Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Державність і право на західноукраїнських землях

у міжвоєнний період”

ПЛАН

Вступ

Східна Галичина та Західна Волинь

Північна Буковина і Бессарабія

Буковина

Висновки

Вступ

У міжвоєнний період західноукраїнські землі перебували у складному
політичному та державотворчому стані, тому вивчення державності і права
на західноукраїнських землях у міжвоєнний період є вкрай важливим і
цікавим завданням.

1. Східна Галичина та Західна Волинь

2 січня 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об’єднання (злуку)
двох українських республікуОднак воєнні дії призвели до того, що під
польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна
Волинь, Полісся, Посяння, Лемківшина.

У Остаточному об’єднанню України перешкодила Антанта, коли Верховна Рада
в Парижі 25 червня 1919 р. постановила “уповноваженим силам Польської
республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч”.

Ще раніше, у листопаді 1918 p., Північна Буковина була окупована
румунськими військами, а Закарпаття в січні 1919 р. — чеськими.

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р.,
з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними
українцями лишалася спірною.

З огляду на формальне зобов’язання дотримуватися принципу самовизначення
націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців проти
нав’язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави,
насамперед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про
статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб
краєм правила Польща, за умови надання йому автономної адміністрації й
поважання національних прав українців. Найкраще передає напружені
стосунки, що існували у Східній Галичині між українською більшістю й
новою польською адміністрацією протягом періоду 1919— 1923 рр., вираз
«взаємне невизнання». Українці Галичини відмовлялися визнати польську
державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не
прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори
до сейму 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики
й саботажу щодо польських урядовців і державних установ.

Зі свого боку польський уряд діяв так, начебто Галичина була цілком
польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та
економічне життя й цілком ігноруючи потреби українців.

Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово
оголошували про готовність поважати права українців та інших меншостей у
своїй державі. Фактично це зобов’язання було втілене в їхній
конституції.

Зрештою в 1923 р., після того як польський уряд знову запевнив західні
держави в тому, що він надасть автономію Західній Галичині, дозволить
користуватися в органах адміністрації поряд з польською й українською
мовою та відкриє для українців університет. Рада послів визнала
суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для західних
українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на
милість їхнього найгіршого ворога.

Деякий час влада Польщі над західними українцями лишалась спірною.
Незважаючи на це, розпочалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р.
між поляками було розподілено в Галичині близько 200 тис. гектар землі,
на Поліссі — 113 тис. і т. д. Тому восени 1922 р. українці розпочали
бойкот виборів до сейму і сенату. Але українське населення Волині,
Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у виборах. Українське
представництво в обох палатах становило 20 депутатів і 6 сенаторів.
Політичні засади українського представництва виклав від імені
Українського сеймового клубу 23 січня 1923 р. С.Підгірський: “…ми,
представники Волині, Холмської землі, Підляшшя і Полісся, заявляємо з
цієї Сеймової трибуни перед цілим світом, що метою українського народу є
відродження Самостійної Української Держави”. Між тим поляки досягли
своєї мети. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі остаточно
визначила приєднання Галичини до Польщі.

Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній
Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової економічної кризи
(1929—1933 pp.) безробіття на західноукраїнських землях набуло небачених
масштабів. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських
земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке
переслідування національно-визвольного руху.

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського
населення викликали рішучий опір. У національно-визвольній боротьбі
населення Західної України брали участь різноманітні політичні сили, що
відстоювали інтереси різних соціальних груп. Галицькі українці почали
організовувати своє політичне життя, створювати політичні партії.
Першими з них стали Українська партія національної роботи і Українська
Народна трудова партія.

Деякі легальні українські політичні партії брали участь у польській
політичній системі. Найбільш впливовою і авторитетною серед таких
політичних організацій було Українське національно-демократичне
об’єднання (УНДО), створене у липні 1925 р. У 1935 р. УНДО мало
найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в
польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (3 депутати).

Версальське рішення 1923 p., яким визнано прилучення Галичини до Польщі,
викликало хвилю протесту і деяке зневір’я до Заходу. Де сприяло
утворенню у 1923 p. компартії Західної України, яка пізніше стала
складовою частиною компартії Польщі.

В 30-х роках обстановка різко змінилася. Встановлення тоталітарної
системи СРСР, її злочини проти українського народу у вигляді
насильницької колективізації, голодомору 1932—1933 pp., численних
політичних процесів внесли істотні корективи в дію політичних чинників
на західноукраїнських землях.

Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були домінуючими у
політичній думці галицьких українців. Переважна більшість з них стояла
на відкрито націоналістичних і антирадянських позиціях і розрізнялась
перш за все методами своєї боротьби. У непримиренній опозиції до УСРР
перебувала, наприклад, Українська військова організація (УВО), заснована
у 1920 p., провід якої складався із старшин Українських січових
стрільців. Основним засобом своєї боротьби проти польської влади УВО
обрала індивідуальний терор.

Наприкінці 20-х років виникає кілька націоналістичних груп: Союз
української націоналістичної молоді, Лігія українських націоналістів та
ін. На конференціях 1927 і 1928 pp. вони висловлювалися за злиття усіх
цих груп в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН).

У січні 1929 p. у Відні відкрився конгрес ОУН, який ухвалив устрій ОУН і
обрав провід ОУН, до якого увійшли керівники УВО Є.Коновалець, Р.Сушко
та ін. — колишні старшини січових стрільців та Української галицької
армії М)тже, ОУН бхопила усі існуючі націоналістичні групи.

ОУН ставила перед собою завдання боротися проти польського режиму, а
також “уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському
народові державотворчі зусилля”. Акції ОУН (терор, саботаж, підпали)
стали приводом для масових репресій проти українців, викликали в
1935—1936 pp. судові процеси над членами ОУН.

У більш сприятливому становищі перебували українці Закарпаття.. В 1919
p. Закарпаття опинилося у складі Чехословацької Республіки, у 1928 p.
стало Підкарпатським краєм, але без права на автономію. ^Празький уряд
11 жовтня 1938 p. після Мюнхенської змови нарешті надав автономію
Карпатській Україні (Підкарпатській Русі) і дозволив їй створити перший
автономний уряд, до якого увійшли А.Бродій, А.Волошин та ін.

Згідно з рішенням німецько-італійськото арбітражу у Відні від 2
листопада 1938 p. Карпатська Україна змушена була віддати значну частину
своєї території з такими містами, як Ужгород та Мукачево, Угорщині.
Після цього столицю Карпатської України перенесено до Хуста.

Навіть у таких важких умовах було зроблено ще один крок до незалежності;
22 листопада 1938 p. прийнято закон Чехословацької Республіки про
конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув
роботу з підготовки виборів до першого Сейму Карпатської України. На
виборах, які відбулися 12 лютого 1939 p. Українське національне
об’єднання отримало 92,4% голосів.

15 березня 1939 р. Сейм, до якого було обрано 32 посли, розпочав у Хусті
свою роботу і проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала
республікою на чолі з президентом, вибраним Сеймом. Державною мовою
Карпатської України визнавалась українська мова, барви державного
прапору — синя і жовта. Президентом Карпатської України обрано Волошина.

Але ще 13 березня 1939 р. хортисти Угорщини за вказівкою Берліна
направили в Прагу і Хуст ультиматум про окупацію всього Закарпаття
нібито з метою “підтримання порядку”. 14 березня відбувся перший напад
угорських військ на територію Закарпатської України, а вслід за цим — її
повна окупація.

За умовами Ризького договору заборонялось перебування на території
Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія і уряд
Української Народної Республіки і всі їх організації втратили право на
легальне існування в Польщі. Вони продовжували своє існування
нелегально. Ця обставина мала велике значення, бо підкреслювала
національну свідомість українців і їх прагнення мати свою державу.

2. Північна Буковина і Бессарабія

Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру
потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати
порозуміння з Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських
і білоруських земель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 p. був
підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад.

До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися
про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та окупації. Так, Литва
входила у сферу інтересів Німеччини, а Естонія, Латвія, Фінляндія були
віднесені до сфери впливу СРСР. Відповідно до протоколу у випадку
збройного німецько-польського конфлікту німецькі війська не повинні були
просуватися далі рубежу рік Нарев, Вісла, Сян.

1 вересня 1939 p. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв’язавши
другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати.
17 вересня 1939 p. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в
Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Галичину. Але на
цьому розподіл суверенної польської держави, а разом з тим і
західноукраїнських земель не закінчився. Торгівля чужою територією
продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву
в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру
частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти у сферу впливу
СРСР. На цій підставі новий радянсько-німецький договір “про дружбу і
кордони” від 28 вересня 1939 p. “устійнив кордони між Німеччиною та СРСР
вздовж Сяну та Бугу”.

На території Західної Волині і Галичини, яка була зайнята Червоною
армією, розгорнулась підготовка до виборів у Народні збори Західної
України. 22 жовтня 1939 p. виборці, які голосували згідно з радянськими
традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.

Народні збори Західної України, що відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у
Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території
Західної України, а також звернулись з проханням до Верховної Ради СРСР
і Верховної Ради УРСР про прийняття Західної України до складу СРСР і
УРСР. Для передачі цього прохання було обрано повноважну комісію у
складі 66 чоловік. Було також прийнято Декларацію про конфіскацію
поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої
промисловості.

11 листопада 1939 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення
Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із
з’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.

5 листопада 1939 p. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної
комісії Народних зборів і вирішила “прийняти Західну Україну до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз’єднати тим самим
великий український народ в єдиній українській державі”.

У секретному протоколі до пакту від 23 серпня 1939 p. Німеччина визнала
зацікавленість СРСР у Бессарабії. 1 28 червня 1940 p. Червона армія
переходить р. Дністер, а 30 червня виходить на новий кордон з Румунією.
За порадою німецької сторони румунська армія відходила організовано, без
бою. Так сталінський режим змусив Румунію зректись на користь СРСР
Північної Буковини та Бессарабії.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР задовольнила прохання представників
Бессарабії та Північної Буковини про прийняття їх до складу СРСР. Було
також схвалено закон про включення Північної Буковини і трьох повітів
Бессарабії — Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського до УРСР.

Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий
адміністративний поділ Західної України і утворила 6 областей —
Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську.
Тернопільську, які було поділено на райони. У 7 серпня 1940 р. у складі
УРСР з Північної Буковини і основної частини Хотинського повіту
Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського
та Ізмаїльського повітів — Акерманську область, яка 3 грудня 1940 р.
стала називатися Ізмаїльською.

Включення у 1939—1940 pp. споконвічних українських земель — Західної
України, Північної Буковини і населених українцями трьох повітів
Бессарабії до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги,
оскільки вперше за багато століть українці з’єдналися в межах однієї
державної структури. Нарешті ідею “злуки” було втілено в життя.

Чимало соціально-економічних заходів було проведено на
західноукраїнських землях.

Наприклад, в Західній Україні було проведено конфіскацію поміщицьких
земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і
малоземельне селянство одержало понад 1 млн. гектарів землі, велику
кількість худоби, насіння тощо.

Багато було зроблено для зміцнення системи освіти, значно поліпшилось
медичне обслуговування населення та ін.

Але приєднання українських земель до УРСР було проведено тоталітарним
режимом шляхом насильства і сталінських репресій.

Тому навіть потрібні й корисні починання, здійснені за “радянською
адміністративно-командною методикою”, часто призводили до негативних
наслідків. Так, націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні
ремісничі майстерні і кустарів, грубо порушувались закони в галузі
оподаткування, хлібозаготівель.

Уже з весни 1940 p. розпочалася явно передчасна колективізація, яка
супроводжувалась широкомасштабними репресіями. У селах насильно
відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

Ліквідація старої системи управління поєднувалась з висилкою із Західної
України службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури,
поліції разом з їх родинами. І відразу почалися арешти і заслання
колишніх функціонерів буржуазних партій, підприємців, поміщиків. Жертвою
сталінщини стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури,
мистецтва.

Висипалися і колишні члени КПЗУ. Як метод політичного переслідування або
адміністративного покарання, широко використовувався такий вид репресій,
як депортація — висилка і заслання без правових на те підстав,
управління в нових областях здійснювались жорстокими адміністративними
методами. Зі сходу прибували керівні кадри, які зовсім не рахувалися із
специфікою місцевого економічного і духовного життя. Усе це призвело до
того, що перше знайомство з радянською системою мало для західних
українців в основному негативні наслідки.

3. Буковина

Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її
найчисельніша національна група — мали порівняно сильне політичне
представництво у Відні, широке місцеве самоуправління, розвинену систему
україномовного шкільництва. Все це було втрачене з анексією цього краю
Румунією. Із спільності, котра з усіх західних українців користувалася
найбільшим сприянням, буковинці стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала
навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських
претензій щодо Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й
навіть відмовився визнати українців за окрему націю. В освітніх заходах
1924р., скерованих на румунізацію шкіл, українців називали «громадянами
румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди
колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали
як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються
на три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський
уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців,
призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, брутальна
ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і
розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно
ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в
Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного
правління.

За таких обставин лише в короткий період між 19’28 та 1938 рр. можна
було думати про відродження українського життя, та й то в обмежених
рамках. Невелика буковинська спільність реагувала на румунське правління
подібно до своїх співвітчизників у Польщі.

Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники схилялися
на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відновили
культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та
органи преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть
утворили Українську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й
багато інших українських організацій було розпущено. У середині 30-х
років сформувався «революційний», або націоналістський, табір на чолі з
Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем і Денисом Квітковським.

Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у Галичині, ця
невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі
студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй
конспіративній будові вона виявилася єдиною на Буковині українською
організацією, що не тільки витримала репресії уряду, а й навіть зросла
на протидію їм.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним
урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не прийняла відповідного
рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сейму 1922 р.
Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й саботажу щодо
польських урядовців і державних установ.