Реферат на тему:
Українська культура в козацьку добу
ПЛАН
1.Козацтво як явище історії та культури
2.Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти,
розвиток науки
3.Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
1.Козацтво як явище історії та культури
Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має
аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття
України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші
завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою
силою в їх здійсненні.
В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них
вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став
складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння учнями цього
матеріалу має велике виховне значення для майбутніх громадян української
держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття, бо саме на
шкільну історичну освіту покладаються основні надії щодо подолання кризи
історичній свідомості суспільства в перехідний період.
В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення
важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а
згодом Гетьманщини та царської Росії.
Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою
поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в
ряди реєстровці записували переважно заможних козаків).
Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду
привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки
отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей
(крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і
платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею).
Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ
стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав
Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи
самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування
козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час
від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на
гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях
і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.
Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський
уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але
Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин,
так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя
знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям
їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого
частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р.
цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив
контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому
знаходилось військо.
Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів
протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт
ліквідувавши Січ .
Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини,
царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі
шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну
участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II,
організованих польськими магнатами та королівським двором на початку
ХVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме
запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в
період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного).
Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського
панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що
вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного
апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави
визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю
Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на
різних етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування
почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у
поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні
землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі
Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.
Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти,
яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і
взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і
до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти
обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського
посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів,
які зайняли посади в гетьманській адміністрації.
За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на
землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в “Березневих
статтях” і “Жалуваній грамоті шляхті” (1654 p.) привілейованого
становища української шляхти: “… шляхта… чтоб при своих шляхетських
вольностях пребьівали”. З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських
універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби,
постоїв війська, забороняли кривдити та ін.
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва
і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний.
Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно
юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне
проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на
утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний
козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов’язком була
військова служба. Проте фактично в козачий “компут” можна було вільно
вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за
окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.
Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української
культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва
й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже
одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура
позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до
російських імперських взірців.
Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху
становлення її як незалежної і самобутньої країни.
2.Нові процеси в духовному житті:
реформування церкви та освіти, розвиток науки
XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури.
Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й
літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже
одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура
позоавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до
російських імперських взірців.
Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм
культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона
стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла
із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ’я,
включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква
втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала
існувати як окреме ціле.
Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом»
перебігало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час
після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха
українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її
добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки
покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж
розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р.
Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського
митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з
Переяславською єпархією.
Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710
рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до
греко-католиків такі давні бастіони українського православ’я, як
Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару
церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію,
заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили
урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це
фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на
бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих
нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий
радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський,
провідний православний діяч імперії, виступав проти них.
Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності
української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод
призначив архієпископом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію,
за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті
протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене
ксенофобії російське духовенство, яке довгий час підозрювало українців у
тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на
власний штиб. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний
Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви
за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні
землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від
уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були
росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована
на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього
готовим засобом поширення російської імперської культури.
Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого
рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках
існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися
основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на
Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська
початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й
було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в
культурному житті України тієї доби.
Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома
колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним
осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей
статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала
одним із провідних культурних центрів православного світу. В
десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2
тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат
Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за
суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася
таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її
викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та
урядові посади.
Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди
були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату
загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х
роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число
знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього
розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного
занепаду. Тісно пов’язана з церквою й укомплектована представниками
духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних
предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні
методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові
течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна
орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до
академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 %
із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий
заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які
прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських
закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія),
заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої
освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського
уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До
кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові
заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.
Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в
художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява
співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас
допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко
підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати
почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав
перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові
перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо
принадним для українців — нації, котра перебувала між православним
Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось
нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс,
гіперболізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній
еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато
представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи
національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього
православного світу. Це дало деяким українським історикам культури
підстави критикувати їх за відсутність національ’ного коріння, за
безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж
барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості,
спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне
життя України знову зануртує з такою ж силою.
Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці,
більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній
ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель
поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У
багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних
мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в
архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки
фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було
споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали
більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки
бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі,
Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі
поширився народний театр (вертеп) і з’явилося багато мандрівних
бандуристів.
Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна
епоха. В результаті завоювань Петра 1 Росія здобула на Балтійському морі
жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як
посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили
контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в
Європу, «європеїзації», інтелектуальним потенціалом України
користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного
розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна
скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії
над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.
3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
Барокко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та
Просвітництва. Воно було першим синтетичним і тому універсальним
напрямком новоєвропейської культури, який виявився у всіх її формах та
регіонах.
На Україні барокко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань
київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі;
контрапунктом планів у панорамі монастрирів Чернігова,
Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою Львівської
скульптури; потужним декоративним потенціалом украЇнської гравюри,
високою метафізикою поезії; збуреною промовною патетикою полемістів;
багатоманітністю поліфонічної проробки матеріалу у партесній музиці та
смисловою бездонністю символіко-алегоричного менталітету літератури
києво-могилянців; драматичним живописом, авантюрною бентежністю
козацької душі. Проте, культура барокко не була ідейно однотипною.
Виникаючи на півдні Европи, (в Італії ХVІ століття), вона набуває
різноманітні, іноді діаметрально орієнтовані в духовному відношенні,
форми в різних регіонах. В католицьких країнах західної Європи (Італії,
Франції, Іспанії, Португалії) вона пов’язується з Контрреформацією,
“другою хвилею” схоластики та з придворним, аристократичним мистецтвом,
з його схильністю до маньєризму та євфуменічної символіки. У
протестантських країнах та слов’янському світі культура барокко, поряд з
так званим “високим стилем” виявляє певні демократичні тенденції,
історично спирається на лютеранську общину чи православні братства,
живиться духом патріотичних національних рухів, оспівує новий тип героя,
що відповідає всестановості цих рухів, розпочинає фольклоризацію
мистецьких жанрів та входить в епоху десакралізації культури.
Як синтетичний напрям барокко переосмислює під кутом зору катаклізмів
новоєвропейської історії певні духовні звершення пізнього Середньовіччя,
Ренесансу та Реформації. При цьому від Середньовіччя береться духовність
символічного бачення світу, від Рененансу гуманізм (іноді в трагічному
витлумаченні) та відновлення античності, від Реформації патетична
антитетичність, динаміка. Специфікою українського барокко була б в цьому
відношенні та обставина, що тяжіння до античності та міфологічних
образів і середньовічної символіки переломлюються в ньому через
відновлення традицій Київської Русі; а певні ідеї Реформації засвоюються
в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та
демократизмом. Ці демократичні тенденції і пов’язують на Україні певні
риси барокко (зокрема його декоративність) з особливостями народного
мистецтва, а не визирунковістю рафінованого, пересічного смаку
придворного життя.
Не випадково на Україні барочна архітектура розвивається не тільки за
рахунок нового будівництва, а й через надання давньоруським храмам епохи
Київської Русі рис нового художнього напряму (як це, наприклад, мало
місце при реставрації Софії, Михайлівського монастиря, ансамблю Лаври в
Києві, чи Успенського собору в Чернігові). Навіть при будівництві нових
барочних храмів використовуються традиції Київської Русі, як це мало
місце при будові Преображенського собору Мгарського монастиря. Що ж до
відновлення образів та традицій античності, то воно йде не тільки від
подиху європейської культури Нового часу, а й від античних цінностей
культури Київської Русі. Тому так органічно сприймались у свій час
античні маски у притворі Богоявленського собору Києва, та поєднання
персонажів античної міфології з хвалою Христу та Богородиці в поезії
С.Почаського, К.Транквілліона-Ставровецького, К.Саковича, Г. Кониського
та інш.
Відповідає своєму часу і зображення 12-ти подвигів Геракла в
скульптурах, що прикрашають ратушу у Бучачі. І навіть порівняння
Г.Сковородою поганських капищ з християнськими храмами, а Епікура з
Христом не стали викликом барокковому менталітетові.
Художня семантика конфлікту, контрасту, боротьби протилежностей
доводиться в культурі барокко до стильової маніфестації. Для нєї нормою
є не гармонія, а її зіставлення з дисгармонією, не сакральне як таке, а
його опозиція профанічному, не просто плинне, а його антитетичність
вічному, не смерть, а її боротьба з життям. Більш того, антитетичність в
барокко узагальнюється до боротьби світів буття та антисвіту пекла,
небесної сфери та безодні. Характерною в цьому відношенні є тематика
творів, що належать українському літературному барокко, типу “Слово о
збуренню пекла” чи “Брань архистратига Михаила со Сатаною…” (що її
написав Г. Сковорода).
Антитетичність в барокко, зокрема на Україні, має символічне значення і
подається з цього боку здебільше через драматургію світло-тіньових
контрастів. А остання передає спрагу фаворського світла одного з
символічних образів Христа.
Динамізація дійсності в її конфліктності та плинності досить адекватно
втілюється принципом концертності у музиці як боротьби різних
інструментальних стихій. Саме цьому принципу і відповідає розвиток на
Україні в епоху барокко партесного концерту (М. Ділецький та інш.), з
притаманною йому естетикою протиставлень та суперництва різних партій,
тембрів, мажорно-мінорних контрастів, тональних планів взагалі.
І хоч така стилістика є розробкою природних рис мистецтв, що засновані
на художніх феноменах часу, вона в культурі барокко набуває загального
значення для усіх родів художньої творчості, навіть просторової
фундації. Так в українському зображальному мистецтві другої половини
ХVІІ та початку ХVІІІ століть виникає значна школа гравюри (0. та
Л.Тарасевичі, Д. Галятовський, І.Щирський, І.Мігура, Г.Левицький та
інш.), котра робить предметом зображення драматизовану дійсність. В ній
збурюються виміри верху, низу, неба, землі за рахунок динамізації
примхливих образів хмар, річок, крон дерев, що обдуваються вітром.
Ефекти мінливого багатоманіття світу використовуються і в барокковій
архитектурі України. В ній посилюється використання позолоти, що
відзеркалює кінематику буття, створюється така поліфонія золотих бань
соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію
бігу хмар, примарність туманних плям, хвильові накати завірюхи та
кружіння снігу, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу.
Тектонічна логіка архітектури барокко будується на передачі дії та
подоланні косності матерії. Наростанню маси споруди відповідає
наростання сил напруги, які розподіляються по усьому об’єму, але не
завжди симетрично. Типовим прикладом такої тектоніки архітектурного
барокко може бути Брама Заборовського, що її збудував І.Шедель. Вона
показує, як драматизується форма споруди на шляху створення потужного
тяжіння косної маси. Ефект могутності тяжіння підкреслюється тут
деформацією усіх ліній, динамікою сили, яка закручує усі контури,
спричиняє овалоподібність абрисів композиції, та розміщенням колон у
нішах стіни, що викликає враження їх вдавленості. І ось коли створюється
картина нездоланності тяжіння мас, митець шукає зони, де це неймовірне
тяжіння ніби-то вибухає багатоманітністю деталей декору, що прикрашають
фронтон. Відтак, напруга та вибух. Це і є характерна колізія барокко,
яка відповідає не тільки стилістиці його національних форм, але й
загальній науковій картині світу у європейській цивілізації ХVІІ-ХVІІІ
століть. Адже динаміка маси та енергії, інерції та прискорення визначає
весь категоріальний лад світобудови у класичному природознавстві,
механіці Ньютона в особливості. В такому концептуальному контексті і
формується культура барокко.
Майстри барокко взагалі у світовій культурі переходять від автономного
переживання життя в його окремих проявах до художнього освоєння
світорозмірних початків буття; їх погляди спрямовуються крізь
багатоманітність деталей до Універсуму, що об’єднює ці окремості. Але
Універсумом чи великим світом для представників барокко був світовий
простір, природа як така, Космос. Що ж до людини, то вона в дусі
песимістичного гуманізму Реформації розглядалась лише як інтерпретатор
складної символіки буття, розпізнавальна система тієї множини точок
зору, позіцій споглядання (теми, сюжету, образів споруди), яку завдавав
барочний твір. Людина розглядалась як частина (іноді мізерна) того
простору, неба, природи, священної історії, що його художньо задавав
майстер барокко, а її буття розцінювалось як трагічний епізод на шляху
до смерті.
В епоху барокко на Україні формується та розповсюджується культ князя
Володимира Святого, гетьманів П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи,
митрополита П.Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи ХVІІІ
століття (Літопис Грабянки та літопис С.Величка) та “Історія русів”.
Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, п’єса Ф.Прокоповича
“Володимир” та “Слово о Владимире” А.Радивіловського. І.Мазепа
оспівується в віршах А.Стаховського, Ст.Яворського, Д.Туптало; анонімна
п’єса “Милость Божія” та “Разговор Великороссии с Малороссиею”
С.Дівовича, вірші Г.Бузановського присвячуються героїзації образу
Б.Хмельницького. Пісні та поезії створювались на честь П.Сагайдачного та
І.Сірко.
Важливою тенденцією бароккового мистецтва на Україні стає героїзація
зображуваних образів. Навіть портрет-гравюра вченого та церковного діяча
І. Гізеля, що його створив Л.Тарасевич, вінчає максималістський заклик
“plus et ultra” (більше і вище). Характерним засобом героїзації в
українському барокко стає використання образу вершника як символу
епохи.(6) Знаменною щодо цього є геральдична композиція І.Щирського
“Лицарь-вершник”.
Зрозуміло, барокко на Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно
різноманітним і за тематикою, і за художніми засобами. В українській
поезії цього напрямку були і трагічні теми, і песимістична проблематика
ілюзорності, плинності буття, але визначальна тенденція була пов’язана з
виразом здатності людини протистояти ворожим силам небуття.
Барокко на Україні ніколи не було за своїми художніми засобами
автономним, самобутнім напрямом. Полістилістика, яка взагалі була його
специфічною ознакою, посилювалась на Україні різнотипністю культурних
систем, що були втягнені у розвиток української цивілізації в епоху
барокко. Тут вже можна говорити не просто про поєднання впливів пізнього
Ренесансу, ранього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, а й про
системну взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі,
греко-православної та греко-католичної культури, фольклорних традицій
українського етносу, культурних надбань сxіднослов’янськиx народів та
протестантського світу. Отже до особливостей українського барокко слід
віднести не тільки своєрідність його менталітету, а й ту обставину, що
культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного грунту
бароккової свідомості Західної Европи.
Звідси не випливає, що українське барокко було механічним конгломератом
різних культур. Культурна універсальність барокко в Україні означає лише
те, що воно не було “чистим” культурним напрямом. Інакше кажучи,
українське барокко це не просто специфічна стильова система
західноєвропейського зразка. Воно являє, як це довів Д.Чижевський,
культурний вираз цілої історичної епохи, що був запліднений барочною
свідомістю, але не вичерпувався нею.
3 цією свідомістю українське барокко споріднюють риси страсності та
контрастності, риторичної декларативності та декоративності,
візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної
алегоричності та спраги вічності, метаморфози та метафори, тощо. Проте
водночас воно характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням
гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами
мудрості, софійності та символічного антропоцентризму. В такий
багатоіпостасності українське барокко і входить у світову культуру як
яскраве національно-своєрідно явище.
ЛІТЕРАТУРА
Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до
кінця ХVIII ст.).: Навчальний посібник для 7-8 класів середньої школи. –
К.: Освіта, 1993.
Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
Швидько Г.К. Історія України ХVI-ХVIII століття.: Підручник для 8 класу
середньої школи. –К.: Генеза, 1997.
Власов Віталій. Історія України.: 8 клас / За ред. Ю.А.Мицика.:
Навчальний посібник. – К.: А.С.К., 2000.
Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів,
1995.
Чечот И.Д. Барокко как культурологическое понятие. // Барокко в
славянских культурах. – М.,1982.
Ясиновский Ю. Українська гімнографія. // Українське барокко та
європейський контекст. – К.: Наукова думка,1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
