Література рідного краю. Юрій Андрухович (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Література рідного краю.

Юрій Андрухович”ПЛАН

1. Коротка біографічна довідка. Початок літературної діяльності

2. Основні етапи творчості Ю.Андруховича

3. Критичний огляд “Московіади” Юрія Андруховича

Висновок

Список використаної літератури

1. Коротка біографічна довідка.

Початок літературної діяльності

Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське
відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі
літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював
газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії
івано-франківського часопису “Перевал” (1991 – 1995). Співредактор
часопису тексту і візії “Четвер” (1991 – 1996).

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні
річища: поетичне і прозове.

Поетичний дебют Ю.Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і
завершився виходом у світ збірки “Небо і площі” (1985), загалом
прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком
та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від “бурлеск
– балаган – буфонада”), значення якої для кожного з трьох її учасників з
роками змінювалося – від чогось на кшталт “внутрішнього таємного ордена”
до “прикладної квазіфілософії життя”. Проте друга поетична збірка
Андруховича (“Середмістя”, 1989) носить швидше не “бубабістський”, а
“елегійно-класицистичний” характер. Вповні “балаганно-ярмарковою” можна
вважати натомість третю збірку – “Екзотичні птахи і рослини” (1991), яка
волею автора мала б носити підзаголовок “Колекція потвор”.

Поетичне річище Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990р. і
завершується друкованими поза збірками циклами “Листи в Україну”
(“Четвер”, №4) та “Індія” (“Сучасність”, 1994, №5). Домінантою поетичної
картини А. в усі періоди його творчості видається напружене шукання
“духовної вертикалі буття”, суттєво занижене тенденцією до примирення
“вертикального з горизонтальним”. Звідси – стале поєднання патетики з
іронією, нахил до стилізаторства і заміна “ліричного героя” щоразу новою
“маскою”.

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань
“Зліва, де серце” (“Прапор”, 1989) – майже фактографія служби автора у
війську, своєрідна “захалявна книжечка”, що поставала під час чергувань
у вартівні. 1991р. з’являється друком параісторичне оповідання “Самійло
з Немирова, прекрасний розбишака” (“Перевал”, №1), що ніби заповідає
характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з
текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре),
колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи
“Рекреації” (1992), “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996) при
бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них
є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень
“фізики в метафізику” і навпаки. Усі романи являють собою доволі
відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, тріллер,
ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і
сконденсований: одна ніч у “Рекреаціях”, один день у “Московіаді”, п’ять
днів і ночей у “Перверзії”.

2. Основні етапи творчості Ю.Андруховича

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших
країн і поступово складається в майбутню “книгу спостережень” над
нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту.

Поезія Юрія Андруховича представлена збірками Небо і площі (1985),
Середмістя (1989), Екзотичні птахи та рослини (1991) та циклами віршів
“Листи в Україну” (Четвер, № 4), “Індія” (Сучасність, 1994, №5). З
прозових творів найперше був опублікований цикл оповідань “Зліва, де
серце” (Прапор, 1989) — майже фактографія служби автора у війську. 1991
року з’являється друком параісторичне оповідання “Самійло з Немирова,
прекрасний розбишака” (Перевал, №1), що ніби заповідає характерні для
дальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і читачем,
містификаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і
надзвичайного (романи Рекреації 1992, Московіада 1993, та Перверзія
1996).

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших
країн і поступово складається в майбутню “книгу спостережень” над
особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Остання
публікація – “Центрально-східна ревізія” у книзі Моя Європа: Два есеї
про найдивнішу частину світу (“Класика”, 2001).

Твори Юрія Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді
окремими книжками, а в США, Швеції, Росії, Австрії, Фінляндії окремими
публікаціями. Він є також автором перекладів із польської
(Т.Конвіцький), німецької (Р.М.Рільке, Ф.Голер, Ф.фон
Герцмановскі-Орландо), російської (Б.Пастернак, О.Мандельштам, А.Кім) та
англійської (Шекспірів “Гамлет”).

2001 року Юрій Андрухович став лауреатом міжнародних премій Гердера та
Фундації Антоновичів.

Твори А. перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині,
Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Росії‚ Австрії (окремими
публікаціями).

Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних
українських рок груп “Плач Єремії” та “Мертвий півень”.

3. Критичний огляд “Московіади” Юрія Андруховича

З-поміж усіх творів Юрія Андруховича, здається, саме «Московіада»
зазнала найгострішої критики. Якби це була «критика» на кшталт тієї, що
лунала на адресу «Рекреацій» («огидство», «порнографія» і т.ін.), її
можна було б спокійно проігнорувати як таку, що не має жодного стосунку
до літературознавства. Але «Московіаду» критикували професійно, і то не
лише вчорашні академічні співці соцреалізму, а й такий, наприклад,
проникливий критик і неомодерний митець, як Костянтин Москалець. Не
зупиняючись наразі на всіх негативних відгуках на «Московіаду», можна
навести їх загальний підсумок: твір має бути цілісним, це аксіома;
основною ж вадою «Московіади» є відсутність художньої цілісності.

На мою думку, така оцінка значною мірою пов’язана з типологічно
повторюваним непорозумінням, коли критик вперто не помічає, що гра, яку
він спостерігає, розгортається не за тими правилами, яких він очікував.

У Андруховича український поет Отто фон Ф., спровокований КДБ, їде до
Москви. Подія, що в первісному міфологічному дискурсі була б початком
“славетних справ”, в іронічному виявляється звичайною втечею, а в самого
героя від великої місії “батька нації” залишаються хіба що національно
свідомі вуса. Архетип “тіні” втілений у романі в образі кадебіста Сашка:
він є тим Мефістофелем, з яким головний герой підписує угоду і від якого
отримує неприємну частину правди про самого себе.

Основна романна увага зосереджена, як це найчастіше й буває в
літературі, на центральній фазі подорожі – “ініціації”. На цій стадії в
міфах на героя перш за все чекає сексуальна зустріч з жінкою-богинею.
“Жінка, – як пише Кемпбелл, – являє собою провідника до піднесеного
кульмінаційного пункту чуттєвої подорожі”. І далі: “Містичний шлюб з
царственною богинею світу уособлює повне торжество героя над життям,
оскільки жінка – це життя, а герой, що її пізнав, – його господар”. У
“Московіаді” такий “сакральний акт” відбувається у жіночій душовій
гуртожитку, що, однак, не скасовує цілком його сакральності, а радше
додає йому земного виміру. Закономірною в структурі мономіфу є також і
розкритикована Москальцем зустріч з привидом десантника Руслана: розмова
з померлим про звичаї потойбічного світу видається досить логічною
прелюдією до участі Отто в підземному засіданні покійних вождів.

Якщо відкинути спогади, листи й сновидіння (весь, так би мовити,
“перцептуальний хронотоп”), в романі залишиться один – “апокаліптичний”
– день з життя українського поета в Москві. Цей день починається на
сьомому поверсі літературного гуртожитку, який, звичайно ж, є іронічною
модифікацією вежі чистого мистецтва, а ще ширше – культової вежі.
Вирушивши зі “священної гори”, з місця, “де зустрічаються Небо і Земля”,
герой невпинно сходить вниз. Він проходить кілька обов’язкових чоловічих
ініціацій на землі (випробування пияцтвом, коханням, бійкою), після чого
спускається в пародійний потойбічний світ. Йому доводиться долати опір
охоронців (спецзагін, кадебісти), уникати зустрічі з підземними
потворами (щурі), але й отримувати несподівану допомогу з боку
трансформованих ворожих сил (коханка Галя, чий образ нагадує, наприклад,
Фріду із “Замку” Кафки). Показово, що, на відміну від первісних міфів, у
“Московіаді” герой не спроможний перетравити змальований світ: “…ти
вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи
вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву”.

Кульмінацією подорожі стає участь Отто у “симпозіумі” мерців, куди він
потрапляє за допомогою “Харона”, або ж “Гермеса”, чий іронічний модус
виявляє себе вже в тому, що цей “носій влади” одночасно є улюбленим
героєм російської класики – “маленькою людиною”. На “симпозіумі” Отто
нарешті виконує свою місію, розстрілюючи покійників, які уособлювали
імперію. Попри усю фарсовість, у цій сцені також простежується логіка
міфу: справжнім народженням героя є друге народження, відповідно й
звільнення від імперських мерців настане, мабуть, після їх другої, вже
остаточної смерті. Завершується роман – у цілковитій згоді з дослідженою
Кемпбеллом моделлю – поверненням героя додому. Таким чином, наявність у
“Московіаді” мономіфологічної структури видається мені безперечною, що,
власне, і треба було довести.

Так само архетипна пам’ять виявляє себе й на жанровому рівні (незалежно
від того, знає про це сам автор чи ні). Яке б визначення жанру не
прийняти, зрозуміло, що світ проникає в художній твір, сказати б, через
жанрові окуляри і – відповідно – набуває вигляду, заданого йому жанром.
Сам твір з цього погляду постає як реалізація своєрідного жанрового
архетипу конкретним автором у конкретних умовах, а одна з таємниць
творчого успіху митця полягає в умінні віднайти для духу епохи (чи т.
зв. “змісту дійсності”) найадекватнішу жанрову форму.

Отже, “Московіада” – це роман-меніппея з сюжетом, який розгортається за
мономіфологічною схемою. І навіть якщо сам Андрухович не мав свідомих
настанов ні на меніппею, ні на мономіф (а воно, власне, так і є), це
нічого не міняє: не заперечуємо ж ми існування Америки тільки тому, що
Колумб прийняв її за Індію. Чи усвідомлення “мономіфологічної
меніппейності” “Московіади” дозволяє говорити про її бездоганність?
Очевидно, що ні. Але воно принаймні дозволяє отримувати задоволення (чи
незадоволення) від твору, на підставі його іманентних особливостей.

Висновок

Отже, Ю.Андрухович (1960 р.н.) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач.
Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське
відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі
літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював
газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії
івано-франківського часопису “Перевал” (1991 – 1995). Співредактор
часопису тексту і візії “Четвер” (1991 – 1996). Нині головний редактор
Центральноєвропейського часопису “Потяг 76”

Поетичне річище Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990р. і
завершується друкованими поза збірками циклами “Листи в Україну”
(“Четвер”, №4) та “Індія” (“Сучасність”, 1994, №5). З прозових творів
Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань “Зліва, де серце”
(“Прапор”, 1989) – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна
“захалявна книжечка”, що поставала під час чергувань у вартівні. 1991р.
з’являється друком параісторичне оповідання “Самійло з Немирова,
прекрасний розбишака” (“Перевал”, №1), що ніби заповідає характерні для
подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з
читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність,
еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи “Рекреації” (1992),
“Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996) при бажанні можна розглядати
як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що
опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень “фізики в
метафізику” і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну
жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, тріллер, ґотика,
сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна
ніч у “Рекреаціях”, один день у “Московіаді”, п’ять днів і ночей у
“Перверзії”.

керуючись власним досвідом, Юрій Андрухович адекватно втілив у романі
“Рекреації” всю неоднозначність, суперечливість, внутрішню конфліктність
буття митця в сучасному українському суспільстві.

Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді,
Угорщині, Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Росії‚ Австрії
(окремими публікаціями).

Список використаної літератури

Андрухович Ю. Можливо, я дочекаюся вже завтра? // “Літературна Україна”.
– 1998. – 29 жовтня.

Андрухович Ю. Рекреації. Романи. – К., 1996.

Медвідь В. Збагнувши, що належите до великої культури, не захочете
дивувати світ “карнавалами” // “Літературна Україна”. – 1993. – 6
травня.

Москалець К. Незадоволення твором // “Сучасність”. – 1993. – №9.

Павлишин М. Що перетворюється в “Рекреаціях” Юрія Андруховича? //
“Сучасність”. – 1993. – №5.

Сєдакова О. Постмодернізм: засвоєння відчуження // Дух і літера. – К.,
1997. – № 1-2.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter