РЕФЕРАТ
на тему:
“Освіта і самоосвіта
у духовному становленні особистості”
ПЛАН
1. Поняття змісту освіти
2. Взаємозвязок самоосвіти з самовихованням
3. Методи самоконтролю та самооцінки
4. Релігійні цінності та їх роль у процесі становлення особистості
Використана література
1. Поняття змісту освіти
Зміст освіти — система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими
забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів,
формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного
життя, до праці.
На всіх етапах розвитку суспільства зміст освіти зазнавав якісних змін
під впливом різних чинників: соціально-економічних відносин, рівня
розвитку виробництва, науки, техніки і культури, розвитку освіти та
педагогічної теорії, мети і завдань виховання, які ставить суспільство
перед школою.
В історії школи і педагогіки відомі різні підходи до визначення змісту
освіти. Наприкінці XVIII — в середині XIX ст. поширеною була так звана
теорія формальної освіти, сутність якої полягала в тому, що учневі
недоцільно давати великого обсягу знань, оскільки він його не засвоїть,
а потрібно давати матеріал, що розвиває розумові сили, мислення, уяву,
пам’ять, здібності.
Її прибічники вважали за необхідне вивчення латинської та грецької мов,
математики, які, на їхню думку, тренували розум учнів.
Цю теорію було покладено в основу змісту класичної освіти в гімназіях.
Помітний вплив теорії формальної освіти і в сучасних французьких ліцеях,
покликаних давати «загальну культуру за допомогою тренування мислення».
З розвитком капіталізму, потребою озброєння людей практично корисними
знаннями, з’явилася й набула розвитку теорія матеріальної освіти, згідно
з якою головним критерієм визначення змісту освіти є практичне значення,
а не розвиваючий характер знань, її прихильники вважали, що в процесі
засвоєння корисних знань здійснюватиметься розвиток мислення і розумових
здібностей учнів, озброєння їх методами наукового пізнання.
Відповідно до Закону України «Про освіту» система освіти в сучасній
Україні складається з таких ланок: дошкільна освіта; загальна середня
освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта;
післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта. Встановлено
й відповідні освітні рівні: початкова освіта; базова загальна середня
освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта;
базова вища освіта; повна вища освіта. До освітньо-кваліфікаційних
рівнів віднесено такі: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст,
бакалавр; спеціаліст, магістр.
Зважаючи на завдання всебічного розвитку особистості й потребу
вдосконалення освіти в сучасній національній школі, у процесі формування
змісту освіти виходять з того, що загальна освіта покликана давати
знання, що сприяють розвитку мислення, і знання, потрібні для життя, які
можна застосовувати у практичній трудовій діяльності.
Вагомого значення для української національної школи набуває оновлення
її змісту відповідно до прийнятих державних документів про школу і
державні стандарти освіти. Залежно від мети і характеру підготовки учнів
розрізняють загальну, політехнічну й професійну освіту.
Зміст освіти полягає у забезпеченні передання та засвоєння підростаючим
поколінням досвіду старших поколінь, змісту соціальної культури з метою
його розвитку. Цей досвід охоплює: знання про природу, суспільство,
техніку і способи мислення; досвід здійснення відомих способів
діяльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і навичках
особистості, яка засвоїла цей досвід; досвід творчої, пошукової
діяльності щодо вирішення нових проблем, які постають перед
суспільством, потребують самостійного перетворення раніше засвоєних
знань і умінь у нових ситуаціях, формування нових способів діяльності на
основі вже відомих; досвід ціннісного ставлення до об’єктів або засобів
діяльності людини, його вияв у ставленні до довколишнього світу, інших
людей.
Зміст освіти повинен відповідати соціальному замовленню суспільства
(завданням всебічного розвитку людини), забезпечувати високу наукову і
практичну значущість навчального матеріалу. Він має враховувати реальні
можливості процесу навчання (закономірності, принципи, методи,
організаційні форми, рівень загального розвитку школярів, стан
навчально-методичної та матеріальної бази школи), забезпечувати
соціальне детерміновану єдність у конструюванні та реалізації змісту
освіти з позиції навчальних предметів, що вивчаються в школі.
Загальноосвітня школа стає національною, тобто школою держави Україна.
Свідченням цього є зростання контингенту дітей, які навчаються
українською мовою. Тому одне з найвідповідальніших завдань — визначення
національного компоненту навчання й виховання. Розширюється мережа
закладів освіти для дітей інших національних спільнот, які проживають в
Україні, що забезпечує їм вивчення рідної мови, літератури, культури.
2. Взаємозвязок самоосвіти з самовихованням
Освіта і самоосвіта, як виховання і самовиховання — дві сторони процесу
формування особистості.
Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у
себе позитивних рис і подолання негативних.
Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно
потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні
й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями,
проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю,
почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби,
темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і
прийоми роботи над собою. Матеріал для таких бесід можна знайти в книгах
«Занимательная психология» К. Платонова, «Загадки человеческого «я» Ф.
Михайлова, «В мире мысли й чувства» Ф. Гоноболіна.
Важливий аспект самовиховання — логічне мислення, вміння проаналізувати
кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як
постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій
справі. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально
аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до
самоаналізу.
Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою,
досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід
залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність,
організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують
волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що
навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.
Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне
учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно
ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів,
допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.
Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня
розвитку колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова
громадська думка, атмосфера доброзичливості, розвинута
взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.
Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.
Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу
самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся
самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних
цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у
роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш?
Якої допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?
На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до
самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його
доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної
роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання — і його
особиста справа, і справа суспільства.
Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення.
Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід
прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З’ясувавши
відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він
має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У
процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам
постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення,
збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання. На
цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних
програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб.
Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою,
реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в
різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні,
виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог
допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом
зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають
самостійність та ініціатива самого вихованця.
Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів
самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.
У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам
роботи над собою.
Прийом самопереконання. Його суть полягає в тому, що учневі пропонують у
певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати
себе в тому, правильно чи неправильно він вчинив, або в конфліктній
ситуації переключити думки на інші теми і справи, які б відвернули його
від конфлікту, заспокоїли.
Прийом самонавіювання. Його пропонують використовувати у випадках, коли
необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у
власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем
подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність,
можна запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі запальність. Я
повинен і можу її позбутися».
Прийом самопідбадьорювання. Він ефективний, коли учень губиться в
складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.
Прийом самозаохочення. Застосовують у випадках, коли учень, долаючи
певні труднощі, виконав складне завдання. До них вдаються, коли
необхідно подолати негативні риси особистості.
Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внутрішньою
неорганізованістю, небажанням вчитися чи працювати, з лінощами.
Прийом самоаналізу. Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він
передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку.
Практичні прийоми. До них, зокрема, належить прийом «крок уперед» —
щоденне планування діяльності на наступний день. Доповнює його прийом
«оцінювання прожитого дня» — аналіз учнем своїх дій, вчинків та
недоліків.
Прийом «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня
правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов’язків.
Прийом самозобов’язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на
місяць, семестр або рік, залежно від того, які риси особистості він
прагне сформувати чи подолати і в який термін.
Прийом «упізнай себе». Має характер гри: учитель дає неповну
характеристику учневі, не називаючи його прізвища, той впізнає себе, а
товариші доповнюють цю характеристику.
Прийоми «самохарактеристики» та «взаємохарактеристики». Полягають у
тому, що підготовлені таким чином характеристики обговорюються в
колективі, це привчає учнів до самоаналізу і дає педагогові багатий
матеріал для роботи з ними.
«Самовиховання потребує, — писав В. Сухомлинський, — дуже важливого,
могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе,
бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе
тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто
людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи
докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина
звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За
самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину,
звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво
самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем,
пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри».
3. Методи самоконтролю та самооцінки
Метод самоконтролю —усвідомлене регулювання учнем своєї діяльності задля
забезпечення таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям,
вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю — запобігання
помилкам та їх виправлення.
Показником сформованості контрольних дій, а отже, й самоконтролю є
усвідомлення учнями правильності плану діяльності та її операційного
складу, тобто способу реалізації цього плану. Ефективний засіб
формування в учнів навичок самоконтролю — використання колективних
(фронтальних) перевірок у поєднанні з контролем з боку вчителя. У
процесі навчання слід знайомити учнів з метою виконуваної роботи,
вимогами до неї, способами виконання, прийомами самоконтролю і шляхами
їх удосконалення. Важливу роль у самоконтролі відіграють педагогічна
оцінка та самооцінка. Від ефективності самооцінки залежить здатність
учня знаходити помилкові дії, запобігати їм і таким чином підвищувати
результати самоконтролю. Для самоконтролю нерідко використовують
звукозапис. Прослуховуючи запис власного читання тексту, учень може
виявити недоліки в техніці читання, інтонуванні, артикуляції окремих
звуків. За наявності записів окремих тем підручника з іноземної мови
учням неважко виявити й виправити свої мовні огріхи.
Метод самооцінки передбачає критичне ставлення учня до своїх здібностей
і можливостей та об’єктивне оцінювання досягнутих успіхів. Стосовно
самооцінки учнів поділяють на таких, що переоцінюють себе, недооцінюють
себе, оцінюють себе адекватно. Для формування самоконтролю і самооцінки
педагог повинен мотивувати виставлену учневі оцінку, пропонувати йому
оцінити свою відповідь; організовувати в класі взаємоконтроль,
рецензування відповідей інших учнів тощо.
Самоконтроль та самооцінку можна застосовувати до тієї частини знань,
умінь і навичок, рівень засвоєння яких можуть легко визначити самі учні
— формул, правил, географічних назв, історичних фактів, віршів тощо.
Для організації самоконтролю знань учнів ознайомлюють з нормами і
критеріями оцінювання знань, звертаючи увагу, що помилки можуть бути
істотні та менш істотні з огляду на мету контролю. Результати
самоконтролю і самооцінки знань з окремих тем фіксують у класному
журналі. Це робить їх вагомими, впливає на посилення відповідальності
учнів за навчальну роботу, виховання почуття власної гідності, чесності.
4. Релігійні цінності та їх роль
у процесі становлення особистості
Соціологи спостерігають, що для сучасного суспільства, особливо для
молоді, все більш характерним стає наростання меркантильно-прагматичних
орієнтацій, зневажливе ставлення до релігії і моральних цінностей.
Людство володіє здатністю одухотворювати все і одночасно з усього може
викорінювати духовність. Це вічна проблема співіснування добра і зла,
смислу і абсурду, творення і деструкції. З втратою релігії особистість
втрачає основу свого життєвого благополуччя. Те ж саме відбувається і в
суспільстві, де духовна культура перестає користуватися повагою,
підтримкою і розумінням. Ця проблема набуває особливого значення ще й у
зв’язку з наступом створеної за американськими стандартами масової
культури. Претендуючи на домінування у світі, США прагнуть нав’язати
європейським країнам свою ідеологію, свій образ життя. Голлівуд розробив
і систематизував економічні та організаційні методи конвеєрного способу
виробництва кінокартин, замінюючи творче змагання талантів комерційною
конкуренцією. Зрозуміло ж, що за таких умов проблема релігійних
цінностей набуває особливого значення як і культурологічна складова
виховання, покликана актуалізувати проблему смислу буття, ціннісних
орієнтирів, розвитку у підростаючої молоді здатності оцінювати свої
вчинки за гуманістичними критеріями, адже духовна криза сучасного
суспільства є нічим іншим як відчуттям значною кількістю людей
безцільності свого існування, неможливістю знайти його позитивний смисл.
Відомий сучасний філософ В.Франкл у своєму дослідженні „Людина у
пошуках смислу” писав, що „пошуком смислу життя є власне осмислення
життя, розкриття і внесення в нього смислу, котрий поза нашою релігійною
діяльністю не тільки не міг би бути знайденим, але і не існував би”.
Саме в цьому, в орієнтації націленості молодої людини на активне
осмислення власного життя, на наш погляд, і полягає основна проблематика
духовного становлення особистості. Безперечно, що ціннісна основа
виховання повинна бути в рівній мірі орієнтованою на почуття і смисл.
Психологи твердять, що умови для розвитку особистості складають
екологічні і естетичні цінності; засоби її розвитку – цінності
інтелектуальні і професійні, а результатом особистістного розвитку
стають цінності моральні, громадянські і професійні.
Проте особливого статусу сьогодні набувають цінності екзистенційні, бо
вони стосуються самих глибин людського існування. В ситуації релігійної
кризи суспільства переакцентація .ролі духовності у становленні людини
стає очевидною. Це виражається у процесах осмислення себе і свого місця
у світі, оволодіння конкретним смислом життя. У своїй відомій роботі
„Протестантська етика і дух підприємництва” Макс Вебер показав, що
сучасний розвинутий капіталізм виник не на притоках нових великих
грошей, а в результаті „притоку нового релігійного духу”[2], тобто
особливої психологічної настроєності людей і специфічних етичних правил,
які народились разом із протестантством. Отож переконуємось, що суто
екзистенційний дух буття здатний формувати цілі пласти суспільної
свідомості, що згодом можуть стати домінуючими. Тому становлення
екзистенційних цінностей відіграє важливу роль у формуванні життєвих
орієнтирів.
Найприкметнішим показником суспільного релігійного простору завжди були
релігійні книги, а у XX – поч. XXI століттях залишається вагомою художня
література, що особливо тонко і точно відобразила трагічну і
оптимістичну філософію людського існування. В художній формі письменники
поставили проблеми людського існування: життя, смерть, туга, сум,
неспокій.
Сьогодні у світі пропагуються діалогічні стосунки людей визнання свободи
і культурної повноцінності свого партнера. Людина сама здійснює вибір
цінностей із створених людством смислів. Загальнолюдські цінності,
закріплені у свідомості людини нормами моралі, релігії, культурної
традиції, багато в чому визначають її поведінку в суспільстві, проте
існують лише як обставини, при яких вона все ж вирішує сама, що для неї
значимо, а що ні.
Використана література
Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К.,
1994.
Державні стандарти загальної середньої освіти в Україні. — К., 1997.
Закон України «Про загальну середню освіту» // Законодавство України про
загальну середню освіту. Бюлетень законодавства І юридичної політики
України. — К., 1999. — № 9. — С. 31—54.
Матюша І. К. Гуманізація навчання І виховання в загальноосвітній школі.
— К., 1995.
Зорина Л. Я. Программа — учебник — учитель. — М., 1989.
Концепція професійної освіти України. — К., 1991.
Теоретические основи содержания общего среднего образования / Под ред.
В.В.Краевского, И.Л.Лернера. — М., 1983.
Філософія. Курс лекцій. – К.: „Либідь”, 1993. – С. 2.
„Школа духовності” – 1999. – №1. – С. 43.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
