РЕФЕРАТ
на тему:
“Слово. Значущі частини слова”
Хоч будь-яка людина без філологічної освіти легко може виділити в
чужому чи своєму мовленні слова (поняття слова стихійно наявне в
свідомості всіх носіїв мови), однак дати визначення слова дуже важко. Є
безліч визначень слова, але жодне з них не враховує різних нюансів,
притаманних різнорідним словам у мовах світу. Так, зокрема, такі
визначення, як “смислова одиниця в складі речення”, “звук або комплекс
звуків, що має значення” не є неправильними, але вони можуть відноситися
до інших одиниць, які мають значення, наприклад, морфем, речень. Крім
того, слова є дуже різними і в межах однієї мови і, особливо, при
порівнянні їх у різних мовах (пор. школа, вчитися, гарний, і, а, в, для,
ой, ку-ку; нім. der, die, das; англ. the, а, фр. le, la та ін.). Тому
охопити ознаки таких різних слів у одному визначенні не просто. Саме це,
очевидно, стало причиною того, що деякі лінгвісти заперечували поняття
слова. Так, зокрема, Ф. де Соссюр стверджував, що “поняття слова
несумісне з нашим уявленням про конкретну одиницю мови… Не в слові
потрібно шукати конкретну одиницю мови”. Ш. Баллі, Ф. Боас, А. Мартіне
заявляли про необхідність звільнитися від невизначеного поняття слова.
Про неможливість визначення слова говорив Е. Сепір: “Перша наша спонука
— визначити слово як мовний символ, що відповідає певному поняттю.
Але… подібне визначення немислиме”. А російський мовознавець Л. В.
Щерба (1880 —1944), який вивченню слова присвятив значну частину своїх
праць, засумнівався загалом в існуванні такого поняття: “Насправді, що
таке слово? Я думаю, що в різних мовах це буде по-різному. Із цього,
власне, виходить, що поняття “слово” загалом не існує”. Відомий чеський
мовознавець В. Скалічка (1909) на відміну від Л.В. Щерби радив не
відмовлятися від поняття слова, але не давати йому визначення.
Більшість же мовознавців уважають, що слово — найконкретніша мовна
одиниця, основна і базисна. Мова — це перш за все мова слів, а не форм
чи звуків. Тому-то спроби дати дефініцію слова не припиняються. Наведемо
деякі з визначень:
“Слово — найважливіша одиниця мови, яка позначає явища дійсності та
психічного життя людини і звичайно однаково розуміється колективом
людей, які розмовляють однією мовою й історично пов’язані між собою”
(P.O.Будагов);
“Слово — граничний складник речення, здатний безпосередньо
співвідноситися з предметом думки” (О.С. Ахманова);
“Слово — найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні
для побудови висловлювань” (Б.М. Головін);
“Слово — мінімальна структурно-семантична одиниця мови, яка виражає
своїм звуковим складом поняття про предмети, процеси, явища дійсності,
їхні ознаки чи відношення між ними, вільно відтворюється в мовленні і
служить для побудови висловлювань” (Д.І. Ганич, І.С. Олійник);
“Слово — оформлена за нормами даної мови, неподільна на менші подібні
єдності мовна одиниця, що складається із звука чи комплексу звуків і
називає певні предмети, процеси і явища об’єктивної дійсності та їх
ознаки або тільки вказує на них чи на відношення між ними, або виражає
емоціонально-вольові прояви” (Є.В. Кротевич, Н.С. Родзевич).
Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентування на смисловому
аспекті слова (щось позначає). Інші ознаки визначень не збігаються.
Зокрема, P.O. Будагов звертає увагу на однакове розуміння слова мовцями,
Б.М. Головін, І.С. Олійник та Д.І. Ганич — на те, що слово служить для
побудови висловлювання. Подібне відзначено О.С. Ахмановою (складник
речення). Вільна відтворюва-ність слова в мовленні відзначається Б.М.
Головіним, Д.І. Ганичем і І.С. Олійником. Є.В. Кротевич і Н.С. Родзевич
наголошують на неподільності слова на менші подібні єдності.
Для того щоб визначити слово, очевидно, потрібно його відрізнити від
інших мовних одиниць.
Як засвідчують усі вищенаведені визначення, слово — це єдність звучання
і значення. Нема слів без звукової оболонки, але й немає слів без
значень. Слово — двостороння одиниця: має план вираження (звукова
оболонка, експонент) і план змісту (значення). Але ж ці ознаки мають і
морфема, і словосполучення. Таким чином, проблема виділення слова (і
його визначення) містить два аспекти: проблему окремості слова
(визначення меж слова в тексті, що вимагає, з одного боку, відрізнення
слова від його частини — морфеми, а з іншого — від сполучення двох чи
більше слів) і проблему тотожності слова, його ідентифікацію
(встановлення словесної тотожності різних слововживань). Тут все
залежить від того, на що опирається лінгвіст при визначенні меж слова:
на написання (“орфографічне слово” — послідовність букв між пробілами)
чи на його лексичне й граматичне значення. Англ, to get up “вставати” –
одне, два чи три слова? Рос. железная дорога “залізниця” — одне чи два
слова?
Проблема тотожності слова охоплює і питання про належність різних
вживань одного звукового комплексу одному слову (розмежування полісемії
й омонімії). Так, скажімо, О.О. Потебня в кожному новому значенні бачив
інше слово.
Певну інформацію про внутрішню структуру предмета, явища, названого
словом, несе внутрішня структура (внутрішня форма) слова. Тобто слово
виражає певне значення не тільки своєю цілістю, а й окремими своїми
елементами. Це дає змогу обмеженою кількістю елементів позначити
практично необмежену кількість понять. Наприклад, коли чуємо назву
водолікарня, ми відразу розуміємо, що тут ідеться про заклад, де лікують
водою. Цього досягається за допомогою певного поєднання граматичних
засобів — морфем.
Морфема — найменша матеріальна частина слова, наділена певним значенням.
Наприклад, у слові безмежний є Чотири морфеми: без- вказує на
відсутність чогось; -меж- ви кликає в нашій уяві лінію поділу, кінець
чогось (межа); -и. вказує на те, що тут йдеться про якусь ознаку,
пов’язану з певним предметом, явищем (пор. -н- ще в словах залізний,
молочний, розумний і под.), -ий оформляє прикметник як частину мови, що
називає ознаку. І разом ці частини передають єдине значення: «нічим не
обмежений, без країв». У свідомості мовців за кожною морфемою закріплене
певне значення і місце в слові. Як і серед слів, серед морфем
трапляються омонімічні й синонімічні явища. Наприклад, однакові за
звучанням морфеми -а в словоформах весна, човна, імена, холодна мають
різне значення (омонімічні морфеми). І навпаки, різні за звучанням
морфеми -ові, -у в словоформах другові і другу однаково вказують на
давальний відмінок однини (синонімічні морфеми).
Морфеми розрізняються:
1) за значенням;
2) за місцем у слові.
За з н а ч є н н я м усі морфеми поділяються на корінь і афікси.
Корінь — це частина слова, яка є визначальною у формуванні його
лексичного значення й повторюється в споріднених словах. Наприклад, у
групі слів вода, водичка, водний, водяний, водяник, водянка, водянистий,
водень, водневий, підводний, безводдя, у яких повторюється частина
-вод-, стрижневим значенням є «вода», і саме це значення визначає
основну семантику кожного з поданих слів.
Кожне слово має корінь. Корінь може дорівнювати слову (так, під, ліс,
день) або становити лише частину його (підтакувати, спідній, пролісок,
щоденний). В українській мові в не-запозичених словах корінь переважно
односкладовий: погляд, допомога, опалення, перебудовувати, посаджений;
рідше — ДВО’ складовий: заморозки, обережний, запам’ятати.
Корінь може змінюватися відповідно до фонетичних законів: гонити —
ганяти — гнати — жену — перегін, брід — бродити — броджу — брести —
бреду, їздити — їжджу.
У слові звичайно буває один корінь, але може бути два, рідко — три,
корені: снігопад, світобудова, життєрадісний, далекосяжний,
всесвітньовідомий.
Корені бувають незв’язані (вільні) і зв’язані. Незв’язаНі корені здатні
виступати як самостійні слова (з певними закінченнями). Наприклад,
корінь -лір- у словах лісок, лісовий, уз лісся, пролісок незв’язаний, бо
він виступає й самостійно в слові ліс. Зв’язаний корінь трапляється лише
в поєднанні з різними афіксами. Наприклад, корінь -дяг- існує тільки в
поєднанні з різними префіксами: одяг, вдягання, надягнути. Так само
корінь -зу- виступає лише у зв’язаному вигляді: взути, взуття, роззути,
перезуватися. Зв’язані корені трапляються рідко, абсолютна більшість
коренів незв’язані.
Афікси — це всі інші морфеми, крім кореня. Вони завжди пов’язані з
коренем і уточнюють, видозмінюють його значення та виконують різну
допоміжну роль в оформленні слів.
Залежно від ролі й значення афікси поділяються на:
1) словотвірні (дериваційні);
2) формотвірні семантичні;
3) формотвірні реляційні. Чіткої межі між цими типами афіксів немає.
Іноді той самий афікс може поєднувати в собі і дві функції.
Словотвірні афікси видозмінюють лексичне значення кореня. Наприклад,
додаючи до кореня -сад- різні словотвірні афікси, ми творимо нові слова
з новим лексичним значенням: садити (назва дії), садівник (назва
людини), садівництво (галузь сільського господарства), садовина (плоди
садових дерев), посадка (садіння, насадження), садовий (має відношення
до саду) тощо.
Формотвірні семантичні афікси вносять різні додаткові значення в те саме
слово. Наприклад, зелений і зеленіший — це форми того самого слова,
проте їхнє лексичне значення не тотожне: друга форма слова завдяки
афіксові -іш- вказує на більшу міру якості, ніж перша; не те саме
називають і дві форми того самого слова кілометр і кілометри (адже не
все одно, іти пішки кілометр чи кілометри!) — і тільки тому, що в
другому з них є афікс -и.
Формотвірні реляційні афікси анітрохи не впливають на лексичне значення
слова, вони слугують лише для поєднання слів між собою. Наприклад, форми
слова зелений, зелена, зелене, зелені, незважаючи на різні афікси -ий,
-а, -є, -і, позначають той самий колір. Ці афікси потрібні тільки для
того, щоб вказати на зв’язки слова зелений з іншими словами: зелений
кущ, зелена левада, зелене поле, зелені дерева.
За місцем у слові розрізняємо такі види афіксів: префікс, суфікс,
інтерфікс, постфікс та закінчення.
Префікс стоїть перед коренем, наприклад: переклад, заклад, виклад,
приклад, вклад. В українській мові особливо багаті на префікси дієслова:
принести, занести, віднести, піднести, знести, рознести, понести,
донести, перенести, нанести, наднести, обнести. Префікси не впливають на
належність слова до тієї чи іншої частини мови, вони, як правило, лише
модифікують, уточнюють значення, виражене його коренем.
Суфікс стоїть після кореня перед закінченням: роса — росиця, росина,
росинка, росичка, росиночка, ріска, росянка, росистий, росяний, росити,
зрошувати. Суфікси в одних випадках, як і префікси, модифікують,
уточнюють значення слова, виражене його коренем (синій, синенький,
синюватий); в інших — на відміну від префіксів, творять слова з цілком
новим лексичним і граматичним значенням (синява, синька, синіти).
Інтерфікс пов’язує морфеми в слові. Це сполучні голосні і , о, є в
складних словах на зразок суходіл, землетрус; вставні звуки й
звукосполучення у відносних прикметниках на зразок буквений,
ставиш/енський (від Ставище), будищанський (від Будища), деснянський,
латинський.
Постфіксами в українській мові вважаються частки -ся, -сь, -небудь, які
ставляться після закінчення: вчиться, якогось, якого-небудь.
Закінчення — це змінна звукова частина змінюваного слова. Наприклад, у
формах слова дуб, дуба, дубові, дубом, дуби, дубів змінюються звукові
частини -а, -ові, -ом, -и, -ів. . Це закінчення. Відсутність звукового
закінчення у формі ‘- дуб прийнято називати нульовим закінченням.
У незмінних словах і формах слів закінчень немає: кенгуру, таксі,
інтерв’ю, швидко, думати, думаючи, подумавши, зроблено.
Частина змінюваного слова без закінчення становить основу слова:
добр-ий, доброт-а, подобрішай-е. Основа слова буває:
а) непохідна (немотивована) — складається лише з кореня: рука, жовтий,
каже;
б) похідна (мотивована) — має різні словотвірні афікси: ручний,
нарукавник, жовтень, переказ.
Значущі частини слова виділяємо, орієнтуючись на його звучання, а не на
написання. Тому, аналізуючи будову записаних слів, треба кожного разу
зважати на звукове значення букв я, ю, є, ї, щ, ь. Наприклад:
Слово і його транскрипція Основа Закінчення
префікс корінь суфікс
боєць [бойеііц] — бой ец’ —
побоїще [побойішче] по бой ішч є
б’ють [бйут] — би — ут’
сузір ‘я [суз’ірйа] су з’ір й а
країна [крайіна] — край ін а
оселя [осел’а] 0 сел’ — а
зрадіємо [зрад’ійемо] 3 рад’ ій емо
Тільки звуковий (а не буквений) аналіз дає правдиву картину морфемного
складу слів.
Література
Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. – К., 1999.
Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. – К., 1984.
Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 1991.
Лисиченко Л.А. Бесіди про рідне слово: Слово і його значення. – Харків,
1993.
PAGE
PAGE 7
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
