Реферат на тему:
“Рецепція ринкового спадкового права
в сучасному спадковому праві України”
ПЛАН
Вступ
Римське спадкове право як джерело сучасного спадкового права
2. Спадкування за заповітом у римському праві
3. Спадкування за законом у римському спадковому праві
4. Сучасні загальні положення про спадкування
Використана література
Вступ
Перехід України до ринкової економіки, важливі політичні, економічні та
соціальні процеси в державі, а також її прагнення увійти повноправним
членом до Європейського Союзу зумовлюють потребу у вдосконаленні
правової системи України та приведенні у відповідність до міжнародних
стандартів правового статусу особи, зокрема в частині її майнових прав.
Тривалі дискусії стосовно поділу права на приватне і публічне, пов’язані
з розробкою і наступним прийняттям Цивільного, Земельного кодексів та
інших важливих нормативно-правових актів, є відображенням докорінної
перебудови поглядів на систему права, що існувала в Україні упродовж
більш ніж півстоліття. Нині відбувається трансформація українського
права, зумовлена відтворенням традицій романо-германської правової
сім’ї, яка заснована, як відомо, на рецепції римського приватного права.
У процесі історичного розвитку українське право вже зазнало сприятливого
впливу класичного права, у тому числі і римського приватного, хоча при
цьому збереглися його національні особливості. Історичне походження і
розвиток українського права традиційно пов’язані з римською правовою
доктриною, що, зокрема, виявилось у „Руській Правді”, Литовських
статутах, „Правах, за якими судиться малоросійський народ…” та інших
пам’ятках українського права.
Відтак у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 року простежуються
тенденції визнання пріоритету приватного права і всебічного захисту
інтересів та прав людини.
Сьогодні виникла потреба в уніфікації національного законодавства країн
СНД та країн ЄС і значна роль у цьому процесі належить римському
приватному праву, причина довговічності якого полягає, зокрема, і в
тому, що римляни творчо перейняли та синтезували не тільки свій, а й
чужий правовий досвід.
Римське спадкове право
як джерело сучасного спадкового права
Цивільне право як наука було започатковано ще в часи Римської Імперії.
До того ж часу і відноситься виникнення спадко-вого права як галузі
права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито
незалежним, він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не
входить в систему речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального
права але дуже тісно зв’яза-ний з цими галузями. Римськими юристами були
розроблені основ-ні поняття спадкового права, механізми спадкування за
заповітом і за законом. Ще в римському праві були розроблені основні
поняття спадкового права та саме визначення спадкового права. Так в
римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які
регулюють порядок переходу майна вмершого до інших осіб. Був розроблений
принцип « nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest
», що означало що не може бути спадкуван-ня в одній частині майна за
заповітом, а в іншій – за законом.
Римське спадкове право пройшло довгий шлях розвитку, в процесі якого
надбало ряд рис, відповідних до характеру римської власності та сім’ї.
Розвиток свободи заповідальних розпоряджень був обумовлений посиленням
приватної власності по мірі звільнення її від пережитків сімейної.
Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламентувалося
Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та
спадкування за законом. Основним типом спадкування все таки було
спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування
за заповітом переважною формою спадкування.
Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно
ослаблено формалізм при складанні заповітів.Було введено таке поняття як
спадкоємці за законом першої та другої черги.
Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування
далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період
відбувся значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою,
закінченою системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право,
особливо спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним
інститутом. У такому вигляді воно й було представлене в кодифікації
Юстиніана через те, що він не був на той час готовим реформувати
спадкове право.
Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127
приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши
становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в
якому були враховані нові соціально-економічні умови римського
суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять
класів (черг). Було встановлено черговість наслідування за класами.
2. Спадкування за заповітом у римському праві
Спадкування за законом з’явилося раніше спадкування за заповітом.
Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В
римській класичній сім’ї єдиним і повновладним власником сімейного майна
був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок
смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких
частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором
Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває
чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за
заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач
повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути
складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися
призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну
заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним
вимогам, визначається недійсним.
Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів
державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь
органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу,
приватні заповіти могли бути письмовими і усними.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про
те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для
підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення
спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках
могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом
римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним
в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право
при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як
із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо
до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до
відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт,
доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше
складений у частині, що суперечить раніше складеному.
3. Спадкування за законом у римському спадковому праві
Спадкування за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких
випадках а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в)
смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх
відмови від прийняття спадщини .В цих випадках спадкування наставало в
порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «проти
заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог
закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну реформу
спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу
спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське
(кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх
потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на
п’ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і
допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі
відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не
ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за
ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І
клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку,
онуки та ін.
II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька,
дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були.
III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих
неповнорідних братів й сестер.
IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі
більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.
V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті
дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив
померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із
перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття
спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця
група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві
Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за
правом представлення — одночасне закликання до спадкування спадкоємців
різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за
законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із
спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців
першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування
спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо а)
спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б)
спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж
спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття
спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі
відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування
закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців
четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до
спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.
4. Сучасні загальні положення про спадкування
Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні
відносини, що виникають у зв’язку зі смертю фізичної особи та переходом
її прав і обов’язків до інших осіб у порядку правонаступництва.
Загальні положення про спадкування встановлює гл.84 ЦК.
Спадкування — це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної
особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) – ст.1216
ЦК.
Спадкування є загальним (універсальним) правонаступництвом, оскільки
права та обов’язки померлого переходять до спадкоємців одночасно як
єдине ціле. Спадкоємець не може прийняти лише частину прав, а від інших
відмовитися. Це — безпосереднє правонаступництво, оскільки спадкоємці
одержують права та обов’язки безпосередньо після померлого на підставі
акта прийняття спадщини.
Спадкування регулює книга шоста ЦК. Порядок здійснення прав спадкоємців
регулюється також Законом “Про нотаріат”. У судовій практиці
застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня
1983 р. №4 “Про практику розгляду судами України справ про спадкування”.
Види спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі ст.1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов’язки,
що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися
внаслідок його смерті.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона
оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе
значення. На день відкриття спадщини визначається кількість спадкоємців
і склад спадщини. З часу відкриття спадщини починають обчислюватися
строки на прийняття або відмову від неї. До спадкування застосовується
законодавство, що діяло в момент відкриття спадщини.
Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна
після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з
них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли
під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи
тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку
спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
Місце відкриття спадщини — останнє місце проживання спадкодавця. Якщо
місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є
місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за
відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини
рухомого майна.
Таким чином, місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті,
коли громадянин помер у санаторії, у службовому відрядженні. Спадкове
право місцю смерті значення не надає.
Відносини спадкування регулюються законодавством місця відкриття
спадщини. Правильне визначення місця відкриття спадщини має значення для
встановлення органів, які мають вживати заходів щодо її охорони, яким
слід подавати заяву про прийняття спадщини або відмову від неї,
претензії кредиторів. Нотаріуси за місцем відкриття спадщини приймають
заяви спадкоємців про прийняття спадщини або про відмову від неї,
видають останнім свідоцтво про право на спадщину.
У передбачених ст.ст.1251-1252 ЦК випадках замість посвідчення
нотаріусом можливе посвідчення заповіту посадовою, службовою особою
органу місцевого самоврядування або іншою посадовою, службовою особою.
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може
бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою
відповідного органу місцевого самоврядування.
Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, Іншому
стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в
будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений
головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим
лікарем цієї лікарні, госпіталю, Іншого стаціонарного закладу охорони
здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем
будинку для осіб похилого віку та інвалідів.
Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому
судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений його
капітаном. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій
експедиції, може бути посвідчений її начальником. Заповіт
військовослужбовця, а у пунктах дислокації військових частин, з’єднань,
установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що
вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт працівника, члена їх сімей і
члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром
(начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.
Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути
посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка
тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого
ізолятора.
Вказані вище заповіти осіб посвідчуються при свідках.
До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються
положення ст.1247 ЦК. Заповіти, посвідчені вказаними вище посадовими,
службовими особами, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.
Право користування жилим будинком, квартирою або іншим рухомим чи
нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не
відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців
відказоодержувача. Право користування жилим будинком, квартирою або
іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для
проживання у останніх членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено
інше.
Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ,
зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що
перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що
припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця
з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі
смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини (ст.1239 ЦК).
Виходячи зі змісту ЦК, зміст заповідального відказу може бути різним:
заповідач може зобов’язати спадкоємця придбати і передати
відказоодержувачу будь-яке майно, виплатити йому певну суму грошових
коштів, надати іншій особі право довічного користування будинком або
його частиною.
Одержання майна за заповідальним відказом є особливим видом спадкового
правонаступництва. Відказоодержувач стає спадкоємцем в окремому праві
спадкодавця або набуває право вимоги до спадкоємця — виконавця відказу.
Від звичайного спадкування за заповітом заповідальний відказ
відрізняється тим, що його предметом може бути і майно, яке не належить
до складу спадщини, а також право користування останнім. Головна ж
відмінність — у тому, що предмет заповідального відказу вважається
вільним від обтяження боргами спадкодавця. Відказоодержувач не несе
відповідальності за ними.
Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування
заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.
Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку,
встановленому ЦК для посвідчення заповіту (ст.1254 ЦК).
Спеціальні правила передбачені для двох видів заповіту:
1) заповіт з умовою — заповідач може обумовити виникнення права на
спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови
як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність Інших
спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, одержання
освіти тощо). Умова, зазначена у заповіті, має Існувати на час відкриття
спадщини.
Умова, зазначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону
або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має
права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не
знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало (ст. 1242
ЦК);
2) заповіт подружжя — подружжя має право скласти спільний заповіт щодо
майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі
складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності
після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який
його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи,
визначені подружжям у заповіті.
За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від
спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.
У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження
майна, зазначеного у заповіті подружжя (ст.1243 ЦК).
Новелами ЦК є правила стосовно таємниці заповіту, його тлумачення та
недійсності, передбачені у ст.ст. 1255-1257 ЦК.
Таємниця заповіту — нотаріус, інша посадова, службова особа, яка
посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт
замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати
відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або
зміни заповіту.
Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими
спадкоємцями. У разі спору між ними тлумачення здійснюється судом
відповідно до ст.213 ЦК.
Недійсність заповіту — заповіт, складений особою, яка не мала на це
права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та
посвідчення, є нікчемним.
Глава 87 ЦК регулює здійснення права на спадкування. Прийняття спадщини.
Згідно зі ст. 1268 ЦК спадкоємець за заповітом чи за законом має право
прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини
з умовою чи із застереженням.
Тобто прийняття спадщини є юридичною дією (одностороннім правочином)
спадкоємця, що виражає його згоду бути спадкоємцем спадкодавця. Не можна
прийняти лише частину спадкового майна. Якщо спадкоємець вже прийняв
спадщину, то він не може відмовитися від неї.
Акт прийняття спадщини має зворотну силу. Прийнята спадщина визнається
належною спадкоємцю з моменту її відкриття. З цього ж часу прибутки від
майна є його власністю і він має нести усі витрати щодо спадкового
майна.
Порядок прийняття спадщини у новому ЦК значно змінений: він
диференційований залежно від того, проживав постійно спадкоємець із
спадкодавцем на час відкриття спадщини чи ні. Спадкоємець, який постійно
проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається
таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270
ЦК, він не заявив про відмову від неї.
Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна
дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину,
крім випадків, встановлених чч.2-4 ст. 1273 ЦК. Незалежно від часу
прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини
(ст. 1268 ЦК).
Згідно зі ст. 1269 ЦК спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на
час відкриття останньої не проживав постійно із спадкодавцем, має подати
до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка
досягла 14 років, має право подати заяву про прийняття спадщини без
згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від
імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі),
опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати
її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
Таким чином, на відміну від ЦК 1963 р., що передбачав єдиний правовий
режим для всіх спадкоємців, у ЦК 2003 р. правила, які регулюють
прийняття спадщини, розрізняються залежно від того, проживав постійно
спадкоємець із спадкодавцем чи ні. Перші вважаються такими, що прийняли
спадщину, якщо вони не заявили відмови від неї, для других передбачена
подача заяви у нотаріальну контору про прийняття спадщини.
Використана література
1. Гордон М. Наследование по закону и по завещанию. — М., 1997.
2. Римське спадкове право. – М., 2000.
3. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
4. Сімейне та зобов’язальне право України. Посібник. – К., 2000.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
