.

Захист прав і свобод людини і громадянина (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
568 2790
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

«Захист прав і свобод людини і громадянина”1. Права і свободи в теорії
конституціоналізму

Теоретичне обгрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою
пов’язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального
характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є
тлумачення саме феномена прав і свобод.

До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше —
концепція прав людини і громадянина, що є однією з складових цієї
теорії. Теорія природного права активно використовувалася новими
соціальними силами у період революцій XVII—XVIII ст.ст. у їхній боротьбі
за політичну владу. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних
від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна
додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і свободи
закріплюються в законодавстві.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені,
відповідним чином інтерпретуючи їх. Нерідко навіть пишуть про
відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використовують
також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом
у цілому є норми, які існують об’єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці
норми виводять або прямо пов’язують із сутністю природних прав людини.
Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і
розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична
конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст
теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї
мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти
суспільного і державно-політичного життя.

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати,
що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і
державу. Як зазначалося, природні права належать особі безпосередньо.
Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації.
Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини».
До цих прав звичайно відносять різні права і свободи особи, пов’язані з
її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від
таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і встановлюються
державою. Головне їх призначення — забезпечити участь особи в
державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних
можливостей. Цим особа як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті,
ставиться в певну залежність від держави.

У зв’язку з цим не можна не звернути увагу на протиріччя у змісті
прийнятої в зарубіжному конституціоналізмі тези про принципову рівність
між особою і державою як суб’єктами конституційного права або навіть про
зверхність першої щодо другої. Зверхність особи щодо держави насамперед
пояснюється тим, що основні закони зорієнтовані на існування чіткої межі
між суспільною і приватною сферами, а встановлені в їхніх нормах
заборони і дозволи стосуються лише держави та її органів.

Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить
підтвердження в державно-політичному житті. Слід зважити й на те, що
держава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права
(повноваження). У рамках правовідносин, пов’язаних із здійсненням таких
повноважень, держава об’єктивно виступає як вихідний суб’єкт. Про це
свідчить і наявність певних захисних прав особи: право на судовий або
адміністративний захист від неправомірних дій державних органів, на
відшкодування збитків, завданих такими діями, тощо. Ці права, за умов
існування ефективних механізмів реалізації, мають велике значення і є
важливим елементом правового статусу особи.

Самі ж права людини і громадянина в конституційній теорії і практиці
нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами.
Існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі
змістом концепції прав людини і громадянина. Зокрема, у теорії серед
політичних прав виділяють ті, що пов’язані з участю особи в процесі
формування та здійснення державної влади, і називають такі права власне
політичними. Говорять також про індивідуальні та публічні (соціальні)
права, як визначення особистих прав використовують поняття «громадянські
права» тощо.

Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і
громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На
основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практики
їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення
суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут
політичного режиму.

У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадянина
відбивається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права
людини, звичайно використовуються визначення «кожний», «ніхто», «усі»
або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні
словосполучення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав
громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадянам:
«громадянин (громадяни) може» тощо. Іноді права громадянина формулюються
як права народу (Японія) або як права осіб певної національної
(етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Однак і тут наявність їх прямо
пов’язується зі станом громадянства. Співвідношення між відповідним
чином сформульованими правами людини і правами громадянина в основних
законах різних держав неоднакові, що відображає різні підходи в
конституційній теорії та практиці.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов’язана
також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави випливає з
концепції видатного німецького філософа XVIII ст. Іммануїла Канта. Сфера
свободи індивіда становила першооснову концепції І. Канта. На його
думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така
поведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках,
коли особа порушує вимоги права. Особу, за І. Кантом, не можна
розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих
спільних інтересів. Держава — це об’єднання великої кількості людей,
підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і
свободі.

Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у
державно-правовому розвитку Німеччини XIX—XX ст.ст. Сучасна теорія
правової держави знайшла своє відображення в конституційному тексті. В
загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:

«Законодавство зв’язане конституційним устроєм, виконавча влада і
правосуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності
визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного
закону сказано, що «основні права зобов’язують законодавство, виконавчу
владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини
проголошується головною функцією правової держави.

Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії:

«Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про
правову державу йдеться також в основних законах майже усіх держав
Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені
колишнього СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш
конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи
людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл,
зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої
влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», —
записано в ст. 18 Конституції Росії. Подібні за змістом положення можна
знайти в основних законах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких
інших держав.

За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші конституційні
положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії,
«встановлені права, свободи і обов’язки не виключають існування інших
прав, свобод і обов’язків, що випливають зі смислу Конституції або
узгоджуються з ним, а також відповідають принципам людської гідності,
соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять
основні закони Киргизстану, Росії та Словенії.

Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем
розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держави.
Перше позначає державу, в якій управління побудоване на формальній
законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге —
державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних
цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не
враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підходу, це
б знищило самий сенс права. Сказане об’єктивно має ключове значення при
визначенні критеріїв правової державності.

Конституційні права і свободи та їх класифікація,

особливості захисту

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої
особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку
політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій
містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які
звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації
і діяльності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: «Французький народ урочисто
проголошує свою відданість правам людини і принципам національного
суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789
року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року». Отже, тут має
місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої
їх деталізації.

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять
поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 p. Такий
підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові
прецеденти з відповідних питань, створені верховним судом. Слід також
зауважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або
відповідні розділи конституцій. У 60—80-і роки XX ст. майже в усіх
штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про
права. Вони розширили обсяг конституційного регулювання прав і свобод
особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії.
Тут немає акта конституційної значущості, у якому б закріплялися основи
правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту,
прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не
створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у
Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду
приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими
обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу «все, що не
заборонено, — дозволено». Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг
прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди
точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними
обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як
свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бути реально
встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від
прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми
конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а
шляхом заборон визначають сферу їх існування.

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості)
особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі
забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного
стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від
певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі
нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй
від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у
тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади
держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і
не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони
належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від
природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття
власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей
суспільства — рівня його економічного, політика-соціального,
духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства
не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до
законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному
рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті
угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є
свідченням про те, що вони стали не лише об’єктом міжнародного
регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких
соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних
державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не
тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається
юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в
міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної
держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини Права громадянина

Позатериторіальні — існують незалежно від державного визнання,
закріплення в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою
Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий
зв’язок людини і держави

Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні,
невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії
(апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права
людини) Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодавстві
і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа

— реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства,
де б не знаходилася людина — реалізація охоплює сферу відносин індивіда
з певною державою

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні
збігатися, оскільки:

• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з
боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають
громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та
міжнародного права;

• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав
людини.

До обов’язків держави входить здійснення постійної створюючої
діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами,
створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні,
економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше,
ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не
можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання
суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів
держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від
національного доходу країни та її політичного режиму.

У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права
можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало
місце у переважній більшості так званих «соціалістичних» держав за часів
тоталітарних режимів.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою
їх реалізації в суспільному житті:

особисті (громадянські) політичні економічні соціальні культурні
екологічні

Конституційні права і свободи особи, залежно від характеру відображених
в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного права
звичайно класифікують як особисті та політичні. Іноді сюди додають і
соціально-економічні права, розглянуті вище. Наведена класифікація є
дещо умовною, оскільки не сприяє точному визначенню групової належності
окремих прав і свобод. Наприклад, право на страйк містить елементи,
поєднані з політичним і соціально-економічним станом особи.

Особисті права і свободи — категорія прав і свобод, що прямо не
стосується стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права
визначаються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. Як
зазначалося, їх також називають громадянськими правами, але така назва
може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну
(політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної
держави. У текстах конституцій прийняті різноманітні формулювання
особистих прав і свобод, але вони піддаються узагальненням.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста
недоторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від
необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська
процесуальна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII
ст., передбачав перевірку в суді обгрунтованості арешту особи. В
конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте
ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від
безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність
процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає
сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну
роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може
бути призупинена. Певну загрозу недоторканності особи становить
проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні
засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані
свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця
кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування,
права і свободи, пов’язані із шлюбним станом та сімейними відносинами
тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці
кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо
статичні за формулюваннями права і свободи, що становлять зміст цього
поняття (таємниця листування, телефонного зв’язку тощо), а й загальна
свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного
характеру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах,
але практично всюди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної
інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних
та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права
порушені.

Конституційні положення про свободу від посягань на інформацію
приватного характеру конкретизуються відповідними законами. Більшість з
них встановили право заінтересованої особи на ознайомлення з
інформацією, яка збирається та зберігається в державних органах. Це
право також проголошене в деяких новітніх конституціях. Визначаючи його
безумовно прогресивний характер, слід вказати і на об’єктивну
обмеженість, яка передусім зумовлена різними застереженнями,
встановленими в законодавстві. Ті ж закони, в яких проголошено право
індивіда на ознайомлення з інформацією, нерідко фактично заперечують
його посиланнями на необхідність забезпечення функціонування державних
органів, збереження державної таємниці тощо.

До цього слід додати, що свободи приватного життя є об’єктом постійних
посягань з боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне
перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної
діяльності є звичайною поліцейською практикою, її основи встановлюються
спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує
проблема розмежування легальної та нелегальної практики поліції, інших
каральних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя.
Нерідко розв’язанню цієї проблеми перешкоджають самі законодавчі акти,
невизначеність окремих положень яких дозволяє припускатися різних
тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й
політичний характер.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися щодо права
приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до
вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих конституціях
право на приватну власність проголошувалось як одне з природних прав
людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід
сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу,
стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Іншу категорію прав і свобод становлять політичні права і свободи. У
поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий
традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони
проголошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку
політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова
(свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів,
мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об’єднань),
право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі
інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко
сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого
права охоплює право обирати, бути обраним, право на участь у виборчій
кампанії тощо. Свобода асоціацій передбачає право на утворення
політичних партій, профспілок тощо.

Складний характер має також співвідношення між окремими політичними
правами і свободами. Так, свобода слова — це і самостійне правове явище
і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим є поняття
свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно
висловлювати думки у приватних бесідах і листуванні, на мітингах і
зборах, через засоби масової інформації тощо.

Наведений перелік політичних прав і свобод не є вичерпним. Зокрема,
аналіз новітніх конституцій дозволяє зробити висновок, що сюди може бути
віднесене право на участь у вирішенні державних справ, право на
самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих
прав і свобод розширює сферу конституційного регулювання відповідних
відносин, сприяє суспільним інтересам і інтересам окремої особи.

Використана література:

Всеобщая декларация прав человека. – М., 1989.

Конституція України. – К., 1996.

Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 року // ВВР. –
1996. – №47. – Ст.256.

Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-правовых норм
во внутреннем праве. – К., Наукова думка, 1992. – 244 с.

Жуйков В.М. Права человека и власть закона: Вопросы судебной защиты. –
М., 1995. – 284 с.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном
праве. – М.,1995. – 132 с.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020