КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ФІЛОСОФІЇ
ПЛАН
1. Вчення Платона про ідеї
2. Діалектика Миколи Кузанського
3. Натурфілософія Шеллінга
4. Основні принципи метафізики Р.Декарта
1. Вчення Платона про ідеї
Значне місце в філософії античної класики належить філософу Платону
(427347 рр.до н.к.) славетному мислителю, основоположнику
об’єктивноідеалістичної філософії. Основне досягнення філософії Платона
відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних
суттєвостей.
Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані.
В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про
буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження
світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про
моральність і 8) вчення про суспільство.
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї.
Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого:
чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть.
Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм
безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні,
безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до
чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за
якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої
прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос”, — фактично
об’єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як
добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея
добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика
(хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра
виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте
начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей
Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла
і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із
часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу.
Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і
тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із
якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа
складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої
частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй
людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими
почуттями.
Платон народився у знатній аристократичній сім’ї. Серед предків його
батька цар Кодр. Мати пишалася своєю родовідністю із Солоном. Перед
Платоном відкривалася перспектива політичної кар’єри. Спершу Платон
опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама
по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом
Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним
у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони»)
вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у
сицилійському експерименті втілення ідеалу правителяфілософа в період
правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм
вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія
стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям перша в світі
Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики,
спрямованої на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову
проблему невідповідності понять одиничних проявів. Сократ бачив у
дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей
безпосередні зразки прекрасного.
Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного
первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за
невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас
предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї
об’єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому
сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що
кожну з них робить тим чим є.
Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку
(вода, повітря, земля, вогонь, гаряче холодне, згущення розрідження
тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж.
«Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків
і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну
реальність, що, за переконанням
Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будьякі речі фізичного світу
мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому
світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують.
Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні
«стольності» (ідеї стола) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу, у
тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ
ідеальних це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним
буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал
від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного,
смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один
одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре,
досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих
об’єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (ісіеа) Платона це не
тільки загальне, рід , начало , причина, але й образ , зразок . Ідеї
стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який
Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний
світ, стає метою земного буття. Завдання людини наблизитися до
справжнього світу світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце
серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, за словами Платона,
причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага
породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного сама
володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати
той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».
За допомогою діалектичної тріади «Єдність Розум Світова душа» Платон
формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв’язку множинний світ
ідей, об’єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття.
Основа всякого буття і всієї дійсності єдине, що тісно зв’язане,
переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто
знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить
неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине,
про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття,
має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі
безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок,
досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: поперше, принцип
(сутність, субстанція) буття; подруге, принцип істинності й
пізнаванності, адже лише те, що визначене усвідомлюване, пізнане;
потретє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і
вдосконалення. Друга основа буття Розум є породженням Блага, однієї із
здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного
судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх
становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від
усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні.
Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З
одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові
Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого Розум є живою істотою,
максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та
прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки
Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою
іпостассю буття, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, яке
об’єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від
тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й
знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа суміш ідей
і речей, форми й матерії.
З’ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і
структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що
порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага
взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини
чуттєво сприйняти речі. Структурні компоненти появи світу є: модель
(ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює
копії відповідно до моделі. Модельзразок вічна, вічний також Творець,
але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок
чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму
сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю
структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же
людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу,
сподіваючись досягнути бажаного Блага? Платон дуалістичне розглядає
людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини розумна душа, а
тлінне тіло «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною
відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених,
справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому
може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із
Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй
все, що безпосередньо створено деміургом.
Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже передбачає
обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину
душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєвохтиву,
тісно зв’язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон
зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково
зв’язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент
смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі
блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті
ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних
людей або симпатичних тварин. Платон прибічник ідеї метемпсихозу
(переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і
піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи
й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів. Пізнання, за Платоном,
виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей.
У пам’яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного
занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Домірності,
Справедливості та ін. Призначення людини пригадати те, що вже побачене
(його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними
бажаннями. Томуто людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все
істинне, досконале й прекрасне, до чого залучена її розумна душа.
Пізнання — пригадування — виявляється і моральним очищенням. Збіг у
самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до
досягнення Блага.
У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою
чуттєвого пізнання, як думка, гадка , що займає проміжне становище між
неуцтвом і науковим знанням. У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон
розподіляє на уявлення й на вірування, а наукове знання на
математикогеометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання
ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує
її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, що безсоромно
використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й
діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і
еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття
серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос сила, яка повертає
душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту.
Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки
відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову
спрямованість людини до істини ДобраКраси.
2. Діалектика Миколи Кузанського
Основна гносеологічна ідея Кузанського антисхолостична по своїй суті і
спирається на твердження, що логічний ряд, тобто зміст знання (docta),
не досягає істини, а залишається в межах неведення.
«Розум, який не є істиною, ніколи не осягне істини».
«Той, хто хоче піднятись до Бога, повинен рухати вгору самого себе».
В області науки, знання завжди важливіше за незнання, але в області
філософії завжди повинно бути зрозуміло, що найглибше знання не усуває
незнання. «Знає посправжньому лише той, хто знає своє незнання». В цьому
аспекті пізнаванність світу реалізується на фоні непізнаваності Бога.
До непізнаваного розумом Бога веде тільки містична теологія, яка,
спираючись на інтуїцію, виходить за межі усякого розумового й розумного
пізнання, в ту область, де «темрява є світло, незнання є знання».
Вчені усвідомили, що всі їхні теорії, що описують явища природи та її
закони, є продуктом людської свідомості, а не властивістю самої
реальності. Усе взаємопов’язано настільки, що пояснення одного вимагає
розуміння всього іншого. Усі наукові теорії та моделі є лише наближення
до істинного стану речей. Фундаментальні константи всесвіту можна
констатувати, але не пояснити.
Сучасна фізика також вказує на неможливість описати явища та об’єкти
мікросвіту окремо, а завжди у відношенні зі спостерігачем. На рівні
сучасної фізики неможливо говорити про властивості об’єкту як такого —
вони мають значення тільки в контексті взаємозв’язку об’єкту й
спостерігача, де підхід останнього визначає й те, якою буде відповідь.
Принцип єдності.
У світі немає місця, яке було б більш важливим, ніж якесь інше місце —
«Всесвіт є сфера, центр якої є скрізь, а меж немає ніде».
На його думку, у Всесвіті все знаходиться у русі, і в його різних
частинах панують однакові закони. Рух універсальний, все переходить з
одного стану в інший, все прагне до безмежності, і це прагнення по
відношенню до людини перетворюється на нескінченний пошук, у процес
сходження людини до Вічності.
Світ — це дзеркало Бога, який в усьому присутній у згорненому вигляді.
Іншими словами, світ — це теофанія, почуттєво сприймане явище Бога,
кожна річ у ньому унікальна й, одночасно взаємопов’язана з усім іншим.
Кажучи сучасною мовою, ми зустрічаємось тут зі холистичними і
голографічними уявленнями про світ. Згідно Кузанському, розуміння
Всесвіту як подоби Бога, а плинного як відображення Вічності, дає
можливість, через осягнення обмеженого світу, сходити до невидимого, до
первісного початку.
Принципова єдність — одна з основних ідей сучасної фізики на рівні
квантової механіки й термодинаміки відкритих систем. Складові частини
матерії взаємопов’язані, споріднені і взаємозалежні, і їх потрібно
розглядати як невід’ємні частини одного цілого. Світ не можна розкласти
на незалежні одна від одної найдрібніші складові, як це робить класична
фізика. Кожен об’єкт мікросвіту — це набір відношень, що зв’язують його
зі зовнішнім світом.
Єдність протилежностей. Тотожність.
Згідно з Кузанським, протилежності й відмінності збігаються в Богові.
На допомогу розуму, неспроможному «зв’язати протиріччя», приходить
розумінтуїція, здатна осягнути нескінченне.
«Нескінченність є поєднання протилежностей».
Принцип єдності протилежностей Кузанський розповсюджує і на світ
реальних речей. Кожна річ уміщує в собі протилежні тенденції, але
здобуває природу домінуючої протилежності. У світі видимих речей єдність
протилежностей пов’язана з їхньою подібністю та злагодженістю, а не
тотожністю, тому що абсолютна тотожність можлива лише в Абсолюті.
Сучасна фізика в мікросвіті відкриває єдність протилежностей. На
субатомному рівні частки одночасно зруйновні і не зруйновні. Там
речовина є енергією, об’єкти — процесами, частки — хвилями, об’єкти
мікросвіту знаходяться в якійсь визначеній точці й відсутні там,
рухаються й не рухаються. Принцип невизначеності говорить, що якщо
розгортається одна з властивостей, то згортається інша. В субатомному
світі існують пари взаємопов’язаних понять, які не можуть бути одночасно
визначені з однаково високою точністю. Чим більше прагнемо визначити
одне, тим більше невизначеним стає інше. Одне поняття доповнює інше, як
частина й хвиля, що взаємно доповнюють картини однієї й тієї ж
реальності.
Ідея згортання/розгортання.
Для Кузанського творіння є розгортання Бога (explicacio Dei),
нескінченність стягується в скінченність, абсолютна єдність — у
множинність, а вічність — у час.
В Богові згорнуто все (навіть протилежності), всі числа, всі можливості,
всі рухи, а також усе, що відбувається та існує в часі та просторі.
Максимум згортає й розгортає все.
«У єдиному Богові згорнуто все, оскільки все в ньому, і він розгортає
все, оскільки він у всьому».
Всесвіт у цілому є результатом розгортання Бога «зсередини назовні».
Повернення світу до Бога є згортання світу, повернення всередину.
Фізичний вакуум уміщує в собі можливість існування всіх можливих часток.
Світ побудований із «нічого», наділеного структурою, а сила й речовина —
лиш прояви простору й часу. Матеріальні частки — це згустки енергії,
збудження поля, де поле мислиться як властивість простору. Поле існує
завжди і скрізь, це пустота, із якої все виникає. В якомусь значенні
простір розгортається в матерію, яка не може існувати поза рухом і
становленням.
З точки зору деяких сучасних фізиків можна говорити про внутрішній,
імпліцитний (згорнений) і зовнішній, експліцитний (розгорнений) порядок,
де внутрішнє подібне до кожної точки голограми, вміщує всю інформацію в
цілому. Згідно такому підходу, свідомість і матерія взаємопов’язані і є
проекцією більш високої реальності, яка не є ні матерією, ні свідомістю.
Відносність і взаємозв’язок.
Жодна частина Всесвіту не є важливішою, ніж інша, і властивості однієї
частини визначені властивостями решти частин.
Всесвіт не має ні краю, ні центру; він кінцевий, але не має меж.
Уявлення про наявність всього в кожному і кожного в усьому, в сучасній
фізиці можна виразити словами: кожна частка вміщує в собі всі інші
частки.
Основна ідея Картезіанської парадигми — упевненість, що складні системи
можна зрозуміти, знаючи їхні частини,— виявилась помилковою.
Подрібнення цілого і послідовний аналіз не дозволяють зрозуміти його
природу, а самі складові можуть бути зрозумілі лише з точки зору і в
контексті цілого. У світі все взаємопов’язане. Усередині будьякої
системи, космосу — одночасно відбувається безліч процесів, які неможливо
охопити, тому що все одночасно впливає й взаємодіє з усім. Процеси, що
відбуваються в природі, мають не лінійний, а циклічний характер. Завжди
спостерігається зворотній зв’язок, і це дозволяє говорити про
самоорганізацію й еволюцію систем. Вивчення світу передбачає
міждисциплінарний, еклектичний і синтезуючий цілісний підхід.
Кузанський перш за все неоплатонік і ідеї, які ми зустрічаємо в його
працях, не нові. Мова йде про відродження добре забутого старого.
Подібне відбувається й сьогодні. Якщо Кузанський відмовляється від
схоластики, то сьогодні спостерігається відмова від картезіанської
парадигми. Як і в часи Кузанського, так і сьогодні відбувається
неповоротне реформування фундаментальних уявлень про світ і людину. Усе
рухається, все повертається на кола своя. Нашому часу також потрібне
своє відродження й свій гуманізм, відродження прадавніх вчень про
єдність, цілісність світу та гуманізм, який зміг би відновити віру в
Бога, віру в людину й віру в майбутнє.
3. Натурфілософія Шеллінга
Сучасники, як і наступні покоління, часто давали Фрідріху Шеллінгу
(17751854 рр.) незвичайні характеристики. Математик Карл Гаус казав, що
при читанні Шеллінга в нього «волосся ставало дибом». А біолог Маттіас
Шлейден називав Шеллінга «філософським Каліостро».
У 1801 р. Фрідріх Шеллінг заявляє про «свою систему», в основу якої
покладено принцип тотожності ідеального і реального. Повний і
послідовний виклад шеллінговської системи знаходимо в курсі лекцій з
філософії, прочитаному Фрідріхом Шеллінгом у Вюрцбурзі, який потім
видано. Курс філософії поділений на три частини: загальна філософія,
натурфілософія і ідеальна конструкція світу. У вступній,
загальнофілософській частиш мова йде про принцип тотожності ідеального і
реального, що далі конкретизується в натурфілософії.
Справжня суть речей не душа і не тіло, а тотожність того та іншого.
Конкретизація центрального принципу філософії Фрідріха Шеллінга не
випадково віднесена ним до розділу «Натурфілософія». Термін
натурфілософія впроваджується для визначення форми розуміння природи.
Натурфілософія є альтернативною теоретичному природознавству.
Фрідріх Шеллінг формулює три принципи натурфілософії: поперше, природа
матерія єдина. В ній немає абсолютних якісних різниць, які раніше
називали різноманітними субстанціями або першоелементами, що не
розкладаються, і якими із давніхдавен звикли вважати повітря, воду,
вогонь; подруге, природа розвивається і змінюється. Природа не тільки
продукт, а є продуктивність, абсолютна діяльність. Ступені розвитку
природи це її потенції (можливості); потретє, в основі вчення про
природу лежить принцип загальної подвійності. Життя є єдність двох
процесів розпаду і відновлення речовин. Подвійність у кожному живому
тілі постійно підтримує оновлення матерії. Зрозуміло ж, природа
(матерія) для Фрідріха Шеллінга це єдине ціле, що розвиває подвійність і
є джерелом постійного оновлення. Природа, основа всього існуючого, є
«велика філософська таємниця». Іншими словами, для Шеллінга, як і для
Канта, Фіхте, предмет філософії суть творчого діяльного початку в світі.
Фрідріх Шеллінг говорить, що природа здійснює у розвитку коло її
розвиток є одночасно і пізнання природою самої себе. Природа повертає до
себе в людському розумі інтелігентність. «Розумні людські
встановлення», насамперед «правовий порядок», називає другою природою.
Свій же завершений вислів продуктивна сила природи знаходить у художній
творчості. Художня творчість мистецтво вище науки і філософії.
Головна хиба філософії в тому, що не спроможна бути загальнодоступною,
перебуває за межами звичайної свідомості, а естетичне доступне будьякій
свідомості. Крім того, філософія захоплює лише частину людини,
підіймаючи її до висот, тоді як мистецтво спроможне підняти вгору
цілісну людину. Ідеал Фрідріха Шеллінга єдність мистецтва і філософії,
науки і поезії, подібно тому як в античній міфології. Шеллінг пророкував
появу нової міфології, в якій співпадають дух і природа, реальне і
ідеальне абсолютного творчого початку людського життя. Разом з тим у
Шеллінга так само, як і в Канта, але значно ширше, вимогливіше,
поетичніше звучить думка про те, що природа не мала б досконалості без
розуму, відповідно і без людини. Адже нова міфологія, за задумом
Шеллінга, має не тільки стати шляхом діяльності людського розуму, але й
стати сама новою, а саме, інтелігентною природою людини. Стати імпульсом
духовної дії, творчим початком, зміст якого в тому, що завдяки духовній
природі людина може перевершити природу, а отже, стати вільною. Воля
визначалася як перевищувана ступінь природи, подолання як знаходження
природної могутності і досконалості прироДних можливостей і багатства.
У пізнього Фрідріха Шеллінга міркування про природу і волю перетворилися
в протестантську міфологію любові. Воля це перемога любові, а саме,
Бога над природою, найбільше зло якої Смерть. Розум, що став любов’ю,
ніби переборює сліпоту і несвободу, пануючи в стихійній творчості
природи. Світ волі виявляється надприродним світом, а світ любові —
світом надрозумовим. І Шеллінг, так саме як і Кант, знаходить тільки
одну сферу перемоги духа над природою: розуму над самим собою сферу
релігійних цінностей. Чим ближче Кант і Шеллінг підходили до розумного
визначення волі як сфери надприродної, особливого життя людини, тим
глибше виявлявся розрив між природним і розумновільним, між розумом і
його релігійноетичнимвтіленням. Проблему відчув уже Фіхте, відмовившись
взагалі розглядати сферу природного і просто розумного.
4. Основні принципи метафізики Р.Декарта
Один з найвизначніших представників філософії XVII ст. французький
мислитель Ре не Декарт (1596-1650 рр.) народився в невеличкому містечку
Ляе на півдні Франції в сім’ї дворянина. З десяти років навчався в
єзуїтській школі, де викладались переважно гуманітарні предмети.
Після закінчення школи вивчав право, медицину, філософію, математику в
університетах Франції, Голландії. Слу жив в армії вільнонайманим.
Більшість творчого життя (близько 20 років) Рене Декарт провів в
Нідерландах. Учений широкого діапазону: математик, фізик, механік,
фізіолог, психолог і, нарешті, філософ. Основні філософські ідеї
відображені в працях «Міркування про метод», «Роздуми про першу
філософію», «Першоосновифілософії» та ін.
Ренесансна думка XVII ст. розвивалася під впливом двох основних
духовних центрів – Єрусалима та Афін, символізують мудрість одкровення –
Біблію або Священне писання, і мудрість знання – філософські системи
античних мислителів. Утвердилась концепція; двох істин, що викладені в
двох книгах – Біблії і Книги природи. Рене Декарт виходив саме з такої
концепції, що не могло не вплинути на світогляд. Визнавав існування Бога
як творця двох самостійних співіснуючих субстанцій – матерії
(протяжності) і розуму. Більшість наукотворчої діяльності присвячена
вивченню «Книги природи». Співставляючи значення почуття і розуму в
пізнанні, віддає перевагу розуму, тобто виступає як раціоналіст.
Мислення, за Рене Декартом, атрибут людини, його сутністна
характеристика, критерій існування людини як розумної істоти. «Я мислю,
отже я існую», – проголошує філософ. Людина мисляча – це втілення двох
субстанцій – Матерії (тіло) і Духу (розум) – головний предмет пізнання.
Пізнаючи себе, людина пізнає весь світ.
У праці «Першооснови філософії» Рене Декарт розглядає предмет і завдання
філософії. Філософія – це мудрість, досконале знання всього того, що
може пізнати людина. Оволодіння знанням і є філософствування, тобто
дослідження перших причин або першооснов. Такими першоосновами є,
по-перше, визнання існування суб’єктом самого себе; по-друге, визнання
існування Бога як першопричини всіх речей; по-третє, визнання існування
двох субстанцій – тілесної (матерія) і духовної (розум); по-четверте,
визнання існування знання в розумі, що передує досвіду – так званих
вічних істин (наприклад, «ніщо не виникає з нічого» та ін.), нарешті,
по-п’яте, критичне ставлення до існуючої спадщини – радикальний перегляд
існуючих у науці понять («піддавай усе сумніву») на основі критерію їх
ясності і виразності для розуму. Головним завданням філософії Рене
Декарт, як і Френсіс Бекон, вважає вироблення наукового методу мислення
і пізнання світу людиною, порівнює метод зі світильником, що допомагає
знайти правильний шлях людині, яка рухається у темряві. Мало мати добрий
розум, головне – добре його застосовувати.
У праці «Правила для керівництва розумом» філософ визначає суть методу:
«Під методом розумію достовірні і легкі правила, суворо додержуючись
яких, людина ніколи не сприйме нічого неістинного за істинне і, не
витрачаючи марно ніякого зусилля розуму, але постійно крок за кроком
примножуючи знання, прийде до істинного пізнання всього того, що буде
здатна пізнати». Рене Декарт передбачав розробити понад тридцять правил
пошуку істин, але згодом дійшов висновку, що досить лише чотирьох за
умови їх суворого дотримання. Подібно до того, як численність законів
інколи призводить до виправдання вад і державою краще керувати, якщо
законів небагато але їх суворо дотримуються, так і в пізнанні можна
задовольнитися небагатьма правилами, якщо їх послідовно дотримуватись.
Перше правило Рене Декарта: ніколи не вважати щось за істинне поспішно і
упереджено, брати до розсуду тільки те, що мислиться розумом ясно,
виразно і не викликає ніяких сумнівів. Мова йде про таку форму осягнення
достовірності істини, як інтелектуальна (раціональна) інтуїція. Якщо
Френсіс Бекон очищення розуму від спотворень пізнання намагався вести
через досвід, чуттєву діяльність, то Рене Декарт – апеляцією до
розумової само-очевидності істин. Такий спосіб перевірки тих чи інших
положень широко використовується у науці (особливо в математиці), лежить
в основі аксіоматичного знання. Але і такий метод не застраховує вченого
від помилок у визначенні істини, тому що практично досвід лише
опосередкований. Друге правило: ділити кожне явище, що пізнається, на
стільки частин, скільки треба, щоб раціонально перебороти труднощі в
пізнанні всього явища повністю, цілісно. Мова йде про використання
аналізу як основного і дуже продуктивного способу мислення і пізнання.
Трете правило: рухатися поступово від найпростіших, що можна легко
перевірити, положень до найскладніших. Це, по суті, орієнтація на
використання дедукції в пізнанні. Але мова йде не про ту дедукцію, до
якої вдавалася схоластика і яка не завжди приводила до якісно нового
знання, а про поступову акумуляцію істинно нового знання шляхом поступу
від простого до складного у пізнанні. Нарешті, четверте правило:
досліджуючи ті чи інші явища, завжди необхідно складати повні переліки,
всеохоплюючі огляди. Це дає впевненість, що нічого не пропущено в
процесі дослідження. По суті, тут мова йде про раціональну індукцію,
тобто про необхідність перевірки нових висновків, що одержані
дедуктивним способом для досягнення повноти знань. Звичайно, Рене Декарт
услід за Френсісом Беконом намагається перебороти споглядання, в основі
догматичного методу пошуку істини в науці. Будучи математиком, суворо і
послідовно дотримується філософії, розробляє аналітико-систематичну і
дедуктивно-індуктивну методологію пізнання.
Рене Декарт виробив певні правила моралі, визначив життєві цінності, що
стали органічним елементом методу «правильно спрямовувати свій розум»:
по-перше, покірно сприймати закони і звичаї країни, де живеш,
невідступно дотримуватися релігії, уникати крайностей у реалізації
громадянських питань; по-друге, залишатися твердим і рішучим у
здійсненні раціональних принципів; по-третє, завжди намагатися
перемагати швидше себе, аніж долю, змінювати свої бажання, а не порядок
світу; по-четверте, намагатися вибрати серед різних занять те, що
найбільш прийнятне для тебе (для себе Рене Декарт вибрав діяльність,
спрямовану на удосконалення розуму) і просуватися скільки є сили у
пізнанні істини.
Рене Декарт увійшов в історію як глибокий і логічно послідовний
мислитель раціоналістичного напрямку.
Використана література:
Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії.– К., 1999.
Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.
Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія – К., 1997.
Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001 р.
Петрушенко В.Л. Філософія. – Львів,2001.
Філософія: Навч.посібник /За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997.
PAGE
PAGE 18
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
