.

Політична влада і механізм її здійснення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
906 2500
Скачать документ

Реферат на тему:

“Політична влада і механізм її здійснення”

ПЛАН

Сутність влади та механізм її здійснення

Функції політичної влади

1. Сутність влади та механізм її здійснення

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу
поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу
релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців,
експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну;
військову.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства.
Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує
скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей, тісно пов’язана з
політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної
політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає
реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона
є невід’ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних
відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в
усі сфери людської діяльності.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи
ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї
точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке,
в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним
регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а
вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать
поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і
можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати
на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі,
примусу, сили тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив
на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі,
авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та
регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке
постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У
політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада —
джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для
завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною
силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну
добу.

По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада
партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада —
завжди політична.

По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на
примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона
послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними,
економічними чинниками тощо.

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб’єкт
і об’єкт.

Суб’єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної
політичної діяльності, спрямованої на об’єкт. Існує думка, що поняття
“суб’єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб’єкт влади — це соціальні
групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії
влади — державні та інші політичні організації, органи і установи,
утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп.
Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб’єктів.
Згідно з нею суб’єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб’єктом за республіканського, демократичного правління є
народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого
самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб’єктами влади є
великі групи населення, об’єднані спільністю корінних інтересів і цілей;
неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб’єкти носіїв влади — малі групи, представницькі
колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних,
неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб’єктом політичної влади є
громадянин держави, наділений конституційними правами та обов’язками.
Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки
їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та
безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним)
носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб
організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об’єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які
спрямована дія суб’єктів політики. До розуміння об’єкта влади треба
підходити діалектичне, оскільки певні суб’єкти і об’єкти влади можуть
мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні
групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні
організації є суб’єктами або носіями політичної влади, водночас вони і
стосунки між ними є об’єктами владного впливу. До об’єктів політичної
влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну,
соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило,
узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони
порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада
використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення
перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від
влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада
грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця
довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності),
може бути раціональною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний,
легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім:
традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі,
раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний
.

Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що
відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і
здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі
обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки
немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми
вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів —
уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна
харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством
політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає обгрунтування ідеологією і
практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі
громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість
впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична
система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує
виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної
системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її
піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи,
ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних
утворень.

Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді
легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль
легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що,
по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі
легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору,
по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на
кланових зв’язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно
грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості
домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й
законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в
те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу
цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і
неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному
аспекті як множинність владних суб’єктів, котрі в правових рамках
розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає
такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту
прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор
політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж
демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту
нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими
саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за
абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній
конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною
угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і
конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують,
що вони органічно пов’язані між собою і домінування однієї з них завжди
обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури,
масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

2. Функції політичної влади

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський
політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який
передбачає санкції за непідкорення його волі;

обов’язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм
підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує
оперативність і дієвість взаємозв’язку суб’єкта і об’єкта, реалізацію
функцій. Такими функціями є:

1.      Інтегративна (полягає в об’єднанні соціально-політичних сил
суспільства);

2.      Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання
життєдіяльності суспільства, правотворчість);

3.      Мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім
загальнозначущих);

4.      Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної
системи, громадянського суспільства).

Основними формами політичної влади є:

панування;

політичне керівництво;

управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних
груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття
стратегічних і тактичних рішень до об’єктів влади, через організацію,
регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить
про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до
неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб’єкта
правління. До них належать:

монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);

тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького
захоплення влади;

аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої
групи;

олігархія — влада небагатьох багатих;

тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить
привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто —
військовою силою;

теократія — влада церкви;

охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві
настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічне;

демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод
громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в
державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює
науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук
нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це
російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість
аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове
повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила,
яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не
від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка
не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.
Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В
кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її
поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад
свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й
політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.
Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом,
а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які
мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати
природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і
кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально
можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних,
нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю.
Однак влада має право і зобов’язана відступати від неї тоді, коли цього
вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом
призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства,
конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську
війну.

У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства,
але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки
шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше
відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці
пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної
модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих
теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе
критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну
інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них
характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв’язку
громадянського і політичного товариства.

Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки
моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх
епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що
інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного
товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної
структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і
політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно
розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному)
перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити
вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тісно пов’язана з багатьма іншими
теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної
зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із
теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила
ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і
культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його
громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат,
відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до
індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного
розвитку: традиційному товариству – монархія, олігархія і партикуляризм,
періоду зрушення – бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті,
сучасному модернізованому товариству – представницька демократія.

Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в
тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному
товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних
структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже,
низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про
відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і
неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної
влади.

Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична
нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод,
голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають
прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу
демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.

Висновки

Політична влада в цілому характеризується вольовим характером відносин,
які мають елемент примусу, і пов’язана з існуванням більш або менш
стійкого колективу. Вона також тісно пов’язана з економічною владою.
Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати
економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою
ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті,
хто мае в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою
владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові
незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження
урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до
революції.

Влада використовується для досягнення певних цілей, які відповідають
інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному,
більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять
інститути, які здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати
свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва
матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси
владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси в певній
ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги поточні інтереси інших
груп і вживати заходів для розвитку народної освіти, охорони здоров’я,
зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у масовій
свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності
можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих
цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади —
складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів.
Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні
ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних
соціальних груп.

Список використаної літератури

Лазаренко О.В, Лазаренко О.О. Теорія політології. – К., Вища школа.
1996.

Основи політології. – К., «Либідь». 1990.

Политология. Энциклопедический словарь. – М., 1993. Чиркин В. Е.
Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право. Нр.1, 1988

Зернин Д.П. Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996.

Политология. Учебное пособие для студентов вузов. – Минск 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020