РЕФЕРАТ
на тему:
Комунікативні навички в соціальній роботі. Індивідуальний підхід до
клієнта
ПЛАН
1. Місце співпереживання (емпатії) при комунікаціях в соціальній роботі
2. Механізми взаєморозуміння та їх формування при індивідуальних
підходах до клієнтів у соціальній роботі
Література
1. Місце співпереживання (емпатії) при комунікаціях
в соціальній роботі
Комунікативна функція забезпечує обмін інформацією індивідуально чи
через засоби масової інформації (ЗМІ) без обмежень у часі та просторі і
є необхідною умовою наступності розвитку генерацій, світового прогресу.
Обмін інформацією передбачає і певний вплив на людей, їх поведінку,
характер діяльності, суспільну свідомість, тобто реалізовується функція
впливу або інтерактивна функція. Проблема ефективності впливу ЗМІ на
аудиторію, індивіда є однією з провідних у сучасній теорії масової
комунікації. Під цим поняттям найчастіше розуміють зміну поведінки,
уявлень, думок читача, слухача чи телеглядача, які викликані дією ЗМІ. У
відкритих суспільствах ЗМІ впливають насамперед об’єктивністю подання
новин та ініціюванням дискусій. В Україні, за словами Олександра
Майбороди (газета “День”), “надто багато газет і журналів стали рупорами
суб’єктивних поглядів своїх спонсорів та упередженими учасниками
дискусій”. Згідно з опитуванням, яке провів Київський центр політичних
досліджень і конфліктології, понад 67 відсотків журналістів у регіонах
вважають, що мають реальні, хоча й обмежені, можливості впливу на
місцеву політику. А тих, хто вірить у можливість свого впливу на
громадську думку, — 92 відсотки. Таким чином, особистість самого
журналіста і його роль у ЗМІ є надто вагомими у здійсненні наступної
функції спілкування — перцептивної (функції сприйняття), тобто,
аналізуючи подану інформацію в пресі чи теле/радіопередачі, людина
сприймає почуте через образ самого журналіста, його
інтелектуально-психологічні якості, внутрішній світ, ставлення його до
подій. У свою чергу, перцептивна функція в сучасній
психокомунікативістиці передбачає також здатність журналіста сприймати
світ очима інших, розуміти його так, як вони, аналізувати факти з їх
позицій, висловлювати свої оцінки і надавати можливість продискутувати
подану ним інформацію. Отже, мова йде про одну з найголовніших граней
журналістської творчості — феномену емпатії — здатності розуміти думки,
почуття і потреби людей, чутливо заглиблюватись у суть події, явища
тощо, глибоко відчувати стан іншої особи чи групи людей, сприймати і
розуміти їх вчинки.
Слово “емпатія” походить від грецького “patho”, що означає глибоке,
сильне, чутливе почуття (відчуття), близьке до страждання. Префікс “еm”
означає спрямований (скерований) усередину. Емпатію вивчали такі
авторитетні дослідники, як К.Роджерс, К.Рудестам, Є.Мелибруда,
Г.Андреєва, Г.Перепечина та ін. Вони одностайні в тому, що емпатія
проявляється насамперед у спілкуванні. Єдиного визначення даного поняття
в наукових розвідках немає. Г.Перепечина підкреслює, що найчастіше
повторюються чотири дефініції емпатії: 1) розуміння почуттів, потреб
інших; 2) глибоко чутливе сприйняття події, природи, мистецтва; 3)
аффективний зв’язок з іншими; відчуття стану іншої особи чи групи; 4)
властивість (риса) психотерапевта.
Вивченням емпатичних здібностей до недавнього часу переважно займались
дослідники соціальної психології та психотерапії. В останні роки феномен
емпатії розглядають як важливий чинник професіоналізму журналіста.
Розрізняють емпатію когнітивну та емоційну. У журналістській діяльності
віддають перевагу когнітивній (інтелектуальній), оскільки емоційна
емпатія обов”язково передбачає співпережиття та співчуття, що, на думку
деяких дослідників, зумовлює суб’єктивний підхід до висвітлення теми.
Важко погодитись з цією тезою, оскільки журналіст завжди апелює не
тільки до розуму конкретної людини, але й має на меті вплинути на її
почутття, інформуючи, наприклад, про війну у Чеченії, екологічні
проблеми, людські трагедії тощо. Інформація без будь-якого аналізу уже
своїм змістом викликає певні емоції, формуючи водночас певне ставлення
до повідомлюваного.
Дослідження в області емпатії умовно поділяють на діагностичні
(вимірюють рівень емпатичних здібностей) і психотехнічні (розробляють
методики розвитку емпатичних здібностей). Практичне застосування цих
результатів на факультетах журналістики сприятиме самовдосконаленню та
самовихованню майбутніх фахівців. На факультеті журналістики Львівського
національного університету імені Івана Франка методики тестів, які
дозволяють простежити динаміку психологічних феноменів особистості,
рівень емпатичних здібностей та їх розвиток, активно використовуються в
навчальному процесі.
2. Механізми взаєморозуміння та їх формування при індивідуальних
підходах до клієнтів у соціальній роботі
Соціально-економічні перетворення в Україні зумовлюють значні зміни у
системі професійної освіти. “Наше сьогодення вимагає від національної
вищої школи взагалі і від кожного навчального закладу, спираючись на
кращі традиції і досягнення професійної освіти та психолого-педагогічної
науки, кардинально переглянути сам підхід до організації
навчально-виховного процесу, до змісту фахової підготовки і виховання
студентської молоді, до розробки і впровадження перспективних технологій
навчання”. У зв’язку з вирішенням завдань реалізації ідеї створення
національної системи соціальної служби актуальною є підготовка
висококваліфікованих фахівців у галузі практичної психології.
Особливості суспільного життя ставлять жорсткі вимоги до особистісних та
професійних якостей соціального працівника-практика. Проблема
освітньо-кваліфікаційної характеристики сучасного соціального
працівника, побудова моделі його особистості активно досліджується
науковцями.
Наявна система підготовки практикуючого соціального працівника
зорієнтована головним чином на оволодіння ним певною системою
теоретичних знань, спеціальних умінь і технік. Однак успіх професійної
діяльності соціального працівника залежить у великій мірі від його
особистісних характеристик: системи цінностей, психологічної культури,
самосвідомості, соціально-перцептивного інтелекту тощо. Тому поряд із
світоглядною та професійною підготовкою майбутніх фахівців особливого
значення набуває особистісна підготовка соціального працівника-практика,
метою якої є формування професійно значущих якостей особистості, її
гуманістичної спрямованості, психологічної культури, здатності до
професійної ідентифікації.
Розробка особистісного підходу-дуже складна теоретична і практична
проблема. Гуманістичний підхід дає можливість сприймати людину як
”відкриту можливість” самоактуалізації. В рамках гуманістичного напрямку
людина розглядається як неповторна унікальна цілісність, якій
притаманний певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки
тим цінностям, якими вона керується. Гуманістичний підхід у розумінні
сутності особистості пов’язаний з іменами К.Гольдштейна, А.Маслоу,
Дж.Олпорта, К.Роджерса, Р.Мея, Е.Фрома, К.Хорні, В.Франкла та ін.
Сучасні вимоги до формування особистісного підходу представлені у
дослідженнях таких відомих психологів, як К.О.Абульханова-Славська,
В.В.Давидов, В.О.Моляко, Л.М.Проколієнко, І.С.Якиманська, О.Г.Асмолов,
В.В.Столін, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко та ін. Питання необхідності
особистісного підходу у психології та педагогіці неодноразово
порушувались у працях В.О.Сухомлинського, І.С.Кона, А.В.Петровського,
Б.О.Федоришина, І.Д.Беха та ін.
Особистісний підхід все настійливіше утверджується як ключовий
психолого-педагогічний принцип організації навчально-виховного процесу.
Однак рівень його науково-методичного обгрунтування не задовольняє
педагогів і психологів. Особистісний підхід є своєрідним методологічним
інструментарієм, основу якого становлять сукупність вихідних
концептуальних уявлень, цільових установок, методика психодіагностичних
та психолого-технологічних засобів, які забезпечують більш глибоке,
цілісне розуміння пізнання особистості, її розвиток. Особистісно
орієнтована освіта реалізується через діяльність, метою якої є
саморозвиток суб’єктів навчального процесу, розкриття їх внутрішнього
творчого потенціалу. Зміна змісту освіти на сьогоднішньому етапі
розвитку вищої школи веде до зміни її технологій, надає їй особистісної
спрямованості.
Серед різноманітних особистісно орієнтованих технологій ефективним щодо
вирішення проблем фахової підготовки психологів-практиків є використання
групової психокорекції у вигляді методу активного
соціально-психологічного навчання(АСПН), розробленого проф. Т.С.Яценко.
АСПН легко вписується у реальний навчально-виховний процес у вузі, є
гуманістичним за своєю суттю, результативним з точки зору оптимізації
особистісних та професійно значущих якостей майбутніх фахівців у галузі
практичної психології. Психокорекційний процес у групі АСПН забезпечує
з’ясування глибинних психологічних передумов труднощів спілкування,
сприяє розвитку рефлексивного потенціалу суб’єкта.
Професіоналізм соціального працівника-практика у великій мірі залежить
від рівня його соціально-перцептивної компетентності. Для фахівця у
галузі практичноі психології здатність об’єктивного сприймання плинного
соціально-перцептивного матеріалу,як зазначає Т.С.Яценко, є однією з
найважливіших. “Такою є перша й доконечно потрібна умова, аби психолог
став практиком.І це зрозуміло,бо він працює з тим, що бачить, чує,
сприймає, відчуває”. Однак наявність деструкцій у суб’єкта призводить до
викривлень реальності, до спотвореного сприйняття об’єктивної дійсності.
З іншого боку, психолог повинен звертати увагу й об’єктивно
інтерпретувати факти розбіжності декларованих устремлінь і реальної
поведінки.
Вирішити проблему підвищення точності міжособистісного сприймання
традиційними методами підготовки фахівців неможливо.У зв’язку з цим
особливого значення у системі підготовки майбутніх психологів-практиків
набуває особистісна психокорекція,яка забезпечує глибинно-особистісне
самопізнання, слугує поліпшенню взаємодії у процесі спілкування.
Практикуючий психолог має безоцінно сприймати клієнта, орієнтуватися не
на власні моральні уявлення,стереотипи світосприймання й поведінки, а на
систему цінностей клієнта. Феномен “приєднання” до позиції клієнта
створює атмосферу довіри, забезпечує продуктивність надання
кваліфікованої психологічної допомоги.
Культура спілкування соціального працівника передбачає вміння
використовувати різноманітні засоби й методи впливу на клієнта,адекватно
сприймати й розуміти його, налагоджувати ефективну взаємодію,
орієнтуватися на партнера як рівноправного суб’єкта спілкування.
Справжня культура спілкування – це й знання про наявні стереотипи
взаємодії. Спілкування передбачає взаєморозуміння між його учасниками,
яке базується на взаємосприйманні, зіставленні, інтерпретації
особистісних характеристик поведінки. Все це становить зміст
перцептивної сторони спілкування. Термін “соціальна перцепція” був
запропонований Дж.Брунером. У загальному вигляді він означає формування
у свідомості людини образу іншого. Дослідження соціальної перцепції
зосереджені на вивченнні двох блоків проблем: аналізові особливостей
суб’єкта й об’єкта міжособистісного сприймання й аналізові його
механізмів. Соціальна перцепція є передусім пізнавальним процесом.
Невід’ємною частиною будь-якого соціально-перцептивного процесу є
емоційно-мотиваційний та поведінковий аспекти життєдіяльності
особистості.Зміст поняття ”соціальна перцепція” включає сприймання не
тільки фізичних властивостей об’єкта, а також його внутрішніх
характеристик: намірів, думок, здібностей, емоцій, установок, цінностей
тощо. Передбачає інтерпретацію та оцінку на цій підставі вчинків іншої
людини, розуміння її як особистості. Виходячи з цього, виокремлюють дві
стадії міжособистісного розуміння-стадії конкретно- чуттєвого та
абстрактно-логічного відображення. Сутність інтерпретації, яка
відбувається на стадії абстрактно-логічного відображення, полягає в
поєднанні сприйнятих елементів-ознак зовнішності із семантичним змістом
досвіду та знань суб’єкта.
Процес інтерпретації має переважно оцінний характер. Акт оцінки входить
у структуру пізнавальних процесів, результатом яких є образ-уявлення про
іншу людину. Образ-уявлення усвідомлюється як певне враження,
вербалізується в поняття, на основі яких виникає судження як
психологічна інтерпретація.В оцінці відображене ставлення суб’єкта до
іншої людини. Б.Ф.Ломов зазначає, що термін “ставлення” передбачає не
скільки об’єктивний зв’язок особистості з її оточенням, а в першу
чергу, її суб’єктивну позицію в цьому оточенні. Такий інтегральний
характер ставлень особистості розроблений в працях В.Н.Мясищева,
Д.Н.Узнадзе, О.М.Леонтьєва та інших вчених.
Особистість відображає реальність характерним для неї чином. В
суб’єктивному ставленні представлена соціальна позиція конкретної
людини, її потреби, установки, погляди та ін. Природньо в ставлення
особистості ”вплітаються” емоції. Саме вони є невід’ємною частиною всієї
сфери ставлень людини, надають її структурі індивідуальної своєрідності.
Характерним для ставлень є відносна стійкість, що дозволяє говорити про
їх особливості: активність, об’єм, співвідношення компонентів
(свідомого, несвідомого, раціонального та ірраціонального) та ін. Саме
об’єктивністю пояснюється розбіжність в оцінках, судженнях різних людей
стосовно одних і тих же феноменів. Як слушно зазначає О.О.Бодальов, від
того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку,
оцінюють можливості один одного, багато в чому залежить характер і
результати їхньої взаємодії. Це свідчить про те, що соціальна перцепція
виконує функцію регулятора спілкування. Вибір людиною тієї чи іншої
лінії поведінки в кожній конкретній ситуації передбачає сприймання та
оцінку головних її елементів: партнера, самого себе і ситуації контексту
загалом. Таке діагностування наявної ситуації через оцінку стану її
головних елементів утворює найсуттєвіший результат соціальної перцепції.
Однією з ознак міжособистісного розуміння є його адекватність, яка
передбачає точність і об’єктивність відображення психічного образу іншої
людини. Адекватність сприймання у професійній діяльності соціального
працівника є основою психодіагностики й успіху психокорекції. Розуміння
часто ускладнюється дефіцитом інформації, який обумовлює каузальну
атрибуцію. Цей феномен є своєрідним засобом інтерпретації та оцінки
суб’єктом інших на основі буденного, житєйського досвіду. Каузальна
атрибуція передбачає заповнення інформаційних прогалин шляхом
характеристик, причин поведінки на основі минулого досвіду.
До зниження точності міжособистісного сприймання та розуміння іншого
призводить явище стереотипізації. Воно обумовлює спрощення процесу
пізнання іншої людини або упередження у її сприйманні. Стереотипізація
пов’язана з приписуванням психологічних рис, так званих “оцінних
стреотипів” суб’єкту, на основі його приналежності до певної соціальної
спільноти, визначення його соціального статусу, ролі та ін. На чуттєвому
й логічному рівнях виникає установка на подальшу фіксацію в людині
певних властивостей. Цікаві експериментальні дослідження про регулюючий
вплив установки на процес відображення і взаємодії представлені в
роботах О.О.Бодальова. В процесі міжособистісного сприймання на грунті
стереотипізації виникають ефекти ореолу, первинності, новизни. Вони
призводять до схематизму, спрощеності людського сприймання.
Проведені дослідження дають підставу твердити, що точність
міжособистісного сприймання залежить від набутого соціального досвіду,
індивідуальних властивостей особистості, рівня нейротизму, егоцентризму,
віку, статі тощо.
Проблема адекватності міжособистісного розуміння, точності сприймання
виникла передусім як практична проблема. Її розробка та актуальність
пов’язані з необхідністю підвищення соціально-психологічної
компетентності працівників у сфері “людина-людина”. Особливого значення
набуває ця проблема при підготовці майбутніх психологів
практиків.Соціально-перцептивна підструктура особистості соціального
працівника-практика має свої особливості. Специфіка вимагає від
спеціаліста глибокого психологічного розуміння життєвої ситуації
клієнта, механізмів міжособистісної взаємодії, осособливостей власного
образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії.
Точність міжособистісного спиймання забезпечується дією певних
психологічних феноменів. Передусім мова йде про ідентифікацію. Це
поняття виражає той факт , що одним із найпростіших способів
розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. У реальних
ситуаціях взаємодії люди користуються цим прийомом, коли
припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується
на підставі спроби поставити себе на його місце. Ідентифікація
виступає одним із механізмів пізнання та розуміння іншого.
Філософський зміст цього поняття походить від латинського –
тотожність, однаковість, рівнозначність, подібність процесів, явищ або
понять . Феномен “ідентифікація” був описаний З.Фрейдом і з
інтересом вивчався багатьма вченими. У сучасній психології
трактується по-різному. Згідно з визначенням Б.Паригіна, ідентифікація
означає взаємне уподібнення індивидів один до одного. На думку
А.Бандури, це процес – модель копіювання суб’єктом почуттів,
думок, дій іншого. Д.Гервітц вважає, що ідентифікація – це набуття
або засвоєння цінностей, ідеалів, ролей, моральних якостей іншої
людини, особливо батьків. З точки зору Р.Адамека і Б.Дейгера, коли
один суб’єкт ідентифікується з іншим (моделлю), він розглядає
модель як значущого іншого, відчуває до моделі почуття симпатії,
засвоює її норми і цінності, позитивно сприймає прямий контроль
моделі над собою. М.Герберт розглядає ідентифікацію як процес, за
допомогою якого один суб’єкт уподібнюється до іншого, переймаючи
цінності, погляди, установки і життєвий досвід моделі, а також
специфічні форми її поведінки. Ідентифікація буквально означає
ототожнення себе з іншим, уподібнення йому, інколи цей феномен
визначають як уміння “стати на місце” іншої людини, “прийняти”
її точку зору. Однак в дійсності, як зазначає Г.М.Андрєєва,
механізм ідентифікації не такий простий, як може здатися. Слід
розрізняти два значення терміна “розуміння”. В окремих випадках
зрозуміти іншу людину – дійсно означає співчутливо до неї
поставитися (це визначається терміном “емпатія”) і прийняти її
повністю такою, яка вона є. В даному випадку доцільно говорити
про ідентифікацію: ситуація іншого при цьому не скільки
“продумується” скільки “відчувається”. І хоча такий спосіб
сприймання іншого існує, навряд чи його можна вважати
універсальним. “Зрозуміти іншу людину” не завжди означає повністю
прийняти її позицію і навіть перейти на неї. В багатьох
реальних життєвих ситуаціях “розуміння” іншого передбачає не лише
афективний, а в більшій мірі когнітивний процес.
Більшість визначень поняття “ідентифікація” свідчить про те, що
під ним розуміється самоототожнення особистості з певним зразком,
людиною, групою, формування власної ідентичності, індивідуальності, а
також фундаментальний механізм не тільки когнітивної, а й
афектної та регуляторної сфер психіки, особистості загалом.
Дослідники ідентифікації підкреслюють домінування в ній функції
оцінювання. Формування еталонів та стереотипів поведінки забезпечує
взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та взаємне пізнання.
Особливість оцінної функції полягає у тому, що вона виконується
після дії, що надає їй пасивно-змістового характеру. За межі
оцінювання виходить механізм інтерпретації як розумове завдання.
Інтерпретація трактується як оцінна процедура свідомості, пізнання
і мислення, тобто розкриття суті, значення процесів і явищ.
Перехід від оцінювання до адекватної інтерпретації підвищує
взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню.
Література:
Панок В.Г. Концептуальні підходи до формування особистості практикуючого
соціального працівника. / Практична психологія та соціальна робота. –
1998.- №4-5 – с. 5-7 , с.4-6
Максименко С.Д., Ільїна Т.Б.. До проблеми розробки
освітньо-кваліфікаційної характеристики сучасного соціального
працівника. / Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 1. –
с.2-6
Пов’якель Н. І. Професійна рефлексія соціального
працівника-практика. // Практична психологія та соціальна робота. –
1998. – № 6-7. – с. 3 – 6
Основи практичної психології. / Панок В., Титаренко Т., Чепелєва Н. та
ін.: Підручник . – К.: Либідь, 1999. – 536с.
Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія : Підручник. – К.,1995.
– С.94-106
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
