Реферат на тему:
“Інститути фінансового ринку”
У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку
включають наступні структурні утворення: фондові та валютні біржі,
комерційні банки, брокерські компанії, інвестиційних дилерів та
андеррайтерів, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських)
зв’язків, інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії і а
інвестиційні управляючі, фінансово-промислові групи або фінансові
холдингові компанії, фінансові будинки або фінансові супермаркети,
страхові компанії, пенсійні фонди, національну депозитарну систему,
реєстраторів цінних паперів, інформаційно-консультативні центри,
розрахунково-клірингові установи та інші кредитно-фінансові й
інвестиційні інститути.
Фінансові інститути в силу самої природи грошових потоків, що проходять
через них, важко поділити на загальні (наприклад, транспорт в
інфраструктурі товарних ринків) та спеціальні (товарні біржі та
торговельна мережа інфраструктури товарних ринків). Так як грошова форма
капіталу є найуніверсальнішою й обезличеною, що пронизує всі сторони
життя сучасного суспільства й об’єднує всі сфери життя, при
характеристиці інститутів грошового ринку їх можна більш-менш чітко
розділити на приватні інститути та державні. Стосовно приватних
інститутів, то, відповідно до основних функцій грошей (міра вартості,
засіб обігу і засіб збереження вартості), історично сформувалась мережа
фінансово-кредитних установ, ключове значення в якій відіграють банки. У
силу поточності та мобільності грошового капіталу, банки перетворились у
найбільш універсальній елемент інфраструктури фінансового ринку, що
забезпечує як взаємодію суб’єктів господарювання, так і здійснення
інвестицій, так як і зниження підприємницьких ризиків.
Як показує світовий досвід, прогрес створення оптимальної банківської
мережі є тривалим. Період екстенсивного росту, з яким був пов’язаний
перший етап становлення системи комерційних банків в Україні, закінчився
(на 1 січня 1998 року нараховувалось 227 комерційні банки), але з точки
зору готовності банківської сфери стати кровоносною системою ринкової
економіки, виявляється, що вона в Україні ще далека від досконалості.
Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в
якості якого виступає створення дворівневої банківської системи
класичного типу: “центральний банк – система комерційних банків “. У
цілому цей напрям витримується, але досить суперечливо і непослідовно.
Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ відбуваються не тільки
через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок молодості самої системи
КБ. Серед факторів, що стримували розвиток мережі КБ, слід виділити
несприятливу макроекономічну ситуацію, в умовах гіперінфляції 1993-1994
рр. більшістю КБ було обрано інфляційну модель стратегії розвитку, при
якій процес заробляння грошей банком максимально полегшений, а
довгострокові програми розвитку просто ігнорувались, протягом 1994 р.
ставка податку на прибуток банків складала 55%, при стандартному рівні
оподаткування інших суб’єктів підприємницької діяльності 22%. Все це,
разом узяте, стимулювало активізацію участі банківської системи у
тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними
ресурсами, грошовою готівкою і переказами валюти за кордон. Негативні
тенденції в розвитку банківської системи, будучи віддзеркаленням
несприятливих процесів, що відбуваються як у ній самій, так і в
економіці в цілому, спричинили відповідний вплив на суспільну
свідомість.
Мережа комерційних банків, що склалася, далеко не оптимальна як із точки
зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки
зору їх регіонального розміщення. Прослідковується хибна лінія, яка
направлена на стимулювання скорочення чисельності банків у регіонах з
метою підвищення ступеня якості управління банківською системою. У
зв’язку з цим в основі політики НБУ має лежати положення про те, що
банків не повинно бути мало, їх повинно бути стільки, скільки потрібно,
включаючи великі, середні і дрібні.
Сьогодні в Україні більше половини фінансового ринку контролюють 6
найбільших рейтингових банків: Промінвестбанк, Ощадбанк, Приватбанк,
“Україна”, Укрсоцбанк і “Аваль”. Щодо регіональної структури розміщення
комерційних банків в Україні, то найбільше їх у Київській (53 банки або
41% із 30 найбільших комерційних банків по всій Україні), Харківській
(13 банків або 10%), Дніпропетровській (11 банків, або 8,5%),. Донецькій
(8 банків або 6,2%), Одеській (8 банків або 6,2%), АР Крим (8 банків або
6,2%), Запорізькій (6 банків або 4,6%), Львівській (5 банків або 3,8%)
областях. Із 51 найбільших комерційних банків ЗО припадає на Київську
область, по три банки — в Дніпропетровській і Донецькій областях, чотири
– в Запорізькій, п’ять – у Харківській, два – в Одеській, по одному – у
Львові, Кременчуці та Луцьку.
Таке розмежування територіальної банківської інфраструктури пов’язане з
нерівномірністю територіального розміщення природно-ресурсного
потенціалу та продуктивних сил. Тобто існують “багаті” і “бідні”
території. Оздоровлення фінансів області потребує збільшення розмірів
місцевих бюджетів та посилення їх ролі у формуванні дохідної частини
своїх бюджетів. Розміри відрахувань у бюджети повинні відповідати рівню
економічного та соціального розвитку регіону і визначатися на основі
його загальноекономічних показників, зокрема питомої ваги у загальній
сумі валового національного продукту і національного доходу держави.
Держава і місцеві органи самоврядування повинні вести своє бюджетне
господарство самостійно та незалежно одне від одного. Регіональна
політика України є компетенцією місцевих органів самоврядування. Через
систему регіональних програм і гнучку податкову систему можна
заохочувати капіталовкладення в інші регіони. Тому нині повинна
підвищуватися роль місцевих податків і зборів, які повинні становити
основну частину дохідної бази місцевих бюджетів.
Однією з актуальних проблем нинішнього перехідного періоду є становлення
в Україні мережі муніципальних банків, покликаних забезпечувати
централізоване обслуговування виконавчих органів місцевої влади,
об’єктів міського господарства й організацій, що фінансуються з міського
бюджету, а також акумулювати значні засоби для реалізації міських
програм, проводити операції з муніципальними цінними паперами.
Розглядаючи регіональний аспект формування банківської системи України,
необхідно враховувати економічні, політичні та соціальні особливості
розвитку окремих регіонів. Об’єктивна оцінка такої специфіки дозволяє
банкам краще, оперативніше визначати сфери і географію реалізації своїх
інтересів. Існуючі регіональні банки відстають від столичних, більшість
із них не володіють сучасними банківськими системами через слабку
підготовку персоналу, а також низький рівень комп’ютеризації і
комунікаційних мереж.
Досить бідним залишається набір банківських послуг, що надаються
клієнтам у регіонах. Гострою є проблема кризи регіональних банків,
врятування яких у більшості залежить від відповідної політики місцевої
влади. Схема організації муніципальної банківської структури в нашій
країні на сучасному етапі поки що не спрацьовує і зводиться до
використання для муніципальних потреб (за умови укладеної угоди) вже
існуючих комерційних банків. Наприклад, міські органи влади Харкова
уклали подібні угоди одразу з двома комерційними банками – “Грант” і
“Регіон – банк”, що були відібрані на конкурсній основі (в розрахунок
при цьому приймались реальні величини капіталу, прибуток, рентабельність
активів, вільні рейтинги банків).
Комерційні банки, що створюються в регіонах, відповідно до світового
досвіду, повинні знаходитись під контролем територіального резервного
банку. Резервні банки є певною мірою самостійними територіальними
центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки
відповідно до місцевих умов, але під наглядом Ради управляючих.
За своїм характером і господарським статутом територіальний резервний
банк є корпорацією, власниками якої є комерційні банки даного регіону,
що формують його капітал на пайовій основі. Територіальних обмежень для
відкриття відділень банків у більшості економічно розвинених країн не
існує. Належних методичних підходів до проектування регіональної мережі
комерційних банків у нас ще не розроблено.
В основі створення регіональних мереж банків у зарубіжних країнах лежать
дві групи факторів. Перша пов’язана з рухом за клієнтами. Друга
пов’язана з конкурентною боротьбою. Великі, фінансово міцні банки
прагнуть поглинути слабкі фінансово-кредитні установи, перетворити їх на
свої відділення. Модель регіональної мережі зорієнтована на домінування
інтересів банку у діяльності структурних підрозділів, відповідальності
банку як юридичної особи перед акціонерами, кредиторами, вкладниками за
ефективну та стабільну діяльність.
Для побудови моделі регіональної мережі банків в умовах України
використано ідею визначення рейтингу привабливості регіонів, яка дає
змогу виявляти потенціал подальшого розвитку мережі філій, а також
пропонувати набір основних для даної фінансово-кредитної установи
банківських послуг.
Будуючи модель регіональної мережі, слід враховувати, насамперед,
можливості використання об’єктивної базової інформації, в тому числі
статистичних даних. Для визначення рейтингу відносної привабливості
регіонів необхідно враховувати такі фактори: банківський ринок,
регіональна економіка, географія, кадровий потенціал, перспективи
регіону, матеріально-технічна база, місцева влада.
Доцільним щодо вдосконалення фінансової інфраструктури на місцевому
ринку капіталів та міжбанківської конкуренції було б створення вільної
банківської зони в Україні. Існує два варіанти створення вільної
банківської зони: в межах однієї з існуючих економічних зон; окремо від
існуючих спеціальних економічних зон. На території певного міста
створюється спеціальна банківська зона, в якій впроваджується спрощений
порядок реєстрації банків з іноземним капіталом. Для цього необхідна
відповідна правова база і політична воля керівників держави. Завдяки
спеціальній банківській зоні на території України підвищиться
привабливість країни для іноземних інвесторів; розвиток відносин між
офшорними та зарубіжними банками у сфері банківських послуг сприятиме
освоєнню банківських ноу-хау місцевими банками; з’являться нові робочі
місця для жителів, які обслуговуватимуть банківський бізнес; збільшаться
загальні видатки на обслуговування банківської системи (заробітна плата,
орендна плата, плата за житло тощо); з’являться додаткові надходження до
місцевого бюджету.
З точки зору довгострокових інтересів самої банківської системи вона
потребує стабільного і сприятливого для її розвитку законодавства,
здорового конкурентного середовища. довіри з боку населення і суб’єктів
підприємницької діяльності.
Удосконалення інфраструктури фінансового ринку України у просторовому
вимірі передбачає у перспективі розширення кількості та якості системи
небанківських інститутів, кожен окремий елемент якої лежить в основі
функціонального механізму того чи іншого сегмента фінансового ринку. Вся
небанківська частина інституційної складової фінансового ринку
характеризується ще меншою впорядкованістю та керованістю порівняно з
банківською сферою. Характерною рисою цього сегмента є хвороба росту. Як
правило, до складу небанківських фінансових інститутів відносять
страхові компанії, державні пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди,
пенсійні фонди (каси) підприємств, інвестиційні фонди та компанії,
трастові компанії, фондові біржі, валютні біржі, депозитарії,
реєстратори, ломбарди, кредитні спілки тощо.
Основні її напрями повинні бути направлені на зміцнення банківської
системи України та враховувати наступні положення:
– політика адміністративного витіснення малих банків не відповідає
принципам ринкової конкуренції, а відсутність у деяких регіонах
територіальних банків (Кіровоградська, Вінницька, Миколаївська)
неприпустиме явище на економічному полі регіону та країни;
– процеси консолідації банківських установ повинні визначатися
економічною доцільністю і ринковими механізмами, а не
адміністративно-командними методами; слід посилити ринкові процеси в
регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування;
– економічні нормативи не є Інструментом регулювання конкуренції, вони
повинні використовуватись лише з мстою забезпечення стійкості кредитної
організації;
– необхідний диференційований підхід до капіталу банків у регіонах;
– повинні бути переглянуті норми обов’язкового банківського
резервування. Альтернативою може бути стимулювання розвитку практики
страхування банківських операцій (на основі визначення їх ступеня
ризику);
– при застосовуванні законодавства про банкрутство підходи не повинні
бути занадто жорсткі: хвиля масових банкрутств банків не має ані
економічного, ані політичного сенсу; комерційні банки, що створюються в
регіонах, згідно зі світовим досвідом, повинні знаходитись під контролем
територіального резервного банку. Резервні банки є самостійними
територіальними центральними банками, що проводять свою політику
облікової ставки відповідно до місцевих умов та під наглядом Ради
управляючих;
– при побудові моделі банківської системи регіону не обхідно враховувати
соціально-економічний розвиток регіону та якість життя населення
відповідного регіону (потрібно розраховувати інтегральні показники на
основі показників офіційної регіональної статистики);
– регіональні (територіальні) банки повинні мати, мережу філій в інших
регіонах, що дає змогу клієнтам налагодити зв’язок з діловими партнерами
в різних частинах країни; для відстоювання своїх прав на місцевому та
всеукраїнському рівні повинні створюватися територіальні банківські
спілки.
Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб’єктами ринку цінних
паперів (як, наприклад, емітенти, інвестори та фінансові посередники), а
належать до його інфраструктури, особливо загострилася в Україні у
зв’язку з розвитком масової приватизації та активним формуванням
вторинного ринку цінних паперів.
На ринку цінних паперів, як сегменті фінансового ринку, здійснюється
емісія та купівля-продаж цінних паперів як титулів власності з метою
отримання прибутку та встановлення контролю над виробництвом і
власністю. Формується він на підставі різноманітних форм власності.
Як відомо, поділяється ринок цінних паперів на певну кількість простіших
ринків: біржовий і позабіржовий, первинний і вторинний. Усі вони існують
у залежності та взаємозв’язку між собою, доповнюють один одного,
прискорюють обіг сукупного капіталу, сприяють розвитку, розподілу та
перерозподілу власності та грошей. Ринок цінних паперів мас складну
структуру, де перехрещуються інтереси багатьох учасників, кожен з певною
інфраструктурною то функціональною особливістю, властивістю та метою
діяльності. До них належать: емітенти – це держава або якась юридична
особа, що має право відповідно до закону випускати цінні папери, та
інвестори. Інвестори: інституціональні інвестори (пенсійні фонди,
поштові фонди, страхові компанії, торгові та фінансові будинки, трастові
компанії, інвестиційні фонди тощо), які, відповідно до закону працюють
із власними або залученими коштами на фондовому ринку; банки та
акціонерні товариства, що працюють із власними коштами або прибутком;
усі юридичні та фізичні особи, які мають вільні кошти і можуть придбати
на них цінні папери (до речі, фізичній особі для цього потрібно мати
мінімум 1 000 дол. США). До учасників фондового ринку належать
посередники це юридичні та фізичні особи, які отримали відповідний
сертифікат, що надає їм права проводити операції з цінними паперами на
біржовому та позабіржовому ринках.
Крім названих активних учасників фондового ринку, є пасивні. Це юридичні
особи, які безпосередньо не проводять емісії, не вкладають коштів у
цінні папери, але роблять розрахунки та реєструють рух цінних паперів.
До них належать реєстратори угод із цінними паперами, які повідомляють
емітентам та інвесторам про стан фондового ринку та рух їхніх цінних
паперів, а також: депозитарії, де міститься інформація про рух цінних
паперів та розрахунки на підставі електронних записів.
Вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без впровадження на
ринку цінних паперів системи установ, що здійснюють реєстрацію прав
власності на цінні папери, облік цих цінних паперів та
розрахунково-клірингові операції з ними. Світові стандарти сучасного
ринку цінних паперів передбачають обов’язкову наявність у країні, де
випускаються та перебувають в обігу цінні папери, депозитаріїв,
реєстраторів (для іменних цінних паперів) та розрахунково-клірингових
банків чи корпорацій. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням
єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі,
систем Національного депозитарію та клірингу (розрахунків) за цінними
паперами.
Структура національної депозитарної системи. Для забезпечення
функціонування єдиної, системи депозитарного обліку у формі відкритого
акціонерного товариства в Україні створено Національний депозитарій.
Законодавство про Національну депозитарну систему складається із Закону
“Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу
цінних паперів в Україні” та інших законодавчих актів України. Перелік
цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою,
встановлює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, вона с
також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному
фонді Національного депозитарію.
Національна депозитарна система складається з двох рівнів.
Нижній рівень – це зберігачі, які ведуть розрахунки власників цінних
паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.
Верхній рівень – це Національний депозитарій України і депозитарії, що
ведуть розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за
угодами щодо цінних паперів.
Учасники Національної депозитарної системи:
• прямі учасники – депозитарії, зберігачі, реєстратори
власників іменних цінних паперів;
• опосередковані учасники – організатори торгівлі цінними
паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.
Депозитарії. Депозитарна діяльність- надання послуг щодо зберігання
цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення
рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках
(включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів)1-4 та
обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.
Депозитарій цінних паперів – юридична особа, яка провадить виключно
депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за
угодами щодо цінних паперів. Кліринговий Депозитарій – депозитарій, який
одержав дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на
здійснення клірингу щодо операцій з цінними паперами.
Депозитарій – відкрите акціонерне товариство, учасниками якого є не
менше, ніж десять зберігачів, і яке здійснює виключно депозитарну
діяльність. При цьому частка одного учасника в статутному фонді
депозитарію не може перевищувати 25% цього фонду.
Фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку
можуть бути засновниками депозитарію.
Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний
договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші
депозитарії.
Зберіганні цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на
здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, і торговці
цінними паперами при наявності відповідного дозволу мають право бути
зберігачами, проводити за дорученням власника операції з депонованими
цінними паперами і здійснювати іншу депозитарну діяльність, пов’язану з
обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами
щодо цінних паперів.
У статутному фонді зберігача частка іншого зберігача або торговця
цінними паперами, інвестиційної компанії, страхової компанії та іншого
інституційного інвестора не може перевищувати 5%. Зберігач не може бути
інвестиційним керуючим депонента, який є інституційним інвестором.
Реєстратори власників іменних цінних паперів. Реєстратор – юридична
особа – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому
порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Юридичні особи можуть одержати дозвіл на ведення реєстрів власників
іменних цінних паперів, якщо реєстраційна діяльність передбачена їх
статутом. Органи державної влади не можуть бути засновниками або
учасниками реєстратора. Центри сертифікатних аукціонів і їх
правонаступники не можуть вести реєстри і бути засновниками та
учасниками реєстратора.
Частка емітента цінних паперів у статутному фонді реєстратора не може
перевищувати 10%. Емітент може вести власний реєстр самостійно, якщо
кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної
Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Оплата послуг депозитарію, зберігача, реєстратора здійснюється за
тарифами, які вони самі встановлюють.
Юридичні особи, які згідно із Законом є учасниками Національної
депозитарної системи, здійснюють такі види діяльності:
• зберігання й обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних
паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;
• кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів;
• ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Сферою діяльності Національної депозитарної системи є:
• стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжнародними
стандартами;
• уніфікація документообігу щодо операцій із цінними паперами і
нумерація цінних паперів, випущених в Україні, згідно з міжнародними
стандартами;
• відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній,
так і бездокументарній формах;
• реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з
одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;
• акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат із
погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою,
та їх розподіл за рахунками;
• регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для
цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;
• надання послуг щодо виконання обов’язків номінального утримувача
іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;
• розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп’ютеризованих
систем обслуговування обігу рахунків у цінних паперах і здійснення
грошових виплат, пов’язаних із банківськими або з іншими системами
грошового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі.
Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну
діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України.
Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними
паперами встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового
ринку спільно з Національним банком України.
Сьогодні інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів, крім
банків, складають: Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх
обласних центрах; позабіржова фондова торговельна система (ПФТС);
Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова
біржа (КМФБ); Донецька фондова біржа; фондова секція Української
міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри
сертифікатних аукціонів; Київська універсальна біржа (КУБ), що веде
торги з деяких видів цінних паперів; УЦСА; позабіржові
торгово-інформаційні системи (ТІС); реєстратори та зберігачі цінних
паперів; депозитарії; депозитарно-клірингові компанії; Центральний
депозитарій державних цінних паперів; ФДМ України; Професійна асоціація
реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД); Асоціація торговців цінними
паперами, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Національна
агенція з управління державними пакетами акцій приватизованих
підприємств; інвестиційні компанії; інформаційно-консалтингові
майданчики, створено 27 регіональних відділень Фонду державного майна в
областях України і регіональне відділення в АР Крим. Значна роль в
інфраструктурі ринку цінних паперів відводиться реєстраторам, зберігачам
та депозитаріям.
Список використаної літератури
Ван Хорн Дж. К. Основи управління фінансами: / За ред Я.В.Соколов. – М.:
Фінанси та статистика, 1997.- 800с.:іл..- (серія бухгалтерської
звітності та аудиту).
Иванов В.М. Финансовый рынок: Конспект лекций: – К.: МАУП, 1999. -112с.
Лизолетт Сурен Валютные операции. Основи теории й практика. Пер. с нем.
– М.: Дело, 1998. -176с.
Мельник В.А. Ринок цінних паперів. К.: А.Л.Д., ВІРА – Р, 1998. – 560 с.
Рынок ценных бумаг. Теория й практика. Калина А.В., Корнеев В.В., Кощеев
А.А. Учебное пособие. – К.: МАУП, 1997 – 214 с.с.
Фредерік С. Мишкін Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, Г.Стеблій, А.Стасишин. – К.: Основи,
1998. – 963 с.
Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і
практика. Навчальний посібник.- Київ.: ЦУП, 2002.-616 с.
Ющенко В.А., Міщенко В.І. Управління валютними ризиками. Навчальний
посібник. – К.: КОО т-ва “Знання”, 1998. – 443 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
