.

Архітектура ХІХ-ХХ століть (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2412 10186
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Архітектура ХІХ-ХХ століть”

В кінці XVIII і в XIX ст. український народ зазна? найгірших днів
царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко,
ліквідує автономність України, касує військо, гетьманат цілий автономний
адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в
значній мірі й на мистецькому житті.

Замість вільної артистичної творчості з’являються нові будови, роблені
по шаблонових проектах, надісланих з Петербурга й Москви, не
пристосованих не тільки до мистецького смаку українців, а й навіть до
підсоння України. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади,
яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість
того від середини XIX ст. з’являються обридливі церкви у
псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Но дивлячись на це,
українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого
смаку й дає ряд нових своєрідних творів.

Як відміна класичності, на початку XIX ст. приходить стиль ампір (із
франц. «стиль імперії»), який мав замилування до спокійних
монументальних форм римського взірця, широких зовсім гладких стін,
округлих колон т. зв. дорійського ордеру, півпольних вікон та
ступінчастих низьких і гладких аттиків над колонадою.

Одначе й стиль ампір мусив зробити багато поступок українським
будівничим традиціям, особливо в маленьких провінціальних палатах та
будиночках, де ґанки, галерейки й мансарди (поверх, що уміщено під самим
дахом будови) набирають своєрідних українських рис. Із визначних
українських архітекторів цієї доби можемо згадати В. Ярославського в
Харкові (будинки в Харкові, на Харківщині й Херсонщині) і А. Меленського
в Києві (Контрактовий дім, перебудова бурси, розбудова Подолу 1811 р.).

Відтепер найбільше розвивається міське будівництво. Постає цілий ряд
нових ратуш (Харків, Полтава, Київ, Львів, Чернівці), що знаменують
собою останнє зусилля самоврядування українських міст. Всі вони
квадратового заложення, з квадратовою вежею, простих і холодних мас та
гладких понурих стін. Таким самим характером відзначаються тріумфальні
брами, колони-пам’ятки, які в той час любили ставити з нагоди різних
подій.

Одну з кращих колон (за проектом, архітектора А. Меленського) було
поставлено в Києві в 1802 р. з нагоди повернення Києву відібраного в
кінці XVIII ст. Магдебурзького права й сполученої з ним самоуправи міста
(пізніше, щоб стерти всякі сліди цього символа, російські урядові кола
стали називати колону пам’ятником «Хрещення Русі»).

В першій половині XIX ст. при новому адміністративому поділі України в
стилі ампір постає більшість державних будинків Полтави, Чернігова,
Києва, а на запорізьких степах — Одеси й Херсона.

Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів
царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм,
прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних
будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо
Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).

В заложенні вони переважно хрещатої форми. Це, наприклад, собор у Хоролі
1800 — 08 рр., що близько стоїть до давніших будов XVII — XVIII ст., але
лише з одною середньою банею на округлому гладкому під баннику. З
більших будов з цієї доби походять собори в Одесі, Херсоні та
Кременчуці, що належать до течії академічного класицизму, який почав
плекатися в офіційних технічних школах Росії.

Досить поширеним був також тип зовсім округлих будов (ротонд) із
колонами або без них, яскравих ампірових форм, як церкви в с. Кукавці
(1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809),
«Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря в
Галичині (1842) та ін. Перетворення класичних зразків в українському
народному дусі в більшій мірі виявилося на західноукраїнських землях, як
це, наприклад, свідчить кафедральна церква в Чернівцях, побудована в
50-х роках XIX ст. на п’ятидільному заложенні з трьома банями, подібно
до буковинських дерев’яних церков.

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового й громадського
призначення у зв’язку з пануючим у цілій Європі утилітаризмом і
меркантильністю переймається еклектизмом — мішаниною різних історичних
стилів не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові. Серед різних
фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюється
т. зв. віденський неоренесанс. Загальне архітектурне обличчя наших
головніших міст (навіть незалежно від бувшого австро-російського
кордону) — Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Перемишля, Херсона
та навіть Ростова й Катеринодара на Кубані — власне завдячує цій
віденській моді.

Зокрема, в цьому характері побудовані більші міські театри в Києві,
Одесі, Львові та інші громадські будови по містах. Рівночасно в техніці
будівництва на Наддніпрянщині помічається поступовий підупад, який
особливо зусилюється під кінець XIX ст. Річ у тому, що російська
централістична влада в боротьбі за опанування усіх ділянок культурного
та економічного життя на Україні з особливим завзяттям нищила українське
міщанство і зв’язане з ним ремісництво, яке своїми цеховими
організаціями ставило чималий опір централістичним стремлінням Москви.

Постійні утиски цехів закінчилися цілковитим їх скасуванням у 1900 р.
Безперечно, цеховий устрій ремісництва в той час уже віджив свій вік,
але коли в Західній Європі стара система навчання в цехових організаціях
поступово замінялася сіткою державних ремісничих шкіл, на Україні з
моментом ліквідації цехів російський уряд замість того не тільки не
створив закінченої сітки фахової освіти, але навіть не дав мінімальної
кількості ремісничих шкіл.

Отже, коли в старі часи на Україні в цехових організаціях постійно
виховувалися молодші кадри добрих ремісників, зокрема мулярів, теслярів,
каменярів, різьбярів та солідних технічно підготовлених будівельних
майстрів, то з підупадом цехових організацій та браком фахових шкіл
старих майстрів та ремісників не було ким замінити або приходили
робітники, мало підготовлені та без потрібного технічного знання.

Наслідком цього було те, що багато будов другої половини XIX ба навіть
початку XX ст., особливо на провінції, були не тільки безвартісні з
мистецького боку, але також технічно примітивні, так що чимало їх
понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували визначні наші митці
та архітектори. Але всякі заходи для створення місцевих шкіл, як вищого,
так і нижчого типу, здебільшого розбивалися об тверду стіну
централістичних стремлінь Москви, яка засновувала такі школи в себе
(передусім у Петербурзі й Москві). Туди, власне, мусила їхати українська
шкільна молодь, звідтам і приходила «нова мода» в будівництві, майже
завжди запізнена в Західній Європі, але «приправлена» в московському
дусі. Так у другій половині XIX ст. під впливом національного романтизму
на Заході (відродження pоманcького стилю) в Росії постав
націоналістичний напрям, що дав пеевдовізантійсько-руський, стиль. Він
насильно впроваджувався на Україні в церковному будівництві (собори в
Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), нерідке даючи жахливі
немистецькі зразки. До цього часу належать урядові «реставрації»
дорогоцінних пам’яток нашого, будівництва княжої добі», коли, наприклад,
були розібрані й знищені будови Херсонеса IV — X ст., Десятинна церква в
Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст.,
церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані
безвартісні будови ніби у «візантійському» стилі. У більш витриманих
візантійських формах і бодай хоч технічно краще побудовані
Володимирський собор у Києві та Олександрівська церква в Кам’янці перших
років XX ст.

На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія
романтизму впроваджувала переважно форми романського та готичного стилю.
Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви
«свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та
особливо школи ці спроби були здебільшого невдалі.

В найновіші часи будівництво на Україні переживало усі фази еклектизму,
які панували в мистецтві Європи, включно і т. зв. стиль модерн, на
західноукраїнських землях відомий більше під назвою віденського
сецесіонізму. В цьому стилі, який панував порівняно недовго — в останніх
роках XIX і перших роках XX ст. — побудовані величезні залізничні
станції в Жмеринці (на Поділлі) і Львові, остання — за проектом відомого
українського інженера-архітектора Івана Левинського (1851 — 1918), якому
належать також інші будови Львова — готель «Жорж»,
торговельно-промислова палата, будинок «Дністра», дім василіянок та ін.

З початком XX ст. поміж українськими митцями і спеціально архітекторами
поширюється течія відродження українського архітектурного стилю. В
поширенні цієї ідеї та в практичному проведенні її в життя велику роль
відіграла «Українська громада» студентів Інституту цивільних інженерів у
Петербурзі, де першим головою (від 1905 р.) був архітектор Сергій
Тимошенко.

Цей мистецький напрям можна поділити на дві течії: перша для створення
своєрідного українського стилю прагнула використовувати мотиви
українського барокко, друга — народне дерев’яне будівництво. До першої
течії належать великі житлові доми архітекторів Альошина в Києві та
Фетисова в Запоріжжі (Катеринославщина).

Друга течія започаткована церквою єпископа Партенія Левицького в
Плішивцях на Полтавщині в 1902 — 06 рр., де використані форми
знаменитого запорізького собору в Самарі.

Визначним твором, що належить до цього другого напряму, є будинок
земства в Полтаві (тепер Український державний музей), побудований
визначним нашим архітектором Василем Кричевським з участю маляра Сергія
Васильківського. З інших архітекторів відмітимо праці Жукова (шкільні
будинки на Харківщині), Мощенка на Полтавщині, а в Галичині — Івана та
Льва Левинських, Олександра Лушпинського, Романа Грицая, Василя
Нагірного.

Сполучення форм кам’яної архітектури українського барокко з дерев’яним
будівництвом знайшло прекрасну творчу переробку в працях архітекторів
Сергія Тимошенка та Дмитра Дяченка. Першому належать цілий ряд вілл та
проектів церков, другому — проект Історично-архітектурного музею в
Кам’янці-Подільському (1913), школи на Полтавщині та головний корпус
Сільськогосподарської академії в Києві (1928). Ініціативі цього
архітектора належить також заснування в Києві Товариством українських
архітектори) Українського архітектурного інституту (1919), який був у
1924 р. приєднаний до Мистецького Інституту в Києві.

В найновіших часах по війні й революції найбільшого поширення набуває
західноєвропейський напрям конструктивізму, що оснований на принципі
функціоналізму — пристосування кожної частини своєму практичному
призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас і непотрібних
додатків.

Конструктивізм широко послуговується залізобетонними конструкціями,
склом та іншими новими будівельними матеріалами, має смисл для великих
елементарних геометричних мас, легких широко закроєних перекрить,
великих гладких площ, терасових композицій, плаского даху. До кращих
будов конструктивного напряму належать електровня в Києві, суконна
фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у
Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

Наприкінці ХІХ ст. та в першій половині ХХ ст., надзвичайно цікавими є
пошуки національної своєрідності та формування українського
архітектурного стилю в творчості В.Кричевського, П.Альошина,
А.Максимова, Д.Дяченка, О.Вербицького, їхніх однодумців та
послідовників. Так, В.Кричевський і його послідовники активно розвивали
стилістичні риси своєрідності українського модерну, а П.Альошин,
Д.Дяченко та інші вбачали витоки національного стилю в традиціях
українського бароко. О. Вербицький активно розробляв раціоналістичні
тенденції в українській архітектурі.

Пошуки національної своєрідності в українській архітектурі та
використання національних традицій не припинялися і після встановлення
диктатури та довголітнього існування радянської тоталітарної системи і
партійно-державного контролю за творчою діяльністю митців. В 20—30-ті
роки помітного розвитку набувають новації конструктивістів (комплекс
Держпрому в м. Харкові, архітектори: С.Серафимов, С.Кравець, М.Фельгер;
Дніпрогес, архітектори: В.Веснін, М.Коллі та ін.).

Але цей прогресивний архітектурний процес був призупинений правлячою
диктатурою, і в 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було
проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і
тотальної орієнтації на класику. Розпочинається активна політизація
архітектурної діяльності та формування архітектури тоталітарного режиму
з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності
архітектурних форм, які мали втілювати «розквіт» і т. п. Це особливо
далося взнаки при організації конкурсів 1935 р. на проектування
Урядового центру в історичній зоні м. Києва. Після трьох конкурсів до
будівництва був рекомендований проект архітектора П. Лангбарда, і в
1936—1938 рр. одна із споруд комплексу, будинок ЦК КП(б)У (нині
Міністерство закордонних справ України), була збудована. Внаслідок цих
робіт було зруйновано шедевр вітчизняної архітектури — Михайлівський
Золотоверхий собор, нині відбудований.

А скільки було знищено в ті часи пам’яток сакральної архітектури та
вітчизняних діячів історії, культури та літератури?! Це тема для
окремого дослідження. Різка критика новобудови Урядового центру
припинила подальше будівництво в цій святій історико-заповідній зоні
Києва. В ті ж роки споруджується будинок НКВС (нині Кабінет міністрів
України), архітектора І.Фоміна. В 1939 р. поруч із Маріїнським палацом —
пам’яткою архітектури XVIII ст. (архітектор В. Растреллі) за проектом
молодого талановитого київського архітектора В. Заболотного будується
масштабний будинок Верховної Ради УРСР. Прості і стримані форми будинку,
світлий колір стін органічно поєднані з колористикою інтер’єрів
приміщень, в яких вдало використана українська народна поліхромія.

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися
в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл
України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову головної
вулиці нашої столиці — Хрещатика, величного містобудівного ансамблю того
часу (архітектори: О.Власов, А.Добровольський та ін.). Багаті традиції
українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці,
гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків активно
застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

Пафос перемоги, прискорена відбудова міст і сіл в ті часи позначились в
архітектурі декоративними надмірностями, намаганнями збагатити пластикою
фасади та інтер’єри шляхом використання принципів, прийомів та ордерних
систем архітектури минулого. Це призводило до архаїки, марнотратства
коштів, застою в творчості та в розвитку сучасних методів
індустріального будівництва. Важливе значення мала партійно-державна
постанова 1955 р. про усунення надмірностей в архітектурі та створення
індустріальної бази сучасного будівельного комплексу. В ці роки широкого
розвитку набуває типізація й стандартизація в проектуванні та
будівництві. Але одна крайність змінювалась іншою, що призводило до
спрощення архітектурних вирішень, одноманітності, сірості та
монотонності як масової житлової забудови, так і окремих громадських
будинків.

В 60—70-ті роки з’являються перші прояви нової образності архітектури,
використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних
будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (архітектори: М.Гречина,
О.Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик»
(архітектори: А.Добровольський, В.Єлізаров та ін.); «Університет»
(архітектори: Г.Головко, М.Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» в м.
Каневі ( архітектори: Н.Чмутіна, Е.Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац
дітей та юнацтва у Києві (архітектори: А.Мілецький, Е.Більський,);
кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є.Маринченко та ін.).
Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу
Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка (архітектори
В.Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.). Необхідно відзначити
вдалу спробу цілісного архітектурно-композиційного завершення у 80-ті
роки ансамблю майдану Незалежності в м. Києві (архітектори:
О.Малиновський, О.Комаровський та ін.).

Україна проголосила державну незалежність, настали новітні часи
духовного та культурного відродження, утвердження та розбудови сучасної
демократичної Української держави. В 1992 р. архітектурною елітою Києва
відроджується Українська академія архітектури, прийшло пожвавлення і в
архітектурно-будівельну діяльність, ширше запроваджуються архітектурні
конкурси, ведуться активні пошуки прогресивних шляхів розвитку сучасної
української архітектури. Почали активно відновлювати пам’ятники
архітектури вітчизняної спадщини.

Мова сучасної архітектури все частіше стає інтернаціональною,
плюралістичною за творчим спрямуванням, водночас значущу роль відіграють
нові творчі пошуки прогресивних напрямів, концепцій, принципів та
прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. Отримують нове
вирішення масштабні містобудівні комплекси. Сучасні високі технології
надають необмежені можливості для пошуків ноу-хау в розвитку новітньої
української архітектури. В творчості київської генерації українських
архітекторів все частіше зустрічаємо прояви постмодерну та інших
стильових шукань, як віддзеркалення глобалізації сучасного світового
архітектурного процесу. При цьому в будовах такого стильового
спрямування вдало використовуються нові конструктивні та
художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так
і нових сучасних — легкі металопластикові конструкції, вишукані
оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л.Філенко; діловий
комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О.Донець та ін.; банк
«Україна», архітектор С.Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас»,
архітектор В.Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт»,
арх. О.Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І.Шпара та ін.) і
багато інших новітніх будов. У названих об’єктах можна відзначити
різноманітні прояви сучасної естетики, пошуки авторської архітектурної
своєрідності, намагання врахувати існуюче історико-культурне середовище,
по-новому вирішити архітектуру спроектованих будівель. Але воднораз
інколи гонитва за «новим» призводить до появи в історичній забудові
«модної» ерзац-архітектури — вчорашніх днів сучасного західного
істеблішменту. Хотілося б зауважити, що тільки ті архітектурні твори,
які є високими творчими досягненнями національної культури, стають
надбанням прогресивного світового архітектурного процесу.

Отже, в архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму.
Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні
кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і
золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні
установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає
будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві,
Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди
стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М.
Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут
(арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий
Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це
зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої
забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі
неокласицизму та “віденського бароко”. В цьому стилі споруджено будинок
Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер
розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать
такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю.
Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль “французького відродження”. У такому
стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г.
Шлейфер, Є. Братман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архітектурі відбувається
становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у
Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький),
власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.

В сучасних умовах реконструкції міст надзвичайно гостро постає проблема
гармонійного поєднання нової архітектури та існуючого
історико-архітектурного середовища. Адже архітектура як великий
ідентифікатор національної самобутності та регіональної своєрідності
відображає художнє світовідчуття, ментальність, культуру та буття
українського народу на всіх щаблях його історичного розвитку. Наш
славетний Київ — скарбниця шедеврів вітчизняної історико-культурної
спадщини і одночасно сучасне динамічне місто, яке активно розвивається.
Кожна епоха вносить свої особливості в його розвиток, і цей процес
безперервний. Хотілося б, щоб менше вносилося негативних рис в сучасний
образ нашої столиці. Це важлива культурно-екологічна проблема
архітектури сьогодення — гармонізації нової забудови міста з унікальними
природними ландшафтами та дорогоцінними пам’ятками вітчизняної
історико-архітектурної спадщини.

ЛІТЕРАТУРА

Голубець М. Начерк історії українського мистецтва. – Львів, 1992.

Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храми // Древности Украины. – К.,
1985.

Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля. – К., 1998.

Таранущенко C. Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII ст. – Харків, 1998.

Українська та зарубіжна культура. Посібник. – К., 2000.

Щербаківський В. Архітектура у різних народів і на Україні. – Львів,
1991.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020