.

Державний устрій України (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
5 35233
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Державний устрій України

1) Поняття і принципи державного устрою України

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка
характеризується певною формою конституційно-правових відносин між
державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави.

Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи
— унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається
держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на
адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в
містах, селища і села), які у сукупності становлять
адміністративно-територіальний устрій. При цьому
адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя)
не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України
ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних
адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі
органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141
Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також
Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України
(статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні
єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади
— парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових
органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її
головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність
глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення
державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на
основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських
свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк
дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов’язана з демократією як
свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна
республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парламентська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави
держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих
виборів і формуючи уряд позапарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної влади покладено
принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його
діяльність.

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і
президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні полягає у тому, що
Конституція передбачає міцну президентську владу у поєднанні з окремими
рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на
призначення Президентом Прем’єр-міністра України, здійснення контролю за
діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість
розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання
Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для
президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент
обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які
дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою
відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність
напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1
Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вираження у забезпеченні
народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної,
економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава,
тобто держава народу, його влади. У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається,
що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є
місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів
державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як
безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого
самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і
безпосередню демократію.

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних
повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на
підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або
населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70
Конституції).

Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп
населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69-74 Конституції
України здійснюється через вибори, референдуми та інші форми
безпосередньої демократії.

Основоположним принципом демократичної організації держави,
найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства
права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України
єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію
влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна
з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі
впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на
виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі
політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15
Конституції). Цей принцип виключає можливість Існування в країні
державної або іншої обов’язкової для всіх ідеології; створює можливості
впливати на політичний процес громадським об’єднанням, діяльність яких
пов’язана з політикою, але в рамках Конституції України. “Держава
гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і
законами України”, — зазначається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які
здійснюються завдяки діяльності політичних партій, громадських
організацій, масових рухів, що беруть участь у політичному процесі. Тому
визначення правового статусу цих об’єднань — важлива умова реалізації
цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України є визнання і
гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції), оскільки
основою демократії як форми держави та засобу правління є ідея
політичної свободи, що виявляється на підставі принципу самовизначення і
самоуправління не лише людини, народу, а й окремої територіальної
громади, яка вирішує питання місцевого значення як безпосередньо, так і
через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої
демократії на місцях (місцеві референдуми, збори громадян та ін.),
органи територіального громадського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як
демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються.
Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді
усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не
відображають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки
пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада,
яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються
місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа
майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною
державою.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті
як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави
суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву,
захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду,
законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і
громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну
владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства
права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все
верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

2) Конституційні (юридичні) ознаки унітарної держави

Унітарна держава (від франц. unitaire, від лат. unitas — єдність) —
форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на
адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції,
департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути
автономні утворення. Тобто унітарна держава — єдине централізоване
утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють
дві форми унітарних держав — просту і складну.

У простій унітарній державі утворюються лише
адміністративно-територіальні одиниці, у складній, поряд з
адміністративно-територіальними одиницями, існують і певні автономні
територіальні утворення (яскравий приклад – Україна).

Залежно від ступеня централізації розрізняють централізовані,
децентралізовані та відносно централізовані унітарні держави.

У централізованих унітарних державах усі ланки
адміністративно-територіального поділу призначаються “зверху”
представниками уряду або президента, які одноособово здійснюють
управління на місцях (управителі в Болгарії, воєводи у Польщі).

У децентралізованій унітарній державі управління в межах
адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі
органи або посадові особи, яких обирає населення (Велика Британія, штати
США, провінції Канади та ін.). Сутність відносно децентралізованої
унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо
утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або
президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого
самоврядування — рада, яку обирає населення і яка у свою чергу обирає
мера (Франція).

Отже, залежно від ступеня централізації Україну можна віднести до числа
відносно децентралізованих унітарних держав.

Основними рисами унітарної держави є:

– територія такої держави, що являє собою єдине ціле, яке поділяється
на адміністративно-територіальні одиниці;

– приймається і діє одна Конституція;

– існує єдине громадянство;

– наявність єдиних законодавчих, виконавчих і судових органів.

Все це сприяє організаційно-правовим передумовам для посилення впливу
центральної влади на всій території країни. В деяких випадках до складу
унітарних держав можуть входити одна або кілька територіальних одиниць,
що користуються особливим статусом державних утворень (наприклад,
автономії).

Від унітарних держав слід відрізняти унію — об’єднання двох монархічних
держав з загальним монархом, яка у світі вже не існує.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного
устрою є:

Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і
цілісною (ст. 2 Конституції);

Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території
України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17
Конституції);

Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію
(Преамбула Конституції);

Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується
верховенство права (ст. 8 Конституції);

Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6
Конституції);

В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7
Конституції);

державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);

Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і
вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях
від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної
унітарної держави.

3) Розмежування компетенції України і АР Крим

Автономія (грец. autovomea — незалежність) у політико-правовому значенні
форма самоврядування частини території унітарної, а іноді федеративної
держави — територіальна автономія.

Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні
питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У
цих рамках населення автономної одиниці користується правами
самоврядування, звичайно більш широкими, ніж права
адміністративно-територіальних одиниць. Представницький орган
автономного утворення представляє специфічні інтереси його населення.

Останніми роками поняття автономії трактується досить широко — як процес
налагодження відносин між національностями, спільне вирішення і участь у
прийнятті рішень.

Звідси, у широкому значенні слова автономія розуміється як надання
будь-якій частині держави або окремим її частинам (областям, землям)
певної форми самостійності, внутрішнього самоврядування [12, c.82].

За формою розрізняли дві форми автономії — державну (політичну) та
адміністративну. У свою чергу державна форма втілювалася у такий вид
автономії, як автономна республіка, а адміністративна форма — у два
види: автономна область і автономний округ.

Які ж особливості побудови автономії в Україні?

В історії України можна виділити два автономні утворення, які існували
на її території.

12 жовтня 1924 р. в Україні було створено Молдавську Автономну
Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 2 серпня 1940 р. Цій
республіці були притаманні всі ознаки, які були властиві й іншим
автономним республікам колишнього СРСР.

До речі, автономії в Криму не існувало до 1991 р. Кримська АРСР була
утворена 18 жовтня 1918 р. у складі РРФСР і проіснувала до 30 червня
1945 p., коли була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. 19
лютого 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз’єднання України з Росією
її було передано Україні.

20 січня 1990 р. у Криму було проведено референдум про відновлення
Автономної Республіки Крим у складі СРСР, а 12 лютого 1991 р. Голова
Верховної Ради Української РСР Президент України Л. М. Кравчук видав
Закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної
Республіки”. В основу відтворення цієї автономії було покладено не
національно-територіальний, а територіальний принцип, про що свідчить п.
1 Закону: “Відтворити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну
Республіку в межах території Кримської області в складі Української
РСР”. Тим самим було закладено ту суперечність, яка дає про себе знати і
сьогодні: з одного боку, не було враховано бажання корінного населення —
кримських татар відтворити свою колишню автономію, яка була побудована
на основі національно-територіального принципу, а з другого, — це
позбавило б можливості більшість російськомовного та україномовного
населення проживати на території Криму, на якій вони жили протягом
багатьох років.

28 квітня 1992 р. був прийнятий Закон України “Про статус Автономної
Республіки Крим”. На жаль, у цьому Законі були закладені положення, які
значно посилювали статус Криму як самостійної незалежної держави.
Зокрема, поряд з тим, що в ньому визначалося, що Крим є складовою
частиною України, віданню цієї Республіки підлягали: участь у зносинах
України з іншими державами та міжнародними організаціями; розташування
військових баз, дислокація військових частин на території Криму
визнавалися можливими лише за умови узгодження з Верховною Радою Криму
тощо.

6 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Конституцію Республіки
Крим, яка багато в чому суперечила Конституції України. Так, згідно з
главою 7-1 і ст. 75і Кримська АРСР визнавалася складовою частиною
України, яка самостійно вирішувала питання віднесені до її відання. У
ст. 1 Конституції Республіки Крим зазначалося, що на своїй території
Республіка володіє верховним правом, здійснює свої суверенні права і всю
повноту влади на даній території. Всі повноваження Криму, зазначалося у
Конституції, здійснюються на її території, за винятком тих, які вона
добровільно Делегує Україні (ст. 2). Закріплювалася територіальна
недоторканність Криму, без зазначення, що вона є частиною території
України (ст. 7). Зазначалося, що Крим самостійно вступає у відносини з
іншими державами, визнавалося громадянство Криму (ст. 17).

Згодом ці положення згідно з вимогою Верховної Ради України було
приведено у відповідність з Конституцією України Законом Верховної Ради
Криму від 25 вересня 1992 р.

До прийняття нової Конституції України 1996 р. статус Автономної
Республіки Крим визначався двома актами: Законом України “Про
розмежування повноважень між органами державної влади України і
Республіки Крим” від 30 червня 1992 р. (нова назва — “Про статус
Автономної Республіки Крим”) та постановою Верховної Ради України “Про
статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та
законодавства України” від 24 лютого 1994 р.

Згідно з цими актами визначалися основи правового статусу Автономної
Республіки Крим, яка вважалася автономною складовою частиною України, що
має широкі права у сфері економіки, використання природних багатств,
екології, культури, організації суспільного життя тощо.

Проте, Автономна Республіка Крим як автономна складова частина України
не була носієм державного суверенітету. Тому вона не могла вступати у
політичні відносини з іноземними державами.

Конституція України поширювала свою дію на всю територію України,
включаючи територію Криму. Виходячи з цього, Конституція Автономної
Республіки Крим не могла суперечити Конституції України.

Відповідно до ст. 2 Конституції України територія України, включаючи
територію Криму, визнавалася єдиною, неподільною, недоторканною і
цілісною. Будь-які зміни території і державних кордонів України без
згоди народу України не допускалися. Разом з тим Україна, як
передбачалося законодавством про статус Автономної Республіки Крим,
також не могла приймати рішення про зміну території Республіки Крим без
її згоди [10, c.154].

Вона не мала свого власного, відокремленого від України громадянства, не
могла мати власних військових формувань. Громадянами Республіки Крим
визнавалися громадяни України, які постійно проживають у Криму.

Головне управління внутрішніх справ Криму Міністерства внутрішніх справ
України було безпосередньо підпорядковано Міністру внутрішніх справ
України (Указ Президента України “Про Головне управління внутрішніх
справ у Криму МВС України” від 18 травня 1994 p.).

Автономна Республіка Крим не могла мати власної, відокремленої від
України, грошової і фінансової системи. Відповідно до законодавства
України вищі органи державної влади Республіки Крим не могли самостійно
вирішувати цих та інших питань, що належать до виключного відання
державних органів України.

Конституція Автономної Республіки Крим із згаданими змінами діяла до 4
квітня 1996 р. Законом України “Про Конституцію Автономної Республіки
Крим” дія цієї Конституції була призупинена.

21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки
Крим була прийнята нині чинна Конституція Автономної Республіки Крим. За
Законом України “Про затвердження Конституції Автономної Республіки
Крим” вона набрала чинності одночасно з зазначеним Законом від 23 грудня
1998 р.

Статус автономії був також врахований у новій Конституції Автономної
Республіки Крим, основою якої стала нова Конституція України 1996 p.,
яка визначила конституційний статус Криму у розділі X “Автономна
Республіка Крим”.

Згідно зі ст. 134 цього розділу Автономна Республіка Крим є невід’ємною
складовою частиною України і в межах повноважень, визначених
Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання [2].

Вона має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна
Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не
менш як половиною від її конституційного складу.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та
рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити
Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції,
законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України
та на їх виконання.

Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада
Автономної Республіки Крим. У межах своїх повноважень вона приймає
рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній
Республіці Крим.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються
Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами
Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її
компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать
до єдиної системи судів України.

Статус Криму дістав своє відображення і в нормативному регулюванні.
Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
сільського господарства і лісів; меліорації і кар’єрів; громадських
робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобудування і житлового
господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек,
театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правовим актам Верховної Ради
України та законам України Президент України може зупинити дію
нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з
одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх
конституційності.

До відання Автономної Республіки Крим належить: призначення виборів
депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу
виборчої комісії Автономної Республіки Крим; організація та проведення
місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній
Республіці Крим; розробка, затвердження та виконання бюджету Автономної
Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики
України; розробка, затвердження та реалізація програм Автономної
Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку,
раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до
загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів;
встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав
і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку
та громадській безпеці; забезпечення функціонування і розвитку державної
та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим, охорона і
використання пам’яток історії; участь у розробці та реалізації державних
програм повернення депортованих народів; ініціювання введення
надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або
окремих її місцевостях [2].

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані інші
повноваження. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента
України, статус якого визначається Законом України “Про Представництво
Президента України в Автономній Республіці Крим” від 2 березня 2000 р. У
Законі визначено повноваження Представництва в цілому і Постійного
представника Президента України в Автономній Республіці Крим.

10 лютого 1998 р. було прийнято Закон України “Про Верховну Раду
Автономної Республіки Крим”, в якому визначався склад (100 депутатів),
строк повноважень Верховної Ради; статус депутатів; порядок скликання і
проведення сесій; повноваження Верховної Ради; порядок прийняття
Конституції автономії; статус Голови Верховної Ради, його заступників,
Президії, постійних і тимчасових комісій; структура апарату Верховної
Ради Автономної Республіки Крим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К., 1996.

Конституція АР Крим. – К., 1998.

Закон України “Про адміністративно-територіальний устрій України”. – 4
грудня 1997 р.

Закон України “Про статус Автономної Республіки Крим”. – 28 квітня 1992
р.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2000.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. – М.: Юрист, 1999.

Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та
ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2001.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. – Харків: Консул, 2001.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020