КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з макроекономіки
1. Модель рівноваги “вилучення ін’єкції”
Досягнення макроекономічної рівноваги центральна проблема як
макроекономічної теорії, так і макроекономіки як науки прикладної. Під
макроекономічною рівновагою розуміють досягнення таких
народногосподарських пропорцій, за яких динаміка економічного
розвитку характеризуватиметься бажаною стабільністю:без надлишків
нереалізованого суспільного продукту, але й без його дефіциту; з
повною зайнятістю усіх наявних виробничих ресурсів, але й без їх
нестачі; з незмінними темпами економічного зростання, які б
забезпечували повнокровне розширене відтворення суспільного
виробництва. (В. М. Ковальчук “Макроекономіка” с. 153-156).
Розглянемо макрорівновагу з позицій класичної школи, що є однією з
найбільш відомих в економічній науці. Якщо виходити із сучасних
уявлень про економічну рівновагу, то класична модель виглядає
малопрактичною хоча б тому, що вона виключає з аналізу фактор
держави. Однак, знання класичної моделі необхідне, принаймні, з
двох причин.
По-перше, кейсіанська теорія, завдяки, якій, власне, і виникла
макроекономіка в сучасному розумінні, розвинулась на грунті
конструктивної критики класичної теорії. Для більш грунтовного засвоєння
кейнсіанської моделі необхідно усвідомлювати, що передувало її
виникненню, від чого в ній з часом відмовились, а що сприйнялося і
утвердилось.
По-друге, такі сучасні теоріїї, як монетаризм та теорія,
зорієнтована на пропозицію, грунтуються саме на класичній моделі
макрорівноваги.
Класична модель макрорівноваги грунтується на кількох гіпотезах:
1)Рівновага встановлюється в результаті взаємодії ринків ресурсів,
товарів, грошей та заощаджень(інвестицій).
2)Вихідним у встановленні рівноваги є ринок ресурсів.
3)На ринках ресурсів і товарів існує рівень цін, який врівноважує попит
і пропозицію, і завдяки цінам відбувається автоматичне очищення ринків
як від зайвого попиту, так і від зайвої пропозиції. Тобто класична
економічна теорія виходить з двох основних положень. По-перше,
стверджується, що навряд чи можлива ситуація, в якій рівень сукупних
видатків Y = C + I + G + Xn буде недостатній для закупки продукції,
виготовленої при повній зайнятості ресурсів (тобто, навряд чи мижлива
ситуація, коли AD = AS). По-друге, навіть якщо ця ситуація виникає то
одразу ж змінюється заробітна плата, ціни і ринкова ставка процента,
слідом за спадом сукупного попиту пройде швидкй і незначний спад
виробництва, що стабілізує ситуацію. Важливо, що грошовий ринок
завжди гарантує рівність інвестицій і заощаджень, а звідси і повну
зайнятість ресурсів. Можливе лише “добровільне” безробіття в рамках
природнього рівня. Це означає, що в точці рівноваги AD i AS об”єм
виробництва Y завжди рівний потенціальному Y*. Згідно класичної
економічної теорії, основним фактором, визначаючим динаміку заощаджень
та інвестицій, є ставка процента: якщо вона зросте, то домашні
господарства починають відносно більше зберігати і менше вживати з
кожної додаткової одиниці доходу. Ріст заощаджень домашніх господарств
з часом приводить до зниження цін кредиту, що забезпечує ріст
інвестицій.
Метод вилучення та ін’єкцій – визначення рівновагового чистого
національного продукту шляхом встановлення величини його обсягу, за
якого розмір вилучення дорівнює розміру ін’єкцій. Ін’єкції – додаткові
інвестиції в економіку, вилучення-відплив капіталу.
Грошовий доход використовується не тільки на споживання (С), але й на:
• чисті податки (Т);
• платежі по імпорту (М);
• заощадження (S).
Ці три напрями витрачання коштів називаються “витоками”. Тоді можемо
записати:
У= С+T+M+S, або У = С + F витоків.
2) 3 іншого боку, існує три види витрат на товари і послуги, вироблені
внутрішньою національною економікою, які не є витратами внутрішніх
споживачів:
• інвестиційні витрати (/);
• державні закупки товарів і послуг (G);
• платежі по експорту (X). Ці три потоки звуться “ін’єкціями”. І тоді
справедливим буде рівняння:
Y=C+I+G+X, або У = С + Fін’єкцій.
3) Порівнявши національний продукт і національний доход, отримуємо:
C+T+M+S=C+I+G+X.
Звідси випливає, що:
T+M+S=I+G+X.
Ця тотожність показує, що загальна сума витоків дорівнює загальній сумі
ін’єкцій. Дуже важливо підкреслити, що тільки сумарні показники витоків
та ін’єкцій рівні між собою. В окремих парах витоків та ін’єкцій
найчастіше точний баланс відсутній. Зовсім не обов’язково, щоб
заощадження дорівнювали інвестиціям, чисті податки — державним закупкам,
а експорт
• імпорту.
Із введенням до моделі кругообігу фінансових ринків, державного сектора
і решти країн світу схема взаємодії між рішеннями домогос-подарств про
витрати та рішеннями фірм щодо обсягів виробництва залишається такою ж,
хоча й ускладнюється: за допомогою трансфертів, податків та інших
економічних інструментів держава реґулює коливання в рівнях виробництва,
зайнятості та інфляції.
Якщо домашні господарства приймають рішення витрачати менше, то фірми
змушені скорочувати випуск продукції, що, в свою чергу, призводить до
зменшення доходів. Рівень попиту на товари визначає рівень виробництва і
зайнятості, а від рівня випуску залежить рівень доходів власників
факторів виробництва, що знову ж таки впливає на сукупний попит.
Таким чином, зробимо основний висновок із моделі кругообігу продуктів та
доходів: реальний і грошовий потоки здійснюються без перешкод при умові
рівності сукупних витрат домогосподарств, фірм, держави та решти країн
світу сукупному обсягові виробництва. Якщо ж сукупні витрати, які
визначають сукупний попит, скорочуються, то й сукупний обсяг випуску та
рівень зайнятості падає, що зменшує сукупні доходи, які, в свою чергу,
визначають сукупний попит. А тому важливим завданням макроекономічної
політики є стабілізація откупного попиту.
Підходи до вирішення цієї проблеми різні у представників різних
напрямків макроекономічної теорії.
Кейнсіащг вважають, що економіка є внутрішньо нестабільною, оскільки
ціни й заробітна плата недостатньо гнучкі для автоматичного відновлення
рівноваги на ринках. На їхню думку, економічна стабільність потребує
активного державного втручання: регулювання сукупного попиту за
допомогою зміни державних витрат, податків та грошової пропозиції.
Представники неокласичного напрямку вважають, що ринок є внутрішньо
стабільним і здатним відновити порушену рівновагу за умови, що економіка
достатньо лібералізована: державне втручання є мінімальним і направлене
лише на усунення факторів, які обмежують гнучкість цін, заробітної плати
і вільну конкуренцію. Політика державного втручання, на думку
неокласиків, неефективна і дестабілізує економіку.
Монетаристи головним фактором нестабільності вважають гнучку
кредитно-грошову політику, орієнтовану на регулювання сукупного попиту.
Вони акцентують увагу на необхідності вилучення грошей із числа
інструментів активного короткострокового регулювання. Для зміцнення
економічної стабільності монетаристи радять проводити довгострокову
політику помірного нарощування обсягів грошової маси стабільними
темпами, незалежно від коливань сукупного попиту.
Прихильники теорії “економіки пропозиції” вважають недоцільною будь-яку
політику, направлену на регулювання сукупного попиту. На їхню думку,
політика держави повинна обмежуватися стимулюванням підприємницької
діяльності і збільшення сукупної пропозиції завдяки лібералізації ринку,
розвиткові конкуренції та зменшенню податків.
2. Методи обчислення ВВП
Для обчислення ВВП використовують три методи: виробничий, метод
кінцевого використання (за витратами) і розподільчий метод (за
доходами).
1. Виробничий метод
Згідно з виробничим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої
вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки за мінусом
субсидії. Це можна подати у вигляді формули [4, С. 52]:
ВВП = ?(ВВ – MB) + (ПП – С),
де ВВ — валовий випуск окремих галузей;
MB — матеріальні витрати окремих галузей;
ПП — продуктові податки;
С — субсидії;
(ПП – С) — чисті продуктові податки.
Як бачимо, ринкова вартість ВВП, розрахованого виробничим методом,
пов’язана з обчисленням валового випуску (ВВ) і проміжного споживання
(MB) товарів та послуг. Визначення цих елементів ВВП було розглянуто
раніше.
Податки на продукти — це податки, які стягуються пропорційно до
кількості або вартості товарів і послуг, що виробляються, продаються або
імпортуються підприємствами-резидентами. До них відносять такі податки
як податок на додану вартість (ПДВ), акцизи, податки на окремі види
послуг (на послуги транспорту, зв’язку, страхування рекламу, дозвілля,
спортивні заходи та ін.), мито тощо.
Субсидії на продукти — це субсидії, що надаються
підприємствам-резидентам із державного бюджету з метою відшкодування
постійних збитків, які виникають у зв’язку з тим, що продажна ціна на
окремі види продукції складається нижче від середніх витрат виробництва;
субсидії на експорт і імпорт та ін.
3. Метод кінцевого використання
Згідно з методом кінцевого використання (за витратами) ВВП обчислюється
як сума окремих елементів сукупних витрат, здійснених всередині країни і
пов’язаних зі створенням кінцевого продукту та послуг. Для цього
використовують таку формулу[10, С. 122]:
ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ,
де СВ — споживчі витрати домашніх господарств, тобто населення;
ВІ — валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки;
ДЗ — державні закупки товарів і послуг з метою задоволення
загальносуспільних потреб;
ЧЕ —чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та
послуг (ЧЕ = Е – Ім).
Споживчі витрати домашніх господарств і державні закупки товарів та
послуг складають кінцеве споживання товарів і послуг у країні. Воно
охоплює витрати домогосподарств-резидентів на споживчі товари і послуги
а також витрати органів державного управління і некомерційних
організацій, що обслуговують домашні господарства на товари і послуги
для індивідуального і колективного (загальносуспільного) споживання.
Витрати на кінцеве споживання домашніх господарств (СВ) включають:
1) витрати на купівлю споживчих товарів і послуг;
2) споживання товарів і послуг, отриманих у натуральній формі як оплату
праці, подарунків тощо;
3) споживання товарів і послуг, що вироблені домашніми господарствами
для особистого кінцевого споживання;
4) споживання товарів і послуг, що куплені резидентами даної країни за
кордоном під час відряджень, туристичних поїздок тощо, за виключенням
аналогічних закупок нерезидентів на території даної країни.
Державні закупки (ДЗ) — це витрати уряду на кінцеве споживання органів
державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують
домашні господарства. До них відносяться витрати на заробітну плату
державних працівників і службовців, а також витрати, пов’язані із
закупівлею товарів і послуг колективного (суспільного) споживання у
приватного сектора економіки.
До державних закупок не входять видатки на трансфертні платежі. Урядові
трансфертні платежі — це державні виплати окремим особам, які не
надаються в обмін на товари або послуги. Це допомога по безробіттю,
пенсії, допомога престарілим і хворим. Вони призначені задовольняти
певний вид потреб. Оскільки трансферти не призначені для закупівлі
поточних товарів і послуг, вони не враховуються при розрахунку ВВП. До
трансфертних платежів відноситься також і відсоток по державному боргу,
тобто доход, який виплачується по сумах, що були позичені для здійснення
урядових програм розвитку, а не як плата держави за поточні товари і
послуги. Нарешті, не слід змішувати державні закупки товарів і послуг,
що є компонентом вимірювання ВВП, з видатками державного бюджету, тобто
із загальними державними витратами (ДВ). Загальні державні витрати
містять як державні закупки товарів і послуг (ДЗ), так і трансфертні
платежі (Т):
ДВ = ДЗ + Т.
При цьому не має значення, як уряд фінансує свої видатки, тобто платить
за товари й послуги: чи з коштів, що надійшли від оподаткування, чи
шляхом грошової емісії, чи з позичок. Звідки б не надійшли кошти, при
визначенні ВВП враховуються тільки виграти держави на закупку товарів і
послуг.
Валові інвестиції (ВІ) складаються із двох елементів:
ВІ = ЧІ + А,
де ЧІ —чисті інвестиції, тобто такі, які спрямовуються на приріст
капіталу та запасів;
А — амортизація, тобто інвестиції, які йдуть на відновлення зношеного
капіталу.
Валові інвестиції —це не що інше, як валове нагромадження, яке включає
чисте придбання (придбання за відрахуванням вибуття)
одиницями-резидентами інвестиційних товарів і послуг, що вироблені в
поточному році, але не спожиті в цьому році, тобто накопичені.
До складу валового нагромадження включають нагромадження основного
капіталу, зміну запасів матеріальних оборотних фондів та чисте придбання
цінностей.
Валове нагромадження основного капіталу — це вкладання інвестицій
(коштів) в об’єкти основного капіталу для створення нового доходу в
майбутньому шляхом використання їх у виробництві. Основний капітал — це
активи, як результат попереднього виробництва, які протягом довгого часу
(більше року) використовуються у процесі виробництва товарів та послуг.
Це будівлі та споруди; машини й устаткування; транспортні засоби; худоба
племінна, молочна і робоча; сади, виноградники та інші насадження тощо.
Категорія валового нагромадження основного капіталу в новій СНР (1993
p.) була суттєво розширена за рахунок включення до нього витрат на
геологопошукові роботи, створення та придбання програмного забезпечення
ЕОМ і витрат на придбання оригіналів літературних і художніх творів
(фільмів, звукозаписів, рукописів, які є основою для тиражування).
Придбання основних фондів включає купівлю, бартерні операції, отримання
капітальних трансфертів у натуральній формі, виробництво для власного
використання і капітальний ремонт.
Валове нагромадження основного капіталу включає також виграти на
поліпшення невироблених активів і у зв’язку з передачею права власності
на них. До невироблених активів відносять ті активи, які не є
результатом виробництва (земля, надра та інші природні ресурси, а також
патенти, авторські права, торгові знаки, ліцензії тощо). Вони не входять
до складу основного капіталу, проте роботи, пов’язані з їх поліпшенням
(меліорація і осушення земель, розширення лісових угідь, плантацій,
садів та ін.), і послуги, що надаються у зв’язку з передачею їх іншим
одиницям, є виробничою діяльністю й тому вартість невироблених активів
включається до нагромадження основного капіталу.
Зміна запасів матеріальних оборотних фондів включає зміну вартості
виробничих запасів (сировини, матеріалів, запасних частин, палива тощо),
незавершеного виробництва, готової продукції і товарів для перепродажу.
Зміна вартості запасів матеріальних оборотних фондів повинна визначатись
як різниця між надходженням продукції у запаси і вилученням її із
запасів за ринковими цінами, що діють відповідно на момент надходження
або вилучення.
Чисте придбання цінностей — це нова категорія в СНР. Цінності — це
предмети, які придбані не для виробничих або споживчих цілей, а для
збереження вартості, тобто це предмети, цінність яких з часом зростає.
До них відносяться коштовні метали і каміння, ювелірні вироби,
антикваріат, колекції та ін. (крім монетарного золота, а також золота і
каміння, призначених для промислового використання). Раніше цінності
враховувались у складі кінцевого споживання.
Експорт і імпорт товарів та послуг охоплює експортно-імпортні операції
нашої країни з іншими країнами світу. Це насамперед вартість вивезених
із країни або завезених у країну (перетинаючих державний кордон) товарів
різного призначення, включаючи також товари, що надаються у порядку
гуманітарної допомоги і як дари, товари неорганізованої торгівлі,
посилки, майно мігрантів та ін.
Експорт і імпорт послуг охоплює всю сукупність матеріальних і
нематеріальних послуг. У складі ВВП, як зазначалось раніше, знаходить
відображення показник чистого експорту (ЧЕ) як різниця між експортом і
імпортом товарів та послуг[7, С. 63].
4. Розподільчий метод
Згідно з розподільчим методом (за доходами) ВВП — це сума первинних
доходів, створених резидентами країни за рік. Для обчислення ВВП
розподільчим методом використовують таку формулу:
ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + (НП – С),
де ЗП — заробітна плата найманих працівників, включаючи відрахування
до страхових фондів;
ВКП — валовий корпоративний прибуток; він розподіляється на три частини:
податок на корпоративний прибуток (ПКП), дивіденди (Д) та нерозподілений
прибуток, як власне джерело інвестування виробництва, включаючи й
амортизацію (НрП);
ЗД — змішаний доход, тобто доход некорпоративного (індивідуального)
бізнесу;
НП — неприбуткові податки, що включають податки на продукти та інші
податки на виробництво і імпорт;
С — субсидії на продукти та інші субсидії, пов’язані з виробництвом і
імпортом;
(НП – С) — чисті неприбуткові податки.
Заробітна плата найманих працівників сплачується роботодавцями у
грошовій і натуральній формах. Вона включає власне заробітну плату і
відрахування на соціальне страхування. Заробітна плата охоплює всі види
заробітків, у тому числі премії, доплати, надбавки, що нараховані у
грошовій або натуральній формах незалежно від джерела фінансування,
тобто за рахунок собівартості і прибутку, а також грошові суми,
нараховані працівникам згідно з законодавством за невідроблений час
(щорічні відпустки, святкові дні тощо). Заробітна плата враховується до
відрахування податків та інших утримань, які здійснюються стосовно
найманих працівників. Відрахування на соціальне страхування здійснюються
роботодавцями, аби забезпечити найманим працівникам у майбутньому право
на отримання соціальної допомоги.
Неприбуткові податки —це обов’язкові платежі, що їх стягує держава з
виробничих одиниць у зв’язку з виробництвом і імпортом товарів та послуг
або використанням факторів виробництва. Ці податки сплачують
підприємства незалежно від наявності прибутку. Вони складаються із
податків на продукти та інших податків на виробництво. Щодо податків на
продукти, то про це було сказано раніше. Інші податки на виробництво
пов’язані з використанням факторів виробництва (землі, основного
капіталу, робочої сили), а також включають платежі за ліцензії і дозвіл
на заняття якою-небудь виробничою діяльністю та ін. До цих податків не
відноситься податок на прибуток та прибутковий податок з громадян.
Субсидії — це поточні платежі, які держава надає підприємствам у зв’язку
з виробництвом, продажем та імпортом товарів і послуг або використанням
факторів виробництва для здійснення відповідної економічної і соціальної
політики в країні. Субсидії складаються із субсидій на продукти та
субсидій на виробництво і імпорт. Субсидії на виробництво та імпорт
включають субсидії, які підприємства отримують вад держави у зв’язку із
використанням праці особливого контингенту (інвалідів, підлітків тощо),
для стимулювання використання відповідних видів сировини, енергії тощо,
для зменшення шкідливих викидів у атмосферу, обробки і використання
відходів виробництва.
Валовий корпоративний прибуток — це частка валової доданої вартості, що
залишається у виробників після відшкодування витрат на заробітну плату і
чистих неприбуткових податків.
Змішаний доход — це доход, що отримують домашні господарства,
індивідуальні підприємці від функціонування некорпорованих підприємств.
До цих підприємств належать невеликі фермерські та особисті підсобні
господарства, майстерні, ресторани, магазини, перукарні, що є власністю
окремих сімей або осіб, у яких вони самі й працюють, а також інші види
вільної професійної діяльності. Змішаний доход створюється факторами
виробництва безпосередньо в процесі виробництва. Розподілити його на
окремі елементи первинних доходів (заробітну плату, прибуток та ін.) та
відокремити один від одного практично неможливо. Тому він дістав назву
змішаного доходу.
Валовий корпоративний прибуток і змішаний доход визначаються на валовій
основі, тобто до відрахування споживання основного капіталу
(амортизації).
Для економіки в цілому валовий корпоративний прибуток і змішаний доход
розраховують як різницю між ВВП і оплатою праці найманих працівників та
чистими неприбутковими податками. Це є особливістю розподільчого методу.
Звичайно, показники корпоративного прибутку і змішаного доходу можна
було б обчислити на основі бухгалтерської звітності. Але це є дуже
трудомісткою і складною справою. Тому в економічній практиці
розподільчий метод має другорядне значення і обмежене застосування.
Список використаної літератури
Геєць В. Питання теорії і практики макроекономік стабільні власності
переходу від економічної кризи до зростання // Вісник НБУ. – 1997. – №9
(вер).
Від макроекономічної стабілізації до економічного протекціоналізму //
Урядовий кур’єр. – 2001. – (16 грудня).
Панасик Б. Макроекономіка: диспропорції та їх причини // Економіка
України. – 2002. –№6. (червень).
Соменя Д., Волинський Г. Питання макроекономіки і стабілізації в
Україні. // Економіка України. – 2001. –№7.
Самуельсон П. Макроекономіка (Підручник). – К., 2001.
PAGE
PAGE 14
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
