.

Види і функції мови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1937 31962
Скачать документ

Реферат на тему:

“Види і функції мови”

Види мови

Залежно від сфер застосування виділяють мови розмовну і літературну,
мову засобів масової інформації, мову науки, адміністративно-ділову,
мову художньої літератури, мову окремого письменника, мову села, мову
міста, мову національну, М. народності, М. племені та ін. Здебільшого
всі такі соціальнофункц. різновиди М. є лише структур, варіантами якоїсь
єдиної загальнонародної М.

Розмовна мова — особливий різновид літературної мови, яким
послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні. Розмовній
мові властиві наддіалектні, загальнонаціональні ознаки, і водночас вона
має регіональні особливості. Розмовну мову вважають також окремим стилем
літературної мови.

Розмовна мова характеризується вживанням розмовної лексики і
фразеології, переважно короткими, простими синтаксичними конструкціями,
експресивним інтонуванням фрази. Усна форма вираження, жести, міміка,
спонтанність, невимушеність, швидкість реагування, імпровізація,
емоційність, орієнтованість на слухача і на ситуацію — такі
екстралінгвістичні ознаки розмовної мови, яка використовує не лише розм.
лексику, а й стилістично нейтральні слова. Поширені також звороти,
синтаксичні конструкції, що передають безпосередню реакцію
співрозмовника — прохання, здивування, схвалення, заперечення, відмову
щось зробити, незадоволення, радість тощо. Напр.: Диви, який! От тобі й
на! Чи ти ба, як високо.

Типові для Р. м. слова — характеристики людей: вусань, гультяй,
здоровань, одоробло і под. Для вираження позит. або негат. оцінної
характеристики осіб вживаються лексеми, що мають переносне значення,
пор.: голубонька, зайчик, ластівка, орел — баран, гадюка, цап та ін. Для
синтаксису Р. м. характерні однослівні, неповні, еліптичні речення,
повтори дієслівприсудків як засобу досягнення експресії, напр.: А другий
біга, біга, а толку ніякого; використання згорнених, конденсованих
висловів, що заступають цілі речення, зокрема у відповідях на запитання:
хто куди, хто де, хто скільки; пор.: Чого ж ви розбіглися так швидко —
невідомо хто й куди подався; Куди це ви зібралися? — Хто куди, а ми з
кумом на село.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА — унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в
писемній (див. Писемна мова) та усній (див. Усна мова) практиці. Л. м. —
одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами
(територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол.
ознаки Л. м. — її наддіал. характер, стабільні літ. норми в граматиці,
лексиці, вимові (див. Норма мовна), функц.-стильова розгалуженість.
Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі істор. розвитку
цього явища. У період Середньовіччя для багатьох народів Європи Л. м.,
або мовою писемної л-ри, була Чужа лат. мова; у сх. слов’ян роль такої
культурної, писемної мови виконувала церковнослов’ян. мова, якою
створювалася і поширювалася насамперед реліг. л-ра.

Період консолідації нації супроводжується виникненням Л. м. на живій
народнорозм. основі. Л. м. об’єднує представників нації безвідносно до
місця їх проживання чи соціального стану. Використання Л. м. в усіх
сферах комунікат. практики сусп-ва (засобах масової інформації, держ.
установах, у системі освіти, науки, культури, худож.-літ. творчості)
забезпечує її поліфункц. характер.

Л. м. зазнає свідомого впливу носіїв нац. мови, які дбають про
дотримання літ. норм, розширення її функцій. Л. м. — це не лише мова
писемних пам’яток (див. Пам’ятки української мови), хоча становлення її
відбувається саме через писемну практику — рукописні та друк, тексти. Із
зростанням консолідуючої функції Л. м. зростає вага її усного різновиду,
який поширюється через тех. засоби інформації. Л. м. не можна
ототожнювати з мовою худож. л-ри, в якій використовуються позаліт. мовні
засоби худож. зображення.

Л. м. становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником
єдності нац. мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу
відбивається у його Л. м. Завдяки стабільності літ. норм здобутки в
галузі госп., сусп.-політ., культур., худож.-естет, життя нації
зберігаються у Л. м. і передаються новим поколінням. Л. м. чутлива до
сусп., культур.-істор. умов розвитку сусп-ва. Поширення її залежить від
стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Л. м.
взаємодіє з ін. формами нац. мови, зазнає впливу усної розм. практики,
пристосовуючи літ. норми до адекватного вираження думки й почуттів.

Також виділяють інші підходи до класифікації мов: типологічна,
генеалогічна, морфологічна класифікація (поділ) мов.

ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за типом, що
характеризує осн. властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим
методол. засобом, завдяки якому можна відтворити теор. модель реально
існуючої мови. Тип виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний
об’єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкр.
мова може поєднувати в своїй структурі риси різних мовних типів.
Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на ступінь
наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови
набуває і кількісної інтерпретації.

Є різні методи типології, яка визначає істотні риси мовної структури,
виявляє її взаємозумовлені і взаємовиключні характеристики на основі
вивчення структури окр. мов світу та їх зіставлення. Це, зокрема,
змістова, або семантична, типологія, яку розробив Е. Сепір, спираючись
на дещо механічне сполучення форм. і змістових критеріїв. Удосконалив її
Дж. Грінберг, запропонувавши зважати на кількісну оцінку властивостей
мови, виражену типол. індексами. Інша типологія — характерологічна
(розробив В. Скалічка) досліджує внутрішньоструктурні закономірності, за
якими в одній мові сполучаються і взаємно зумовлюються окр. типол.
ознаки. Структурна типологія, започаткована Ф. де Соссюром і розроблена
ін. лінгвістами — Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А.
Мартіне, спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи. Є
ще типологія мовних рівнів (морфологічна, фонологічна і т. д.),
типологія окр. мовних категорій (типологія стану, відмінка і т. д.).

Т. к. м. виникла на основі морфол. класифікації А.-В. Шлегеля, Ф.
Шлегеля, В. Гумбольдта та ін., яка, визнаючи базовими у мові поняття
слова і морфеми, враховувала їх співвідношення, спосіб вираження грамат.
значення, характер морфем, об’єднаних у слові, а також спосіб їх
об’єднання (аглютинація чи фузія) та позицію словотв. або словозм.
морфеми відносно кореневої. Відповідно до цих критеріїв встановлювалися
4 типи мов: ізолюючий, аглютинативний, флективний та полісинтетичний
(інкорпоруючий). Ізолюючі мови не знають словозміни, складаються з
кореневих морфем, грамат. значення виражається переважно порядком слів.
До мов цього типу належать китайська, в’єтнамська, йоруба та ін.
Аглютинативні мови мають незмінний корінь і варіанти словозм. афіксів,
які добираються за характером звучання кореня і сполучаються з ним
аглютинацією, словозм. афікси тут однозначні та є єдиними виразниками
грамат. значення (це явище гаплосемії); до таких мов належать тюркські,
уральські, дравідські, більшість конго-кордофанських. У флектив. мовах
корінь може виступати в кількох варіантах, а словозм. афікси бувають
синтетосемічними і сполучаються з коренем фузійно, одне грамат. значення
може виражатися різними афіксами. До флектив. мов належить українська,
як і всі слов’ян., герм., балт. та ін. індоєвроп. мови, а також мови
афразійської родини. Полісинтетичні (інкорпоруючі) мови відзначаються
складними утвореннями, що є водночас і словами, і реченнями,
слово-речення має у своєму складі різні компоненти, що передають зміст
осн. і другорядних членів речення. До цього типу мов належать деякі
палеоазіатські та індіанські мови Америки.

Існує також фонол. типологія мов, за якою мови світу поділяють на мови
фонемної будови (осн. фонол. одиницею є фонема) і мови складової будови
(осн. фонол. одиницею є склад або його ініціаль чи фіналь); серед мов
фонемної будови розрізняють мови вокаліч. та консонант. типів.

Інколи форм. типології протиставляють контенсивну, маючи на увазі пошуки
зв’язків і зумовленостей форм, плану мови її змістовим планом. Сучас.
контенсивна типологія вивчає різний характер вираження у мовах
суб’єктнооб’єктних відношень. Вона висуває поняття мовного типу як
системної сукупності певних структур. ознак мови. За концепцією Г.
Климова, є щонайменше 4 мовні типи: класний, активний, ергативний і
номінативний. Мови класної будови відзначаються передусім численними
класами іменників і наявністю багатьох класно-особ. афіксів у
дієвідмінюванні. У мовах акт. будови іменники поділяються на активні й
неактивні, певною мірою аналогіч. поділ характеризує і дієслова цих мов
(активні й стативні). У синтаксисі розрізняють акт. й неакт. конструкції
речення, а також ближчий і дальший додатки. Дієсл. морфологія цього типу
відзначається двома рядами особ. афіксів — активними і неактивними,
розрізненням серед форм акт. дієслів форм відцентрової і невідцентрової
версій, а також способу дії. В іменній морфології розрізняють
відчужувану та невідчужувану належність (власність). У мовах ергатив.
будови протиставляються агентивні та фактитивні дієслова, ергативна та
абс. конструкції речення, прямий і непрямий додатки, ергативний та абс.
відмінки, ергативний та абс. ряди особ. афіксів. Агентивне дієсл. не
протиставляє форм акт. і пас. стану. Мови номінат. будови
характеризуються протиставленням перех. і неперех. дієслів, номінат.
конструкцією речення, наявністю наз. і знах. в., суб’єктного (інколи й
об’єктного) ряду особ. афіксів у дієвідмінюванні.

В сучас. мовознавстві існує тенденція до заміни великої кількості
незіставлюваних або важкозіставлюваних парціальних типологій єдиною
всеохоплюючою типологією, що підходить до мови як до цілісної системи
систем. Пор. Генеалогічна класифікація мов, Соціолінгвістична
класифікація мов.

ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ (від грец. ???????????? — родовідний) —
класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості (див.
Спорідненість мов). Цей принцип базується на існуванні регулярних
системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно
повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації
діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або
мовою-основою (напр., сучас. слов’ян, мови походять від колишньої
спільнослов’ян., або праслов’ян., мови). Диференціація мов є наслідком
різних соціальних причин, у т. ч. міграції племен, завоювань, змін держ.
кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об’єднують у підгрупи,
групи (гілки), сім’ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії —
надродини (гіперсім’ї). Напр., укр. мова належить до східнослов’ян.
підгрупи слов’ян, групи індоєвроп. родини мов, яку окр. вчені об’єднують
разом з ін. родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, Г. к. м. існує
у вигляді єдиної схеми для кожної окр. родини й інколи схематично
зображається у вигляді генеал. дерева, але реальні відношення між мовами
однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість,
набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об’єднувати
мови неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетн. та
міжмов. контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна Г. к. м.
у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200
мовних родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська, афразійська
(стара назва — семіто-хамітська), уральська з фінно-угорським
(угро-фінським) та самодійським відгалуженнями, тюркська, монгольська,
тунгусо-маньчжурська (ост. три родини часом об’єднують в одну алтайську,
до якої деякі вчені відносять і корейську мову), картвельська,
абхазько-адигейська, нахсько-дагестанська (їх інколи об’єднують в одну
родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов), дравідська,
чукотсько-камчатська, ескімоськоалеутська, тибето-китайська
(сіно-тибетська), тайська (таї-кадайська), австразійська,
австронезійська (стара назва — малайсько-полінезійська). На о. Нова
Гвінея під назвою папуаські мови відомо від 13 до 20 мовних родин і
багато ізольованих мов. Мови аборигенів Австралії й Тасманії з погляду
їхньої генеал. класифікації вивчено недостатньо. В Африці, крім згаданої
афразійської родини, поширені родини конгокордофанських
(нігеро-кордофанських), нілосахарських і койсанських мов. Мови тубільців
амер. континенту об’єднуються в родини: надене, алгонкіно-мосанську,
пенутіанську, хокальтекську, каддо-ірокезьку, сіу, мускогі-натчезьку,
юто-ацтекську, майя-соке-тотонакську, отомангську, чибчанську,
аравакську, карибську, кечуа-аймара, же(жес), тупі-гуарані та ін. Окр.
мови не піддаються Г. к. м., залишаючись ізольованими представниками
своїх родин. До них належать баскська, кетська, бурушаскі, нівхська,
айнська, керекська та ін., які іноді включаються до ін. родин. У мовних
родинах окр. групи можуть бути представлені лише однією мовою. Так, в
індоєвроп. родині албанська, вірменська та грецька мови є самост.
відгалуженнями кол. праіндоєвроп. мови.

Прихильники визнання існування гіперсімей об’єднують індоєвроп., урал.,
тюрк., монг., тунгусо-маньчж., дравід., картвел. та афразійську родини в
ностратичну надродину, до якої деякі вчені відносять ще
чукотсько-камчатські, юкагірську, нівхську, корейську та японську мови,
а також ескімосько-алеутські, еламську та етруську. Ностратична гіпотеза
не є загальновизнаною серед лінгвістів.

Функції мови

Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так,
основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають
виразний соціальний характер.

комунікативна функція (від лат. communicatio “спілкування”) — функція
спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування
можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні
засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що
спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом —
звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки
можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де
пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі “діалоги”
дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському
спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової
мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою
назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були,
замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають
свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі
люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають
найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну
функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані
тексти.

мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки .
Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в
ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт
назвав мову “органом, який творить думку”.

Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що
найголовнішою функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві
ці функції дуже тісно пов’язані між собою: для того, щоб спілкуватися,
потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних
засобів.

Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні
від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією
їх. Так, з комунікативною функцією пов’язані такі конкретні функції:
фатична (від гр. phatos “розказане”), тобто контак-тоустановлювальна;
репрезентативна (від фр. representation “представництво”) — функція
позначення світу речей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;
експресивна (від лат. expressio “вираження”) — функція самовираження,
створення образу мовця, автора; волюн-тативна (від лат. voluntas “воля”)
— функція волевиявлення; прагматична (від гр. pragma “дія”) — функція,
що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від гр.
aisthetikos “такий, що стосується чуттєвого сприйняття”) — функція
вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр.
meta “після, за, між”; у сучасній термінології вживається для позначення
таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших систем)
— функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної
наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов’язані когнітивна (від лат. cognitus
“знання, пізнання”), або гносеологічна (від гр. gnosis “знання,
пізнання”), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio
“нагромадження”) функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає
навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає
всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків.
Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності
людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова
навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що,
наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи
броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову,
людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях
пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від
лат. referens “такий, що повідомляє”), пов’язані з обидвома головними.
Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак
передається.

Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних
поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У
кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому
сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем,
морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й
те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і
психологічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то
передусім необхідно назвати той факт, що людина має біологічну
схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені навіть стверджують, що на
відміну від ви-сокоорганізованих тварин людина має мовний ген.
Відсутність в інших вищих приматів, у тому числі і в людиноподібних
мавп, мовного гена й зумовила непереборну еволюційну прірву між людиною
і твариною. Це стало серйозним контраргументом до еволюційної теорії Ч.
Дарвіна. Наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією
вроджених структур Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина
народжується із закладеними в мозку певними мовними структурами, через
що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову,
ніж, скажімо, англійську.

Увага до основних і похідних функцій має надзвичайно велике практичне
значення для вивчення і опису мови. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну
функцію, виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які передають
емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис, інтонація, протяжне
вимовляння звуків (чуд-о-о-во; негі-д-д-ник) тощо. Словацький
мовознавець О. Ісаченко вказав на своєрідність засобів, які реалізують
волюнтативну функцію, а український учений Г. Г. Почепцов виявив велику
кількість засобів вираження фатичної функції, як-от: Увага! Алло! для
встановлення контакту; Ось воно що! Здорово! Невже? для підтримання
контакту; Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо для «розмикання»
контакту. Французький мовознавець Е. Бенвеніст виділив ще перформативну
функцію і вказав на її засоби вираження: цю функцію виконують слова й
вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною

дією: обіцяю, поздоровляю, бажаю щастя, прошу вибачення, оголошую
засідання закритим тощо.

Кількісна і якісна характеристика мовних функцій у сучасній мовознавчій
літературі не збігаються. Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну,
конотативну, референтну, метамовну, фатичну і поетичну. О. О. Леонтьев
уважає, що під функціями треба розуміти лише ті, які виявляються в
будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких, на його думку, належать
комунікативна, мисленнєва, номінативна (пізнавальна) й
історико-культурна.

У підручнику із загального мовознавства за редакцією А. Є. Супруна
називають три основні функції: 1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання
і передачі історичного досвіду людей; 3) основний засіб мислення. 3. Д.
Попова вважає, що мова має лише одну функцію — засіб спілкування. Все
інше, що в мовознавстві називають функціями, на її думку, насправді є не
функціями, а властивостями мови [Попова 1987: 32]. Подібну думку
висловив і Б. М. Головін: «Функція спілкування для мови — головна,
панівна; вона підпорядковує і визначає всі інші».

В основному серед базових називають дві функції — комунікативну і
когнітивну (мислеформувальну, гносеологічну, пізнавальну), але й тут
немає єдності щодо їх важливості. М. І. Жинкін, Г. В. Колшанський, Р. В.
Пазухін найголовнішою вважають комунікативну, О. О. Реформатський і В.
3. Панфілов оцінюють комунікативну і когнітивну функції як рівноправні.

За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних
функцій усі дослідники солідарні в одному: мовні функції мають
суспільний характер, через що нерідко їх називають суспільними функціями
мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна суспільні функції мови —
сфера використання мови в суспільстві: мови з обмеженим обсягом
суспільних функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують лише в
усно-розмовній формі тощо) і мови з максимальним обсягом функцій (мови
міжнародного і міжнаціонального спілкування).

Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза
суспільством неможлива, як і неможливе суспільство без мови.
Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:

1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і
буде існувати доти, доки існує суспільство. Так, скажімо, не завжди
існували такі суспільні явища, як сім’я, держава, класи, гроші, наука,
релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує суспільство;

2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від
будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління
суспільним виробництвом, діяльності наукових закладів і організацій
культури, здійснення процесу освіти і виховання, розвитку художньої
літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з
цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську,
освітньо-виховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну,
соціально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мовні функції;

3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право,
мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Список використаної літератури

Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991.

Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1984.

Реформатский A.A. Введение в языковедение. — M., 1996.

Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987.

Мова і духовність нації. — К., 1992.

Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. — М., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020