Психологічні особливості формування творчих здібностей (реферат)

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Соціальна психологія”

на тему:

“Психологічні особливості формування творчих здібностей”

ПЛАН

Вступ

1. Схильність до творчості

2. Психологічні механізми художньої творчості

3. Принципи інтерпретації творчості

4. Самореалізація особистості. Потреба особистості у самореалізації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Леонардо да Вінчі, А. Суворов, А. Ейнштейн, Л. Толстой, Г. Гейне,
С.Прокоф’єв, П. Рішар, Б. Гейтс, М. Тайсон, безвісний пекар із сусідньої
булочної і безліч відомих і невідомих імен, представників різних
професій може продовжити цей список – список людей, які проявили творчий
підхід у певному виді діяльності і свої здібності, що реалізувалися на
якомусь поприщі.

Як правило, рідні і близькі, які схилилися над колискою дитини,
уловлюючи її перші рухи і реакцію на навколишній світ, пророкують
немовляті велике майбутнє. Фантазія батьків у даній сфері не має меж.
Тут, плідно висуваються гіпотези з приводу того хто знаходиться перед
ними. Швидше за все це майбутній великий (велика): учений; полководець;
композитор; естрадний виконавець; спортсмен; фотомодель; підприємець;
релігійний діяч і т.д. Але дані припущення залишаються тільки
припущеннями, не більш того, тому що поле реалізації особистості
безмежне.

Питання про присутність у людини творчого початку і потреби в
самореалізації був і є актуальним із древніх часів і до нашого часу.
Здатність діяти – що це, дар від природи чи результат величезних зусиль
особистості на шляху розвитку і самовдосконалення? Однозначної відповіді
на це питання не існує і навряд чи хто-небудь колись зможе на нього
вичерпно відповісти.

Як об’єкт досліджень, творчість становить інтерес для таких наук як –
філософія, психологія, соціологія й ін.

Творчість є похідною реалізації індивідом унікальних потенцій у
визначеній області. Також, великий інтерес викликають погляди й
індивідуальні точки зору на процес творчості відомих особистостей.
Знайомство з ними є корисним і обов’язковим.

Природне бажання і потреба людини внести свій внесок у благо
суспільства, а також потреба в самореалізації, надає особистості
можливість прожити прекрасну і повну гармонію життя, можливість жити в
століттях у своїх утворах і спадщині, яка залишиться нащадкам.

1. Схильність до творчості

Розглядаючи процес художньої творчості, естетика не може обійти своєю
увагою психологічні його аспекти. Засновник «аналітичної психології»
швейцарський психолог К. Юнг відзначав, що психологія у своїй якості
науки про щиросердечні процеси може бути поставлена в зв’язок з
естетикою.

У свій час про загадковість процесу творчості говорив Кант: «…Ньютон
усі свої кроки, які він повинен був зробити від перших початків
геометрії до своїх великих і глибоких відкриттів, міг представити зовсім
наочними не тільки собі самому, але і кожному іншому і подати їх для
спадкоємства; але ніякий Гомер чи Віланд не може показати, як
з’являються і з’єднуються в його голові повні фантазії і разом з тим
багаті думками ідеї, тому що сам не знає цього і, отже, не може навчити
цьому нікого іншого».

А. С. Пушкін писав: «Усякий талант нез’ясований. Яким чином скульптор у
шматку мармуру бачить прихованого Юпітера і виводить його на світ,
різцем і молотом роздрібнюючи його оболонку? Чому думка з голови поета
виходить уже збройна чотирма римами, розміряна стрункими одноманітними
стопами? – Так ніхто, крім самого імпровізатора, не може зрозуміти цю
швидкість вражень, цей тісний зв’язок між власним натхненням і далекої
зовнішньою волею…»

Деякі теоретики думають, що художня геніальність є форма розумової
патології. Так, Ч. Ламброзо писав: «Якою б жорстокою і болісною не
виглядала теорія, яка ототожнює геніальність з неврозом, вона не
позбавлена серйозних основ…» Цю ж думку висловлює й А. Шопенгауер: «Як
відомо, геніальність рідко зустрічається в союзі з переважною
розумністю; навпроти, геніальні індивідууми часто піддані сильним
афектам і нерозумним пристрастям». Однак, по справедливому судженню Н.
В. Гоголя «мистецтво є втілення в душу стрункості і порядку, а не хаосу
і розладу».

Існує ієрархія ціннісних рангів, що характеризує ступінь схильності
людини до художньої творчості: здатність – обдарованість – талановитість
– геніальність.

На думку І. В. Ґете, геніальність художника визначається силою
сприйняття світу і впливом на людство. Американський психолог Д. Гілфорд
відзначає прояв у процесі творчості шести здібностей художника:
швидкості мислення, аналогій і протиставлень, експресивності, уміння
переключатися з одного класу об’єктів на іншій, адаптаційній чи
гнучкості оригінальності, уміння додавати художній формі необхідні
обриси.

Художня обдарованість припускає гостроту уваги до життя, уміння вибирати
об’єкти уваги, закріплювати в пам’яті ці враження, витягати їх з пам’яті
і включати в багату систему асоціацій і зв’язків, диктуємих творчою
уявою.

Діяльністю в тому чи іншому виді мистецтва, у той чи інший період життя
займаються багато хто з великим чи меншим успіхом. Людина художньо
обдарований створює добутку, що володіють стійкою значимістю для даного
суспільства на значний період його розвитку. Талант породжує художні
цінності, що мають неминуче національне, а часом і загальнолюдське
значення. Геніальний же майстер створює вищі загальнолюдські цінності,
що мають значимість на усіх часи.

2. Психологічні механізми художньої творчості

Художня творчість починається із загостреної уваги до явищ світу і
припускає «рідкі враження», уміння їх втримати в пам’яті й осмислити.

Важливим психологічним фактором художньої творчості є пам’ять. У
художника вона не дзеркальна, виборча і носить творчий характер.

Творчий процес немислимий без уяви, що дозволяє творчо відтворювати
ланцюг представлень і вражень, що зберігаються в пам’яті.

Уява має багато різновидів: фантасмагоричне – у Е. Гофмана,
філолофсько-ліричне – у Ф. И. Тютчева, романтично-возвишене – у М.
Врубеля, хворобливо-гіпертрофоване – у С. Далі, повне таємничості – у
І.Бергмана, реально-суворе – у Ф. Фелліні та т.д.

У художній творчості беруть участь свідомість і підсвідомість, розум і
інтуїція. При цьому підсвідомі процеси грають тут особливу роль.

Американський психолог Ф. Беррон обстежував за допомогою тестів групу з
п’ятдесятьох шести письменників – своїх співвітчизників і прийшов до
висновку, що в письменників емоційність і інтуїція високо розвиті і
переважають над безстрасністю. З 56 випробуваних 50 виявилися
«інтуїтивними особистостями» (89%), тоді як у контрольній групі, де були
представлені люди, професійно далекі від художньої творчості,
особистостей, що володіють розвитий інтуїцією, виявилося в три з зайвим
разу менше (25%). Висока роль підсвідомого в художній творчості
приводила вже давньогрецьких філософів (особливо Платона) до трактування
цього феномена як екстатичного, боговдохновенного, вакхічного стану.

Ідеалістичні концепції в естетиці абсолютизував роль несвідомого у
творчому процесі. Так, Ф. Шеллінг писав: «…художник мимоволі і навіть
усупереч своєму внутрішньому бажанню утягує в процес творчості…
Подібно тому як приречена людина робить не те, що він чи хоче що має
намір зробити, але виконує тут несповідиме запропоноване долею, у владі
якої він знаходиться, таким же представляється і положення художника…
на нього діє сила, що проводить грань між ним і іншими людьми,
спонукуючи його до зображення і висловлення речей, не відкритих до кінця
його погляду й володіючих несповідимій глибині».

Підсвідоме у творчому процесі залучило до себе увагу і З. Фрейда і його
психоаналітичної школи. Художник як творча особистість був перетворений
психоаналітиками в об’єкт самоспостереження і спостереження критики.
Психоаналіз абсолютизує роль несвідомого у творчому процесі, висуваючи
на відміну від інших ідеалістичних концепцій на передній план несвідомий
сексуальний початок. Художник, на думку фрейдистів, особистість, що
сублімує свою сексуальну енергію в область творчості, що перетворюється
в тип неврозу. Фрейд думав, що в акті творчості відбувається витиснення
зі свідомості художника соціально непримиренних початків і усунення тим
самим реальних життєвих конфліктів.

По Фрейдові, незадоволені бажання – спонукальні стимули фантазії.

На значення інтуїції у творчості звертають увагу самі художники.

Таким чином, у творчому процесі взаємодіють несвідома і свідоме,
інтуїція і розум, природний дарунок і придбана навичка. В. Шиллер писав:
«Несвідоме в з’єднанні з розумом і робить поета-художника».

І хоча частка творчого процесу, що приходиться на розум, можливо,
кількісно не переважає, якісно вона визначає багато істотних сторін
творчості. Свідомий початок контролює його головну мету, надзадачу й
основні контури художньої концепції твору, висвічує «світлу пляму» у
мисленні художника, і весь його життєвий і художній досвід організується
навколо цієї світлової плями. Свідомий початок забезпечує
самоспостереження і самоконтроль художника, допомагає йому самокритично
проаналізувати й оцінити свій добуток і зробити висновки, що сприяють
подальшому творчому росту.

Особливо важлива роль свідомого початку при створенні великомасштабних
добутків. Якщо мініатюру можна виконати і з натхнення, то великий
добуток має потребу в глибокому, серйозному обмірковуванні. Доречно
згадати в цьому зв’язку, що Л. Н. Толстой писав із приводу «Війни і
світу»: «Ви не можете собі представити, як мені важка ця попередня
робота глибокої оранки того полючи, на якому я примушений сіяти.
Обміркувати і передумати усе, що може случитися з усіма майбутніми
людьми майбутнього твору, дуже великого, і обміркувати мільйони можливих
сполучень для того, щоб вибрати з них 1/1 000 000 – жахливо важко».

Особливо плідний творчий процес, коли художник знаходиться в стані
натхнення. Це – специфічний творчо-психологічний стан ясності думки,
інтенсивності її роботи, багатства і швидкості асоціацій, глибокого
проникнення в суть життєвих проблем, могутнього «викиду» накопиченого в
підсвідомості життєвого і художнього досвіду і безпосереднього включення
його у творчість. Натхнення народжує незвичайну творчу енергію, вона
майже синонім творчості. Не випадково образом поезії і натхнення з
найдавніших часів є крилатий кінь – Пегас. У стані натхнення
досягається оптимальне сполучення інтуїтивного і свідомого почав у
творчому процесі.

3. Принципи інтерпретації творчості (філософський, соціологічний,
культурологічний аспект)

Творчість є атрибутом людської діяльності, її «необхідна, істотна,
невід’ємна властивість». Воно визначило виникнення людини і людського
суспільства, лежить в основі подальшого прогресу матеріального і
духовного виробництва. Творчість є вищою формою активності і самостійної
діяльності людини і суспільства. Воно містить елемент нового, припускає
оригінальну і продуктивну діяльність, здатність до рішення проблемних
ситуацій, продуктивна уява в сполученні з критичним відношенням до
досягнутого результату. Рамки творчості охоплюють дії від нестандартного
рішення простої задачі до повної реалізації унікальних потенцій індивіда
у визначеній області.

Творчість – це історично еволюційна форма активності людей, що
виражається в різних видах діяльності і ведуча до розвитку особистості.
Через творчість реалізуються історичний розвиток і зв’язок поколінь.
Воно безупинно розсовує можливостей людини, створюючи умови для скорення
нових вершин.

Попередньою умовою творчої діяльності виступає процес пізнання,
нагромадження знання про предмет, що має бути змінити.

Творча діяльність – це самодіяльність, що охоплює зміну дійсності і
самореалізацію особистості в процесі створення матеріальних і духовних
цінностей, нових більш прогресивних форм керування, виховання і т.д. і
межі людських можливостей, що розсовує.

В основі творчості лежить принцип діяльності, а конкретніше трудової
діяльності. Процес практичного перетворення людиною навколишнього світу
в принципі обумовлює і формування самої людини.

Творчість є атрибутом діяльності лише людського роду. Родовою сутністю
людини, його найважливішою атрибутивною властивістю, є предметна
діяльність, суть якої – творчість. Однак цей атрибут не характерний
людині з народження. У даний період він присутній тільки у виді
можливості. Творчість не дарунок природи, а придбане через трудову
діяльність властивість. Саме перетворююча діяльність, включення в неї є
необхідною умовою розвитку здатності до творчості. Перетворююча
діяльність людини, виховує в ньому, суб’єкта творчості, прищеплює йому
відповідні знання, навички, виховує волю, робить його всебічно розвитим,
дозволяє створювати якісно нові рівні матеріальної і духовної культури,
тобто діяти.

Таким чином, принцип діяльності, єдність праці і творчості розкривають
соціологічний аспект аналізу основ творчості.

Культурологічний аспект виходить із принципу наступності, єдності
традиції і новаторства.

Творча діяльність є головний компонент культури, її сутність. Культура і
творчість тісна взаємозалежні, більш того взаємообумовлені. Немислимо
говорити про культуру без творчості, оскільки воно – подальший розвиток
культури (духовної і матеріальний). Творчість можлива лише на основі
наступності в розвитку культури. Суб’єкт творчості може реалізувати свою
задачу, лише взаємодіючи з духовним досвідом людства, з історичним
досвідом цивілізації. Творчість як необхідну умову містить у собі
вживання його суб’єкта в культуру, актуалізацію деяких результатів
минулої діяльності людей.

Виникаюче у творчому процесі взаємодія між різними якісними рівнями
культури висуває питання про взаємозв’язок традиції і новаторства, тому
що не можна зрозуміти природу і сутність новаторства в науці, мистецтві,
техніку, правильно пояснити характер інновацій у культурі, мові, у
різних формах соціальної діяльності поза зв’язком з діалектикою розвитку
традиції. Отже, традиція є однієї з внутрішніх детермінацій творчості.
Вона складає основу, споконвічну базу творчого акта, прищеплює суб’єкту
творчості визначену психологічну установку, що сприяє реалізації тих чи
інших потреб суспільства.

4. Самореалізація особистості.

Потреба особистості в самореалізації

Відомо, що найбільш повне розкриття здібностей людини можливо лише в
суспільно значимій діяльності. Причому важливо, щоб здійснення цієї
діяльності детермінувалось не тільки ззовні (суспільством), але і
внутрішньою потребою самої особистості. Діяльність особистості в цьому
випадку стає самодіяльністю, а реалізація її здібностей у даній
діяльності здобуває характер самореалізації.

З. Фрейд був одним з перших, хто спробував побачити в домінантних
інстинктах людини потреба в самореалізації. Самореалізація, по З.
Фрейдові, локалізується в несвідомому шарі людської психіки і
виявляється в «прагненні до задоволення», властивій людині з народження.
Цієї інстинктивної потреби в самореалізації протистоять нав’язані
суспільством імперативні вимоги культури (норми, традиції, правила і
т.д.), основна функція яких складається в цензурі за несвідомим, у
придушенні інстинктоподібних потреб.

Чимало сторінок присвячує характеристиці потреби в самореалізації Е.
Фромм. Він зв’язує її з потребами людини в ідентизації і цілісності.
Людина, відзначає Фрейд, відрізняється від тварини тим, що він прагне
вийти за межі безпосередніх утилітарних запитів, хоче знати не тільки
те, що необхідно йому для виживання, але і прагне пізнати сенс життя і
сутність свого «Я». Ця самореалізація досягається індивідом за допомогою
вироблюваної їм системи орієнтацій у спілкуванні з іншими людьми.
Ідентизація і є те «відчуття», що дозволяє індивіду з повною підставою
сказати про себе як про «Я», і соціальне середовище активно впливає на
цю потребу. Потреба в самореалізації, по Фромму, є екзистенціальна
потреба – психічний стан, вічне і незмінне у своїй основі. Соціальні
умови здатні змінити лише способи її задоволення: вона може знайти вихід
у творчості й у руйнуванні, у любові й у злочині і т.д.

Для мислителів матеріалістів, не підлягає сумніву, що прагнення людини
до самореалізації має не інстинктивне, а іншої природи походження і,
зобов’язано своїм існуванням «другій людській природі», що містить у
собі: а) трудовий спосіб існування; б) наявність свідомості; в)
специфічний людський вид взаємин між людьми – спілкування за допомогою
другої сигнальної системи. Завдяки цьому людина стала «суспільною
твариною». Але соціальне становлення людини супроводжувалося формуванням
і такий фундаментальний, сугубо людської потреби, якийсь з’явилося
прагнення до відокремлення. Саме прагнення до відокремлення, що стало
можливим на визначеній історичній ступіні розвитку суспільства,
з’явилося передумовою розвитку людської індивідуальності, а отже і
потреби в самореалізації. Таким чином, звідси випливає, що потреба,
прагнення до самореалізації – родова потреба людини.

Особливість потреби в самореалізації полягає в тому, що задовольняючи її
в одиничних актах діяльності (наприклад, написання роману, створення
художнього твору) особистість ніколи не може задовольнити її цілком.

Задовольняючи базову потребу в самореалізації в різних видах діяльності,
особистість переслідує свої життєві мети, знаходить своє місце в системі
суспільних зв’язків і відносин. Було б грубою утопією конструювати єдину
модель самореалізації «узагалі». Самореалізації «узагалі» не існує.
Конкретні форми, способи, види самореалізації в різних людей різні. У
полівалентності потреби в самореалізації виявляється й одержує розвиток
багата людська індивідуальність.

Ось чому, говорячи про всебічну і гармонічно розвитій особистості,
потрібно підкреслювати не тільки багатство і усесторонність її
здібностей, але і (що не менш важливо) багатство і різноманіття потреб,
у задоволенні яких здійснюється всебічна самореалізація людини.

Висновки

Плоди цивілізації і культури, якими ми щодня користаємося в
повсякденному житті ми сприймаємо як щось цілком природне, як результат
розвитку виробничих і суспільних відносин. Але за таким безликим
представленням прихована безліч дослідників і великих майстрів мир, що
освоюють, у процесі своєї людської діяльності. Саме творча діяльність
наших попередників і сучасників лежить в основі прогресу матеріального і
духовного виробництва.

Творчість є атрибутом людської діяльності – це історично еволюційна
форма активності людей, що виражається в різних видах діяльності і
ведуча до розвитку особистості. Головний критерій духовного розвитку
людини – це оволодіння повним і повноцінним процесом творчості.

Творчість є похідної реалізації індивідом унікальних потенцій у
визначеній області. Тому між процесом творчості і реалізацією здібностей
людини в суспільно значимій діяльності, що здобуває характер
самореалізації існує прямий зв’язок.

Таким чином, творча діяльність – це самодіяльність, що охоплює зміну
дійсності і самореалізацію особистості в процесі створення матеріальних
і духовних цінностей, що сприяє розширенню меж людських можливостей.

Також варто помітити, що не так важливо, у чому саме виявляється творчий
підхід, в умінні «грати» на ткацькому верстаті, як на музичному
інструменті, чи ж в оперному співі, у здатності вирішувати винахідницькі
чи організаційні задачі. Жодному виду людської діяльності не далекий
творчий підхід.

Не обов’язково щоб усі члени суспільства писали чи вірші пекли пісні,
були вільними чи художниками відігравали роль у театрі. Той вид
діяльності, у якому найкраще, вільніше всього виявляється творчий
підхід, і той обсяг, у якому людина може його виявити, залежить від
складу особистості, від звичок, від особливостей життєвого шляху.
Об’єднання всіх сутнісних сил людини, прояв усіх його особистісних
особливостей у справі сприяють розвитку індивідуальності, підкреслюють,
поряд із загальними для багатьох ознаками, його унікальні і неповторні
риси.

Якщо людина освоїла творчість повною мірою – і по процесі його плину і
за результатами – значить він вийшов на рівень духовного розвитку. Йому
доступне переживання моментів єднання усіх внутрішніх сил. Якщо людина
вийшла на рівень духовного розвитку, якою б вона діяльність не
займалася, залишається одне – побажати їй щасливого шляху. І
придивлятися до неї хоча б іноді. Адже, безсумнівно, чому-небудь гарному
вона таки навчить.

Список використаної літератури

Борев Ю. Б. Естетика. – М., 1988.

Кривчун А. А. Естетика: Підручник для студентів вузів. – М., 1998.

Цалок В. А. Творчість: Філософський аспект проблеми. – Кишинів, 1989.

Пономарьов Я. А. Психологія творчості. – М.: Наука, 1990.

Галин А. Л. Особистість і творчість. – Новосибірськ, 1989.

Михайлов Н.Н. Про потребу особистості в самореалізації. Наукова доповідь
вищої школи. // Філософські науки, 1982. – № 4. – С. 24-32.

PAGE 14

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter