.

Україна на початку Другої світової війни (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4575
Скачать документ

Реферат на тему:

“Україна на початку Другої світової війни”

Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 p. Згідно з
пактом Молотова — Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські
землі. В 1940 p. до Української РСР була приєднана Буковина.

В 1939— 1940рр. на західноукраїнських землях націоналізовано 2,5 тис.
підприємств. “Найпопулярнішим” заходом нової влади стала експропріація
польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні
землі. Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію
промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з
верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли
підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок
німецько-радянської війни 1941 p. у Західній Україні фактично було
ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів
збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення
робітників у східні райони України. Так, з вересня 1939 p. по червень
1941 p. із Західної України на підприємства Донбасу виїхало 17 тис.
робітників.

З початку своєї першої окупації Західної України, що тривала 21 місяць,
радянський режим усіляко намагався заволодіти «серцями й думками»
населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапороносці високих
гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у
розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і
насамперед «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися
для того, щоб справити на західних українців враження «українськості»
нового режиму. Новий режим також намагався прибрати демократичного
вигляду. 22 жовтня

1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати
за єдиний список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України
Радянським Союзом. Тому не дивно, що близько 93 °о виборців
проголосували так, як хотів режим. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію
віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до Української Радянської
республіки було прилучено понад 7 млн мешканців Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні
покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи
освіти. До середини

1940 р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько
6900, із них 6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання
у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому
давньому бастіоні польської культури, що тепер відкрив двері для
українських студентів і професорів. Помітно поліпшилося медичне
обслуговування населення, насамперед сільського. Були націоналізовані
промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися
переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала
експропріація радянською владою польських землевласників і обіцянка
перерозподілити між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені
західними українцями політичні, соціально-економічні та культурні
інфраструктури. Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і
депортував на Схід українських політичних лідерів. Були змушені
розпуститися УНДО та інші українські політичні партії. Ліквідовувалося
багато кооперативів, а інші реорганізувалися на радянський зразок.
Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта».
Від 20 до ЗО тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони живуть
«на позичений час», утекли до окупованої” німцями Польщі. З ліквідацією
осіб, організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних
українців ліберальноцентристські тенденції, залишалася лише одна
життєздатна політична організація — підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну
Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до
«пролетарських» методів роботи, вони нерідко шокували західняків
примітивністю й грубістю, які не личили носіям «передового
соціалістичного ладу». Представники Радянської України, які майже
повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли ілюзії про їхню
хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з
підпілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи
викривати українських націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а
також серед чиновників, прибулих із Радянського Союзу, було багато
євреїв, то серед західних українців, як і серед поляків, почали зростати
антисемітські настрої. Але незабаром у радянському режимі розчарувалося
й багато місцевих комуністів, особливо коли деяких із них за наказом
Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських
реформ. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських
землевласників і «віддані» найбіднішим селянам, тепер підлягають
колективізації, близько 13 % і справді було колективізовано. Після цього
величезна більшість селян, які з самого початку з осторогою ставилися до
Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочатку багатьом
представникам інтелігенції імпонувало те„ що вони отримали роботу в
радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли,
що стали всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами режиму,
і що в разі порушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив’язаність західних українців до своєї церкви, новий
режим спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву,
впроваджуючи відносно незначніюбмеження її діяльності. Священиків
зобов’язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд
вимагав високих податків. Але поступово ці обмеження набирали
загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання релігії в
школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.
Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де,
крім того, робилися намагання підпорядкувати її московському
патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав
широкомасштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків.
Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі
уявних «ворогів народу» без усякого попередження, суду чи навіть
формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й
вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької праці у страхітливих
умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських
та єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників,
торгівців, чиновників, юристів, відставних офіцерів та священиків.
Пізніше арешт загрожував кожному, хто ототожнювався з українським
націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні 1941 р., режим уже
депортував людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто мав родичів
за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися з друзями
саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтось
доніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий
час. «Ніхто, буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної
ночі не надійде його черга»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини
радянська влада депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше
постраждали поляки, особливо колоністи,— польський уряд на вигнанні
стверджував, що під час радянської окупації польських територій на схід
Радянського Союзу було депортовано близько 1,2 млн чоловік, переважно
поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке падіння політичного
капіталу панівної колись польської нації, яка, втративши підтримку свого
уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було
подією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть
українці з’єдналися в межах однієї державної структури. Але через свою
обмежену тривалість це насильне об’єднання не спричинило глибоких змін
ні в Західній, ні в Радянській Україні. І все ж воно мало певний вплив:
перше знайомство з радянською системою вияви-

лося для західних українців в основному негативним досвідом, у
результаті якого багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади
слід уникати будь-якою ціною.

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності,
мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в
економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і
1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з
Галичини 20—30 тис. українських політичних біженців. Деякі з них
розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього
центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи
українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального
губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями
Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати
цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні
права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за
вказівками Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція)
в управлінні регіоном часто виявлялося таким же впливовим, як і сам
Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та
освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства
виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно
члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з
мовчазної згоди Франка ці комітети утворили в Кракові координаційний
орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши його головою
відомого географа Володимира Кубійовича. УЦК являв собою український
заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за
хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації
громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі
військовополоненим та в представництві інтересів українських робітників,
котрі виряджалися до Німеччини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що
УЦК не матиме ніяких політичних прерогатив.

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну
програму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення
їхньої національної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально —
певною мірою в надії, що зростання української національної свідомості
буде противагою впливові чисельніших поляків. Із цієї причини німці
часто сприяли призначенню українців на дрібні посади в адміністрації чи
поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці користувалися
своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєнних
років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК
незабаром організували за допомогою втікачів з Галичини українські
школи, кооперативи й молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де
проживали більш-менш значні маси українців. Вони також заснували у
Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж української преси в
регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсувати ті
втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто
полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу
німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального
губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї
війни це була єдина організація, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою,
боронити соціально-економічні інтереси українців у Генеральному
губернаторстві.

Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську
Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу Угорщини й
протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру
пам’ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р.,
близько 550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів.
Намагаючись попервах справити добре враження, угорський уряд пообіцяв
надати Закарпаттю автономію. Але невдовзі стало ясно, що цього
зобов’язання він не виконає, готуючи натомість для населення Закарпаття
поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів.
Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. утекли
до сусідньої Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них
депортували до Сибіру). Було заборонено всі українські видання та
організації, включаючи «Просвіту». Сповнений рішучості викорінити на
Закарпатті наростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був
готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої
культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве
населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом
століть мав органічні зв’язки з мадярами. Основними провідниками цього
підходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій
Бродій та Степан Фенцик. Головною його соціальною базою виступило
змадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до
занепаду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним
позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те,
що вона вберегла край від нацистської навали, а відтак і від спустошень,
завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад 100 тис.
євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських таборах смерті.

На Сході України напередні війни, у той самий час, коли робилися перші
кроки у напрямі придушення селянства в 1929-1930 рр., Сталін відновив
наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинену на
початку 20-х років.

Першій атаці на українську інтелігенцію передувала загальна компанія,
спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм
національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала в собі
самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які
живили її протягом сторіч. “Обезглавлювання” нації шляхом усунення її
кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного
відродження. Саме це пізніше стало очевидним мотивом Катинської
трагедії, як і масових депортацій з країн Балтії у 1940 р. Але Сталін,
очевидно, усвідомив, що лише масовий терор супроти основної частини
нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Свою ідею
щодо зв’язку між нацією та селянством він висловив досить чітко:
“Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема”.

За наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло
лише викликати голод серед селянства. Це дали зрозуміти Москві самі
керівники українського комуністичного уряду. Протягом усіх наступних
місяців його дійсно проводили в життя з винятковою жорстокістю, і
місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом’якшити раніше чи пізніше
безжально придушувалися.

Ситуація загострилася уже в липні 1932 року і щодалі погіршувалася.
Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні
поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто
безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК
наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати
їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці
давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку
вищого партійного керівництва. Газета “Вісті” охарактеризувала їх як
“марнування хліба та риби”.

Оголошено про другу чергу заготівель, хоча тепер уже заготовляти не було
чого. На перше листопада план нових заготівель Україна виконала лише на
41 відсоток.

Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх
вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно
прискорюючи швидкість цього гону.

Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти
“куркулів”, які “систематично крали зерно”. В Харківській області судами
винесено 50 смертних вироків, в Одеській – 3. Переважно це були справи
про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь
конкретно не визначену крадіжку. Газета “Пролетарська правда” повідомила
про те, що в селі Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до
розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в
полі його десятирічна донька. Одну жінку заарештували разом із сином за
спробу зжати трохи власного жита.

Відомі випадки, коли подібні “злочини” розглядалися за іншими, хоч й не
менш суворими, законами. В селі Мала Лепетуха поблизу Запоріжжя кількох
селян стратили лише за те, що вони поїли м’ясо похованого коня. Подібних
прикладів можна було б навести чимало.

Місцеві провідники партійне-державного курсу, звичайно, не терпіли від
голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу
селянам, але загалом типовим було таке ставлення: “Нічого з того
путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися
годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду”. Результатом кожного
разу було те що “майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за
винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів”.

Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку
офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із
працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як
відмовили в праці старій людині: “Геть звідси, старий… Йди собі в поле
і там здихай!”.

Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті
у селян забирали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих
продуктів викликала підозріння, що сім’я ще не голодує. Тоді активісти
влаштовували особливо дбайливий обшук, припускаючи приховування якоїсь
їжі.

Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на
тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби
уникнути зайвого клопоту…

Один із активістів пригадує: “Я чув, як діти душилися, задихалися в
криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, – він був переляканий,
благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або
палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

Уже наприкінці листопада 1932 року в Україні траплялися випадки
стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Селян
особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна
було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від
того місця, де вони голодували.

Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою – дістатися до
зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків
вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Як зазначав очевидець тих подій,
“це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили”.

З наближенням зими становище села погіршувалося все більше і більше. З
20-го листопада за розпорядженням українського уряду селянам
колгоспникам зовсім перестали видавати зерно в оплату вироблених ними
трудоднів. Пояснювалося, що цей захід матиме чинність до тих пір, аж
поки Україна не виконає державний план по заготівлі зерна. Незважаючи на
всі зусилля партійного керівництва наприкінці 1932 року на заготівельні
пункти було доставлено лише 71,8% плану. Сталіну та його прибічникам
здавалося, що Україна не хоче виконувати державних планів заготівель
зерна, що її слід примусити, і вони звернулися до крайніх заходів тиску
на українську владу.

Партійні кадри, що зазнали чималої чистки, знов послали на село для
боротьби проти селян, що вмирали з голоду.

Люди вмирали всю зиму, але всі документи засвідчують, що масове
вимирання села розпочалося фактично на початку березня 1933 року.

“Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя,
ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер геть усе начисто
поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи
кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття.
Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і
варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти
листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски,
іванчай, амарант та кропиву…”

Уже наприкінці 1932р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі
повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на
відстані 30-ти кілометрів від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх
котів і собак. “В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається
описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика.
Те, з якою пожадливістю шестеро, що залишилися в живих (із 40 душ
населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан”.

Один із письменників, уже за часів хрущовської “відлиги” зміг розповісти
про те, який “у 1933 році був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати
розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли”. Якби це відбувалося
якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість родин не мала чого
покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки
не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу…

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки.
Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути
людьми.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з
роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди
молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися
залишки дитинства. Скрізь знаходилися чоловіки і жінки, що лежали ниць,
з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого
виразу.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи;
залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали
закриватися. Голодні вчителі подалися в міста. Сільські фельдшери теж –
адже ліками голод не вилікуєш.

Доведені до відчаю селяни прагнули будь-що дістатися до міст, але
знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, в
інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні.
Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися
скрізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя
його було не довгим: у місті йому все одно судилося помирати.

На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно,
поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та
дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги.
Проте траплялися й інші випадки. Деякі кияни допомагали селянам
переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків’янка: “Я бачила
жінку, опухлу від голоду, що лежала на кінній площі. Хробаки буквально
поїдали її живцем. Уздовж тротуару ішли люди, які клали маленькі шматки
хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб
їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги…”.

В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали ледве
дихаючи, а інші зовсім не дихали, “дочка господаря лежала на підлозі в
якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця… Коли вона почула,
як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить
собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку”.

Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому важко було
подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті приховують
зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: “у селі Білки
Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя, та їхню 16-ти річну дочку, щоб
взяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого
приятеля, коли той ніс 4 хлібини, які дістав у місті”. Отож, засліплені
голодом, люди подекуди втрачали людську подобу.

Існують численні повідомлення про самогубство, майже завжди повішання.
Але найстрашнішим фактом було інше: “деякі божеволіли… Були такі, що
різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх”.
Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на Одещині, коли по всьому
селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.

Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, ані
слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Спочатку в
хід пускалося твердження, що ніякого голоду немає. Його поширювали за
кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких ошукав
або розбещив радянський режим. Усередині країни радянська преса просто
ігнорувала катастрофу, час до часу вміщуючи гнівні заперечення чергового
закордонного “наклепу”. Будь-яка згадка про голод стала злочином – за
одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився
так, наче нічого не було.

І навіть зростання рівня смертності, які сталися, мовляв, через
упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти та збирати врожай.
Поміж усім це було рівнозначне визнанню того, що існувало певне явище,
яке дехто, може, й називав голодом, але радянський уряд не був винний у
тому, і взагалі все було не так серйозно, як іноді показувала злісна
буржуазна пропаганда.

Щодо сталінців із самої московської верхівки, то вони чудово знали про
голод. Молотов відвідав українське село наприкінці 1932 року, і окружні
урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення голодувало.

І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно проінформований. Він
регулярно отримував найретельніші зведення про все, що відбувалося в
будь-якому куточку країни.

Сталін не квапився. Він міг будь-коли надати допомогу голодуючим
районам, але утримувався до пізньої весни 1933 року, аж поки голод не
досяг свого жахливого апогею.

Ми не маємо безпосередніх доказів того, що голод планувався Сталіним
заздалегідь. Але те, що він – як із самого початку, так і далі – суворо
вимагав реалізації курсу, який спричинився до катастрофи, показує, що
Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком сприйнятний засіб
боротьби з українським селянством як “куркульсько-націоналістичним
елементом”.

Використана література:

Роберт Конквест, “Жнива скорботи”, Київ, “Либідь”, 1993 р.

Семенко Ю. “Голод 1933 року в Україні”; Дніпропетровськ – Мюнхен, 1933р.

Субтельний О. Історія України. – К., 2002.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020