.

Національна ідея західноукраїнських партій та громадських організацій 19 – початок 20 ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3670
Скачать документ

Реферат на тему:

“Національна ідея західноукраїнських партій

та громадських організацій 19 – початок 20 ст.”

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян,
підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною
сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в
суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. Ця реакція, як і в
українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку
амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної
протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація
масових антифеодальних виступів тощо).

Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного
життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у
цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української
національної ідеї було духовенство. У 1816 p. з ініціативи священика І.
Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня
організація — “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося
патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало
активним оборонцем прав української мови, поборником українізації
шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем
рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під
пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І.
Могильницького (1822 р.), И. Лозинського (1833 p.), Й. Левицького (1834
p.). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською
мовою “Розвідка про руську мову” (1829 р.), у якому обстоював ідею
самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської
та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших
слов’янських мов.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та
національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне
демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”.
Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє
друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців
греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843 pp.), І.
Вагилевич (1811— 1866 pp.) та Я. Головацький (1814—1888 pp.), які
активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для
галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму,
національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д.
Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І.
Котляревського) з Наддніпрянської України, члени “Руської трійці” своє
головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української
мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух
народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його
національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та
історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І.
Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та
Закарпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не
тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики,
історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища
українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти
шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові.

Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з
польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але “Руська
трійця” не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на
культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних
поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833 p.), в якому вже досить
чітко пролунали заклики до народного єднання та національного
пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений до
друку збірник “Зоря” (1834 p.), який містив народні пісні, оригінальні
твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом
збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної
боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С.
Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і
Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і
віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді
паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі
може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних
лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту,
скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на
монополію та авторитет мови церковнослов’янської.

Для молодих авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань,
обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове
звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: “Ці
безумці хочуть воскресити… мертву русинську національність”. Проте
навіть у цих несприятливих умовах члени “Руської трійці” не припинили
активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що
передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською
чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали
релігійно-моральні проповіді українською мовою. “Трійчани” енергійно
виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення
рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич
підготував підручник для молодших школярів — “Читанку”, написаний живою
розмовною українською мовою (термін “читанка” належить самому М.
Шашкевичу).

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністровая”. 1
хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у
“Зорі”, лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів, решта
була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був
новаторський твір і за формою. і за змістом. Він написаний живою
народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це
виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило й близькою і
зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової”
визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу,
розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення;
позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків
— борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної
державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори
збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у
політичну сферу.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову
змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування.
Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 p.), численні виступи
буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої
революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола
піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної
кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна
влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване
у квітні 1848 p., тобто майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших
провінціях імперії. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох
положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика;
наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами
поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до
реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі
угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. У руках поміщиків на
Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на
Закарпатті — 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих
сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений
період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На

практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв в економічне
кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство у цей час і сплата
викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі
за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від
орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська
дискримінація: галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж
чеський, і у п’ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування
вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання
ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати
місце проживання тощо) сприяли перетворенню селянства на самостійну
політичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьби населення
Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне
визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного
сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні
зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її
потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави.
Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні
свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли
пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими
виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848
p. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна
мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р.
та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської
імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя
та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості,
непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради
народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і
вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська
організація — Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г.
Яхимович, а згодом М. Куземський.

Це патріотичне об’єднання видало маніфест, у якому було сформульовано
політичну платформу організації:

— вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним
народом;

— підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру,
право, мову, були народом, який “рівнявся славі найзаможнішим народам
Європи”;

— висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції — польську та
українську з окремими адміністраціями;

— ставилися питання про розширення сфери вжитку української мови, про
зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл
українцям обіймати всі державні посади тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом:

“Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”. Рішучі вимоги
українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на
противагу українській організації ініціювали створення полонофільського
комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони
відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у
культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує
свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові
газети українською мовою — “Зорі Галицької” (1848-1852 pp.);

скликання з’їзду діячів науки та культури — “Собор руських учених” (1848
p.); заснування культурно-освітнього товариства — “Галицько-Руська
матиця” з метою видання книжок для народу (1848 p.); відкриття у Львові
Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848
p.); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849
p.).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід
парламентаризму. У скликаному в липні 1848 p. австрійському парламенті
інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати
від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення
становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин
(зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу
поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини ХІХ ст. революційна хвиля, досягнувши свого
піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був
наступ реакції — консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною
почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 p. було
розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У
нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада
виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була
розпущена.

Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що
як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він
зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога.
У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно
консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося
драматичних відступів, і попри свою в’ялість зростання національної
свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний
розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після
століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти
посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали
справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем
багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому
з’явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові
скористатися нею. Наростання національного руху в Галичині мало великий
вплив на взаємини між’ східними та західними українцями. Фактично, саме
такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та
Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль
П’ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали
фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із
збільшенням числа і цих часописів і закладів активізувалася й участь у
них східняків. На початку XX ст. східні українці часто були
кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники
обох регіонів нерідко разом працювали і в НТШ, студенти Російської
України не раз їздили слухати українські літні курси і в Галичині, а
українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц
і і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя
українців на захоЦ і ді, репресована царатом українська інтелігенція
Російської імперії бачила, як те, про д1 ] що вона могла лише мріяти,
ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на
українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних
інтелектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим
ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої
20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською
конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з
поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців
невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня
національного руху. Польсько-українська конфронтація Із
прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих
двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало
не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності
Галичини, аби вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то
українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині
провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи
суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Українці
вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників
обстоювали статус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці —
«неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем. У
зв’язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і
конфлікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На
відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з
невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та
інтелігенції. На початок XX ст. польськоукраїнський конфлікт із боротьби
між двома національними елітами виріс у конфронтацію між двома народами,
що набирала загрозливих масштабів. Звісно, робилися спроби досягти
компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван
Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін,
закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім’я
спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися
виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися,
що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час
від часу робив спроби врегулювати суперечки Відень, сподіваючись
остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше
пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що мала початися
у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом
Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та
генерал-губернатором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з
іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та
освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але
коли виявилося, що ці поступки обмежуються кількома новими гімназіями й
що уряд провінції продовжує маніпулювати виборами, угоду було розірвано
й обидві сторони відновили політичну війну.

Подальші намагання досягти порозуміння закінчувалися подібним чином.
В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська
конфронтація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське
питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих
реформ. У зв’язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у
великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і
актуальним було селянське питання. На початку століття багато селян вже
не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв’язання своїх
труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з
деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)
розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис.
сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини.
Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його
учасників допомагали численні місцеві комітети. Перелякані цією
несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики
закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,
страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської
думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців
витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло
об’єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами,
було з помітним успіхом використане для поглиблення національної
ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемогою селян. Поміщики
мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення
страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залучивши їх
до політичної ^оротьби. Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним,
був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував
зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони
швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання
української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало постійною
практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х
років українські студенти організували ряд заходів протесту.
Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули
вимогу створити окремий український університет. Ця ідея заволоділа
уявою українського суспільства, навіть селян, і на підтримку
студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас
українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті
неодноразово виступали з пристрасними закликами до уряду розв’язати це
питання. Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше
десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала
загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між
собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти
стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти
університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910
р. у запеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка.
Тепер Відень зрозумів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у
наступні п’ять років відкрити окремий український університет. Проте
війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди. Та, на
думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча
реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи
представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні
можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій
жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд
незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної
слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували
списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час
їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно,
бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб
перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до
в’язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури
сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 рр.— у період
губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором». Коли
українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені
послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито
багнетами, ЗО тяжко поранено й понад 800 заарештовано. Але й у цьому
питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,
всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано
систему курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції
продовжував фальсифікувати результати виборів, число українських
делегатів як у віденському парламенті, так і в галицькому сеймі постійно
зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а
після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало ІЗ, а в
1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представленими,
значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів. 12
квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український
студент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей
випадок свідчив про те, що українсько-польські відносини сягнули
небезпечної межі. Проте зростаюча напруженість мала глибше коріння.
Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на
чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського.
Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу
селянських організацій і здобули собі велику популярність у міських
середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою
стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку
українців. Передчуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого
польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині
не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є
невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських
націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам
у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали
вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух
із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які
поступки. Очолювані власною національно-демократичною партією, українці
поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували
організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у
парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою
зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де
перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну
вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до
трибуни, заповненої високими особами, кинувся гонець і оголосив новину
про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от
мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.

Використана література:

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Полонська Н. Нариси з історії України. – К., 1999.

Словник-довідник з історії України. – К., 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020