КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з політології
План
Вступ
1. Ідеї прагматизму і етатизму у політичному вченні Н.Макіавеллі
2. Поняття політичної свідомості
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В наш час є вкрай важливим розуміння політичної свідомості. Від розвитку
політичної свідомості суб’єкта, правильного чи ілюзорного відображення в
людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної
культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість
зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес
індивідуального чи колективного соціального суб’єкта.
Щодо вивчення політичних вчень минулого, то вчення Н.Макіавеллі залишили
досить визначний слід в розвитку політичної та державнотворчої думки,
тому їх вивчення і аналіз є вкрай потрібним.
1. Ідеї прагматизму і етатизму
у політичному вченні Н.Макіавеллі
Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного
періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі
(1469—1527) у творах “Государ”, “Історія Флоренції”, “Міркування про
першу декаду Тіта Лівія”.
Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з’ясування сутності держави
і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не
зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визначає
тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама,
відповідно до власних інтересів та устремлінь, погоджуючи свої дії в
межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе підкорення долі, як і
повені, призводить до негативних наслідків, тому людина має активно
використовувати надану їй можливість свободи волі.
З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися
долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу.
На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою
зброї чи милості долі.
Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням
мислителя, республіки або держави, що управляються “єдиновладне”2, —
монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з
допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої
монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії.
Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і
в ній важко утримати владу.
Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість
правителя. Таке “єдиновладдя” (владу однієї особи) Макіавеллі називав
громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних
станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави
з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать,
як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває
когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так
само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що
постійно обмежуються знаттю.
Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки у
“народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а
народ не бажає бути пригнобленим”.
Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти
нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому
монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного —
щоб його не пригноблювали.
У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов’язком
повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для
його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде
відсторонений від влади.
Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній
монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не
може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян,
що входять до магістрату. “… вони можуть позбавити його влади
будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього,
або ухилитися від виконання його розпоряджень”.
Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках
і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її
правителі.
Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів,
які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі
Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й
виступав би третейською установою, що “приборкує сильних і заохочує
слабих”.
Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі,
повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники.
Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і
чесних людей до виконавчої влади, які “… повинні дбати не про себе, а
про державу…”.
Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами.
Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі
він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно
знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і
ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати
насилля, може уподібнюватися левові та лисиці1. Такий принцип у політиці
перегодом отримав назву макіавеллізму.
Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих
положень, що могли б сприяти розвиткові держави.
Це — створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові
торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків;
забезпечення захисту приватної власності.
В іншій праці мислителя “Міркування про першу декаду Тіта Лівія”
висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха
виправдовує себе на етапі об’єднання та укріплення держави.
Після цього він допускав установлення республіканської форми правління,
але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та
аристократії.
2. Поняття політичної свідомості
Від розвитку політичної свідомості суб’єкта, правильного чи ілюзорного
відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень
його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності,
політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній
фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного
соціального суб’єкта.
Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя,
формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних
суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.
Існують два взаємопозв’язані блоки елементів політичної свідомості —
мотиваційний та пізнавальний.
Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси,
політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні
настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного,
спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес
супроводжується емоціями, почуттями тощо.
Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні
знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної
свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає
правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже
знати, поважати і виконувати правові норми — обов’язок кожного
громадянина правової держави і суб’єкта політичних відносин.
Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб’єкта
визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної
культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і
людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності
реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об’єктивних
фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних
ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і
незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення
та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує
світогляд суб’єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в
ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним,
позитивістським, релігійним тощо.
Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні
рівні політичної свідомості.
За ознакою суб’єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її
рівні:
політична свідомість суспільства;
політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна,
вікова група і т. ін.); п
політична свідомість особи.
Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних
процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної
свідомості.
Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень,
стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не
позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому
рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються
поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому
властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота
сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне
невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на
формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей
називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою.
Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.
Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому
рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в
основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин.
На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій
політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є
стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені,
ідеологи, політичні діячі.
Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної
свідомості.
За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця
свідомість підтримувала віру народу непогрішність верхів, мудрість
вождів, що висловлюють, мовляв, народні інтереси. Політичний ринок
наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відбивала міфи
й утопії. Тому політична термінологія не мала нічого спільного з
політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття.
Реалізація, прикрашення дійсності із постійними догматичними
настановами, стереотипами були зручним інструментом консервації
рабської, слухняної свідомості мас та звеличення «мудрих» промов
верховних правителів, що заміняли голос народу, громадську думку.
Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення
соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних
суб’єктів, політичних лідерів. Це один з дійових каналів демократичної
політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути
Інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.
Відчуження демократії від влади упродовж тривалого часу відбувалося
шляхом перекручення громадської думки, неадекватного її вираження.
Вузько-групові, келейні інтереси тих, хто тримав владу, не піддавалися
соціальній експертизі на людяність. Монопольність суджень
бюрократизованої управлінської еліти відчужувала різноманітність думок
людей. В основі плюралізму лежить незбіг інтересів соціальних
спільностей, але він не заперечує спільних інтересів суспільства і
держави.
Врахування громадської думки стає одним з каналів ефективності
політичних дій суб’єктів. Однак говорити про її дієвість,
компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати
реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, форма
вираження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у
діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.
Однією з поширених соціальних суперечностей є підхід до громадської
думки як до панацеї «демократичного», «наукового» вирішення багатьох
проблем. Такий підхід склався в умовах адміністративно-командної,
бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним,
поверховим, утопічним. Він забезпечується відповідним кадровим
потенціалом. Вчені «від соціології» заповнюють політичні структури.
Зараз престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів по
вивченню громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою
методологією та методикою озброєні соціологи — «новатори тa
прогресисти». Вважають, якщо громадська думка є специфічним станом
суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до
найрізноманітніших питань суспільного і політичного життя, то пізнання
його, вироблення практичних рекомендацій є саме по собі благом, яке слід
підтримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких основах
базується вивчення громадської думки. Соціологічна наука видасть
бажаний результат, який здебільшого ніким не використовується. Отже,
створювалася і створюється видимість демократичних процедур дослідження,
застосування їх результатів, що в умовах антидемократизму,
авторитарності думки . керівництва, низької демократичної культури мас
е профанацією.
Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного
погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має
базуватися на всемірному розвитку демократичних інститутів, що дають
змогу подолати бюрократичні перекручення, косність, підміну волі народу
адмініструванням, на можливостях широкого використання і розвитку
демократичних відносин для безпосередньої участі людей у політичних
процесах та управлінні ними. У такий спосіб можливе досягнення належного
рівня громадської думки.
Нині суть проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як
фактора демократизації політичних процесів, а й у дослідженні
обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, факторів, що
зумовлюють її істинність, адже громадській думці передують суспільні
настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ
їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб’єктів громадської
думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета
обговорення. У будь-якому випадку суперечність між змістом громадської
думки й обставинами, що зумовили її, повинна розв’язуватися
демократичними методами, в основі яких лежить високий рівень культури
людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних
спільностей у розв’язанні поточних політичних проблем, впровадження у
практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад
в управлінні та інші заходи.
Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані
механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на
компетентності та ефективності громадської думки. Ступінь участі
громадської думки у процесах управління на рівні відображення її у
політичній теорії може бути представлений у двох положеннях: «По-перше,
повноті вираження цієї думки, публічній (відкритій) представленості всіх
її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних в суспільстві
каналів; по-друге, гарантованому включенні громадськості у механізм
влади, в процеси підготовки, прийняття і реалізації рішень»
Висновки
Отже, можна зробити наступні висновки:
Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з’ясування сутності держави
і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не
зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Форма держави
залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки
або держави, що управляються “єдиновладне”2, — монархії. Останні можуть
бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той
самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії.
Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і
в ній важко утримати владу.
Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній
монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не
може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян,
що входять до магістрату. “… вони можуть позбавити його влади
будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього,
або ухилитися від виконання його розпоряджень”.
Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів,
які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі
Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й
виступав би третейською установою, що “приборкує сильних і заохочує
слабих”.
Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих
положень, що могли б сприяти розвиткові держави.
Це — створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові
торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків;
забезпечення захисту приватної власності.
Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя,
формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних
суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.
Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб’єкта
визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної
культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і
людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності
реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об’єктивних
фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних
ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і
незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення
та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує
світогляд суб’єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в
ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним,
позитивістським, релігійним тощо.
Список використаної літератури
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. -К., 1999.
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів освіти I-IV рівнів акредитації, 2-е видання,
виправлене і доповнене. – К., Львів, 2001.
Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.,1997.
Пойченко А.М, Політика: теорія і технологія діяльності. – К., 1996.
Політичні структури та процеси в сучасній Україні / За ред. Ф. М.
Рудича. – К.,1995.
Політологія / За ред. О.Бабкіної, В. Горбатенка. – К., 1998; – К.,
2001.
Політологія. Кінець XIX – перша половина ХХст.: Хрестоматія / За ред.
О.І.Семківа. – Львів, 1996.
Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, K.M. Левківський, В.П. Андрющенко
та ін. – К., 1998.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
