
Вперше концепцію паралельних облігацій запропонував американський
інвестиційний банк “JP Morgan”, і це було пов’язано з планами ЄС
запровадити в 1999 р. єдину валюту — евро. Механізм паралельних
облігацій полягає в тому, що емітент одночасно здійснює кілька емісій
єврооблігацій, деномінованих у валютах, які найвірогідніше увійдуть у
перший раунд валютного союзу. Кожна емісія має однакові умови (купон,
строк погашення, документацію тощо) і передбачає реденомінацію в евро в
разі його запровадження. За створення валютного союзу випущені на різних
євроринках облігації консолідуються в одну емісію. Таким чином, емітент
забезпечує собі деноміновану в евро емісію, яка буде достатньою і
ліквідною, щоб уникнути небажаних коливань цін, пов’язаних із введенням
єдиної європейської валюти.

5. За способом первинного розміщення розрізняють цінні папери, що
розміщуються за допомогою відкритого продажу, і такі, що
розповсюджуються шляхом індивідуального розміщення.

У кожному конкретному випадку залежно від намірів держави аукціони для
первинного розміщення державних цінних паперів проводяться за різними
правилами (табл. 2.3). Центральний банк або інші фінансово-кредитні
інститути є посередниками (агентами) під час відкритого продажу
державних цінних паперів на аукціоні, що триває від кількох тижнів до
кількох місяців. Умови продажу публікуються заздалегідь.

У разі індивідуального розміщення облігацій уряд проводить пе-реговори з
великими інвесторами про одержання кредиту під випуск боргових
зобов’язань. На переговорах обговорюються також умови отримання кредиту
(строки, обсяг випуску, процентна ставка тощо). Застосовують як
приватне, так і публічне розміщення міжнародних облігацій (табл. 2.4).

6. За характером сплати емісії розрізняють позики з відкладеними, або
частковими, і негайними платежами. Емісії з відкладеними, або
частковими, платежами – це облігації, при купівлі яких інвес-тори
сплачують тільки певну частину ціни емісії, а решту – через кі-лька
місяців. Це дає змогу емітентам зменшити витрати, оскільки у

них з’являється можливість отримати додатковий прибуток при зниженні
ставок і/або захистити від девальвації валюту на час між початковими і
кінцевими платежами. Популярність цих облігацій залежить від прогнозів
руху процентних ставок і валютних курсів. Емісії з негайними платежами —
це облігації, всю суму випуску яких емітент одержує одразу.

7. За виплатою доходу державні позики можуть бути процентні (з
фіксованою чи плаваючою ставкою), з нульовим купоном (дисконтні), а
також виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні, безпроцентні. Під
процентною розуміють позику, дохід від якої визначають у певному
проценті номіналу кожного цінного папера, сплачують на основі купонів
або одноразово при погашенні, без щорічних виплат. При розміщенні
дисконтних позик їх купують зі знижкою від номінальної вартості (з
дисконтом), а погашають за номіналом. Різниця між ціною купівлі та
погашення і є доходом інвестора. Прибуток за виграшними позиками
власники цінних паперів одержують при погашенні зобов’язань у формі
виграшів, що потрапили в тиражі виграшів. Державні цінні папери, на які
не випали виграші, через певний час викуповуються за номіналом. Умовами
випуску процентно-виграшних позик передбачається виплата частини доходу
за купонами, а іншої — у формі виграшів. Безпрограшні випуски позик
гарантують, що протягом терміну дії позики виграш припаде на кожний
цінний папір. Безпроцентні позики не передбачають виплату доходу у
грошовій формі, вони погашаються у формі надання різноманітних товарів
підвищеного попиту.

У сучасних умовах функціонування ринку державних запозичень найчастіше
використовують дві форми виплати доходу — сплата процентів і дисконту
(для облігацій з нульовим купоном). Відсотковий платіж встановлюється
фіксований або з плаваючим доходом. При використанні державних цінних
паперів з плаваючим доходом процентні ставки враховують зміни
кон’юнктури ринку: динаміку облікової ставки, рівень дохідності
державних цінних паперів та інфляцію.

8. За характером обігу державні цінні папери поділяють на такі, що
вільно продаються і купуються, і такі, власники яких не можуть
змінюватися.

9. За методами розміщення розрізняють добровільні та примусові позики.
Нині в Україні кошти залучаються на принципах добровільності, вигідності
та гарантованості повернення.

10. За терміном погашення державні позики бувають коротко-, середньо- та
довгостроковими. Законодавство іноземних країн по-різному класифікує
строки надання і повернення кредитів. Якщо більшістю визначено
короткостроковий термін до одного року, то довгостроковими позиками в
Німеччині є цінні папери з періодом 7-30 років, в Англії — понад 15
років, у Франції — 10-30 років, в Україні — понад 5 років.

11.3а типом запозичення державні позики поділяють на некомерцій-ні та
комерційні. Перші найчастіше надаються іноземними країнами, міжнародними
фінансовими організаціями, які зазвичай позичають на довгостроковий
період, на пільгових умовах (відстрочення погашення позики), з порівняно
невисокою процентною ставкою за кредитні ресурси. Напрямки та обсяги
використання отриманих коштів контролюють кредитори. Умови надання позик
можуть включати перелік економічних і політичних вимог до дій
країни-позичальника. Комерційні позики (фідуціарні) — це запозичення на
зовнішніх ринках капіталу з метою фінансування дефіциту бюджету.
Фідуціарна основа передбачає надання іноземними банками позики Україні
за рахунок коштів, отриманих від випуску і розміщення серед інвесторів
облігацій банку-фідуціарія. Відповідальність за погашення облігацій та
сплату відсотків несе держава, що позичає кошти, а не банк-фідуціарій. У
вітчизняній практиці фідуціарні позики були номіновані в доларах,
дойчмарках та евро, частина зобов’язань вже реструктуризована урядом
України.

12. За напрямками використання розрізняють такі кредити:

• на фінансування дефіциту бюджету та погашення державного боргу;

• на підтримку національної валюти і фінансування платіжного балансу;

• на фінансування інвестиційних та інституційних проектів, у тому числі
під гарантію уряду;

• на фінансування експорту товарів (робіт, послуг).

За напрямками використання позики згруповані в табл. 2.5. Значною є
питома вага кредитних ресурсів, що надходять із зовнішніх джерел.

13. За характером погашення заборгованості розрізняють кредити з
поверненням одноразово і частинами. Застосовують три варіанти погашення
позик: позика погашається рівними частинами протягом кількох років;
щоразу наростаючими сумами (застосовується тоді, коли передбачається в
перспективі щорічне збільшення доходів держави); сумами, які кожного
разу зменшуються (застосовується тоді, коли передбачається, що
зменшуватимуться доходи держави чи збільшуватимуться державні видатки).

Список використаної літератури:

Боринець С. Я. Розвиток сучасних грошово-валютних відносин (національний
і міжнародний аспекти). — К.: Педагогіка, 1997.

Бровкова Е. Г., Продиус И. П. Финансово-кредитная система государства. —
К.: Сирин, 1997.

Буковинський С. А. Шляхи розвитку бюджетної системи України // Фінанси
України. — 1998. — № 9. — С 4-9.

Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка. Європейський контекст. — К.: Основи,
1998.

Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посіб. — К.: Вища шк.,
1997.

Василик О. Д. Теорія фінансів: Підруч. — К.: Вид-во НЮС, 2000.

Вахненко Т. Фінансова стійкість держави // Економіст. — 1999. — № 7. —
С. 22-28.

Гальчинський А. С Теорія грошей: Навч. посіб. — К: Основи, 1996.

ГикишЛ. В. Финансы: Учеб. пособие. —К: МАУП, 2000.

Дорош Н. І. Державний фінансовий контроль: зарубіжний досвід і шляхи
вдосконалення // Фінанси України. — 1998. — № 1. — С. 47.

Дробозина Л. А. Общая теория финансов. — М.: ЮНИТИ, 1995.

Дробязко А. Какова вероятность дефолта страны в 2000 году? // Мир денег.
— 1999. — № 10-12. — С. 20-22.

Дьяконова І. І. Бюджетний дефіцит та методи його оптимізації // Фінанси
України. — 1998. — № 10. — С 5-8.

Єпіфанов А. О., Сало І. В., Дьяконова І. І. Бюджет і фінансова політика
України: Навч. посіб. —К.: Наук, думка, 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020