.

1. Галицько-Волинська держава. 2. Порівняйте становище українських земель в складі Росії та Австро-Угорщини на кінець ХІХ – початок ХХ століття (контр

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
2 5190
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з історії України

1. Галицько-Волинська держава

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька
земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини.
Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному
князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь
Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не
зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира
Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові
Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й
Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в
Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські
ворота Києва.

Утворення об’єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої
історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем,
„царем на Русі”, „самодержцем всея Русі”, причому слово „самодержець”
вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з
грецького титулу візантійських імператорів – автократор, засвідчив
зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних
боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор
Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя
хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман
„одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей
Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,
…переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно
наслідував свого предка Мономаха…”

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців
та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами
(прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії
Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена,
який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап.
На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з
військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205
р.).

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не
допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і
Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу
і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки
різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство,
солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за
утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити
на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях – надання
їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських
родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської
влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе
іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям
важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це
спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у
внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і
до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською
владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в
Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава
Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі
землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали
домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на
смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і „вбито їх
було числом 500, а решта розбіглися”. В 1211 р. бояри, запросивши на
допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і „повісили задля
помсти”. Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич
насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок
титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р, з
допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським
князівством, захопили Галич і проголосили „королем королівства
Галицького” п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого
одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті
військової, окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав
Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою)
успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше
Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському
королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після
наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він
повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив
угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233
р.

Оскільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з
угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині,
боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання
галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за
державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і
на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх
підтримали містичі -міські купці і ремісники, в тому числі іноземні
поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були
прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише
пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали
орієнтуватися на своїх одновірців – іноземних агресорів). Для перемоги
Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які
входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало
смердам нічого доброго, а ілюзії про „доброго князя” уже в той час були
поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і
міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту
державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і
культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі
бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у
військових, адміністративних і судових справах став двірський.
Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок,
князі спирались і на досвід інших країн.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати
угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на
підтримку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно
укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові,
який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило
розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто
Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису,
Данило напередодні проголосив: „Не личить держати нашу батьківщину
крижевникам (хрестоносцям)”. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм
Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і
хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію
Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк.
Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер
містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З
їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та
інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і
ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо
замку, поля і села”. Ці слова у літописі наводяться при описі заснування
Холма, але вони стосуються й інших новозбудова-них міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною.
Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева,
Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як вказує
літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем’янець і Данилів,
відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець
спричинилась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до
головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець
була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до
останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після
відходу орди залишились заповнені трупами. Так само самовіддано, як
свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки.
Данило, який в той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському
монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу
і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини”.
Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину
на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд
Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські
„ворота”. Але він здав їх без опору. Не затримуючись в Карпатах, орди
Батия рушили в Угорщину, де об’єднались з іншою частиною орди, яка
поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські
втрати — все це завдало невиправного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні
князівства. Це дозволило відразу ж після відходу орди приступити не
тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема
було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за
ім’ям Да-нилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось
воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава
Михайловича Чернігівського та його союзників.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з
військом угорського короля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні.
Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і
здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на
північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою
налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила
Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не
вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим
силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана
Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з
почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання
залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!” —
написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила
засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування
орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної
боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які
мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар”.
Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників
для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата
Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські
міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в
контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу
1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені
розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники”
орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього
австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився
з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував
оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в
результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія
Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році
отриманою від папи Іно-кентія IV королівською короною. Місцем коронації
він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це
місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські
хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго
до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові
корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з
Римом мали політичний характер.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на
короткий час і об’єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович
(помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті
Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них
Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі
правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав
Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єднались в
руках одного князя – Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське
князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх
володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником
могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський
титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем
Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського
патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило
кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська
(перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської).
Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і
допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства. До
речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським
митрополитом.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія —
Лев II і Андрій. З їх іменами пов’язана важлива сторінка історії
Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти
короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії —
Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь

і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського і
Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас.
Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на
угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів — Андрія або Лева
Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не
отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р. на заклик
наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл.1322 р. було
придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське князівство втратило
Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева
Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно
як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все
більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства.
Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з
Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди.
Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну
залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню
політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних
сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жорстокого племені
татар”. Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні
конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили
Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави.
Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський
король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому
Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими
каміннями і перлами, а також мантію і трон”), але скоро був змушений
відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько,
натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт
(Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії
більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними.
В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське
князівства, а король польський Казимир проголосив себе „правителем
Королівства Русі”, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас
(Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші
українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство
з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в
1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля
онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув
незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з
гербом Галичини і власним ім’ям. Однак 1387 року Галицька земля і
західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені
Польським королівством. Належні раніше до Галицьке-Волинського
князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної
Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось
саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення
цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком
українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було
чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть
грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались
українською мовою.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об’єднаного
боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в
Галицько-волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу
входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя
князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася
з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь
не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування
думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися
обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська
олігархія настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися
великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим
органом влади в Галицько-волинській землі, боярська рада, окрім цього,
відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі
управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її
складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі
управління Галицько-волинською землею.

У Галицько-волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того
часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав
місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами,
процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, які
займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же
час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З
числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління
Галицько-волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового
(дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини.

Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної
системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат
управління усім господарством князівського домену. Від імені князя
двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи “суддею
князівського двору”. Двірськовий забезпечував охорону князя в період
військових дій, в його обов’язки входило також супроводження князя під
час його виїздів за межі князівства.

Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або
керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він
зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на
місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін.
Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з
князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про
збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська, про
отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які,
окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні
функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання
судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів.

В Галицько-волинській землі існувала досить розгалужена система
місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких
призначав князь. В їх особі була з’єднана адміністративна, військова та
судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та
різних мит — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами
керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й
судові повноваження. Територія Галицько-волинської землі ділилася і на
волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах
своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими
повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпорядженні
допоміжний адміністративний персонал, на який вони опиралися при
виконанні обов’язків по управлінню підвладною їм територією. Місцеве
управління будувалося на системі “кормлінь”. Для ведення судових
розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в
межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій
князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості
випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській
землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників,
забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і
придушувати його опір гнобленню феодалів.

Важливою ланкою в державній структурі Галицьке-Волинської землі було
військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої
агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого

— виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору
експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за
допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри
повинні були з’явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі
шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані
загони іноземців, однак, ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною
дружиною входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити
власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х
років XIII ст. сформував регулярну піхоту (“пішці”) і переозброїв
кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти
Галицько-волинського князівства входили умовні володарі (держателі)
земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні
селяни, які “сиділи” на цих ділянках

— феодах. До складу “пішців” могли входити і жителі міста. Командував
військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем
і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати
військову раду.

Щодо судової системи Галицько-волинської землі слід відмітити, що суд не
був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд.
Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами
князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного
суду знаходилися питання, пов’язані з майновими та шлюбно-сімейними
відносинами.

Галицько-волинська держава мала велике значення для західних земель і
для всієї України. Державне життя тривало тут на сто років довше, ніж на
Наддніпрянщині. Населення Галичини і Волині досягло високої культури й
великого розуміння державно-політичних справ.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який
склався відразу після включення їх до складу Великого князівства
Литовського, то будь-які докорінні зміни в ньому не відбулися. Князі цих
земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя
Литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету.
Над удільними князівствами височіли органи верховної влади Великого
князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися
від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство
Литовське значною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської
держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та
класово-соціальної структури суспільства. У цей період, знаходячись в
становищі удільних, південноруські князівства користувалися відомою
автономією. Влада на їх території зосереджувалася в руках удільних
князів. Для розв’язання важливих питань внутрішнього життя удільного
князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві
феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям
підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Великого князівства
Литовського і удільних князівств було прагнення великого князя до
цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це
виявилося, зокрема, у здійсненні політики, спрямованої на підрив
давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів
та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний
великокнязівській владі військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 p. в Крево була підписана Кревська унія — угода про
династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий
князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і
став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До
цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти
агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала
інтересам польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити
панування на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали
підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок
підписання Кревської унії та реалізації її умов погіршилося становище
українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських
земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення загарбницької
політики польських феодалів щодо населення цих земель.

2. Порівняйте становище українських земель

в складі Росії та Австро-Угорщини

на кінець ХІХ – початок ХХ століття

На кінець ХІХ ст. в Україні індустріалізація спочатку відбувалася
повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона
була протягові тисячоліть,— хліборобами. Але, нарешті розвинувшись
наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала
швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник
конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної
організації, цінностей — однією, пов’язаною з модернізованим містом,
пролетаріатом і машинами, та іншою — традиціоналістським селом,
селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали з
цього протистояння, формували плин української історії протягом не
одного десятиліття XX ст.

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської імперії
від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Описи
життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми
бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахунки
архітекторів реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян
занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім
обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний
податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з
металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова
комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни
сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після
скасування подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу
частину жалюгідних селянських грошей з’їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові зобов’язання, деякі селяни або позичали
гроші у заможніших сусідів, або, що особливо спостерігалося на
Правобережжі,— у євреїв-лихварів. Але оскільки проценти часто
перевищували 150, селяни, як правило, тільки глибше в’язли у боргах.
Інші намагалися продати отриманий ними незначний надлишковий продукт,
але дрібне підприємництво не могло давати прибутку в ситуації, коли
попит невеликий, ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі.
Врешті-решт, найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню часто
наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення
України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли
дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні
сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення
продуктивності. На Ліво- та Правобережжі близько половини селян не мали
ні коней, ні якісного залізного реманенту. Селянин-орач, упряжений в
дерев’яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої
кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала
розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на
застійну калюжу в економіці імперії.

Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак не
грошей, а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще прожити,
роздумував він, а як прожити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на
Україні були меншими, ніж будь-де в імперії, ледве могли задовольнити
скромні потреби своїх власників. А природна стихія ускладнювала ці
проблеми до катастрофічних розмірів. У другій половині XIX ст. Російська
імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух.
Між 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн до 125 млн. У 1917 р.
воно сягнуло 170 млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40
років зросла на72%.

Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне зростання
найяскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землі
Право- і Лівобережжя припадало майже вдвоє більше населення, ніж у 1860
р., що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, з
кількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в
Англії. Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім, завдяки
поліпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко
зменшився коефіцієнт дитячої смертності, а це значною мірою сприяло
зростанню населення. І все ж слід зауважити, що попри всі покращення у
медичному обслуговуванні смертність на кожну тисячу жителів Російської
імперії була вдвічі вищою, ніж її середній показник у Західній Європі.

Наслідки цих взаємопов’язаних проблем — перенаселення й нестачі землі —
незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на
землю. У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р.
вони у три-чотири рази перевищували ціни 1861 р., ще більше
унеможлививши купівлю селянами додаткової землі, якої вони так нагальне
потребували. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття.
Підраховано, що у 1890-х роках наявна на Україні робоча сила сягала
майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3
млн, а в інших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта — 7,3 млн, або
68 % робочої сили, становили надлишок і в величезній масі своїй були
безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне
існування. Не дивно, що за рівнем життя українці залишалися далеко
позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р. середньостатистичний датчанин щороку
споживав 2166 фунтів хліба, німець— 1119, а мадяр — 1264 фунти. Проте на
Україні, де хліб являв собою вагоміший, ніж на Заході, компонент
раціону, середньорічний рівень споживання становив лише 867 фунтів — і
це в країні, яку називали житницею Європи.

У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її
більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької
землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі.
І хоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не
мали іншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із
ситуації була еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у
пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не
треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом
дістатися (часто долаючи такі ж відстані, як між Східною Європою та
Америкою) незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в
басейні Амуру, у Приморському краї.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на
Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили
багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на
Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на
Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян.
Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці
з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського
узбережжя Росії. Це було виразним свідченням того, на що готові були
українські селяни, аби отримати землю.

Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться,
хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між
селянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна структура
українського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитому
вислову Олдоса Хакслі про те, що люди звичайно діляться на вищих,
середніх та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з
відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього
достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціативності, землеробського таланту
з (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько 15—20 %
селян удалося збільшити наділи й накопичити .деякі багатства, в той час
як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви
допомагали куркулям збільшувати й протягом наступних поколінь утримувати
свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів
землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали
батраків і вели комерційне сільське господарство. Услід за Леніним
радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їх як
сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато західних
учених застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей
між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатували
бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі
вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали
жодного відношення до міщан чи дворян. А біднота мріяла не про
ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати такими.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30 %
сільського населення. Середнякові звичайно належало 8—25 акрів землі,
чого вистачало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто
мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити
собі якусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні й працьовиті
середняки, з їхніми чепурними біленькими хатами, що самим своїм виглядом
наче говорили про гордість господаря своєю власністю й незалежністю,
були особливо поширеними на Лівобережжі.

Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього
селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька
акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки
наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної
праці. Сім’я могла збідніти з різних причин. Часто такі нещастя, як
хвороба, смерть чи природні лиха, змушували селян продавати частину, а
то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином надійної економічної
бази. Часом вони вичерпували свої ресурси внаслідок недбалого
господарювання. Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім’ю до краю
катастрофи.

В усякому разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні
мирному селі стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато
спостерігачів вважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція,
то почнеться вона на селі.

Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд
переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після
1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не
вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства.
Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя;
призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати
собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання
дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не
знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р.
близько 77 % дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали
землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські
землеволодіння на Україні зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося
Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати
труднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в
усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі,
дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи
представниками інтелігенції. Втім, вони й надалі користувалися великими
суспільними перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р. перебувала
більшість орних земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав влади
над селянством і поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду,
його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це
відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із
підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям,
перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали
продукти на імперський та закордонний ринки. Ненормальність цього
становища вловив імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий
зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У
ньому брали участь лише деякі регіони України й ві.’іиін-но невеликий
відсоток населення. Центром комерційного землеробства на поч^ і к \ XIX
ст. стали степові її частини з відкритими землями й легким доступом до
чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники
регіону активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку й
використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила
зросла й стала рухливішою, а комунікації — досконалішими, Україна
взагалі й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів
харчування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90 % основного
експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут
збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію
виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії
та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які
краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного
вирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х
років. Як і належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі
польські роди, як Браницькі та Потоцькі. До «цукрових баронів»
Правобережжя належали також росіяни,— наприклад, сім’я Бобринських;
українці — Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї — Бродські та
Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн,
який покривав 50 % усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра
поширеною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки.
З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що
Україну вважали її невіддільною частиною.

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та
індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи
та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед,
держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та
здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході.
Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з
якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не
існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду
дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія
почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради
спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на
Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі
промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже
нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були
найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні
заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве
животіючи на своїй землі, як і століття тому.

В оцінці гідних подиву результатів індустріалізації Південної України
часто порушують питання про те, якою мірою вона була корисна для України
в цілому. Сучасні радянські вчені доводять, що в основному вона мала
позитивний вплив. Унаслідок зростання перевезень і кількісного стрибка в
обміні продуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства Росії та
України інтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виникнення
всеросійського ринку — масштабного, продуктивного й ефективного
економічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянські
дослідники історії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважають, що в
новому економічному контексті Україна почувала себе навіть краще, ніж
Росія: вона не лише дістала вихід на величезний ринок, а й завдяки вищим
темпам індустріалізації послідовно збільшувала свою частку в цьому
ринку. Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші економічні
вигоди від зв’язків з українською периферією, радянські вчені сердито
відкидають. На підтвердження своїх доказів вони стверджують, що не хто
інший, як російський імперський уряд, стимулював темпи економічного
зростання на Україні. тенційних прибутків. Головним винуватцем цього, на
його думку, була Росія, а не західні капіталісти. Цей капітал
перекачувався з України у досить простий спосіб: імперська політика
ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових
товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську
сировину лишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники готових
товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та
залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській
Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України (що, як
наголошував Волобуєв, була виразним автономним цілим) позбавляли
потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру
імперії.

У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпах
їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком
таких

швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися
мляво. У невеликих і середніх містах Лівобережжя, як Полтава, Ромни,
Суми та Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився,
сприяли деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст
відбувався трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки
торгівлі й ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість
міського населення України (яке становило 10 % усього населення)
проживала у містах, що за кількістю мешканців не перевищували 20 тис.
Лише Одеса мала понад 100 тис. жителів.

Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття, зокрема
між 1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст, особливо
великих. У 1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса —
квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400 тис.;
Київ — центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного
управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків
— 175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість
Лівобережжя, і Катеринослав — промисловий центр Півдня, населення якого
за кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства після
1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо — будівництво
залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі
століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах.
Однак усе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім
ні. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900
р. лише ІЗ % усього населення України було міським (у Росії ця цифра
сягала 15%), що навіть не наближалося до показників таких
західноєвропейських країн, як Англія, де в містах проживало 72 %
населення.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням
ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І
хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі,
Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш
вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення
складали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих
перетвореннях. Найпереконливіше про це свідчить статистика. Серед
найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25 %
шахтарів і 30 % металургів складали українці. Переважали в цих
професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобережжя
російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення
українських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст
виконували роль адміністративних і військових центрів, вони притягували
до себе російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та
промисловості збільшувалась чисельність неукраїнського населення у
міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купців і 45 °о
фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які
вже наводилися, вони мали більше грошей для капіталовкладень, ніж
українці. До того ж багато російських селян через неродючість ґрунтів
були вимушені шукати інших засобів прожиття й знаходили їх у містах.
Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями,
особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й
зустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на
Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що
існували тут у XVIII— XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами
імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня
мова й культура. Водночас корінне українське населення або
асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан
Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста,
було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських
селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й
прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на
землі, щоб максимально використовувати її родючість. Це не лише
обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбавляло нагоди
опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко
пристосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий
бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.
Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня,
українські селяни — навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з
заводами,— воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине
небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й політичні наслідки цього
явища відіб’ються на перебігу подій на Україні.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст.
характеризують три основні риси: економічний застій у більшості
сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі;
зростаюча присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме
неукраїнці, головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до
промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися
на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність:
українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і
відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що
розвивалися й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує й сьогодні.

Якщо говорити про соціально-економічне становище українських земель під
Австро-Угорщиною, то після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як
і раніше, були одними з найубогіших в Європі країв, що спонукало деяких
істориків називати їх «коморою економічних абсурдів». Одним із
найбільших господарських лих цих провінцій була відсутність основних
експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що живили
економічний розвиток Російської України. Нездоланну перешкоду розвитку
промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку
таких високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та
Моравія, які легко зводили нанівець кілька невдалих спроб
індустріалізації Галичини. Політика Відня лише погіршувала становище.
Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтересованості в тому, щоб
покращити ситуацію в Галичині, але й виразно сприяв західним провінціям,
запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними

Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці
почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати
українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин»
пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто
близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників
у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність
із ними.

українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були
внутрішньою коло’ нією, тільки Австрійської імперії.

До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати
економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх
дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене
мадярами Закарпаття лишалися аграрним суспільством із незначним
накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким
рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими
заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Й
лише в останнє десятиріччя століття з’явилися ледве помітні ознаки
покращення.

Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця
провінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало
15 % підданих монархії. Для земель, де жили західні українці, населення
фактично було одним із небагатьох вимірів, що характеризувалися ростом.
Його чисельність у Галичині підстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8
млн у 1910 р. Але це досягнення крило в собі сумнівні переваги, оскільки
зростання густоти населення на селі — з 32 чоловік на кв. км у 1780 р.
до 102 у 1910 р.— лише поглиблювало соціальноекономічні проблеми.

В етнічному складі Галичини також відбулися великі зміни, хоч на перший
погляд вони здавалися драматичнішими, ніж це було насправді. Якщо в 1849
р. українці складали половину жителів провінції, на 1910 р. було
зареєстровано понад 58 % населення польської національності й лише 40 °о
українців. Навіть у Східній Галичині частка українців скоротилася до 62
%. Певною мірою ці зміни пояснювалися переселенням поляків із західної у
східну частину провінції, а також полонізацією непольського населення,
особливо німців. Проте основною причиною була зростаюча схильність
євреїв, відсоток яких у провінції зріс із 6 у 1831 р. до майже 12 у 1910
р., ототожнюватися, принаймні у мові, з поляками.

Проте у фахових заняттях населення провінції відбулися незначні зміни.
Українці лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % із
них займалися сільським господарством. Лише близько 1 % працювали в
промисловості (якою б мізерною вона не була) і якихось 0,2%—в торгівлі.
Українська інтелігенція, включаючи священиків, являла собою невелику
групу, що налічувала десь від 12 до 15 тис. осіб. (За підрахунками
Володимира Навроцького — близько 5 тис., включаючи священиків, у поляків
же — 38 тис., не рахуючи священиків.) Для порівняння: 80 % населення
Польщі займалося сільським господарством, 6,5 % працювали в
промисловості й 2 % вели торгівлю. У 1914 р. в провінції було 300
високопоставлених урядових чиновників-поляків, у той час як українців —
лише 25. Отже, попри реформи Габсбургів українцям мало що вдалося у
подоланні соціально-економічних проблем, що століттями переслідували їх.

Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії в
1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не
полегшило економічного становища. В сутності проблема крилась у
підвищенні вартості життя й зменшенні прибутків. Основним тягарем, що
висів на селянах, був борг за отримані в 1848 р. землі. Спочатку
віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов’язані з
передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав
на селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому
й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.

Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За
умовами звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право
володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли
користуватися селяни. Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку
призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова, будівельні
матеріали чи випасати худобу. Здебільшого поміщицькі ціни були такими
високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до 1848 р. просто
замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися від
економічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з
приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ
про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли ЗО
тис. Результати цих процесів не лишали сумнівів щодо того, кого захищала
система Габсбургів.

Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а
відтак і їхні прибутки. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в
Східній Галичині дорівнював 12 акрам; у 1880 р. він зменшився до 7, а в
1902 — до 6 акрів. Іншими словами, відсоток селян, яких можна
кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли менш ніж 12 акрами землі,
зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною зменшення наділів
був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число яких у
сім’ї становило 3-4. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі
зростали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які
вже не могли прожити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній
Галичині понад 40 °о орних земель належало близько 2400 великим
землевласникам, а 60 % усіх культивованих грунтів розподілялися між
сотнями тисяч крихітних селянських наділів.

Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти
якісь додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків,
вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив
близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю
брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі на
селі та крамарі в місті, оскільки банків не існувало), ризикували
провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні ставки —від
150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихварстві й
не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти
селянинові протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у
страшенний тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну
необачність зазнати великих збитків; місцеві лихварі часто заохочували
їх пити чи купувати в позичку, а через певний час, коли наростали
проценти, виставляли їм величезний рахунок. Якщо селяни не сплачували
боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з молотка.

Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме
їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував
загрозливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які
володіли монополією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем
торгували. Один із способів схилити селянина пити зводився до
продовження позички; інший полягав у тому, щоб виплачувати батракам
заробіток у талонах, які реалізувалися тільки в шинку. В 1900 р. у
Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів (але тільки
одна початкова школа на кожних 1500).

Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров’я українців
був найбільше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295
жителів Австрії, то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше
половини дітей не доживали й до п’яти років,— як правило, внаслідок
епідемій та недоїдання. Але чи не найжахливішим було те, що кожного року
від голоду вмирало 50 тис. чоловік. У своїй знаменитій книжці «Злидні
Галичини в цифрах…» польський письменник Станіслав Щепановський
стверджував, що продуктивність праці галичанина становила лише чверть
продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі — половину.
Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукраїнських
чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на ІЗ, ніж в
англійців.

Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну
прив’язаність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки
дуже скрутні обставини. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої
скрути настали, й перед багатьма постала невідворотність еміграції.
Подібно до своїх братів у Російській Україні західні українці були
змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Проте на відміну
від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого
океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії,
Канади і найчастіше — до Сполучених Штатів.

У великих і малих містах проживало лише близько 10 % населення Галичини.
Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських осередках був
зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції
розмовляли польською мовою, 14 %— українською, а решта — німецькою.
Навіть у Східній Галичині українці складали лише 25—ЗО % міського
населення — майже стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах
провінції 40—45 % міських жителів складали євреї, а в деяких містах, як,
наприклад, Броди, понад 70 % мешканців були євреями. Зростання населення
міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові — культурному,
адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно зросло
з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших
міст цей процес перебігав повільніше.

Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в
торгівлі та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на
західноукраїнських землях означало говорити про євреїв, оскільки вони
цілком опанували цей сектор економіки. Саме євреї виступали
посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці привозили у
занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці
скуповували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах
майже всі крамниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові
товари, як тканини, взуття, металеве начиння, що виробляли єврейські
ремісники, належали євреям. Якщо селянинові бракувало готівки на купівлю
цих товарів, купець-єврей пропонував продати їх у борг. Коротко кажучи,
саме через євреїв селяни втягувалися у грошові відносини, що утвердилися
в містах.

З огляду на конкуренцію з боку високо індустріалізованих західних
провінцій, несприятливу політику уряду та обмеженість внутрішнього ринку
зрозуміло, що для розвитку промисловості в Галичині не було великих
перспектив. Крім того, відчувався брак капіталів. До 1890-х років не
існувало комерційних банків, єврейський капітал обертався у торгівлі та
лихварстві, а багаті поляки вкладали гроші в землю. Як не парадоксально,
розпочате в 1852 р. будівництво залізниць не сприяло промисловому
розвитку Галичини, а гальмувало його.

Дрібну промисловість, що існувала до появи залізниці, зокрема склодувну,
текстильну та шкірообробну, від зовнішньої конкуренції захищала відносна
ізольованість провінції. Проте коли залізницею сюди пішов потік західних
товарів, багато місцевих підприємств розорилися. А велика кількість тих,
що лишалися, мала ремісничий характер, їхніми типовими представниками
були численні єврейські кравці та шевці. Великі підприємства головним
чином зосереджувалися на лісорозробці, розвитку якої сприяли наявність
великих масивів лісу й гостра потреба в будівельних матеріалах на
Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю.

Проте у 1890-х роках з’явилися ознаки зрушень. У попереднє десятиліття
було засновано три банки, що стали джерелом фінансування великих
промислових проектів. Польські магнати, як, наприклад, Анджей
Любомирський, добилися від віденського уряду підтримки у розвитку
промисловості, і в 1901 р. була створена спілка фабрикантів. Швидкими
темпами розвивалися в 1870-х та 1880-х роках нафтові промисли в районі
Дрогобича й Борислава, що фінансувалися переважно австрійським та
англійським капіталом. До початку першої світової війни вони давали
близько 5 °о світового видобутку нафти.

Повільно, але невпинно зростали ряди пролетарів: у 1902 р. налічувалося
230 тис. повністю й частково зайнятих робітників, серед них 18 °о
українців, 24 % євреїв і решта — поляки. Як і в Російській Україні, цей
ще дуже «молодий» клас зберігав тісні зв’язки з селом, і багато
українських та польських робітників поверталися в сільське господарство,
відпрацювавши частину року в промисловості. Проте ці зміни перебігали
поступово і мали відносно незначні масштаби. Відтак західноукраїнські
землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

Використана література:

Бойко О.Д. Історія України. –К., 1999.

Борисенко В.І. Курс української історії. –К., 1998.

Семененко В.І., Л.О.Радченко. Історія України. –Харків, 2000.

Лановик Б., Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. –К., 2000.

Рибалка К.І. Історія України. –Ч.І. –К., 1994.

Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. –К., 1977.

Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. –Львів, 1997.

Котляр М., С.Кульчицький. Довідник з історії України. –К., 1996.

Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. –К., 1999.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020