.

Основні етапи розвитку політичної думки (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
476 2631
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з політології

Основні етапи розвитку політичної думки

ПЛАН

Вступ

Політичні погляди Платона і Арістотеля

Політичний прагматизм Н.Макіавеллі

Значення ідеї Ш.Монтеск’є про розподіл влади

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні
форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади,
держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і
мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування
виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної
культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання
належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх
політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без
політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно
живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття,
неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного
розвитку.

1. Політичні погляди Платона і Арістотеля

Платона (427-347 до н.е) відносять до діячів, які працювали в таку добу
розвитку політології як логіко-понятійного аналізу політичних інститутів
і політичних процесів.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава»,
«Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної
філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної
солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії,
олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав
філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного
мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного
управління, політичної свободи, справедливого закону тощо.

Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму,
геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного
комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної
власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів,
ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і
посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин
появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства,
політико-етичних явищ тощо [8, c.32].

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською
душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які
покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників).
Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і
чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і
дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного
правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом
він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану
(«нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців.

Платон виділяв 8 форм державного правління:

істинне правління;

законна монархія (царська влада);

незаконна монархія (тиранія);

законна влада небагатьох (аристократія);

незаконна влада небагатьох (олігархія);

законна демократія (на основі законів);

незаконна демократія (за відсутності законів);

тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і
нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування
найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників».
Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в
чужі справи («кожному — своє»).

Політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити
людьми. Політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка
поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони
встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного
характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих,
бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про
закони — найважливіша наука вдосконалення людини [10, c.46].

Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних
проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі
знань пов’язаний з творчістю одного з найвидатніших мислителів —
Арістотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об’єктивне
начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей,
а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій
діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма
спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове
розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння
держави. За Арістотелем, це — політична система, втілена у верховній
владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія;
декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або
демократія.

Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про
загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони
переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрідне
переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними
завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі
громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів.
Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають.
Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю
правителі доповнюють принципом політичної справедливості — відносною
кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча
(нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у
сфері цивільно-правових відносин.

Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними
людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що
«одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між
паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною
сферою. Критерій справедливості — право як норма політичного спілкування
індивідів, як відносна рівність: «рівним — рівне, нерівним — нерівне»
[7, c.50].

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно
складається з природного права, адекватного політичній сутності людини,
й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнє
Арістотель поділяє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве
право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це політична
діяльність, невід’ємна частина політичного процесу, а політичне
правління — правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне,
то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Арістотель увінчує процес оформлення політичної теорії як
«науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної
юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного
конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу,
політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних
стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в
політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової
держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує
методологію дослідження політичних процесів [3, c.62].

2. Політичний прагматизм Н.Макіавеллі

Найвагоміший внесок у політичну думку доби Відродження зробив італієць
Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування
на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної
влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи
поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі
стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність,
властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність,
невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо.
Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу.
Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а
дворянство закликав знищити зовсім.

Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована
республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та
виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини,
повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для
об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби
(«мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність,
жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість,
віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє
призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі,
встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача».
Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння
державі — зміст, мета і щастя людини [8, c.59].

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на
полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і
досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу
людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна
республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й
рівність, привілеї, пом’якшення майнових відмінностей. Лише свобода і
рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості,
втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

3. Значення ідеї Ш.Монтеск’є про розподіл влади

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький
правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки
Шарль Луї Монтеск’є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи»,
«Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» —
він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині
політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не
робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні
для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської
безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням
індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил
судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб,
суворе дотримання законів і непорушний режим законності) [4, c.71].

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських
свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної
гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а
не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце,
розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про
незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому
вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої
незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо
купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних
(виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні
сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має
відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує
своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій
зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод
громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний
парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до
якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім
населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени
якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади
своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат,
розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом
призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом
закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади,
тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі
підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А
це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи —
монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент
перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції,
одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний
нормативний акт. Монтеск’є припускає, що така система стримувань інколи
паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно
змусять їх шукати узгоджені рішення [11, c.43].

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда
нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один
державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники
одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти
повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може
призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади
стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є
блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і
громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої
буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він
доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан
призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск’є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку
він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший
вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє
клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими,
лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і
здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати
власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б
змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того,
сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту
паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не
прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних
умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді,
тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства,
наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й
свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота
населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо,
мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму,
католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще
відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі
(«природа уряду»). Монтеск’є при цьому виокремлює три справедливі
(правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну
несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до
Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального
блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність
(невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні
правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність
прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних
руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у
бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство
як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі,
закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні
права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер
зовнішньої політики: для республіки — мир і поміркованість, для монархії
— войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території:
малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна
протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому
невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де
можна буде використати переваги малих і великих країн [7, c.92].

Висновки

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава»,
«Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної
філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної
солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії,
олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління».
Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською
душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які
покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників).
Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і
чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і
дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного
правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Етап
започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних
проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі
знань пов’язаний з творчістю одного з найвидатніших мислителів —
Арістотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об’єктивне
начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей,
а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій
діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма
спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян».
Своїм ученням Арістотель увінчує процес оформлення політичної теорії як
«науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної
юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного
конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу,
політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних
стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в
політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової
держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує
методологію дослідження політичних процесів.

Найвагоміший внесок у політичну думку доби Відродження зробив італієць
Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування
на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної
влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи
поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі
стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність,
властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність,
невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо.
Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький
правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки
Шарль Луї Монтеск’є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи»,
«Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» —
він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині
політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не
робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні
для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської
безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням
індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил
судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб,
суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Список використаної літератури

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 1999.

Основи політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 1995.

Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред.
Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.

Основи політичної науки: Курс лекцій (у 4 ч.) / За ред. Б. Кухти. –
Львів, 1997.

Піча В. М. Соціологія. Загальний курс. – К., 2000.

Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. -К., 1999.

Політологія: Історія та методологія / Андрющенко В.П., Антоненко В. Г.,
Ануфріїв Л.О. та ін. / За ред. Ф.Д. Кирилюка. – К., 2000.

Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. – К., 1996.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020