КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з політології
1) Теологічний напрямок політичної думки періоду Середньовіччя
Політична думка середньовіччя розвивалася в руслі теологічного
світогляду, тобто оцінка владних відносин давалися в категоріях
релігійної доктрини. Велике значення в цей період належить науковим
поглядам Аврелія Августина.
Аврелій Августин (354-430 рр.) один із видних ідеологів християнської
церкви. Його правові і політичні погляди викладені у праці “Про град
Божий”, “Про вільну волю” та інших.
В розвинутій Августином християнській концепції історії людства, всі
соціальні, державні і правові заклади і установи є наслідком гріховності
людини. Сама гріховність визначена замислом бога-творця. Саме він
наділив людину можливістю жити по-своєму, по-людськи, а не по-божому.
“Не тим людина стала схожа на диявола, – пояснює Августин, – що має
плоть, якої диявол не має, а тим, що живе сама по собі, тобто по
людському… Таким чином, коли людина живе по-людському, а не по-Божому,
він схожий на диявола”. При цьому само побажання людини жити не
“по-людськи” а “по-Богу” породжується тільки божою благодаттю, яка
низпосилається тільки “вибраним”.
Виходячи з того, Августин розділяє існування людського роду на два
розряди. Одні люди живуть по-людськи, а інші по-божому. Умовно Августин
називає їх “два гради”. Люди в яких живуть по плоті і по духу. Громадян
земного граду породжує оторочена гріхом природа, а громадян граду
небесного породжує благодать, яка вивільняє природу від гріха.
Погляди Августина на людську природу і людську історію відрізняються
новизною, в його трактуванні відносин людини і християнського бога.
Людина, на його думку, істота немічна і не в змозі своїми силами втекти
від гріха, ні створити на землі будь-яке удосконалене суспільство. Добро
і справедливість повинні перемогти дякуючи вічному порядку і авторитету
божественності. Божественний порядок (в тому числі і на Землі) за
Августином є найвищим благом і абсолютною нормою того, що повинно бути.
В процесі обґрунтування і проповіді своїх теологічних міркувань Августин
звертається до правових питань. При цьому головну роль в його підході до
права займають роздуми про вічний і непорушний закон який іде від Бога і
діє в галузі людських відносин.
Вчення Августина користувалось великим впливом уже в стародавні часи.
Римсько-католицька церква широко використовувала його вчення для
обґрунтування своїх теократичних уявлень і претензій на владу. За
заслуги перед церквою Августин був названий Блаженним.
Починаючи з часу Відродження розвиток наукового суспільствознавства
потребував розчищення шляху від схоластики в політології. Початок цьому
процесу поклали італійські вчені і політичні діячі. Виступаючи проти
теологічних теорій держави і права вони готувала новий фундамент нового
політика-правового світогляду, який пізніше буде названий юридичним.
Згідно цього світогляду відносини створені державою і ґрунтуються на
праві. Обов‘язковим є ідея рівності всіх перед законом, природне право
та договірне походження держави.
2) Конституційний процес в Україні
Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні
традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між
князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних
редакціях “Руської правди”.
У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні
відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала
Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку
демократичних для тієї доби державних Інститутів. У подальшому в Україні
розроблялися такі конституційні проекти, як “Начерки конституції
республіки” одного з членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія
Андрузького (1827-?) та більш докладний проект Конституції України під
назвою “Вольный союз (Вільна спілка)”. Його розробив 1884 р. український
вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895).
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у
вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії
“Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України”
спілки народу українського”. Цей проект передбачав повну самостійність
України, територія якої мала складатися з дев’яти земель.
Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов’язувати з
поваленням самодержавства та організацією у березні 1917р. Української
Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення
української державності й розглядався як “статут автономії України”.
Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р.
II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як
договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у
Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти
законів про автономний устрій України.
Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського
радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові
конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України,
прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала
Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи
державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового
робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.
Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття
1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР
1919 р. відповідні зміни, пов’язані головним чином з розподілом
компетенції між союзною і республіканською владою. У грудні 1936 р.,
тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію
СРСР, проголошену “найдемократичнішою у світі”. Конституція Української
РСР, прийнята 1937 р. на основі “сталінської Конституції”, повністю
повторювала її основні положення. Засудження “культу особи” Сталіна,
певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр.
декларування того, що Радянський Союз із держави “диктатури
пролетаріату” перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік
поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто
опозиційних рухів – усе це вимагало принаймні косметичних конституційних
змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу
в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення
Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла
принципових змін у державне й громадське життя України.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався
новий етап у розвиткові конституційного процесу в Україні. Його вихідним
пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України
16 липня 1990р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення
незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну
підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти.
Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих
законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення
міжнародних договорів.
Аналіз перебігу подій сучасного конституційного процесу дає підстави
твердити, що при ухваленні Конституції було досягнуто високого ступеня
політичної легітимності, певного ступеня суспільної легітимності, але
достатньо низької правової легітимності.
Таким чином, сучасний конституційний стан характеризується пріоритетом
політики над правом. Лише за умов домінанти права над політикою можемо
сподіватися, що Конституція з політико-ідеологічного документа
перетвориться на правовий. Цього вчить український досвід і світова
практика конституціоналізму. Саме за таких обставин сучасна українська
Конституція стане Основним Законом як для громадян, так і для влади.
3. Характеристика політичних партій і блоків
в сучасній Україні
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається
за надзвичайно складних умов.
Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних
напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їх
ставлення до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) самої нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.
Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати
чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний,
ліберально-центристський та соціал-комуністичний.
Характеризуючи програмні настанови та практичну політику
націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним
спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української
держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід
практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї
вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні,
духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від
націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй
діяльності.
Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна
самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН),
Українська консервативна республіканська і Національна консервативна
партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні
(ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна
самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія
інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного
патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної
Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою
діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно,
найрадикальніші.
Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і
політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно,
можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні,
Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили
виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях
сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та
розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою.
Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики
мінімуму одержавлення й максимуму приватизації за справедливих стартових
умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в
Україні).
Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для
Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують
ідеї “захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї
реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох
ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кшталт Київської
Русі з центром у Києві.
До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ),
Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України
(ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП),
Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання
“Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До
цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються
Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична
партія України (СДПУ). Історично об’єднування політичних сил
націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного
Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та
виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у сиcтемі
Руху, об’єднуючись на грунті боротьби за національну, демократичну
державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і необхідності визначення
стратегії державотворення в період становлення Української держави
виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на
підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та
націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції
(Рух).
Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних
реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я.
Основним пріорітетом економічної реформи має стати підвищення добробуту
народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А
засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін,
запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної
реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі
паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний
продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї
національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.
До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать
Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП),
Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної
справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична
партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує
розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує
стійкі темпи зростання та економічні рівновагу.
До політичних партій соціал-демократичного спрямування належать
Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ),
Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія
України (ПСПУ).
4. Політичні цінності як основа політичної ідеології
Політична ідеологія, відображаючи політичні відносини, включає систему
поглядів, ідей, цінностей, теорій, в яких знайшли відображення інтереси
політичних суб’єктів, цілі, завдання, методи, засоби політичної
діяльності. Ідеї не можуть існувати без інтересів, нав’язуватися
всупереч інтересам. Відображаючи сукупність теоретичних утворень,
політична ідеологія на відміну від інших ідеологій безпосередньо
відбиває відносини влади, її види, а також політичні інтереси суб’єктів
як їх волі до Єдності та регулювання суспільно-політичного життя
Політична ідеологія не відривається від політичних відносин, емпіричного
політичного досвіду та опосередковується політичною психологією.
Водночас її роль щодо влади не є однолінійною і на конкретно-історичному
етапі суспільного розвитку може бути різною. Якщо спочатку ідеологія —
своєю дією «назовні» — допомагає встановленню влади, відіграючи, роль
своєрідного алібі, то з того моменту, як вона стає загальноприйнятою,
вона починає діяти «всередину» — як складова частина влади: виконує роль
головного інструмента ритуальної комунікації в апараті влади.
Найбільшої ваги набувають цінності та ідеї лібералізму, національні,
історичні й екологічні. У кожному окремому регіоні, державному утворенні
(національному, адміністративному) одна з них стає провідною. Щоправда,
у межах деяких республік-держав зараз Важко виділити пріоритетну
політичну цінність, що є системотворчим фактором політичної ідеології.
Якщо в національно-державних утвореннях такою цінністю є національна
ідея, по-своєму усвідомлена й реалізована, то в Росії про це не можна
сказати нічого певного. Чим ширшим е державне утворення, а національна і
соціальна структури складнішими, тим важче виявити стрижневу ідею,
цінність політичної ідеології.
Політична цінність — це політичне значущі явища, процеси, предмети,
основи, сторони політичного життя, феномени політичної свідомості. Поряд
із спільними для державних і цивільних структур, соціальних спільностей
цінностями (демократія, гуманізм, солідарність, суверенітет» свобода,
рівність, справедливість, гідність тощо) у кожного політичного суб’єкта
залежно від його інтересів, традицій, культури є свої власні політичні
цінності. Загальні й особливі політичні цінності не е незмінними.
Система ідеологічних цінностей СРСР зруйнована, але вона ще жива.
Популісти, представники колишніх і політичних структур продовжують
оперувати цінностя-‘ ми абстрактного змісту, які у масовій свідомості не
знаходять грунту для закріплення. І це зрозуміло, крім того, що вони
дискредитували себе попередньою ідейно-політичною роботою, вони не
відображають нинішнього стану політичного життя народу. Багато з них є
цінностями майбутнього, ідеалами, і ще не зовсім ясно, як вони
вписуватимуться в реальну практику, . як Jx реалізувати, Відбувається
зіткнення ідеологій, а не пошук їхньої спільної основи. У зв’язку з цим
постала проблема розробки нової системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,,
не відірваних від політичного життя.
У системі ідеологічних цінностей має бути основна системотворча
ідея-цінність. У пресі висловлювалися ідеї щодо цього, в основу яких
було покладено різні критерії: національні, раціональні, особистісні,
демократичні тощо. Наприклад, А. Аніпкін такою ідеєю вважає ідею
Батьківщини. І. Клямкін переконаний, що.! тільки екологічні ідея може
стати міжнаціональною. 3. Бжезінський має свою думку: «Права людини — це
єдина і найсприятливіша політична ідея сучасного світу… Привабливість
цієї ідеї криється у тому, що вона відповідає інтересам грамотних і
політичне свідомих мас, яких вже не можна з колишньою легкістю ізолювати
та ідеологічно обробляти. Посткомуністичні авторитарні режими будуть,
напевно, особливо вразливими для впливу ідеї прав людини завдяки
відсутності ідеології, яка була б всеохоплюючою, заслуговувала на
довір’я Отже, вони стануть доктринально нетривкими»
5. Теорії анархізму в політичній думці
П.Ж.Прудона та М.О.Бакуніна
Критиками політичних доктрин лібералізму окрім соціалістів і комуністів
були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких
найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж.
Сореля.
П’єр Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів Франції,
заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював
ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи вважав
дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників,
які б мали рівну за розмірами власність. П. Прудон заперечував
комуністичне і капіталістичне суспільство, обстоюючи “третю форму
суспільства” як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і
називав анархією.
На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати
центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією
самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі
територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси,
національності, міста тощо.
Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати
“аполітичний” характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих.
А замість політики має з’явитися наукова організація суспільства, де
законодавча влада повинна належати розуму, а виконавча — народу як
охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про “науковий соціалізм”,
який має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення
робітничого класу як рушійної сили прогресу.
Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до
повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення
“колективної й невидимої диктатури”, створення комітетів громадського
порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі
“Державність і анархія” (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя,
беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переконався
в утопічності своїх ідей.
6) Концепція “психології народів” В.М.Вундта
Прийнято вважати, що Вундт був одним з родоначальників соціальної
психології — одним з тих, хто рішуче відстоював право цієї науки на
дисциплінарне самовизначення. Тут історіографи гуманітарного знання
мають на увазі так називану “психологію народів”. Однак при ближчому
розгляді виявляється, що вундтовская версія “психології народів”
насправді (саме в змістовному відношенні) була дуже мало схожа на ту
наукову сферу, що ми сьогодні звикли іменувати соціальною психологією. У
конкретно-змістовному аспекті Вундта як автора концепції “психології
народів” цікавили насамперед такі колективно-психологічні явища, як
мова, міфи і звичаї.
Ідея, що затверджує нагальну потребу створення концептуальної основи
“народопсихології”, проходить червоною ниткою через усю творчість
німецького вченого. Упритул займатися проблемами “психології народів”
Вундт починає тільки із середини 80-х років ХIХ сторіччя. Саме до цього
часу відноситься публікація його програмних статей, присвячених даній
проблематиці. Безпосередньо ж до розробки нової дисципліни вчений
приступить лише в другій половині наступного (останнього) десятиліття
ХІХ століття. Для систематизатора наукових знань не може бути кращої
життєвої нагороди, чим дарунок фізичного і творчого довголіття. Вундт
прожив довге життя й у цьому житті встиг зробити всі (чи майже усі), що
задумав. В останні двадцять років свого життя, будучи вже поважним
старцем, Вундт продовжував займатися активною науковою діяльністю.
Створення “Психології народів” відноситься саме до даного періоду його
творчої біографії.
В енциклопедичній системі Вундта серед інших наук про дух “психологія
народів” була на особливому рахунку. Вундт відносився до даної області
знання в деякому роді як до власного інтелектуального дітища —
незважаючи на те, що термін “психологія народів” не був його особистим
винаходом. За задумом Вундта, “психологія народів” повинна вивчати
духовні явища надиндивидуального походження. Потреба психологічної науки
в самовизначенні такої її області диктувалася, головним чином, що
випливає розумінням: “спільне життя людей викликає явища, що, незважаючи
на свій безсумнівний психічний характер, не можуть бути пояснені з умов
і законів індивідуального щиросердечного життя”. Якщо так, то,
відповідно, потрібна особлива наука, що буде досліджувати феномени
подібного роду.
Духовний вигляд суспільства породжується колективною творчістю тисяч
людей. Реальність “народного духу” є продукт діяльності всіх людей
разом, і нікого з них окремо. “Народний дух” у розумінні Вундта нагадує
дюркгеймовские “колективні представлення”, містить у собі всі те, що
створюється індивідами, але не індивідом, усі те, що живе в надрах
індивідуальної душі, але не породжується їй.
Номіналістичної позиції індивідуалізму Вундт протиставляє реалізм
власного підходу.
Вундт протиставляє “психологію народів” не тільки психології
індивідуальної, але і таким розділам психологічного знання, як
“психологія рас” і “психологія юрби”. Дві останні, як би ми не розуміли
їх предмет і дослідницькі задачі, концентрують свою увагу на вивченні
явищ надиндивидуального походження. Однак Вундт залишається вірний
“специфічно німецької” інтелектуальної традиції, ідейні обрії якої
визначалися спочатку романтиками і Гегелем, а згодом представниками
історичної школи права й історичної (у тому числі і нової історичної)
школи політекономії. Щирим суб’єктом глобального социокультурного
процесу (“історичним індивідуумом”) для Вундта, як носія згаданої
національної традиції думки, є саме народ як особлива соціальна
спільність, сукупність людей, що проживають на визначеній території, що
підкоряється влади однієї держави, що мають загальну культурно-історичну
спадщину і говорять на одній мові. Вундта, у кінцевому рахунку, цікавить
саме психологія народу, а не якої-небудь іншої соціально-групової
одиниці. “Психологія народів” у розумінні Вундта не тотожна колективної
(соціальної) психології в широкому змісті. В інших соціальних общностей
теж є своя “душа” (узяти, приміром, “душу юрби”, вивченням характеру
якої займався Г. Лебон [45]). Але душу юрби і душу народу суть зовсім
різні речі. Саме народи виступають в історії людства як реальних творців
основних форм духовної культури, саме вони є справжніми суб’єктами
культурно-історичної практики.
Сама внутрішня область предметної компетенції “психології народів”
виявляється обмеженої цілком визначеними рамками.
У роботах Вундта, присвячених проблематиці “психології народів”, можна
знайти також безліч інших зацікавлених із соціологічної точки зору ідей.
У рамках статті така задача вирішена бути не може. Однак необхідно
вказати ще на два мотиви інтелектуальної творчості Вундта: його погляд
на проблему “зворотного зв’язку” у рамках когнітивної системи взаємодії
“індивідуальна психологія – психологія народів” і відношення до сучасній
йому соціології.
“Психологія народів” визначалася Вундтом як цілком самостійна
дисципліна, що вивчає явища особливого роду. Її закони і принципи не
можуть бути зведені до законів і принципів індивідуальної психології.
Самим фактом свого існування вона переборює до відомого ступеня границі
сугубо сингуляристских ходів думки, характерних для загальної
психології. До всього іншого вона знаходить здатність реально впливати
на процес і результати індивідуально-психологічних досліджень. Душу
людини в емпіричному змісті не являє собою самодостатньої величини.
Реальний емпіричний індивід завжди живе в суспільстві. Його
індивідуальна психічна природа не могла б повною мірою сформуватися у
відриві від його соціальної природи. Класичним прикладом у цьому
відношенні є мова. Розвиток індивідуального мислення неможливо
представити поза інструментальним контекстом мовних структур. Людина як
предмет інтересу індивідуальної психології з’являється перед нашим
поглядом, насамперед, як істота, наділена здатністю до розумової
діяльності (здатністю до вільної комбінації представлень). Процес
мислення завжди втілюється в мовних формах. Але мова як феномен виникає
тільки в суспільстві — як засіб комунікації мислячих істот.
7) Проблеми демократії у поглядах А. де Токвіля
Відомо, що Токвиль допускав неточності при використанні слова
“демократія”. У нього не було єдиного і ясного розуміння цього терміна,
він постійно вживав це слово в різних значеннях. Спочатку це слово
означало для нього прагнення до уравниванию всіх сторін життя
суспільства. Він думав, що це прагнення є найбільш важливим і неминучим
плодом Французької революції, і саме цьому феномену приділяв найглибше
увага. У той же час він уживав це слово для позначення представницької
форми правління. Іноді воно приймає в нього значення “народ”, особливо
коли він говорить про непокірливі маси. Цим же словом він називає
загальне виборче право, а також швидкий рух суспільства до рівності, що
змітало всі привілеї, особливо в області політики. Імовірно, це
порозумівається його переконанням, що прагнення до демократії він
знайшов в Америці, хоча дослідники його творчості і його друзів думають,
що туди він приїхав, що б своїми очима побачити наслідку тих тенденцій,
що, як йому було відоме, уже зародилися в Європі. До того часу, коли
він почав аналізувати свій американський досвід, принципи, на яких
будувалися його міркування, уже сформувалися.
Основна думка його “Міркувань про демократію в Америці” — визнання
історичної неминучості упадка аристократії і повсюдного руху в сторону
рівності і демократії.
“Поступовий розвиток рівності є факт провіденціальний і має всі головні
ознаки такого: воно існує в усьому світі, постійно і з кожним днем усе
більш вислизає з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать
цьому розвитку.” Будь-які спроби призупинити цей рух до демократії
означали б опір “божій волі”. Раціоналістичним поясненням тому Токвиль
вважає те, що мета демократії “корисніша”, ніж мета аристократії, вони
відповідають принципу социальноц справедливості, тобто досягненню
добробуту якщо не усіх, то принаймні більшості громадян. “Закони
демократії виходять від більшості громадян, що може помилятися, але не
може мати інтересів, противополржних йому самому.” Аристократія ж
створює блага для меншості.
Токвіль захищав ліберальні підвалини, головним для нього була воля
вибору, а “тиранія більшості”, як і всяка інша тиранія, уселяла страх,
чому він і віддавав перевагу представницькій формі правління, вважаючи,
що чим менше у влади законних повноважень, тим слабкіше погроза тиранії.
В основі ідеального правління на його думку повинна лежати приватна
власність, рівність людей перед законом, закріплене конституцією.
Загальне виборче право вважав небезпечною надмірністю, пропонуючи дати
право голосу совершеннолнтним чоловікам при проходженні ними майнового
цензу.
8) Розвиток лікарської справи у Запорізькій Січі
Умови життя в самій Січі не сприяли запобіганню інфекції — житлові
приміщення були скупчені, розраховані на велику кількість людей,
виникали проблеми з постачанням свіжої води. Наприклад, при плануванні
відбудови та переносу Січі (замість згорілої у 1756 році) запорожці
пропонували обрати новим місцем для її спорудження Микитин Перевіз, що
нижче по Дніпру і ближче до Криму. Однією з основних причин вибору цього
місця було краще постачання доброю водою, бо, як доповідав кошовий
Григорій Федоров у Сенат у 1758 році, при заснуванні Коша у 1734 році на
р.Підпільній та річка була досить повноводною, але потім почала
пересихати, а криниць поблизу немає, бо піщані грунти, — тому на Січі
користуються водою “в ямах неподвижных зацвелою и со всем смешанною, что
крайне терпеть нельзя и от такой нечистоты заразны болезни внутренние на
них таможительствующих и проезжающих мало перестают и смерти
приключаются безвременные многим”. Також у Січі дуже тісно, що незручно
для торгівлі і небезпечно на випадок пожежі та інших лих. У планах Коша
передбачалося мати у новозбудованій Січі військовий “секвестр” (в’язниця
і карантин одночасно).
До того ж широкий загал запорожців не затруднював себе навіть простішими
заходами гігієни. На січовому базарі йшла жвава торгівля бувшими у
вжитку речами та одягом (“вєтошшю”), запорожці завжди використовували
багато речей кримського та турецького походження як нових, так і з
пограбованого майна.
Не на належному рівні на Січі була поставлена лікарська справа. До 1760
року не було лікаря-фахівця, а відповідні функції організації
протиепідемічних заходів полягали на військового суддю та ієромонаха
січової церкви.
9) Проект укладення договору про вічний мир запропонував:
а) Гегель; б) Локк; в) Кант; г) Гоббс.
Думка про вічний мир, відома більшості по твору Канта “До вічного миру”,
виникла задовго до Канта. Цей термін вживався Ж.-Ж. Руссо, І.Бентамом і
багатьма іншими. І ті, хто міркував про мир, не застосовуючи слово
“вічний”, мали на увазі саме вічний мир. Француз Е. Крюсе писав у 1623
р.: “Ми прагнемо до миру. Але ми шукаємо не тимчасового миру, миру не на
три дні; ми шукаємо миру, який би був бажаним, здійснювався б на
рівноправних підставах і був би постійним”.
І. Кант (1724 – 1804) у своєму договорі про вічний мир відкриває нову
систему координат, де держави відносяться одна до одної як друзі. Кант
заперечував право суверенної держави на війну, незважаючи на те, що саме
визначення суверенітету включало, поряд зі здібностями керувати своєю
територією, бути обгородженим від утручання у внутрішні справи і не
втручатися самому, бути визнаним міжнародним співтовариством, право
починати війну навіть без оголошення мотивів. Кант переходить від
первісної ідеї держави народів, побоюючись деспотизму такої держави, до
вільної ліги національних суверенних держав, що запобігає війну за
допомогою мирного арбітражу споровши і конфліктів.
У своїй рецензії на трактат Канта “ До вічного миру” І. Фихте
підкреслює значимість таких принципів як взаємне обмеження у волі, що
тільки і забезпечує волю, існування в державі як єдиний природний стан,
поділ законодавчої і виконавчої влади, засновані на праві закони,
міжнародний правовий стан. Вічний мир, – відзначає Фіхте, – це висновок
чистого розуму. Як же він може здійснитися в дійсності? Кант стверджує,
що на основі природи, тобто зв’язку речей, установлених механізмами
природи. Отже, для досягнення вічного світу Вестфальская система , хоча
і не забезпечує миру, але є його передумовою, оскільки вона спонукує
індивідів поєднуватися в держави і створює деякий баланс у їхніх
відносинах.
10. Згідно класифікації політичних лідерів за темпераментом
врівноваженість та інертність притаманні:
а) холерику; б) сангвініку; в) флегматику; г) меланхоліку.
Перш ніж пояснити даний вибір, слід зазначити, що в природі не існує
людей з чисто вираженим типом темпераменту. Є, як правило, мішані типи:
сангвінік-холерик, флегматик-меланхолік і т.д. Також існує чимало
класифікацій політичних лідерів, які опираються на різні підстави
поділу. Але якщо брати усереднено політичного лідера, то згідно певних
класифікацій політичних лідерів вищезгадані риси більше притаманні
лідерам-сангвінікам, які схильні до флегматизму.
Сангвінічний тип.
1.Умовні рефлекси (як позитивні, так і гальмівні) утворюються легко,
виявляються міцними і точними. Сангвініки легко збуджуються і так само
легко гальмують свої дії, бажання. Швидке та легке утворення нових
тимчасових нервових зв’язків сприяє легкій переробці інформації та
рухливість динамічного стереотипу.
2.Завдяки пластичності, сангвініки дуже легко пристосовуються до нових
умов життя, швидко знаходять контакт у стосунках з оточуючими людьми, у
колі незнайомих людей почувають себе вільно, відрізняються товариськістю
Серед товаришів веселі, життєрадісні, охоче беруть на себе
організаторські обов’язки.
3.Характерна підвищена реактивність: сангвініки голосно сміються та
бурхливо сердяться.
4.Безумовні рефлекси повністю регулюються у сангвініків функціонально
сильною корою. Коркові реакції у сангвініків інтенсивні і звичайно
відповідні силі подразників. Характерною для сангвініків є оптимальна
взаємодія кори і підкірки, внаслідок чого вони легко контролюють свої
емоції відповідно до вимог середовища. Настрій – здебільшого
оптимістичний. Почуття виникають легко, і так само легко змінюються.
5.Гнучкість розумової діяльності дозволяє швидко схоплювати все нове,
легко переключати увагу, засвоювати нові навички. Добре розвинене
почуття гумору.
6.Риси сангвінічного темпераменту по-різному виявляються залежно від
спрямованості діяльності людини: за відсутності серйозних глибоких
інтересів у житті сангвініки можуть бути поверховими та легковажними.
Флегматичний тип темпераменту.
1.Умовні рефлекси утворюються дещо повільніше, ніж у сангвініка, але
також є стійкими. Реакції оптимально пристосовані до сили умовних
подразників, тобто флегматики адекватно реагують на впливи середовища:
слабкі подразники викликають слабку, сильні – сильну реакцію, але через
свою інертність вони часто не встигають реагувати на швидкі зміни
середовища.
Б.М. Теплов: “Інертність нервової системи – це і малі показники
швидкості в її роботі, і високі показники міцності окремих зв’язків та
їх систем.”
2.Нормальна взаємодія між кірковими і підкірковими процесами дає
можливість флегматикам затримувати і регулювати безумовні рефлекси і
емоції. Тому, у своїй поведінці, рухах, розмові, вони повільні та
спокійні. При зустрічах з труднощами вони підвищують свою активність і
усілякими способами намагаються подолати перешкоди.
3.Почуття у флегматиків виникають повільніше, ніж у сангвініків і
холериків, але відзначаються силою, тривалістю і водночас стриманістю у
своїх зовнішніх проявах, слабкою експресивністю. В звичайних умовах
флегматики спокійні, рівні у відносинах з людьми, рідко “виходять з
себе”, не схильний до афектів, в міру товариський, не люблять марно
базікати. Вони відзначаються великим терпінням і самовладанням, завдяки
чому досягають високої продуктивності своєї роботи.
4. Флегматики точно дотримуються виробленого розпорядку життя, і тому
ніщо не може відвернути їх від основної діяльності. Вони працюють
зосереджено, наполегливо, вирізняються посидючістю. Увага – стійка, але
спостерігаються труднощі із переключенням уваги.
5.За спрямованістю флегматики – інтроверти, тому важко сходяться з
людьми, не мають потреби в нових знайомствах. Разом з тим їм властиві
товариськість, рівне ставлення до інших людей.
Дуже багато дослідників підкреслюють значимість психологічних якостей
для лідера. Так, М. Вебер вважав, що політику по покликанню необхідно
володіти такими якостями, як пристрастю до справи, почуттям
відповідальності й окоміром – здатністю точної оцінки ситуації. Якщо ж
політик має психологічну схильність іти від відповідальності і до того ж
марнолюбний, то він швидко втратить позиції політичного лідера.
Французькі вчені Т. Тард і Г. Лебон звернули увагу на особливу роль
лідера в масових рухах і на психологічні якості лідерів. Політичний
лідер повинний бути гарним психологом, інстинктивно розуміти душу юрби,
уміти впливати на її інстинкти. Лебон помітив, що нерідко лідерами юрби
виявляються нервно-возбужденние люди, але обдаровані сильною волею.
Американський дослідник Р. Стогдилл проаналізував 124 вишукування,
заснованих на «теорії рис» лідерів і стикнувся з нездоланними
труднощами, тому що не було ні однієї риси, з яким були б згодні всі
автори.
У політології існують різні класифікації політичних лідерів.
Різноманіття класифікацій визначається багатомірністю самого лідерства.
Використана література:
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К., 1999.
Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
Ніконенко В.М. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 1992.
Основи політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 1995.
Основи політології / Киршіюк Ф.М., Корж М.О., Федірко І.П. та ін.; За
ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
Основи політичної науки: Курс лекцій (у 4 ч.) / За ред. Б. Кухти, –
Львів, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
