.

А.Кримський (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
6 6900
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“А.Кримський”

Ім’я Агатангела Кримського – поета, філолога, одного з найвидатніших
лінгвістів світу, знавця санскриту, східних і західних мов широко відоме
не лише в Україні. Саме Кримський став секретарем заснованої гетьманом
Павлом Скоропадським Української Академії наук і очолював її
історико-філологічний відділ. Він опрацював «Найголовніші правила
українського правопису». Ім’я українського академіка у 1970 році було
занесене у перелік видатних діячів світу ЮНЕСКО.

25 січня 1871 року у Володимирі-Волинському народився майбутній
визначний діяч України. Деякий час навчався у гімназіях Острога і
Києва. В 1885 вступив до Колегії Павла Ґалаґана у Києві, де значний
вплив на формування його мав П. Житецький. Після закінчення колегії (
1884) А.Кримський добре володів німецькою, французькою, польською,
грецькою, італійською і турецькою мовами. В 1892-96 – навчався у
Лазаревському інституті східних мов у Москві, а з 1896 – на
історико-філологічному факультеті Московського університету. А.Кримський
брав активну участь в українському національному житті кін. 19 ст., вів
листування з відомими діячами української культури – О.Огоновським,
Б.Грінченком, І.Франком та ін. У цей період своєї діяльності К. вів
наукову полеміку з Соболевським, який пропагував гіпотезу М.Погодіна про
те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період
татаро-монгольської навали відійшли на північ. У 1896-98 перебував у
науковому відрядженні в Сирії і Лівані. В 1898-1918 А.Кримський викладав
арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу
в Лазаревському інституті східних мов (з 1900 – професор), Після
встановлення в 1917 української державності А.Кримський вирішив
повернутися на батьківщину. У 1918 став професором Київського
університету (до 1941, з перервами). В червні-листопаді 1918 А.Кримський
разом з В.Вернадським, М.Василенком та ін. був одним з організаторів
Української Академії Наук, незмінний секретар та голова
історико-філологічного відділу (до 1929). Протягом 1921-29 А.Кримський
очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в Києві. В травні 1928
після чергового переобрання А.Кримського секретарем УАН більшовицький
уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром були ліквідовані і всі
установи, які очолював вчений. В 1930-і рр. А.Кримський був практично
усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах
України. 20.7.1941 А.Кримського було заарештовано співробітниками НКВС,
звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув’язнено в
одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за ін. дан.,
був закатований) 25.1.1942.

А.Кримський – автор численних праць з історії та культури арабських
країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу (“Історія
мусульманства”, 1904-12 “Історія арабів і арабської літератури”, 1911-12
“Історія Персії та її письменства”, 1923 “Історія Туреччини та її
письменства”, 4 тт., 1924-27). Окремі історико-літературні монографії
А.Кримського присвячені “Хамасі” Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П.
Алеппському. Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови
і літератури, фольклору, етнографії. А.Кримський – автор праць:
“Українська граматика” (2 тт., 1907-08), “Нариси з історії української
мови” (1922, у співавторстві з О. Шахматовим), редактор першого тому
“Академічного словника” (1924). Як письменник А.Кримський відомий
поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки “Пальмове гілля”
(З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. “Повістки й ескізи з
українського життя”, 1895 і “Бейрутські оповідання” 1906 та романом –
“Андрій Лагоський” (1905, повністю опублікований в 1972). А.Кримський
належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза,
Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських
поетів.

А.Кримський (1871—1941) був не тільки визначним орієнталістом, але й
істориком української мови, фольклористом і перекладачем. Фактично
навіть філологам мало відомо про його літературну творчість — поезію та
прозу. Освіту дістав у знаменитій Колегії А.Галагана у Києві, вищу — на
історико- філологічному факультеті Московського університету та в
Лазаревському інституті східних мов у Москві, в якому з 1898 р. був
доцентом, а згодом і професором арабської філології та історії Сходу. У
1896—98 рр. студіював у Сирії.

Повернувшись до Києва 1918 р., став одним із фундаторів Всеукраїнської
академії наук і її першим неодмінним секретарем. Ця сторінка
організатора науки в Україні була надзвичайно драматичною — з огляду на
боротьбу ідейно-психологічну з… М.Грушевським. С.Павличко детально
зупиняється на цьому в останньому розділі. Використовуючи малодоступні
архівні дані, свідчення сучасників тощо, дослідниця фактично унаочнює
урок трагічного непорозуміння українських інтелектуалів-патріотів, з
якого скористався тодішній (кінець 20-х років) режим. Чим це обернулося
для Кримського, Грушевського, Єфремова, багатьох інших науковців та
української науки загалом — факт відомий.

Особливою пружиною дослідження є акцент на пошуках Кримським власної
політичної та сексуальної ідентичності. Цей наголос органічно виник із
скрупульозного аналізу його життя і творчості, здобутого за допомогою
новітнього інструментарію. Заново відкрито — перепрочитано — роман
Кримського «Андрій Лаговський», «дешифрування» якого методом
психоаналізу розгортає сюжет драматичних пошуків головним героєм (котрий
є alter ego автора) власної сексуальної самототожності. Досить
переконливо авторка вибудовує багатозначний перегук реальних фактів
життя Кримського та їхнього відображення в тексті, долучаючи сюди також
зафіксовані у слові свідчення з щоденників та листів, зокрема до Франка
та Грінченка.

Постає своєрідний «науковий детектив», заснований на старанному вивченні
текстів. Монографія цінна тим, що має надзвичайно багате тло: сучасні
дослідження з проблем особистісної ідентичності, також «модні» в часи
Кримського публікації Фройда, Крафта-Ебінга та ін. Докладно аналізується
елліністична теорія Еросу, життя і творчість Оскара Вайлда, роман
росіянина М.Кузміна «Крила» тощо. Усе це — поважне підгрунтя для
вивчення феномену Кримського, зокрема, природи його неврозів і
відтворення тонкощів психічного життя у поетичній та прозовій творчості.
Справді, для вдумливого дослідника тексти говорять самі за себе. Відтак
читач може збагнути, чому Кримський не був здатен вийти за рамки
особистого досвіду в тій-таки творчості, як душевно-тілесна
нереалізованість шукала забуття в науковій діяльності. Ця постать
починає розкриватися через «двозначні» юнацькі щоденникові записи та
листування, у якому Кримський, з одного боку, «виливає душу», а з іншого
— «заплутує сліди». Зрештою, дослідниця висновує: життєва аскеза
призводить до завмирання творчості, яка живиться так чи інакше еросом, а
не логосом. Щодо логосу, то Кримський виявив себе авторитетним вченим у
таких різних галузях, як історія, мовознавство, що природно поєднувалися
в його практиці визначного сходознавця. Тобто, Кримський був філологом у
найширшому розумінні цього слова. Саме слово, тобто українська мова,
стало визначальним у його пошуках національної ідентичності. Справа в
тому, що «за кров’ю» ця людина не була українцем. Він походив із
російськомовної родини, батько — зросійщений не в першому поколінні
кримський татарин, мати — білоруска. Ще в Колегії Галагана під впливом —
найбільше — Житецького, Кримський прилучився до української мови як
прибрано-рідної, але пізніше життя у Москві та наукова творчість
російською мовою внесли певний дисонанс у свідомо обраний шлях. Втім,
пошуки «остаточної» політичної платформи привели Кримського до твердого
«політичного українства». Він категорично не приймає поверхове
українофільство. Мало того, він виявився більшим українцем, ніж
«закононароджені», а в політичних поглядах — більшим радикалом, ніж такі
діячі, як, наприклад, Драгоманов, із котрим затято полемізував.
Дослідження С.Павличко дає можливість спостерігати, як поряд із
українським «татарське» усе більше стає рідним для Кримського: свого
часу до тюркського елементу він ставився досить недоброзичливо.
Дослідниця підкреслює: бути чужим у своїй країні, мові, навіть у
біологічній статі — надзвичайне випробування. Однак така «постмодерна
позиція» була вкрай плідною — і творчо, й інтелектуально. Взагалі,
перебування на «кордоні культур», політичних поглядів створюють
особливий феномен Кримського.

У передмові до книги С.Павличко учень А.Кримського, світового імені
історик А.Пріцак пише, що його вчитель був «дуже яскравий представник
європейського fin de siecle» і «становить певний виняток в українській
інтелектуальній історії, і властиво, не ввійшов у її канон. Через подиву
гідну активність Агатангела Кримського в багатьох ділянках
(орієнталістика, славістика, політика, публіцистика, література,
націологія) спадщина його надзвичайно важко піддається цілісному
аналізові. До того ж тут маємо справу з украй суперечливою, складною
особистістю, занурення у внутрішній світ якої вимагає від дослідника
грунтовних знань у галузі психології та психіатрії». Вчений констатує:
С.Павличко залишила унікальне дослідження з надзвичайно складної, але
вдячної теми.

******

Він побачив світ 15 січня 1871 року в м. Володимирі-Волинському. Батько
був учителем, мати домогосподарювала. Того ж року родина переїж- джає до
Звенигородки на Черкащині, містечка, яке назавжди запало в душу
Агатангела Юхимовича. Вже дитиною виявив надзвичайні здібності,
п’ятирічним пішов у «городське училище», до самозабуття любив читати
(«… в Звенигородці я міг читати крадькома, бо батько, шануючи мої очі,
попросту одбирав у мене кожну книжку, яку я ладився читати»). Далі, де б
не вчився, був першим учнем — і в прогімназії в м. Острозі, і в Другій
київській гімназії, і в знаменитій Київській колегії Галагана, де його
надихнув на українську ідею Павло Житецький, майбутній видатний
вчений-мовознавець. Блискучі знання та нахил до наукового мислення
показав у Лазаревському інституті східних мов у Москві і на
історично-філологічному факультеті Московського університету.

Ще в юному віці його полонив образ України, до глибини серця вразила
стражденна доля її народу.

Двадцятирічним остаточно визначає своє кредо: «Я все-таки вважаю себе за
націонала (не за націоналіста, але націонала), бо признаю народності». А
в слові на смерть М. Драгоманова писав:

«Твій безсмертний дух витатиме над нами: додаватиме нам сили на працю
коло твоїх ідеалів! Твій безсмертний дух літатиме коло нас, сиротят,
янголом-хранителем, і наші далекі потомки так само поклоняться тобі,
великому прадідові України».

Що А. Кримський був інтернаціоналістом по-справжньому, свідчить і його
захоплення мовами, історією і культурою різних народів. На запитання,
скільки і які мови знає, жартома відповідав, що йому легше перерахувати
ті, яких не знає. В листі до Б. Грінченка, однак, спробував
«розсекретитися»:

« Слов’янські — знаю добре всі, разом з літературними наріччями. Само
собою розуміється, що добре знаю й мертву стару церковнослов’янську.

Із класичних мертвих дуже добре знаю грецьку і латинську, а філологічно
— санскрит…

Романські — зовсім добре, французьку і італійську, зле — іспанську…

Германські — зовсім добре німецьку і англійську, гірше — голландську і
датську…

Із іранських мов добре знаю тільки перську (почасти — з її наріччями)…

Із семітських мов зовсім добре знаю староарабську і новоарабську
(сирійське наріччя знаю так, що говорю ним, а другі новоарабські наріччя
знаю теоретично). Філологічно знаю мову жидівську і арамейську…
Грузинську вчив, але багацько з неї забув…

З урало-алтайських мов знаю турецько-татарську. Найкраще, розуміється,
знаю наріччя османське, бо доводиться завсігди мати практику.

… Міг би додати, що єсть іще й такі мови, які я розумію більше-менше,
хоч і не вчив їх (напр., португальську)… »

І казав, що виучуються мови «легко» (на час написання листа — 1902 рік —
студіював абіссінську).

Знання мов допомогло А. Кримському в роботі над науковими дослідженнями
в галузі арабістики, семітології, тюркології, іраністики. Йому належать
«Історія Персії та її письменства», «Історія Туреччини», «Тюрки, їх мова
та література» та ін. До речі, Кримський глибоко дослідив національний
характер народів, про яких писав. У книзі «Мусульманство і його
будучність» прозираються нинішні причини тероризму, йдеться про можливі
наслідки релігійного «фаталістичного застою і фанатичної ненависті до
всього чужого, не мусульманського».

З мовознавчих праць назвемо «Древнекиевский говор», «Українська мова,
звідкіля вона взялася і як розвивалася», «Нарис історії українського
правопису до 1927 року». Він доводив, зокрема, що мовою древнього Києва
була давня українська мова.

А. Кримському належить чималий поетичний і прозовий доробок — три
частини екзотичної поезії «Пальмове гілля», численні переклади з Омара
Хайяма, Гафіза, поетів монгольського лихоліття, ліричної поезії XV віку.
Цілком по-сучасному, скажімо, звучать рядки з поезій Абуль-Аля
Маарійського (ХІ ст.)

Заблукались мусульмани;

Шлях згубили християни;

Блудять-рутяться жиди;

Маги теж — сюди-туди!

Люди всі — на два ранжири:

Є розумні — та без віри.

Другі — вірою міцні,

Але глуздом — аніні!

Важко переоцінити внесок А. Кримського у розвиток вітчизняної науки.
Будучи одним із засновників Української Академії наук, він проводив
величезну організаторську роботу як її неодмінний секретар (з 1918 по
1928 рік): вибивав кошти, приміщення, дбав про розширення напрямків
діяльності, виявляючи себе як дипломат, людина компромісів. Завжди
протестував проти арештів учених, аби задобрити владу, заявляв: «Я
переконаний комуніст». С. Єфремов у щоденнику зауважив: «Не розберу,
навіщо це йому здалося, бо комуніст з його такий, як з мене далай-лама
тібетський».

Прикро, що він і його побратими по українській справі — М. Грушевський,
С. Єфремов, М. Скрипник не знаходили спільної мови (одвічна українська
біда!), про що Соломія Павличко писала: «Кримський і Грушевський були
героями, інтриганами й жертвами одночасно. Вони обидва програли як один
одному, так і могутнішій за них силі».

А. Кримського зняли з посади, і він знову опинився у Звенигородці,
утративши і статус, і зарплату, живучи з городу — одвічного нашого
рятівника-годувальника. Потім було маленьке пом’якшення, навіть орден
Червоного Прапора, однак з початком війни Агатангела Юхимовича
репресували.

Він був людиною самітньою, нещасливою в особистому житті, мав проблеми з
нервами. Як і в багатьох геніальних людей, у нього були
психо-неврастенічні відхилення, депресії. Сам визнавав: «Я слабий на
нерви, але я головою здоровий і не психопат».

Кримський Агатангел Юхимович

(1871-1942)

сходознавець, славіст, письменник, перекладач

Походив з татарського роду. Народився 15 січня 1871 року у м.
Володимир-Волинський у родині вчителя історії та географії. У дитячі
роки його батьки переїхали у Звенигородку під Києвом. У трирічному віці
навчився читати, а через два роки батько віддав його у місцеве училище,
де Агатангел провчився п’ять років (1876—1881). Після навчання у
протогімназії в Острозі (1881—1884) та Другій київській гімназії
(1884—1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Галагана (1885—1889). У
ті роки опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську,
німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. У колегії
заприязнився з Павлом Житецьким, Михайлом Драгомановим, які пробудили в
ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він,
не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській
науці та культурі. 1889 року, по закінченні Колегії Павла Галагана,
Кримський вступає до Лазаревського інституту східних мов у Москві, після
закінчення якого у 1892 році його було залишено на кафедрі арабської
філології для підготовки до професури. Основними дисциплінами вченого
були арабська філологія, іслам та арабська література, перська і
турецька мова та література. Протягом 1892—1896 років Кримський пройшов
повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті
Московського університету під керівництвом мовознавця В.Міллера,
славіста Р.Брандта, знавця індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року
молодий вчений склав магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому
університеті та зі слов’янської філології у Московському університеті.
Крім того, він слухав у Московському університеті лекції із всесвітньої
історії у професора В.Гер’є. По закінченні Московського університету
Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для
поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський
працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде
курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану,
читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру
арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії
мусульманського Сходу. За час викладання в Лазаревському інституті
східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з
філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси
історії і літератури арабів, персів і турків. У 1918 році переїхав до
Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським
Української Академії наук. У Києві Кримський був творцем українського
сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний
відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови,
комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії.
З 1921 року він також був директором Інституту української наукової
мови. У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у
Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок
Історично-філологічного відділу Української Академії наук», головою
Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства. У Києві Агатангел
Кримський плідно працював лише у 1918—1928 роках. З 1929 року його
почали переслідувати, позбавляти посад. 20 липня 1941 року Кримського
заарештовують, вивозять до Казахстану. 25 січня 1942 року вчений помер у
кустанайській в’язниці.

Агатангел Кримський був учений надзвичайного обдаровання і широти
наукового діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний
фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер,
що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, він був водночас одним з
найкращих знавців української мови та літератури, белетрист, автор
популярного роману «Андрій Лаговський» та збірки екзотичних ліричних
поезій «Пальмове гілля». Завдяки своїй феноменальній пам’яті Кримський
був винятковим ерудитом і часто скаржився знайомим, що «не може нічого
забути». Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір
через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу.
Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську
літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Цікаво, що він
перший помітив талант молодого тенора, співака хору в трупі Миколи
Садовського, і пророкував йому велике майбутнє. Цим хористом був згодом
всесвітньо відомий тенор Леонід Собінов. Кримський не мав щастя в
особистому житті й був самітником, протягом життя ніжно, таємно й
безнадійно кохаючи талановиту письменницю. На його шістдесятирічному
ювілеї в приміщенні теперішньої президії Академії наук України Павло
Тичина прочитав присвячений Кримському вірш, де згадувалася «вічно
мрійна Леся Українка», що розкрило цю таємницю. Його особисте життя було
заповнене клопотами про брата і сестру, а пізнє одруження не принесло
щастя й родини. Напівсліпий, немічний самітний вчений потребував
допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього
Микола Левченко, якого він усиновив і який з часом став дослідником,
завідував академічною друкарнею. Коли 1929 року почалися арешти, які
завершилися інспірованим НКВС процесом над Спілкою Визволення України,
Левченка разом з багатьма іншими співробітниками Академії було
репресовано. Перед цим він своїм свідченням врятував Кримського від
арешту. Після заслання Левченка залишилася його вагітна дружина, і, щоб
дати дитині ім’я, Кримський одружився з нею. Такий жертовний вчинок не
приніс йому особистого щастя, хоч він палко любив свого названого сина.
Впродовж 10 років Кримський фактично керував Академією. Поміж
співробітниками ходив навіть жарт про «кримську» Академію, що мало
підстави. Першим президентом Академії, заснованої 14 липня 1918 року
гетьманом Павлом Скоропадським, був В.Вернадський, але на початку 1920
року він виїхав до Петрограда й очолив Радіоінститут. Обраний на його
місце В.Липський, чудовий ботанік, не мав адміністраторського хисту,
тому фактичним господарем великої установи був Агатангел Юхимович,
неодмінний секретар Академії. Найтяжчим для Академії був 1919 рік, коли
в лютому Київ зайняли більшовики, що принесли червоний терор і голод,
розстріли та переслідування вчених. А 31 серпня того ж року в Київ
увійшла Добровольча армія на чолі з генералами Бредовим та Драгомировим,
які почали боротьбу з усіма виявами української культури, зняли вивіску
з приміщення Академії й оголосили її філією Російської академії наук. У
грудні 1919 року прийшли більшовики, потім на короткий час українські та
польські війська, потім знову більшовики. Під час цього лихоліття
Кримський виявляв велику гнучкість і дипломатичні здібності, не даючи
Академії загинути на початку свого існування. Він випрошував у влади
пайки та одяг для співробітників, домігся, щоб Академії виділили ділянку
землі, де вчені розводили городи й заготовляли дрова, оскільки в
приміщенні Академії на Володимирській, 54, колишньому пансіоні
Левашової, не опалювалося й чорнило замерзало. Але там, у холодних
кімнатах, збиралися напівголодні ентузіасти, які складали плани
розбудови української науки. На зворотних сторінках календарів та старих
театральних афішах, чорнилом — розчиненими у воді хімічними олівцями,
вони писали свої твори. З часом завдяки старанням і наполегливості
Кримського та його співробітників Академія обростала різними установами,
до неї приєдналися вже існуючі заклади — Археографічна комісія,
Історичне Товариство Нестора-літописця, Юридичне товариство, музей
Ханенка. Установи та приватні особи передавали їй свої книгозбірні.
Першою передала цінні книги вдова професора В.Антоновича, пізніше до
Академії передали свої книгозбірні А.Кримський, В.Модзалевський,
О.Левицький та ін. Поліпшувався й матеріальний стан установи, Академія
одержала великі приміщення на розі Фундуклеївської та Володимирської,
славетну колись лаврську друкарню, де друкувалися наукові записки, праці
всіх наукових відділів, окремі монографії, зокрема й праці А.Кримського.
Сам Агатангел Юхимович був відповідальним редактором переважної
більшості видань і віддавав видавничій діяльності багато часу, нерідко
на шкоду власній науковій роботі. Таким чином, Академія ставала
осередком національного та громадського життя України до 1929 року, коли
почалися репресії, пов’язані з процесом над СВУ. Того року Кримського не
затвердили неодмінним секретарем, позбавили адміністративних функцій,
через що він тяжко переживав. Заарештовано і вислано багатьох
співробітників, зокрема академіків С.Єфремова, М.Слабченка,
О.Леонтовича, а замість них прийшли партійці М.Скрипник, О.Шліхтер,
М.Яворський. 1934 року було скасовано гуманітарний відділ, окремі
комісії було ліквідовано, співробітників звільнено. З 1939 року, після
приєднання західноукраїнських земель до Радян-ської України, коли у
Львові почали створюватися наукові установи, Кримський їде до Львова, де
виступає з науковими доповідями, спогадами, вірячи у краще майбутнє
української науки. У січні 1941 року урочисто святкувався ювілей
вченого, і він одержав орден Леніна. На початку червня 1941 року
Кримський повернувся зі Львова, де відбувалася сесія Академії наук, і
їде зі своїм прийомним сином Василем до Ялти, де його застало оголошення
війни. Він поспішив з Криму до Звенигородки, щоб там перебути літо. Його
дуже непокоїла доля численних рукописів, що залишилися у Києві.
Наприкінці червня почалася поспішна евакуація цінностей та установ. На
початку липня було евакуйовано Академію наук до Уфи. За кілька днів
після того до Звенигородки приїхало авто з енкаведистами, й Кримському
наказано було негайно збиратися. Постановою НКВС від 20 липня 1941 року
він оголошується «ідеологом українських націоналістів, який протягом
ряду років очолював націоналістичне підпілля». Після цього він, разом з
іншими україн-ськими патріотами — Л.Старицькою-Черняхівською,
О.Стешенко, І.Черкаським, О.Ярошевичем — опиняється у Казахстані, де
помирає 25 січня 1942 року в лікарні кустанайської в’язниці, що
славилася своїм жорстоким режимом та витонченими тортурами. Ім’я
українського академіка Агатангела Кримського 1970 року було занесене у
затверджений XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних
діячів світу.

** Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енергією,
пристрасною любов’ю до України і різносторонністю знання й таланту, се
Агатангел Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він
виявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем.
/**І.Франко. 1910.**/

** Жоден із нових істориків Османської імперії не мав такої ерудиції, як
Агатангел Кримський. /**О.Пріцак. 1996.**/

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020