.

1. Оперативний менеджмент операційної системи. 2. Управління виробничими запасами. 3. Основні шляхи економії матерії (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1223 4495
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з менеджменту1. Оперативний менеджмент операційної системи

Підприємства здійснюють свою діяльність на ринку в умовах жорсткої
конкуренції. Ті з них, що програють у цій боротьбі, стають банкрутами.
Для того, щоб не збанкрутувати, суб’єкти, що хазяйнують повинні постійно
відслідковувати зміни ринкового середовища, напрацьовувати методи
протидії негативним моментам для збереження своєї
конкурентноспроможності.

Одним з інструментів дослідження ринку й збереження
конкурентоспроможності є аналіз фінансово-господарської діяльності
підприємства, у тому числі й аналіз його фінансового стану. Порядок і
інструментарій аналізу, який здійснюється з метою прийняття фінансових
рішень, визначається самою логікою функціонування фінансового механізму
підприємства.

Одним із найбільш простих, але ефективних видів менеджменту в сучасних
умовах є оперативний менеджмент операційних систем.

Під оперативним (або короткостроковим) плануванням розуміють плани на
найближчий час, чось середнє між одним днем і одним роком. “Далека
перспектива” відноситься до аналізу і планування змін, які повинні
закінчитися приблизно років через десять.

Планування допомагає відповісти на такі важливі запитання:

1. Якою хоче бути організація?

2. Де організація знаходиться зараз, які результати і умови її
діяльності?

3. В якому напрямку вона збирається рухатись?

4. Як, за допомогою яких ресурсів можуть бути досягнуті цілі
організації?

Отже, планування – перший і найважливіший етап управління. На основі
розробленої системи планів в подальшому здійснюється організація робіт,
мотивація задіяного для їх виконання персоналу, контроль результатів та
їх оцінка з точки зору планових показників. Але планування – не окрема
одноразова дія, а безперервний процес, обумовлений тим, що організації,
відгукуючись на виклики зовнішнього середовища, визначають нові або
уточнюють старі цілі, для чого у систему планів необхідно внести
корективи. Крім того, процес планування – це не проста послідовність
операцій  складання планів і не процедура, зміст якої в тому, що одна
подія обов’язково мусить статись вслід за іншою. Процес вимагає великої
гнучкості і управлінського мистецтва. Якщо певні моменти процесу не
відповідають поставленій перед організацією меті, то їх можна обійти, що
неможливо в процедурі. Люди, які приймають участь у процесі планування,
не просто виконують належні функції, а діють творчо і здатні до змін
характеру дій, якщо того вимагають обставини.

Характер і зміст планової діяльності в організації визначають принципи
планування, дотримання яких створює передумови для ефективної роботи
фірми. Ще А.Файоль виділив 4 основних принципи планування, назвавши їх
загальними рисами гарної програми дій. Це єдність, безперервність,
гнучкість, точність. Р.Акофф набагато пізніше обґрунтував ще один
ключовий принцип планування – принцип участі.

Принцип єдності (холізму) передбачає, що планування в економічній
організації мусить мати системний характер. Це означає наявність
взаємозв’язку між підрозділами, який здійснюється на основі координації
на горизонтальному та вертикальному рівні. Кожен із підрозділів фірми
планує свою діяльність, виходячи із загальної стратегії фірми, а кожний
окремий план є частиною плану вищого підрозділу і організації в цілому.
Всі плани, створені в організації – це не просто сукупність, набір
документів, це їх взаємопов’язана система.

Принцип участі тісно пов’язаний з принципом єдності. Він означає, що
кожен член організації стає учасником планової діяльності, незалежно від
посади і функції, яку він виконує. Тобто у процес планування мають
залучатися всі, кого він безпосередньо стосується.

Принцип безперервності полягає в тому, що планування на
підприємствах має здійснюватися постійно; розроблені плани повинні
оперативно коригуватися відповідно до результатів виконання попередніх
планів і з врахуванням змін зовнішнього середовища.

Принцип гнучкості пов’язаний з принципом безперервності і полягає у
наданні планам і процесу планування здатності змінювати свою
спрямованість у зв’язку з виникненням непередбачених обставин.

Для реалізації принципу гнучкості плани мають складатися так, щоб в них
можна було вносити зміни відповідно до змін внутрішніх і зовнішніх умов.
Тому плани, як правило, містять так звані резерви  планування, які не
можуть бути надто великими, інакше плани виявляться неточними, і надто
низькими, інакше плани вимагатимуть частих змін.Принцип точності
означає, що плани мають бути конкретизовані і деталізовані тією мірою,
яку дозволяють зовнішні і внутрішні умови діяльності фірми. Так,
стратегічне, довгострокове планування вимушено обмежуватися визначенням
основних цілей і загальних напрямків діяльності, тому що кількість
достовірної інформації про майбутнє дуже незначна, а діапазон і
швидкість змін постійно ростуть. В оперативних планах, що розраховані на
короткі проміжки часу і для окремих підрозділів організації,
конкретність і деталізація є обов’язковими, оскільки такі плани є
інструкціями, що визначають дії людей і колективів, які реалізують ці
плани.

Оперативне планування – це планування роботи на короткі проміжки часу (в
межах одного року з поділом на квартали і місяці), в процесі якого
деталізуються плани підрозділів і служб підприємства (аж до окремих
робочих місць) і відбувається їх коригування у зв’язку зі зміною
обставин, які не були передбачені при складанні тактичних планів.

Для періоду становлення ринку характерними є нестабільність попиту та
пропозиції, часті зміни цін на товари та фактори виробництва, зміни у
конкурентному середовищі тощо. Такий стан справ в економіці України
породжує закономірну нестабільність цілей і завдань організацій
(підприємств), що, в свою чергу, значно ускладнює оцінку граничних
можливостей підприємства в конкретній ситуації. Прогноз можливостей на
тривалу перспективу надзвичайно ускладнений. Однак без характеристики
власного потенціалу практично неможливо висувати перспективі цілі та
розробляти оптимальні варіанти стратегії їх досягнення. Слід
підкреслити, що поняття “потенціал” тісно пов’язане з характером цілей:
для одних цілей існуючий потенціал виробничої системи (сукупність
можливостей) буде високий, а для інших – низький. Для досягнення одного
комплексу завдань немає потреби змінювати стратегію фірми, а для іншого
– необхідно суттєво її переглянути. Такі можливості часто називають
стратегічними ресурсами організації.

За яких обставин та якими умовами необхідно володіти для досягнення
конкретних стратегічних цілей? Відповідь на поставлене запитання
передбачає вміння виявляти та прогнозувати вплив умов зовнішнього
середовища, а також оцінювати вплив чинників мікросередовища на граничні
можливості виробничої системи.

Умови, якими повинна володіти організація для адекватної реакції на
вплив зовнішнього середовища:

• здатність (вміння) організації до макроекономічного аналізу ситуації в
країні та за її межами;

• здатність до своєчасного виявлення актуальних нужд, потреб та запитів
потенційних покупців;

• здатність до аналізу економічної кон’юнктури ринків товарів і послуг,
який дозволяє ефективно, своєчасно і якісно задовольняти виявлені нужди,
потреби та запити;

• здатність до аналізу економічної кон’юнктури ринків, факторів
виробництва, а також до аналізу діяльності груп стратегічного впливу;

• здатність до висунення конкурентоспроможних ідей у галузі
конструювання, технології’ та організації виробництва товарів і послуг,
що користуються попитом на товарних ринках;

• здатність до забезпечення незалежності фірми від зміни кон’юнктури
ринків товарів, факторів виробництва, фінансових ринків за рахунок
зовнішньої гнучкості виробничої системи;

• здатність до підтримування конкурентного статусу фірми за рахунок
управління стратегічними наборами зон господарювання.

До умов, що дозволяють постійно вдосконалювати виробничий потенціал
фірми (розширити її граничні можливості), належать:

• здатність забезпечити внутрішню гнучкість виробничої системи за
рахунок оснащення виробничого процесу адаптивними засобами
технологічного оснащення та іншого обладнання:

• здатність забезпечувати внутрішню гнучкість виробничої системи за
рахунок формування адекватного до змін цілей виробничої системи
кадрового потенціалу;

‘ • здатність здійснювати зміни архітектурно-планових рішень, адекватних
до змін цілей виробничої системи;

• здатність забезпечувати рівень конкурентоспроможності товарів і
послуг, необхідний для захоплення лідерства в теперішніх та
перспективних сегментах ринку;

• здатність забезпечити виробництво продукції та послуг в обсягах, які
відповідають потенційному попитові на них у відповідних сегментах ринку
з врахуванням конкурентного статусу фірми та запланованої частки
захоплення ринку:

• здатність забезпечувати високу ефективність функціонування фірми за
рахунок найбільш раціонального використання інвестиційних можливостей
фірми;

• здатність забезпечити ефективне розроблення та реалізацію стратегічної
програми технічного і соціального розвитку фірми.

Перераховані вимоги необхідно доповнювати та конкретизувати стосовно
кожного конкретного випадку. Однак навіть цей неповний перелік
можливостей, якими повинна володіти фірма, свідчить, якою складною є
проблема виживання, утримування позицій фірми на ринку. Для поданих
кількісних та якісних оцінок необхідно виробити відповідні критерії,
відносно яких можна визначити рівні відповідності певних ресурсів фірми
її стратегічним завданням.

Для забезпечення повноти і достатності інформації доцільно
використовувати й традиційні її джерела, які є більш доступними в
системі мікросередовища менеджменту. Зокрема, потенціал фірми можна
характеризувати показником виробничої потужності, під якою розуміють
максимально можливий річний (квартальний, добовий) обсяг виробництва
продукції в номенклатурі та асортименті, передбачених виробничою
програмою, при повному використанні виробничого обладнання і виробничих
площ з врахуванням використання передової технології виробництва та
наукової організації праці. Однак при цьому завжди виникає питання про
одиницю виміру виробничої потужності: натуральної (штуки, тонни, метри
тощо), трудомісткості, грошової. Оскільки більшість підприємств випускає
різноманітну продукцію, визначати виробничу потужність у натуральному
виразі неможливо. Це приводить до необхідності пошуку різних штучних
засобів (вибору типових представників або типової структури об’єктів
виробництва) і розрахунку виробничої потужності у вартісному виразі.

Недоліки названого показника викликають необхідність використання
системи показників, які у комплексі характеризують можливості (технічні,
кадрові, фінансові) підприємства виробляти продукцію зазначеного рівня
якості та у необхідній кількості. Так, до показників, що характеризують
виробничі можливості, належать: фондовіддача, рентабельність
виробництва, коефіцієнти інтенсивного (за продуктивністю) та
екстенсивного (за часом) використання обладнання, коефіцієнт змінності,
коефіцієнт використання виробничих площ тощо.

2. Управління виробничими запасами

Своєчасне забезпечення в-ва матеріальними ресурсами, залежить від
величини і комплектності виробничих запасів на складах підприємства.

Виробничі запаси – це засоби в-ва, які поступили на склади підприємства,
але ще не вступивши в виробничий процес. Створення таких запасів
дозволяє забезпечити відпуск матеріалів в цехи і на робочі місця у
відповідності з вимогами технологічного процесу. Треба відмітити, що на
створення запасів відвертається значна кількість матеріальних ресурсів.

Зменшення запасів скорочує розходи по їх утриманню, знижує витрати,
прискорює обертання обігових коштів, що в кінцевому результаті підвищує
прибуток і рентабельність в-ва. Тому дуже важливо оптимізувати величину
запасів.

Управління виробничими запасами виконує слідуючі функції:

Розробка норм запасів по всій номенклатурі матеріалів, які
використовуються на підприємстві

Правильне розміщення запасів на складах

Організація діючого оперативного контролю за рівнем запасів і прийняття
мір для підтримки їх стану

Створення необхідної матеріальної бази для розміщення запасів і
забезпечення кількісного і якісного зберігання

Нормування виробничих запасів – це визначення їх мінімального розміру по
видах матеріальних ресурсів для безперебійного забезпечення в-ва. При
нормуванні виробничих запасів спочатку визначається норма виробничих
запасів в днях, а потім в натуральному і грошовому виразі.

Норма запасу в днях встановлюється на основі слідуючих даних:

Знаходження матеріалів в дорозі (транспортний запас) визначається як
різниця між часом проходу вантажу від поставщика до споживача і часом
обороту платіжних документів Нтр

Приймання, розвантаження, складування і аналіз якості поступивших
матеріалів – підготовчий запас. Визначається на основі розрахункового
або фактичного часу за звітний період, скоректованого з врахуванням
організаційно-технічних міроприємств по механізації
вантажно-розвантажувальних робіт Нп

Технологічна підготовка матеріалів до в-ва – технологічний запас
утворюється в тому випадку, якщо до початку в-ва потрібна попередня
обробка матеріалу, визначається на основі нормативів часу для даних
операцій Нт

Перебування матеріалів на складі – поточний запас, який задовільняє
поточну потребу в-ва, забезпечує ритмічну роботу між поставщиками.
Визначається множенням середньодобової норми потреби в матеріалах на
плановий інтервал між двома поставками Нпот

Резерв на випадок перебоїв у забезпеченні і збільшенні випуску продукції
(строковий або гарантійний запас). Характеризує відносну постійну
величину і відновлюється після наступної норми матеріалів. Норматив
страхового запасу визначається по інтервалу відставання поставок або
фактичних даних про поступлення матеріалів Нс

Ндн = Нтр + Нп + Нт + Нпот + Нс

Норматив виробничих запасів в натуральному виразі по кожному виду
матеріальних ресурсів визначається

Ннат = Ндн ? Мдн

Мдн – одноденний розхід в натуральному виразі

Норматив у вартісному виразі або норматив власних обігових коштів на
сировину, матеріали визначається

Нст = Нд ? См = Ндн ? Мдн ? Ц

3. Основні шляхи економії матерії

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних
ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми
розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими
науково-дослідними організаціями.

Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику
номенклатуру останніх.

Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за
призначенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива тощо;
б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та
індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного планування) й
перспективні; г) ступенем деталізації об’єктів нормування — для деталі
(вузла) й виробу в цілому; д) ступенем деталізації нормованих ресурсів —
специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на
види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає
дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів
мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обґрунтованість,
динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне
допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного
виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та
сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру,
тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять
загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю
продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми
витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати;
інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, зберігання
тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування
витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахунковий,
дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш прогресивним,
безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому
аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з
використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва.
Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з
допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують,
головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту.
Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм
витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за
минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні
роки. Його практичне застосування допускається тільки як виняток — для
орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних
і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів
підприємств має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним
збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для
виробництва продукції в різних галузях народного господарства,
переважаючою часткою матеріальних витрату загальній її вартості.
Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної
та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої
кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без
додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва
в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує
відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину,
застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової
продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової
металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а
на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих
галузей народного господарства показником ефективності використання
сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції.
Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник
витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну
чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати
сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують
коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси)
виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для
окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт
використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра),
коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім
розв’язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива,
електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії
матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна
досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких
заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї
сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід
виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні.

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих
видів матеріальних ресурсів зв’язано з комплексною переробкою сировини
та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки,
результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних
компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи.
Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою
цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній
сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є
конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної,
мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад
30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло
та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що
виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки
вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного
господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної
продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії,
10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки
вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на
більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт
використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років
тримається на рівні не більше 50—60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи
виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для
виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві
основні групи— відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що
значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки
матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне
масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти
переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види
шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання
охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені елементи
засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання
(непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура
тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового
виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді
амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева
стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному
матеріально-сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить
понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів
на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не
можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів.
Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для
виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже
в 2—2,5 раза нижче за технологічно можливий та економічно доцільний
рівень.

Список використаної літератури

Андрушків Б.М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту. – Львів, «Світ», 1995.
– 296с.

Армстронг М. Основы менеджмента. Как стать лучшим руководителем. Серия
«Учебники и учебные пособия». Ростов-на-Дону: «Феникс», 1998. – 512с.

Веснин В.Р. Основы менеджмента: Учебник. – М.: Издательство «Триада,
ЛТД»,1997. – 384 с.

Завадський Й.С. Менеджмент. Т. 1. К.: УФІМБ, 1997. – 542с.

Менар К. Экономика организаций: Пер. с франц. / Под ред.
А.Д.Худокормова. – М.: Инфра–М, 1996. – 160с.

Шегда А.В. Основы менеджмента: Учебное пособие. – К.: Знання, 1998. –
512с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020