РЕФЕРАТ
на тему:
“Етапи розвитку валютної системи”
ПЛАН
Вступ
1. Зародження перших світових валютних систем
2. Другий етап формування світових валютних систем
3. Сучасні валютні системи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації валютних
відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з
межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються
на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж
окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню
єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є
механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.
Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті,
є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони
визначаються загальнодержавним законодавством.
Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах
провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та
ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій. Як
організаційно-правове явище національна валютна система складається з
цілого ряду елементів.
1. Зародження перших світових валютних систем
Перша світова валютна система стихійно сформувалася в XIX ст. після
промислової революції на базі золотого монометаллизму у формі
золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною
угодою на Парижскій конференції в 1867 р., що визнало золото єдиною
формою світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало
усі функції грошей, грошова і валютна системи – національна і світова –
були тотожні, із тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий
ринок, скидали, по висловлюванню К. Маркса, “національні мундири” і
приймалися в платежі по вазі.
Після періоду валютного хаосу, що виникнув у результаті першої світової
війни, був установлений золото-девізний стандарт, заснований на золоті і
головних валютах, конвертованих у золото (за пропозицією англійських
експертів). Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для
міжнародних розрахунків, стали називати девізами. Друга світова валютна
система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на
Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.
У 1922-1928 р. наступила відносна валютна стабілізація. Але її
неміцність полягала в такому:
– замість золотомонетного стандарту були введені урізані форми золотого
монометаллизму в грошовій і валютній системах;
– процес стабілізації валют розтягся на ряд років, що створило умови для
валютних війн;
– методи валютної стабілізації визначили її хиткість. У більшості країн
були проведені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Польщі,
Угорщини близькі до нуліфікації. Французький франк був девальвований у
1928 р. на 80%. Тільки у Великобританії в результаті ревальвації в 1925
р. було відновлено довоєнне золоте утримання фунта стерлінгів;
– стабілізація валют була проведена за допомогою іноземних кредитів.
США, Великобританія, Франція використовували важке валютно-економічне
становище ряду країн для нав’язування їм обтяжних умов міжурядових
позик. Одним з умов позик, наданих Німеччині, Австрії, Польщі й іншим
країнам, було призначення іноземних експертів, що контролювали їхню
валютну політику.
Під впливом закону нерівномірності розвитку в результаті першої світової
війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи в США. Це
було обумовлено рядом причин:
– значно виріс валютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився
у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали
головним торговим партнером більшості країн:
– США перетворилися з боржника в кредитора. Заборгованість США в 1913 р.
досягала 7 млрд. долл., а вимоги – 2 млрд. долл.; до 1926 р. зовнішній
борг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до інших країн зросли в 6
разів (до 12 млрд.);
– відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 р. чиста
притока золота в США в основному з Європи склала 2,3 млрд. долл.; у 1924
р. 46% золотих запасів капіталістичних країн виявилися зосередженими в
США (у 1914 р. – 23%);
– США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і
курс долара до західноєвропейських валют підвищився на 10-90%.
Сполучені Штати розгорнули боротьбу за гегемонію долара, проте домоглися
статусу резервної валюти лише після другої світової війни. У міжвоєнний
період долар і фунт стерлінгів, що знаходилися в стані активної валютної
війни, не одержали загального визнання.
Валютна стабілізація була висаджена світовою кризою в 30-х роках.
Головні особливості світової валютної кризи 1929-1936 р. такі:
– циклічний характер: валютна криза переплелася зі світовою економічною
і грошово-кредитною кризою;
– структурний характер: принципи світової валютної системи –
золотодевизного стандарту – зазнали аварії;
– велика тривалість: із 1929 до осені 1936 р.;
– виняткова глибина і гострота: курс ряду валют знизився на 50-84%.
Погоня за золотом супроводжувалася збільшенням приватної тезаврації і
перерозподілом офіційних золотих резервів. Міжнародний кредит, особливо
довгостроковий, був паралізований у результаті масового банкрутства
іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина
й ін.), що припинили зовнішні платежі. Утворилася маса “гарячих” грошей
– грошових капіталів, що стихійно переміщаються з одної країни в другу в
пошуках одержання спекулятивного надприбутку або надійного захистку.
Раптовість їхньої притоки і відтоку підсилила нестабільність платіжних
балансів, коливань валютних курсів і кризових потрясінь економіки.
Валютні протиріччя переросли у валютну війну, проведену за допомогою
валютної інтервенції, валютних стабілізаційних фондів, валютного
демпінгу, валютних обмежень і валютних блоків:
– крайня нерівномірність розвитку: криза уражала то одні, то інші
країни, причому в різний час і з різноманітною силою.
У період із 1929 по 1930 р. збезцінились валюти аграрних і колоніальних
країн, тому що різко скоротився попит на сировину на світовому ринку і
ціни на нього понизились на 50-70%. тобто у більшому ступені, ніж на
імпортовані цими країнами товари.
У середині 1931 р. слабкою ланкою у світовій валютній системі виявилися
Німеччина й Австрія в зв’язку з відливом іноземних капіталів, зменшенням
офіційного золотого запасу і банкрутством банків. Німеччина увела
валютні обмеження, припинила платежі по зовнішніх боргах і розмін марки
на золото. Фактично в країні був скасований золотий стандарт, а
офіційний курс марки був заморожений на рівні 1924 р.
Потім (восени 1931 р.) золотий стандарт був скасований у Великобританії,
коли світова економічна криза досягла апогею. Безпосередньою причиною
цього послужило погіршення стана платіжного балансу і зменшення
офіційних золотих резервів країни в зв’язку з різким скороченням
експорту товарів і прибутків від “невидимих” операцій. 21 вересня 1931
р. був припинений розмін фунта стерлінгів на золоті злитки, а курс його
знижений на 30,5%. Одночасно була проведена девальвація валют країн
Британської співдружності націй (крім Канади) і скандинавських країн, що
мали з Великобританією тісні торгові зв’язки. На відміну від Німеччини у
Великобританії з метою підтримки престижу фунта стерлінгів не були
впроваджені валютні обмеження. Великобританія виграла від девальвації:
за рахунок девальваційної премії англійські експортери широко
практикували валютний демпінг, що викликало валютну війну з Францією і
США. У результаті зменшилося пасивне сальдо платіжного балансу
Великобританії.
У квітні 1933 р. золотомонетний стандарт був скасований і в США, коли
економічна криза переростала в депресію особливого роду. У 1929-1936 р.
вартість експорту Франції скоротилася в 4 рази при зменшенні світового
експорту в цілому на 36%. 1 жовтня 1936 р. у Франції був припинений
розмін банкнот на золоті злитки, а франк був девальвований на 25%.
Оскільки золотий зміст її валюти не був зафіксований, а до 1937 р., були
лише встановлені межі коливань (0,038-0,044 р. чистого золота),
з’явилося поняття “блукаючий франк”. Незважаючи на девальвацію,
французький експорт скорочувався, тому що валютна і торгова війни
обмежили можливості валютного демпінгу. Інфляція знижувала
конкурентноздатність французьких фірм. Тому падіння курсу франка не було
припинено на відміну від фунта стерлінгів і долара.
У результаті кризи Генуезька валютна система утратила відносну
еластичність і стабільність.
2. Другий етап формування світових валютних систем
Друга світова війна призвела до поглиблення кризи Генуезької валютної
системи. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще в
роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь,
подібних валютній кризі після першої світової війни й у 30-х роках.
Англо-американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початку
відкинули ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнули розробити
принципи нової світової валютної системи, здатної забезпечити
економічний ріст і обмежити негативні соціально-економічні наслідки
економічних криз. Прагнення США закріпити пануюче положення долара у
світовій валютній системі знайшло відбиток у плані Г. Д. Уайта
(начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США).
У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайта і Дж. М. Кейнса
(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча
кейнсианські ідеї міждержавного валютного регулювання були також
призначені в основу Бреттон-вудськї системи.
На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе (США) у 1944 р.
були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних,
кредитних і фінансових відношень і оформлена третя світова валютна
система. З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної
системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали
відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил,
що змінилася, у світі. Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в
протиріччі між інтернаціональним характером МЕО і використанням для
їхнього здійснення національних валют, схильних знеціненню.
Криза Бреттон-вудської системи досягла кульмінаційного пункту навесні і
влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта.
Криза долара співпала із тривалою депресією в США після економічної
кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність долара
впала на 2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був
установлений його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу
по поточних операціях США склав 71,7 млрд. долл. за 1949-1971 р.
Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася з 7,6 млрд.
долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу
офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до
10,2 млрд. долл.
Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською
угодою “групи десятьох”. Була досягнута домовленість по таких пунктах:
1) девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на
8,57% (із 35 до 38 долл. за унцію); 2) ревальвація ряду валют; 3)
розширення меж коливань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх
паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів;
4) скасування 10%-го мита в США. Але США не взяли зобов’язання відновити
конвертованість долара в золото і брати участь у валютній інтервенції.
Тим самим вони зберегли привілейований статус долара, нині матеріально
не підкріплений.
Криза Бреттон-вудської валютної системи породив достаток проектів
валютної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці,
випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення
золотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служили неокейнсианські і
неокласичні концепції. На рубежі 60 – 70-х років проявилася криза
кейнсианьства, на якому було засновано валютне регулювання в рамках
Бреттон-вудської системи. У цьому зв’язку активізувалися неокласики.
Вони орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних
відношеннях аж до відновлення золотого стандарту. Батьківщиною
неометаллизма була Франція в 60-х роках, а основоположником – Ж.
Рюефф.Характерна риса сучасності – розвиток регіональної економічної і
валютної інтеграції, насамперед у Західній Європі. Причинами розвитку
інтеграційних процесів є: 1) інтернаціоналізація господарського життя,
посилення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва,
переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва на світових
ринках і валютній нестабільності.
3. Сучасні валютні системи
90-ті роки ознаменувалися новим розширенням ЄС, насамперед за рахунок
країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). З 1994 р. діє
Європейський економічний простір ЄС – ЕАСТ; крім того, Австрія, Швеція і
Фінляндія завершили переговори про повноправний вступ у ЄС (до них
повинна приєднатися Норвегія). На основі Європейських угод асоційованими
членами ЄС нині є також країна Східної і Центральної Європи – Польща,
Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія і Румунія. З листопада 1993 р.
набрало сили Маастрихтська угода про утворення Європейської політичної,
економічної і валютної спілки (скорочена назва Європейська спілка – ЄС).
Механізм валютної інтеграції включає сукупність валютно-кредитних
методів регулювання, за допомогою яких здійснюються зближення і взаємне
пристосування національних господарств і валютних систем. Основними
елементами валютної інтеграції є: а) режим спільно плаваючих валютних
курсів: б) валютна інтервенція, у тому числі колективна, для підтримки
ринкових курсів валют у межах узгодженого відхилення від центрального
курсу: в) створення колективної валюти як міжнародного
платіжного-резервного засобу: г) спільні фонди взаємного кредитування
країн-членів для підтримки курсів валют: д) міжнародні регіональні
валютно-кредитні і фінансові організації для валютного і кредитного
регулювання.
Валютна сфера на відміну від матеріального виробництва найбільшою мірою
тяжіє до інтеграції.
Висновки
Світова валютна система з моменту введення золотого стандарту в 1867
році зазнала достатньо серйозних змін. Золото було демонетаризовано і в
даний момент грає усе меншу роль у світовому грошовому обігу,
замінюючись на валюти різноманітних країн. Причому останні роки усе
більше оголюють тенденцію до багатовалютної системи (замість пережитків
Бреттонвудської системи у вигляді єдиної резервної валюти – долара США).
Усе більше сучасні замінники світових грошей стають схожими на звичайні
внутрішньодержавні гроші. Проте, як уже відзначалося, СДР ще далекі від
відповідності вимогам, запропонованим до світових грошей: самі по собі
вони поза МВФ практично не використовуються (та й у рамках МВФ в
основному в якості засобів перерахунку) і, що головне, їхнє використання
приватними особами практично взагалі не зустрічається. У меншому ступені
“страждають” цією хибою ЕКЮ – їхнє використання приватними особами
набагато ширше (може бути фізичні особи і не бережуть заощадження в ЕКЮ,
але банки вже прийшли до утримання авуарів у цій валюті). ЕКЮ ще в
багатьох відношеннях перевершують СДР, хоча і не позбавлені хиб.
Можна відзначити, що гідності ЕКЮ як міжнаціональної валюти обумовлені
принципами, що використовувалися при закладанні основ ЄВС: нове
політичне мислення, подолання ідеології і політики націоналізму і
роз’єднаності, що відразу ставить ЕКЮ на порядок ближче до світових
грошей. На мій погляд ідеальною являється ситуація, коли взагалі
відсутня валюта кожної окремої країни, а в усім господарському світовому
просторі використовується єдина валюта (ідеалізм, звичайно, але
приємний) – тоді ми набуваємо безлічі переваг: до повної стабільності
світової економічної системи, відсутності криз зниження ризику у
валютних операціях, що сприяло б більш широкому розвитку міжнародної
торгівлі і поділу праці.
Необхідно визнання, що економічна інтеграція, господарська
взаємозалежність держав вигідніше, чим протекціонізм, роз’єднаність і
автаркія. Характерно, що взаємна торгівля країн ЄЕС збільшилася з 49%
загального обсягу їхньої торгівлі в 1970 р. до 60% на початку 90-х років
– от приклад дії інтеграції і зростання поділу праці. Необхідні
компромісні рішення для подолання протиріч (принцип згоди), і реальне
делегування частини суверенних прав наднаціональним органам. Проти
цього, звісно будуть заперечувати США – адже саме вони за рахунок
переважного повоєнного положення одержали найбільші вигоди в міжнародній
валютній системі і, зрозуміло, не захочуть повною мірою віддавати
повноваження міжнародним органам.
Таким чином, можна зробити висновок: сучасна валютна система далеко не
ідеальна, але надалі (із зміною світового розставляння сил на користь
відносного ослаблення США) можливі поступка і прихід до системи, більш
задовільної, ніж нині існуюча.
Список використаної літератури
Міжнародні валютно-кредитні і фінансові відносини: Підручник/Під ред.
Л.Н.Красавиной. — М.: Фінанси і статистика, 1994. — 592 с.: іл.
Курс економіки: Підручник.— 2-е вид., доп. / Під ред. Райзберга Б.А..—
М.:ИНФРА-М, 1999. — 716 с.
PAGE
PAGE 11
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
