.

Ідея Української держави суспільно-політичної України кінця 18-19 ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5273
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Ідея Української держави

суспільно-політичної України кінця 18-19 ст.”

ПЛАН

1. Суспільно-політична та державна ситуація в Україні наприкінці 18 ст.

2. Початок 19 століття – пробудження української національної ідеї

3. Ідея Української держави

в політичних товариствах та працях мислителів

Висновки

Використана література

1. Суспільно-політична та державна ситуація

в Україні наприкінці 18 ст.

Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий
розквіт нових ідей, як у XIX ст. Освічені європейці утвердились у
переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати
людське життя.

Тісно пов’язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або
інтелігенції, як у Східній Європі називали подібну соціальну групу.
Неперевершена в обгрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх
утілення, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі
виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх
висунули інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної
свідомості). Вона, як ми переконаємося, являла собою цілком новий спосіб
не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На
Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким
сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням
національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні
лишаються з нами.

У 1764 p., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною було
доручено колегії, яка одержала офіційну назву — друга Малоросійська
колегія, її очолив президент — граф Петро Румянцев. Його ж було
призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв
Україною одноосібно.

За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки,
гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом
позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в
Україні російської системи органів влади та управління необхідність в
колегії відпала. У 1786 p. вона припинила свою діяльність.

У 1775 p. п’ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли
турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за
зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не тільки потерпала від
Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й примушувала разом із нею
воювати проти єдиновірців — своїх братів — запорожців, усіх українців,
росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам
Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готувався до чергової війни з
Туреччиною. У 1784 p. він утворив із запорожців, які вціліли після
каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було
розселене між Бугом і Дністром. У 1791 p. його перейменували на “войско
верных черноморских казаков”, яке очолив Потьомкін — “великий гетман”.
Після »юго смерті у 1792 p. військо було переведено на Кубань, на землі
між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації
чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели
індивідуальне господарство.

Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики
російського царату було ліквідовано найцінніше завоювання українського
народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років
(1648—1783 pp.) Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було
скасування гетьманства, яке з часів Б.Хмельницького символізувало
національний державний суверенітет України. А з скасуванням
полково-сотенного устрою, українські землі було зведено до становища
звичайної російської провінції. По всій Україні насильницьким шляхом
встановлювалися органи управління Росії, впроваджувалося
загальноімперське законодавство.

2. Початок 19 століття – пробудження української національної ідеї

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була
періодом відсутності української національної державності і включення
земель України як адміністративних одиниць з напівколоніальною
адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою
особливістю цього періоду було збереження української національної
правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певною мірою,
Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена їх згода на
застосування звичаєвого права в українських землях.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова
соціально-економічна та політична криза, почався новий етап
національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи
перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не
втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої
дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень
впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у
Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства,
його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу,
наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий
вклад у цю благородну справу внесли українські таємні революційні гуртки
і товариства.

У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого
народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове
почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна
доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як
славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення
зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його
давність. Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що
сучасна сумна доля їхнього народу — це лише тимчасове явище. Вивчення
минулого було також необхідним для того, щоб спростовувати сумніви
численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки
ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в
авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших
народів стояли історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася
зацікавленість історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у
працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у
відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації
історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним
замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не
усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед
цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують
Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас
Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание»,
1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о
Малороссии», 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське
дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь
у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право
нащадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного
російського чиновника, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян».
Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі
її представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь
Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися
збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд
статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після
розв’язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не
втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним
дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної
освіти, стала очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях
історії України. У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну
«Історію Малоросії», що згодом набула широкої популярності, закінчив
Дмитро Бантиш-Каменський (народився у Москві в родині архіваріуса й
писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір
Бантиша-Каменського приваблював українську знать не лише
професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний
цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою
героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а
возз’єднання з Росією — визначна подія їхньої історії. Для багатьох
українських дворян така інтерпретація була зручною й переконливою,
дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську)
специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості
могутній Російській державі й російській нації.

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла
своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили
більшість країн Східної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні
республіканські ідеї Французької революції були широко представлені на
Україні декабристами та українськими членами Союзу об’єднаних слов’ян,
водночас філософські концепції національної культури Гердера, без
сумніву, надихали творчість харківських романтиків. Проте на Україні
політична активність не поєднувалася з культурною національне
орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися «безнаціональними»
й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час
як пропагандисти української національної культури були далекими від
політики консерваторами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ
шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на хронічну
хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже турбував
покоління 1820-х років. Проте для наступного покоління, що сформувалося
у 1840-х роках, поєднання національної культури з політичною ідеологією
стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як
історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не
Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї
генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і
за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні
попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини —
Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї
доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але
те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст.,
таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна
діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли
виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу»
відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший
приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила
національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

“Руська Правда” — програма Південного товариства декабристів визнавала
за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої
Російської республіки. Товариство об’єднаних слов’ян, яке приєдналося до
Південного товариства, бачили Україну як суверенну республіку в складі
федерації слов’янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у 1846
p. з видатних представників українського народу, — М.Гулака,
М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. Програма братства передбачала
національне визволення України і входження її до федерації слов’янських
народів. “І Україна буде непідлеглою Річі Посполитій в Союзі
Слов’янськім…”

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала
боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з
боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку.
При цьому братчики надавали Україні провідну — месіянську — роль в
організації федерації слов’янських народів.

3. Ідея Української держави

в політичних товариствах та працях мислителів

Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох
десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української
інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і
викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із
дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником) .
Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон
Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з
товариством не дуже стійкі зв’язки, їх також заарештували. Товариство
було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом
приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на
тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і
був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї
програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у
творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)».
Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням
християнських цінностей і панслов’янськими елементами, цей твір, що
зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови
суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.
Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва,
ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для
мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу
увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі
слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що
важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними
інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею
федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров
та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш
егалітарною серед усіх слов’янських суспільств — через відсутність у ній
знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у
псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося…
бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе
братів-слов’ян; почувши її заклик, повстануть всі слов’яни… і стане
Україна самостійною республікою у слов’янському союзі. Тоді всі народи
вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть:
«Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке
мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і
спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало
ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за
винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м’яких» і
«поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в
питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для
Костомарова В і це були єдність і братство слов’ян; Шевченко палко
вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш
наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість
висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта,
пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям,— це
найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них
Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом
революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід
перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об’єднували спільні
цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити
соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили
покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була
неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо
легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після
чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до
трьох років ув’язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому
цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства.
Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до вироку таке:
«…под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать». Фізичні й
моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у
1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.
Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від
культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно
привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту
українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до
потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців;
ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і
ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції
з російським царатом.

Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми
з’явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс-

ті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія,
багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників
українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на
українських землях місто відіграватиме у розвитку національної
свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в
той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований
на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що
перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими,
брали приклад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван
Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав
справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого
зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так
зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати
серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті
панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось
неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не
тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім
міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни
могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та
букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його
поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української
інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні —
організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання,
яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою
західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити»
місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з
численними церковнослов’янськими домішками. Отриманий внаслідок цього
штучний мовний гібрид мало сприяв спростуванню тверджень про
непридатність української мови для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька
західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів,
збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед
представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та
Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та
Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латинською чи польською
мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на
пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на
арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера
семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав
поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими
товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом
Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У
1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою
мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов’янських
та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на
їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли
б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками
гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою
мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось
нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в
своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але
підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця»
встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський,
Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського
інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця»,
й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими
досвідченими «будителями народу» й палкими слов’янофілами, як словаки Ян
Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел
Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати
альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші,
історичні статті на місцевому діалекті. Коли про вихід альманаху стало
відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний,
непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької
поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом
(поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і
похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький
священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові,
тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у
далекому Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі
конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної
публіки. Розчарований такою реакцією й переслідуваний церковною владою,
помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до
польського табору; й лише Головацький послідовно і невідступне продовжує
працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно
становило важливий прецедент, який показував, що мова українського
селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки
Дністрової» повільний, але невідворотний процес переорієнтації на
українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської
інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із
народу.

Висновки

Поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і
повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення
невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе
суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі
культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком
інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному
суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей.
До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й
культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих
українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові
престижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж,
підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня
діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації»
не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною
й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі,
де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам’ять про часи автономії,
діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, мала
багатообіцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським
товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії
переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду
немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був
повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька
верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою
в’ялість зростання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим.
Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один
важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні
українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес
національної інтеграції.

Використана література:

1. О.Д.Бойко. Історія України. –К., 1999.

2. В.Й.Борисенко. Курс української історії. –К., 1998.

3. В.І.Семененко, Л.О.Радченко. Історія України. –Харків, 2000.

4. Б.Лановик, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. –К., 2000.

5. К.І.Рибалка. Історія України. –Ч.І. –К., 1994.

6. Н.Яковенко. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. –К., 1977.

7. Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. –Львів, 1997.

8. М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії України. –К., 1996.

9. Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. –К., 1999.

10. В.Ф. Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. Історія України від
найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. –К., 1995.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020