Реферат на тему:
Вибори президента В.Ющенка
ПЛАН
Вступ
1. 2004-й – рік вибору сценаріїв
2. Рік виборів – перебіг кампанії
3. Технології під час виборів
4. Обриси зовнішньополітичних векторів
Висновки
Використані літературні джерела
Вступ
Найпомітнішою, найзначнішою подією в Україні (і не тільки) 2004 році
стала помаранчева революція. Її старт фактично був даний
сфальсифікованими на користь Януковича результатами 2-го туру
президентських виборів.
І можливі висновки й рефлексії з приводу того, яким урешті-решт стало
наше суспільство після листопада-грудня 2004 року, ще попереду.
Попереду і відповіді на запитання, чи змінилося воно, а якщо так, то
наскільки глибоко. Постане й питання про те, що робити з надзвичайно
високою громадською активністю тієї частини суспільства, яка брала
участь у цих подіях.
А особливо – як поводити себе з тією частиною українців, які не
підтримали події у Києві в грудні 2004 року, трактуючи натомість це – з
нелегкої руки опонентів опозиції, яких наразі стало складно називати
владою в контексті легітимності, – як “помаранчевий путч”.
1. 2004-й – рік вибору сценаріїв
Весь 2004 рік промайнув під акомпанемент президентської кампанії,
стрижнем якої було прагнення влади підготувати та реалізувати політичні
сценарії, які б могли забезпечити збереження влади Кучми та гарантії
безпеки й недоторканності йому особисто та його оточенню.
Розглядалися два основні сценарії – політична реформа, яка б
уможливлювала перерозподіл повноважень між президентом і урядом на
користь глави Кабміну, і повтор специфічно російського сценарію –
“прихід до влади спадкоємця”. Це дозволило би зробити главою держави
людину від влади, яка б акумулювала в собі різноманітні інтереси великих
політико-олігархічних груп та могла б ці інтереси тактично розводити.
За великим рахунком, для опозиції політреформа зводилася до можливого
скорочення повноважень потенційного президента Ющенка, для табору влади
– до можливості ці повноваження суттєво урізати.
За дужками симулятивних дискусій поступово залишилися суперечки про
логічність конституційної реформи, як і необхідність ухвалення низки
законів, які б дозволяли здійснити реформування системи влади (наприклад
про Кабінет Міністрів), та впровадження реальної адміністративної
реформи.
Політична українська еліта розглядала політичну реформу не так у
контексті потреби реформувати владу та перерозподілити повноваження, як,
що точніше, боротьбу за владу тут і тепер.
Що ближчою ставала дата виборів, то більше у владному таборі
усталювалося розуміння того, що “Україна – не Росія”, тобто що
російського сценарію в його “недоторканному вигляді” не буде.
Адже той кандидат, на якого указав би Кучма як на безпосереднього
спадкоємця, був би відразу приречений на провал. Невипадково ж для
комуністів найуживанішим словесним тавром став вираз “Кучма-3”, що ним
КПУ намагалася заплямувати обох кандидатів (і Ющенка, і Януковича).
Однак, ще 18 квітня 2003 року президент Кучма в інтерв’ю британській
службі Бі-Бі-Сі наголошував: “А те, що від сьогоднішньої більшості,
умовно кажучи, в парламенті, від тих політичних сил, які представляють
цю більшість, може бути висунутий один кандидат – у мене в цьому плані
немає жодних сумнівів”.
Тоді ж президент указав, що таким кандидатом “від влади” може бути
прем’єр-міністр Янукович. Говорилося тоді й про публічні умови, за яких
його висунення є можливим, зокрема в разі виконання “головного
завдання”, яким на той час була програма діяльності уряду: “Так от, якщо
буде виконано його завдання, тоді він має повні шанси дійсно бути не
тільки кандидатом. Давайте поживемо – побачимо”.
У квітні 2003 року Янукович перебрав на себе керування Партією регіонів
України, що трактувалося тоді більш ніж однозначно в контексті початку
майбутньої президентської гонки. Тоді прем’єр прийшов на партійний з’їзд
переможцем, адже парламент щойно затвердив 335-ма голосами програму дій
його уряду, що зробило главу Кабміну “недоторканним” на цілий рік.
Проте якраз рік тому керівник парламентської фракції “Відродження
регіонів” Раїса Богатирьова достатньо обережно висловлювалася стосовно
того, що “єдиний кандидат від влади буде”. Янукович став єдиним
прем’єром, якому вдалося двічі протягнути через парламент програму
діяльності уряду.
Але ця кандидатура, за великим рахунком, лише зі значним ступенем
перебільшення могла вважатися здатною консолідувати вітчизняні еліти,
представників різних політико-фінансових груп, які конкурують між собою
за місце під політичним сонцем.
У даному випадку обрання владного наступника могло трактуватись іншими
сторонами скоріше як помірне зло, а не як вихід із ситуації і, навпаки,
радше як клубок інших проблем, що можуть виникнути в разі гіпотетичного
обрання президентом у 2004 році донецького екс-губернатора.
Проте українським олігархічним елітам якимось чином вдалося
“домовитися”. Зокрема, в цьому плані “пробною кулею” можна вважати
процес приватизації металургійного комбінату “Криворіжсталь”. Він був
переведений у приватну власність фактично на паях. Зокрема, частину його
за заниженою ціною купили зять чинного президента Пінчук та представник
найкрупнішої донецької бізнес-групи Ахметов.
В той же час іще на початку 2004 року розглядалися, хай у гіпотетичній
площині, й сценарії “третього терміну” для Кучми, хоча вони були
приречені на провал з огляду на падіння популярності “дворазового”
президента.
Сьогодні можна лише тільки пригадати, що майже рік тому, 30 грудня 2003
року, Конституційний суд видав “на-гора” рішення, яке для Кучми фактично
означало “зелене світло” на участь у президентських виборах 2004 року.
Згідно з цим рішенням, Кучма виконував президентські повноваження не
вдруге, а… вперше. Щоправда, президент цим сумнівним шансом не
скористався…
Певний час ім’я кандидата від влади не називалося, хоча поступово
ставало зрозумілим, що такою людиною є прем’єр-міністр України Янукович
– висуванець однієї з потужних донецьких політико-бізнесових груп.
Іще на початку весни тривали доволі інтенсивні дії, скеровані на
здійснення політичної реформи. Як одну з її передумов було навіть
ухвалено закон про вибори до парламенту в 2006 році на пропорційній
основі.
Навесні законопроект № 4105, який стосувався внесення змін до
Конституції, підтримали у Верховній Раді недостатня кількість депутатів:
294 голоси виявилися тим максимумом, який спромоглися віднайти в
парламенті ініціатори політичної реформи.
Після провального голосування щодо політичної реформи Янукович мав усі
підстави розкрити свої “козирні карти” й розпочати власну президентську
кампанію більш артикульовано та відверто. Сім депутатів з фракції
“Регіони України”, які не віддали свої голоси за дітище Медведчука,
продемонстрували, що Янукович або не контролює процеси у своїй фракції,
або, навпаки, дуже добре їх контролює.
В цьому разі голосування засвідчувало, що прем’єрові-кандидату політична
реформа просто непотрібна.
2. Рік виборів – перебіг кампанії
14 квітня 2004 року лідери депутатських фракцій і груп, а також
політичних партій, що входили в парламентсько-урядову коаліцію, на
засіданні за участю президента Кучми ухвалили рішення про висування
прем’єра Януковича єдиним кандидатом у президенти на виборах 2004 року.
Кандидат від опозиції Віктор Ющенко пішов шляхом самовисування, яке
відбулося 4 липня на Співочому полі в Києві – в цій акції взяли участь
майже 100 тисяч осіб.
Кампанія Януковича будувалася на соціально-орієнтованих слоганах та
ініціативах. Риторика соціальності була міцно вмонтована в передвиборчу
кампанію кандидата від влади, який був прем’єр-міністром і мав
можливість потужно використовувати відповідний владний плацдарм для
нежданого-негаданого задоволення соціальних потреб населення, поєднуючи
корисне з приємним.
За великим рахунком, підвищення рівня життя громадян є стратегічним
завданням уряду, однак у цій ситуації українці розглядалися сугубо як
електорат, отож самі ці похвальні ініціативи мали суто передвиборчий
характер. Практично недоступною була незаангажована інформація про те,
скільки ж коштуватиме державному бюджету України в майбутньому поточне
збільшення різноманітних виплат, яким чином це впливатиме на економічну
ситуацію і чи не доведеться нам розплачуватися за цю радість зростанням
цін та підвищенням рівня інфляції.
Представники опозиції намагалися довести, що форсовані ініціативи уряду
можуть негативним чином відбитися на економічній стабільності.
“Нашоукраїнець” Петро Порошенко зазначав, що вже наразі можна
спостерігати ознаки гіперінфляції, хоча завдяки маніпуляціям зі
статистичними даними владі вдається поки що приховувати суттєве
подорожчання продуктів першої необхідності.
Медіа. Невід’ємними рисами виборчої кампанії 2004 року стали
монополізація ЗМІ в контексті підтримки ними Януковича та недопущення до
них опозиції. Слово “темник” стало відомо світовому співтовариству, як
свого часу слово “перестройка”, але із зовсім іншим інформаційним
настроєм.
Своєрідна революція в галузі мас-медіа сталася лише під час помаранчевої
революції, завдяки чому висвітлення подій у країні стало більш
плюралістичним. Проте поки що дуже зарано говорити про те, наскільки
такий процес є незворотним, оскільки жоден із менеджерів, які
примушували своїх підлеглих працювати за “темниками”, публічно не подав
у відставку…
3. Технології під час виборів
“Технічні кандидати”. Їх нараховувалось аж 24. Найголовнішою родзинкою
цієї технології було те, що представники від них входили до складу
виборчих комісій. У той же час частина “технічних кандидатів” фактично
зробила за Януковича всю брудну роботу з дискредитації Ющенка. Зокрема,
притчею во язицех можуть бути “рекламні” виступи кандидатів Козака та Со
щодо “американського” походження дружини Ющенка.
Розпалювання міжрегіональних суперечностей. Площина передвиборчої
конкуренції з подачі російських політичних технологів переводилась у
конкуренцію регіональну. Зокрема, Ющенка намагалися позиціонувати як
кандидата від Заходу, а Януковича – як соціального прем’єра і кандидата
від Сходу України. Плоди застосування цих міфічних схем можна було
побачити під час сплеску регіонального квазісепаратизму в середовищі
керівних еліт Сходу та Півдня України, який мав місце після початку
помаранчевої революції.
Адміністративний ресурс. Власне, йшлося про залучення до виборчої
кампанії всієї вертикалі виконавчої влади та й органів місцевого
самоврядування, які “допомагали” електорату зробити свій вибір. Фактично
в Україні не було створено умов, які б дозволили виборцям зробити свій
вибір вільно та свідомо. ЦВК жодним чином не реагувала на брудні
“листівочні” та “регіональні” технології, не звертала жодної уваги на
розвішені, наприклад, по Донецькій області численні біг-борди, де
Україна була розподілена на “три сорти”, тощо.
Політичні події відбилися на політичному структуруванні українського
парламенту. Поступово пропрезидентська, “пропрем’єрська” більшість
зазнала напіврозпаду, а пізніше й розпаду. Фактичний розвал цього
квазіутворення відбувся, як можна пригадати, восени – з початком першого
сесійного тижня у ВР. Депутати готувалися влітку до великого
перегрупування парламентських сил і побудови принципово іншої коаліції.
Та все ж несподівано початок нового законотворчого політичного сезону
ознаменувався фактичним розпадом парламентської більшості. Уже тривалий
для політики час було помітно, що парламентська більшість не є
монолітною, що вона постійно трансформується завдяки залученню голосів
народних обранців з опозиційних парламентських фракцій і що спирається
вона на фундамент, закладений поза межами ВР (радше в АП).
Публічна розв’язка понад дворічної “більшовицької” історії настала 9
вересня 2004 року. Членство в лавах більшості призупинили однопартійці
Володимира Литвина – члени фракції Народної аграрної партії України.
Представники групи “Демініціативи-Народовладдя” теж призупинили своє
членство в парламентській більшості.
Розпад більшості виявився запорукою того, що ВР стала фактично єдиним
легітимним органом у державі в період помаранчевої революції, який узяв
усю відповідальність за стан справ у державі на себе і спробував
перевести революційну ситуацію з майданів українських міст у політичне
річище. В той же час у ВР також було ухвалено дещо видозмінену в
термінах політичну реформу в обмін на можливість ухвалення закону “Про
особливості застосування закону “Про вибори президента” при
переголосуванні другого туру виборів у грудні 2004 року”, який
мінімізував можливі фальсифікації.
Можна констатувати, що нині суттєво піднялися в ціні “політичні акції”
спікера ВР Литвина, але розвиток цієї ситуації буде більш наявним
наступного року, коли будуть сформовані новий уряд та нова парламентська
більшість.
Після доведення в стінах Верховного Суду факту фальсифікації результатів
другого туру президентських виборів 26 грудня 2004 року відбулося його
переголосування, яке завершилося переконливою перемогою Ющенка.
Хоча ЦВК іще не оголосила офіційних результатів, але, за попередніми
даними, отриманими на основі опрацювання 100% виборчих бюлетенів, за
лідера “Нашої України” віддали свої голоси 51,99% виборців, а за
Януковича – 44,19%.
4. Обриси зовнішньополітичних векторів
За поточний рік зовнішня політика Україна стала більш проросійською.
Відтак у період виборчої кампанії Україна відчула помітне зростання
російського впливу на перебіг політичних процесів в країні, який також
став більш технологічним та багатовимірним.
Він не обмежувався тільки виборчою ситуацією чи впливом традиційно
популярних в Україні московських мас-медіа, але став важливим фактором у
формуванні та реалізації української внутрішньої політики. Це обумовлено
широкою присутністю російського бізнесу в Україні, включенням України в
російські проекти на кшталт ЄЕП.
Окремою сторінкою історії російського впливу на українські вибори є
традиційна участь російських політтехнологів в українській виборчій
кампанії. В даному разі Україна, її регіональні особливості та
суперечності стали справжнім полігоном, на якому безжалісно, незважаючи
на етичні та світоглядні гальма, можна було розгортати справжні бойові
спецоперації.
Завдяки застосуванню маніпулятивних технологій для підкреслення
несхожості українського Сходу і Заходу і розпалювання протиріч, це
протистояння ризикує перерости час виборів. Кількість офіційних
зустрічей Кучми і Путіна протягом виборчого року вже не підлягає
рахунку.
Сам Путін кілька разів привітав Януковича з перемогою й фактично
агітував за нього, вітаючи ініціативи глави Кабміну стосовно
запровадження в Україні подвійного громадянства та надання російській
мові статусу офіційної.
Мали місце символічні зміни в тексті Воєнної доктрини, з якої було
виключено чіткі висловлювання щодо наміру вступу до НАТО. Такі зміни
можна було розглядати в кількох площинах, а зокрема як один із
подарунків російському президентові напередодні чергової зустрічі у
верхах, як анонсування більш чіткої зовнішньополітичної орієнтації
України напередодні президентських виборів у контексті можливої
підтримки Росією єдиного кандидата від української влади, а також як
своєрідну перемогу в оточенні глави держави євроскептиків і противників
членства України в Північноатлантичному альянсі.
Цього ж року було запроваджено реверс нафти на користь
російсько-британської компанії ТНК-ВР, що фактично поклало край амбітним
цілям України в контексті розвитку її як транзитної держави для
прокачування каспійської нафти до країн ЄС. Помітний розвиток на рівні
специфічно засекречених документів, що розроблялись, отримав і ЄЕП.
Революційні пристрасті знову вирують, опозиція намагається розбурхати
невдячний для неї протестний ґрунт, тоді як перед Україною стоять
завдання глибокої трансформації суспільства, докорінного реформування
устоїв старої влади і творення азів громадянського суспільства.
Зараз якраз наспів непоганий час проаналізувати те, що відбулося у
листопаді-грудні і зробити висновки, бо історичні ситуації мають
здатність час від часу повторюватися і було би дуже небезпечно забувати
про те, що в будь-яку історичну хвилину може знову вилізти на світ Божий
новий антиукраїнський deus ex machina.
Висновки
2004 року в Україні вступили у смертельний двобій дві непримиренні сили.
Чому всередині унітарної і, за всіма класичними ознаками, моноетнічної
та монокультурної країни точилася настільки запекла боротьба, яка ледве
не призвела до її розколу, запитання доволі риторичне, і зведення його
до протиборства сил добра та зла було би доволі наївним, хоча ця
складова минулорічної боротьби теж була досить виразною.
Ми знаємо, що боротьба на виборах — це винятково боротьба політична,
боротьба певних ідеологій, але якщо би відсторонений від подій в Україні
закордонний аналітик почав би за класичною схемою аналізувати
ідеологічні розбіжності політичних сил на останніх парламентських і
президентських виборах, то він би був вельми здивований, бо майже жодної
різниці в ідеологіях непримиренних ворогів він би не виявив.
Якщо взяти з одного боку, наприклад, Партію реґіонів і СДПУ(о), а з
іншого блок чи, радше, тепер партію “Народний союз “Наша Україна”, то
побачимо, що ідеологія цих політичних суб’єктів обертається навколо
центристської та лівоцентристської ідей, які ґрунтуються на засадах
ринкової економіки, і демократичних, частково ліберальних цінностей.
Лівоцентристська “Батьківщина” або група “Солідарність” за програмою
дуже близькі до лівоцентристських ідей СДПУ(о). Якщо в обох сторін
схожа, а точніше тотожна ідеологія, то через що тоді покладати свій
живіт у взаємній боротьбі? З іншого боку, в колишньому опозиційному
блоці об’єдналися протилежні за ідеологією ліві соціалісти з правими
рухівцями та уенпістами.
Зараз з есдеками і реґіоналами об’єднуються полярні за духом ліво- і
правоекстремістські маргінали, що в нормальній країні є абсолютним
політичним нонсенсом. Отже, шукати якогось ідеологічного, партійного
підґрунтя у наджорстокій політичній боротьбі в Україні було би
надаремно.
У смертельному двобої поза всякою партійною ідеологію в Україні
насправді зіткнулися, здається, вже одвічні культурні ідеї, які виникли
на євразійському територіальному і духовному розламі сотні років тому: з
одного боку — імперсько-православно-деспотична модель, яка сьогодні
дуже вдало втілилася в ідею “православного джихаду” Корчинського, а з
іншого боку — ідея демократично-євроцентристська, яка так само успішно
стала стрижнем української національної ідеї. Якщо відкинути
лицемірство, пихатість і звинувачення в українському буржуазному
націоналізмі, то звільнені від хитромудрих ідеологічних нашарувань ці
дві ідеї виявляться просто культурними Ідеями Російською і Українською.
І найцікавіше полягає в тому, що тут немає протистояння між росіянами і
українцями, бо на боці української культурної ідеї готові боротися до
смерті етнічні росіяни, наприклад, Соболєв і Терьохін, а на боці
російської — етнічні українці, наприклад, Вітренко і Чорновіл.
Використані літературні джерела
Статті з періодичних видань “Сьогодні”, “День” за 2005-2006 рр.
Матеріали з інтернет-видання “Українська правда” за 2005-2006 рр.
PAGE
PAGE 9
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
