РЕФЕРАТ
на тему:
“Діалектика як вчення про розвиток
і спосіб філософування. Зміст і різновиди діалектики”
ПЛАН
Вступ
1. Принципи діалектики
2. Категорії діалектики
3. Одиничне, особливе і загальне в діалектиці
4. Співвідношення між видами категорій діалектики
5. Різні підходи до тлумачення діалектики, її види
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій
дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в
об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі,
вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить
у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю,
дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у
наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з
ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого
процесу і т.д.
1. Принципи діалектики
Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє
переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у
своєму житті. Термін “принцип” набув широкого вжитку. Кажуть:
“принципова людина”, тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна,
непоступлива; “у нього немає ніяких принципів”, тобто немає стрижня,
волі, переконань тощо.
У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальне
положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції,
теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими
фундаментальними началами є принципи: загального зв’язку, розвитку,
суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші
підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне
розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення,
самозаперечення, форм переходу до нової якості.
У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і
виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення
об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до
принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш
широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму,
матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії
тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами
діалектики як теорії розвитку у зв’язку з її основними законами.
2. Категорії діалектики
З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як
зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра,
стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм,
заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що
відображають такі категорії?
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві
ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в
об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі
пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції
мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість
розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її
пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями;
а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його
результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі,
найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам’ять переліком
конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через
якусь загальну її властивість.
Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна
справа. Людина має п’ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик).
З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється
у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не
безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення,
якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом
тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який
стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях, є
“вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з’ясувати,
оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель,
навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнанні
загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять —
це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання.
“Поняття, — писав він, — є істинно першим, і речі суть те, що вони суть,
завдяки діяльності притаманного їм… поняття”. Перебільшуючи роль
понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі
задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх “жуками”, що
риються в купі гною.
Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть
пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), на
природу понять, категорій.
Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від
чуттєвого ступеня пізнання до раціонального?
Процес відчуття являє собою безпосередній зв’язок предмета і того
образу, котрий він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не
вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи
категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у
різних речах і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях.
Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово,
поняття як матеріальний носій цього загального.
Таку діалектику зв’язку між виділенням загального і поняттям про нього
показав К.Маркс у “Капіталі”. “Візьмемо, — писав К.Маркс, — два товари,
наприклад, пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення,
його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість пшениці
прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці =
а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних
речах — 1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне…
Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є
ні першим, ні другим з них… Таким чином, те спільне, що виражається в
міновому відношенні… є їхня вартість”. Тобто слово “вартість” потрібне
тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється в
процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і
залізо, мають чуттєву осягненість, товартість” носить загальний,
абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних
тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете
обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам
завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.
Мислення і мова нерозривно зв’язані між собою. Перше є вищою формою
відображення дійсності; друге — матеріальною формою, в якій
здійснюється, закріплюється, об’єктивізується розумова діяльність.
Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками,
знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.) Однак
універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша
людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки,
виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.
Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про
свого знайомого, то нам досить назвати його ім’я, щоб мати уявлення про
нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова “лев” ми не маємо потреби
ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його,
оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо
через опосередкованість імен.
Мислення — це процес відображення світу в поняттях, категоріях,
судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим
багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення.
Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого,
обдарованого народу.
Що являють собою категорії? Категорії — це універсальні форми мислення,
форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення
загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.
Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу
абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.
Абстрагування — це розумовий процес відхилення від одних властивостей
речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні
практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення.
Найпростіший акт пізнання — розрізнення двох речей — вже передбачає
абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між
ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від
нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то
ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від
того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.
(У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.
Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним.
Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них
фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій
категорії, як матерія, відображається найбільш загальна властивість
навколишньої дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю
незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування, відхилення
в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на
більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється
така найзагальніша властивість категорії, як “матерія”. Ось приблизний
шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність —
“ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово
“троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “ця
троянда”. Далі долучаємо слово “квітка”. Воно охоплює всі квіти, що є в
дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності
квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів.
Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою
абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від
конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”, яке
включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття
“живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття
“матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому зібрано все те, що
існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення
від конкретного і тому має статус категорії.
Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну
від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної
галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як
“продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар”, “госпрозрахунок”,
“ціна” і т.д. Вони застосовуються при з’ясуванні суті економічних
проблем суспільного життя, однак не можуть бути застосовані для
з’ясування проблем діалектики, теорії пізнання, бо вони мають інший,
відмінний від діалектики рівень абстрагування, узагальнення. Так само
закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології,
бо остання має свої, притаманні їй закони. Стосовно ж категорій
діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у
будь-яких сферах дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер
буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах
об’єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності. З цього
випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у
процесі пізнання різних сфер дійсності, предметно-практичної діяльності
людини.
Оскільки категорії діалектики — це всезагальні форми мислення, форми
абстрагування, то вони не даються у відчутгях — їх не можна побачити,
відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого
мислення. Однак це зовсім не означає, що вони — продукт “чистої думки”,
“вигадка”.3а своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті
загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні
самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії
діалектики суб’єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової
діяльності суб’єкта, людини. Категорії “простір”, “час”, “якість” і т.д.
існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті
реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій
дійсності. Категорії за своїм змістом — об’єктивні, а за формою —
суб’єктивні. Об’єктивність категорій і є їхньою визначальною
особливістю.
У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали
багаторазові повторення зв’язків між речами, пізнавали характерні
особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі
такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях.
Скажімо, було помічено, що коли терти дерев’яні речі одна об одну, то
виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв’язок, при якому одне явище з
необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини
у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі
предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські
категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об’єктивно
існуючі зв’язки між речами.
Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі
суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність
у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку
суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних
категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна
простежити на прикладі зміни уявлення про категорію “матерія” від
античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до
розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як
речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як
про об’єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види
матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється,
насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність,
виявленням нових суттєвих зв’язків між речами та їхнім відображенням у
мисленні. У зв’язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі як
”структура”, “система”, “інформація”, “відображення”, “ймовірність”,
”зворотний зв’язок” та інші.
Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються
в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою
цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично
розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні
категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання,
перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до
іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично,
були категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “зміна”, “простір”, “час” і
т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими
і в діалектиці. Категорії діалектики — це немовби сходинки, щаблі, з
допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям
діалектики притаманна така особливість, як історичність.
Життя — змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі — річ
відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в
даній системі у спокої, то по відношенню до іншої системи він
знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни,
біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ — це
визнати, що рух, зміна існує. Інша річ — відобразити цей рух, зміну в
мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія
розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне
уявлення про такий рух.
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток,
простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра,
стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і
наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і
дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.
3. Одиничне, особливе і загальне в діалектиці
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо
для цього такі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що
кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки,
завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого — кожне окреме,
індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для
багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в
мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які
характеризуються відповідними просторовими і часовими межами,
відповідною визначеністю.
Загальне — це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами,
явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках
конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю
протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як
таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою.
Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”.
Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” — одиничне.
“Людина” — загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям.
Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним,
окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до
загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно
об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом,
стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не
цілком, а частково — в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне,
окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є
абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.
Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке
відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе
— це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у
відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова
рослина — особливе;
рослина взагалі — загальне. Поняття “злакова рослина” є загальним у
відношенні до поняття “пшениця”. В свою чергу поняття “злакова рослина”
є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.
Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним,
особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою
єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що
будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні,
індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей,
предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси:
наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але
“Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий
голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається
однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і
те, й інше.
Як взаємопов’язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в
одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідума, особу, формує
їх — загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна
свідомість — це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками,
ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне,
окреме. Тобто відбувається зворотний процес — індивідуальне, окреме
переходить у загальне, в суспільну свідомість.
Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці
невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця — це
індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця — результат
спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне,
одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес
споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від
кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це
означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на
індивідуальний, одиничний, окремий.
У живій природі такий взаємозв’язок можна простежити на прикладі
взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом)
переходить в онтогенез (індивідуальний розвиток). І навпаки, онтогенез
(індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості,
котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку,
передаються ним у спадок всьому роду.
Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в
процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність.
Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від
особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і
будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.
Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є
індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від
окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня
узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого,
від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до
пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на
спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення
грунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху
думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і
загального мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність
мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо
загальне, що є висхідним моментом дедукції, — результат індукції.
У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом
узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного —
наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не
можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і
розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно
із загальним. Знання — загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у
собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне
дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його
закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе
значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той,
хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.
Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це
неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму,
до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” — скільки б
ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої
суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде
до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності
фактів, речей, явищ — до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно
існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення
процесу пізнання, до його фальсифікації.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання
відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.
Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються
поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє
уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного,
особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії
пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх
категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах —
онтологічному, гносеологічному і логічному.
Зробимо загальний висновок: категорії діалектики — універсальні логічні
форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і
відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності. В категоріях
сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь
людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє
відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б
неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність,
всезагальність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість.
4. Співвідношення між видами категорій діалектики
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і
співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі
вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать
категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність”
і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності,
але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з
іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми
абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також
від її “міри”, “стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші
аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до
інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно
пов’язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну;
з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій
відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину
і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно.
Іншими словами, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні,
загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче
передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення
(аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати
його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає
іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і
т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про
закономірні, необхідні зв’язки між ними як результат відображення
необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.
5. Різні підходи до тлумачення діалектики, її види
Альтернативи діалектики Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в
історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній
філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне
вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях
супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям
“діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю,
компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку “абсолютної ідеї”,
“абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв’язки, що
мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не
лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку
матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх
взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це
наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і
пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми
відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу
пізнання істини. 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його
складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в
істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому
процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні
гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія
наукового пізнання, творчості взагалі.
Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень,
котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про
три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію
розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і
їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії
розвитку. Що таке метафізика?
Термін “метафізика” складається з двох частин, перша з яких означає: 1)
“мета” (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує
проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці
вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія
про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” —
природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального
світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Він був
уперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини
Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е,), який об’єднав різні
лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін
“метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.
Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень:
1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи
і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії;
3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для
означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4)
метафізика — це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань
(сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються
осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5)
метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний
діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у
філософію Гегель.
У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох
концепцій розвитку і методів пізнання?
1. У розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і
якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає
старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе
повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе
повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі
виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого.
Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше.
Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого
розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового
зі старим, протилежний метафізиці, про ідо вже йшла мова вище.
2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його
серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першо-поштовх” як
джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що
є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і
розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі
матерії через ці суперечності.
3. У розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до
нової якості. З точки зору метафізики, таким “механізмом” є зміна, рух
як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення
існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає
нова якість на основі кількісних змін.
4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього
по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе
філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і
діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що
розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі
спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад,
відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих
елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи
свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке
уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення
дійсності.
5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики
характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,
негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет,
необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і
опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі,
зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як
критерій істини.
6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того,
що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його
протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує
принципом “або—або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень
виключається.
7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як
результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу
єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність,
діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного
рівнів.
8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики
виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і
умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його
абстрактними конструкціями, перенесеням закономірностей розвитку окремих
сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну
світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому
неприйнятним.
Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак,
підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним,
безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія
розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку
філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала
змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і
необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила
понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком
науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як
більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика
і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних
начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни;
розумінням зв’язку старого і нового; механізмом переходу від старої
якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного
знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою
наукової картини світу.
Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні
його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе
дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і
негативну (заперечувальну).
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі,
однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна
(стверджувальна, або “консервативна”) позиція. З іншого боку, діалектика
виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків,
“ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця
ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в
такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне
і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, —
діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а затримання
того, що необхідне для дальшого розвитку нового.
Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме
стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все
те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх
апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у
підручниках про “революційно-критичний” бік діалектики, про яку Маркс
писав, що вона (діалектика) “в позитивне розуміння існуючого… включає
в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну
здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, її минущого боку,
вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і
революційна”.
Не згадували про це передусім тому, що під таку “критичну і революційну”
зміну повинна була підпадати і сама радянська система, “реальний
соціалізм”.
Радянська філософія в цілому, як правило, “теоретично” обґрунтовувала
вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і
необхідність, коментувала “історичні” рішення з’їздів і пленумів ЦК
партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік
діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався,
догматизувався.
На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний,
негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали
цей бік сутністю діалектики,
Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були
Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.
Теодор Адорно (1903-1969) — німецький філософ, соціолог, представник так
званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з філософії, в тому
числі такої, як “Негативна діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення
в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення
перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках”
Адорно перетворюється в анти-системну, “заперечливу діалектику” всього
сутнього.
Жан-Поль Сартр (1905-1980) — французький філософ і письменник,
представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд
праць з проблем філософії, в т.ч. праця. “Критика діалектичного розуму”
(I960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах — “критичній”
і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки
зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга —
“консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська
діалектика.
Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів
“негативної діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути
зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в
різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці,
анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка
втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною,
апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, “негативній”
діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку
діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до
свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз
заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра,
зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через
такі поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”,
“розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д. Справді, в цих
емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи
заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність)
не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до
емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає
осторонь іншу діалектику — об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки
Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я”
— єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, “людина є істота,
завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення
всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом
Сартра, “для-себе-буття”. Таким чином, суб’єктивність заперечення в
“негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут
необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві
суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі
пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи,
умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється
без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з
утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого
становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в
концепції “негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним,
оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення
про “заперечення заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти
у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе
заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної
негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній
“революційності”, “консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають
спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації — ось
характерна риса “негативної” діалектики. Будь-яка діяльність,
активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як
негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для
з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому
діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного.
Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно
підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній
речі не може бути все неякісне.
Не згадували про це передусім тому, що під таку “критичну і революційну”
зміну повинна була підпадати і сама радянська система, “реальний
соціалізм”.
Радянська філософія в цілому, як правило, “теоретично” обґрунтовувала
вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і
необхідність, коментувала “історичні” рішення з’їздів і пленумів ЦК
партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік
діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався,
догматизувався.
На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний,
негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали
цей бік сутністю діалектики.
Відомими представниками такого способу інтерпретації діалекти були
Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.
Теодор Адорно (1903-1969) — німецький філософ, соціолог, представник так
званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з філософії, в тому
числі такої, як “Негативна діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення
в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення
перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках”
Адорно перетворюється в анти-системну, “заперечливу діалектику” всього
сутнього.
Жан-Поль Сартр (1905-1980) — французький філософ і письменник,
представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд
праць з проблем філософії, в т.ч. праця. “Критика діалектичного розуму”
(1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах — “критичній”
і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки
зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга —
“консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська
діалектика.
Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів
“негативної діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути
зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в
різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці,
анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка
втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною,
апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, “негативній”
діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку
діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до
свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз
заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра,
зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через
такі поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”,
“розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д. Справді, в цих
емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи
заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність)
не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до
емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає
осторонь іншу діалектику — об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки
Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я”
— єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, “людина є істота,
завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення
всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом
Сартра, “для-себе-буття”. Таким чином, суб’єктивність заперечення в
“негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут
необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві
суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі
пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи,
умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється
без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з
утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого
становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в
концепції “негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним,
оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення
про “заперечення заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти
у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе
заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної
негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній
“революційності”, “консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають
спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації — ось
характерна риса “негативної” діалектики. Будь-яка діяльність,
активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як
негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для
з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому
діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного.
Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно
підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній
речі не може бути все неякісне.
Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань,
котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна
істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку,
для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і
неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином,
фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних
сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі
пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому
відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак,
тільки в певному її значенні — як теорії пізнання.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької —
релятивний, відносний) — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить
з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її
відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І,
звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення
істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як
теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм
грунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи
момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення
відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її
антиподами є метафізика і “негативна” діалектика; якщо розглядати
діалектику як логіку, то її альтерантивами є софістика і еклектика. Якщо
ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами
виступають догматизм і релятивізм.
Висновки
Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох
основних положень.
1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його
сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні
такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ
перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче
має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси
дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості,
змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і
має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають
у мисленні зміни і взаємопереходи. оскільки самі є рухливими і змінними.
Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних
сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об’єктивної
дійсності істинне пізнання неможливе.
2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх
виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне,
багатостороннє вивчення об’єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити
нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення
дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій
складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків
підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших
концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від
одного, а в їхньому взаємному зв’язку, а, отже, і у взаємодії, та
суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні
тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій,
вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують
об’єктивні принципи зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності,
заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм,
релятивізм, “негативна” діалектика.
3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення
об’єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити
категорійний апарат для з’ясування сутності речей, виробити методи і
форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість
пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може
обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими
словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й
законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.
4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість
мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку
рухливість в об’єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до
застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що
змінюється. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам
сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до
знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності
більш високого і т. ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес
пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах
протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.
5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони
становлять основний зміст об’єктивної діалектики яка знаходить свій вияв
у мисленні людини і становить основний зміст суб’єктивної діалектики.
Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення
не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і
відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і
гносеологічний.
6. Не всі філософські течії, школи визнають діалектику. Окремі -і них
відкидають її як схоластику. Це означає, що вона вимагає по дальшого
осмислення і дослідження
Список використаної літератури
Філософія. Курс лекцій /За ред. Бичко І.В. – К., 1994.
Філософія: Підручник / За ред Г.А.Заїченка та ін. – К., 1995.
Філософія. Підручник/За ред. Горбача Н.Я. – Львів, 1997.
Філософія: Навч.посібник /За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997.
Філософія. Підручник/За заг.ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалко
В.К. – Харків, 2000.
Філософія: Курс лекцій / Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.М.,
Чекаль А.Л. – К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
