Реферат на тему:
Соціалізація особистості. Ефекти соціалізації
План
Вступ
1. Поняття про соціалізацію особистості, механізми соціалізації
2. Основні етапи соціалізації особистості
Дитинство
Юність
Батьківство
Зрілий вік
Старість
Висновки
Використана література
Вступ
Живі організми складають природну ієрархію. Усе їхнє різноманіття можна
розташувати на сходах видів від найпростіших до самих складних. Чим
складніший організм, тим довше доводиться йому пристосовуватися до
навколишнього середовища. Комахи народжуються вже дорослими, тобто
готових нормально функціонувати у своїй екологічній ніші. Вищим
організмам доводиться сутужніше. Природа подбала про те, щоб виділити
спеціальний період часу, у плині якого немовля навчається і
пристосовується до дорослого світу. Цей період називається дитинством. У
птахів воно триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп – кілька років.
Чим вище стоїть тварина на сходах видів, тим триваліший період
адаптації.
Самим затягнутим є період підготовки до дорослого життя в людини. Раніше
вважалося, що він обмежується дитинством, сьогодні в нього включають
період юності і молодості. Третина свого життя людина навчається жити в
самому складному з існуючих світів – у світі суспільних відносин. Такої
екологічної ніші немає у жодного з видів. Останнім часом фахівці прийшли
до думки, що людина навчається і переучується усе своє життя. Такі
вимоги сучасного суспільства. Цей процес одержав назву соціалізації.
1. Поняття про соціалізацію особистості, механізми соціалізації
Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове
засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих
характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із
суспільством.
Які ж механізми соціалізації? Уже З.Фрейд виділив психологічні механізми
соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини.
Імітацією називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену
модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки,
родичі, друзі і т.д. Ідентифікація — спосіб усвідомлення приналежності
до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають
поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, і т.д., їхньої цінності,
норми, зразки поведінки як свої власні.
Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони
націлені на засвоєння визначеного типу поведінки. Сором і провина
являють собою негативні механізми, тому що вони придушують чи
забороняють деякі зразки поведінки. З.Фрейд відзначає, що почуття
сорому, і провини тісно зв’язані один з одним і майже нерозрізнені.
Однак між ними існують визначені розходження. Сором звичайно
асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили. Це почуття
орієнтоване на сприйняття вчинків індивіда іншими людьми. Відчуття ж
провини зв’язано з внутрішніми переживаннями, із самооцінкою людиною
своїх учинків. Покарання тут відбувається само собою, що контролюється
формою виступає совість.
Т.Парсонс і С.Бейлз застосовували поняття, введені З.Фрейдом до теорії
соціальної дії і соціальних систем. Вони визначають імітацію як процес,
за допомогою якого засвоюються специфічні елементи культури, особливі
знання, уміння, обряди і т.д. На їхню думку, імітація не припускає
ніякого тривалого відношення з “моделлю”. Ідентифікація ж для них
означає внутрішнє освоєння цінностей людьми і являє собою процес
соціального навчання. Ступінь ідентифікації визначається характером
прихильності до “іншого”. Оскільки найбільш сильні прихильності в
родині, тому вона вважається основною формою соціалізації. У соціології
звернена увага на той факт, що цінність родини як соціального інституту
довгий час недостатньо враховувалася. Більше того, відповідальність за
виховання майбутнього індивіда намагалися деякою мірою зняти з родини,
переклавши на школу, трудовий колектив, громадські організації.
Приниження ролі родини принесло великі втрати, в основному морального
порядку, але які згодом обернулися великими втратами в трудовому і
суспільно-соціальному житті.
Соціалізація особистості припускає, що об’єктом дослідження є не одна
чи декілька, а весь комплекс суспільно значимих якостей людини в їхній
тісній єдності і взаємодії. Вони охоплюють усю сукупність рис свідомості
і поведінки: знання, переконаність, працьовитість, культуру,
вихованість, прагнення жити за законами краси, фізичну підготовку, і
т.д.
2. Основні етапи соціалізації особистості
Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується
періодом громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження,
права й обов’язки, набуті нею, не говорять про те, що процес
соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах він продовжується все
життя.
Для успішної соціалізації, по Д. Смелзеру, необхідна дія трьох фактів:
сподівання, зміна поведінки і прагнення відповідати цим сподіванням.
Процес формування, на його думку, відбувається на трьох різних стадіях:
1) стадії наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих; 2)
ігрової стадії, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; 3)
стадії групових ігор, на якій діти учаться розуміти, що від них чекає
ціла група людей.
Французький психолог Ж. Піаже, зберігаючи ідею різних стадій у розвитку
особистості, наголошує на розвитку пізнавальних структур індивіда і
їхній наступній перебудові в залежності від досвіду і соціальної
взаємодії. Ці стадії переміняють одна іншу у визначеній послідовності:
сенсорно-моторна (від народження до 2 років), операційна (від 2 до 7),
стадія конкретних операцій (з 7 до 11), стадія формальних операцій (з 12
до 15). Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес
соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують,
що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома
моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у
той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація
дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені
навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з
мотивацією поведінки.
Дитинство
Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70%
формується людська особистість. Варто запізнитися, як почнуться
необоротні процеси. У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в
теж час це самий незахищений її етап. Діти ізольовані від суспільства, у
соціальному плані програють, хоча багато дорослі свідомо шукають
самітності й ізоляції, щоб віддаватися заглибленим міркуванням і
спогляданню. Частіше коли дорослі потрапляють в ізоляцію мимо своєї волі
і на тривалий термін, вони духовно і соціально не гинуть. Навпроти,
переборюючи труднощі, вони розвивають свою особистість, пізнають у собі
нові грані.
Таким чином, початкова соціалізація і продовжена – якісно різні етапи.
Соціалізація – акумулятивний процес, у ході якого накопичуються
соціальні навички.
Уже говорилося про те, що соціалізацію часто мислять як підготовку дітей
до життя у світі дорослих. А чим розрізняються ці два світи? Чи
настільки істотні між ними розходження? І чи не так необхідна спеціальна
підготовка для переходу з одного в інший?
Діти і дорослі розрізняються безліччю ознак: ростом, фізичною силою,
розумовими здібностями й умінням їх з вигодою застосовувати, відношенням
до небезпеки і ризику, співвідношення розумових і емоційних компонентів,
обсяг придбаних знань, здатністю учитися на власних помилках, умінням
приймати правильні рішення в складних ситуаціях, прагненням брати на
себе додаткову відповідальність.
Проте головного ми не назвали – виконання соціальних ролей. Діти – єдина
категорія населення, що не мають соціальних статусів і соціальних ролей,
якщо не вважати статусів «дитина», «чоловіча / жіноча стать», «син /
донька», «племінник» і т.п., які вони ще не осмислюють повною мірою.
Тому що діти не є виробниками матеріальних благ і не відносяться до
категорії економічно самостійного населення, у них не може бути
професійних, економічних і політичних статусів і ролей. Їм не знайоме
те, з чого складається суть статусів – коло прав і обов’язків. Вони не
знають обов’язків інженера, листоноші, парламентарія, чи парафіянина.
Вони не знають, що таке відповідальність. Діти не знають, що таке
соціальні норми, хоча багато з цього їм дорослі розповідали.
Теоретичні і дуже приблизні знання про соціальні ролі не дозволяють
стверджувати, що діти опанували ними чи засвоїли їх. У ролі вони грають,
але не поводяться відповідно до вимог соціальної ролі. У дітей тільки
ігрове освоєння соціального світу: хлопчиська грають у війну, а
дівчиська – у дочці-матері. Дорослі ніколи не грають у ролі, якщо не
вважати ігровий метод навчання в бізнесі.
Отже, два світи – дитячий і дорослий розрізняються з погляду
соціалізації. Вони знаходяться на різних кінцях цього процесу. Головне
розходження – ступінь оволодіння соціальними ролями.
Юність
Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно
відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. Їх ще
називають тінейджерами. У цьому віці відбуваються важливі фізіологічні
зміни ( одне з них – настання статевої зрілості), яке спричиняє
визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної статі,
агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до
необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки,
підкреслене прагнення до незалежності і самостійності.
Психофізіологічні зміни не можуть не вплинути на хід і зміст
соціалізації. Схильність до інновацій і творчості, невизнання всіх і
всяких авторитетів, з одного боку, підкреслена автономія і незалежність
– з іншої, породжують особливе явище, яке називається молодіжною
субкультурою. Вона асоціюється з трьома головними негативними рисами,
явищами-символами: наркотиками, сексом і насильством. Підлітковий період
називають «важким віком», «переломним періодом». Його зміст полягає в
зміні поведінкових характеристик: від майже повної слухняності,
властивої малим дітям, юнаки переходять до стриманої слухняності –
схованій непокорі батькам. Якщо раніше, будучи дітьми, вони дивилися на
світ очима своїх батьків, то тепер вони ведуть як би подвійний рахунок:
у підлітків і юнаків вибудовується рівнобіжна система цінностей і
поглядів на світ, що частково перетинається позицією батьків, а частково
– з поглядами однолітків. У цей період закінчується формування
фундаменту особистості, добудовуються їхні верхні – світоглядні –
поверхи. Усвідомленням свого «Я» відбувається як осмислення свого місця
в житті батьків, друзів, що оточує соціуму. Одночасно спостерігається
постійний пошук моральних орієнтирів, зв’язаних з переоцінкою сенсу
життя. Підлітки і юнаки більш сприйнятливі до негативних оцінок
навколишніх, особливо якщо вони стосуються одягу, зовнішнього вигляду,
манер поведінки, кола знайомств, тобто всього того, що складає соціальне
середовище і соціальну символіку «Я». Гіпертрофована самостійність
знаходить вираження в підкресленій різкості власних оцінок: для багатьох
тінейджерів «добре» і «правильне» тільки те, що їм подобається.
Труднощі соціалізації в цей період зв’язані з трьома головними
обставинами:
розбіжністю між високим рівнем домагань (прагнення стати героєм,
прославитися) і низьким соціальному статусом, який заданий їх віком;
розбіжністю старого стилю батьківства, орієнтованого на те, що для
матері син і дочка завжди залишається дитиною, і нових потенційних
можливостей тінейджерів, заданих їх психофізіологічним подорослішанням;
протиріччя між орієнтацією, що підсилилася, на самостійність і
залежність, яка підсилилася від думки і поведінки однолітків.
Психофізіологічне подорослішання практично нічого не змінює в
соціально-економічному положенні тінейджерів. Соціальні статуси батьків
і юнаків як і раніше несумісні: батьки заробляють на життя, несуть
моральну і правову відповідальність за дітей і недоторканність майна,
беруть участь у суспільному і виробничому житті. Дорослі – власники,
розпорядники, опікуни, виробники, законодавці, споживачі, захисники і
т.д. А тінейджери економічно несамостійні, вони усе ще вимагають
соціального захисту і не виступають учасниками правопорушень. Їхній
рольовий діапазон вкрай обмежений. Вони не є власниками, розпорядниками,
виробниками, законодавцями. Вони – лише споживачі. Хоча в правовому
змісті вони можуть приймати життєво важливі рішення, у психологічному
плані тінейджери дозріли для них. Але батьки обмежують їх. У цьому і
полягає протиріччя.
У зв’язку з цим соціологи говорять про рольове безправ’я тінейджерів –
меншому обсязі прав і обов’язків у порівнянні з дорослими. Володіючи
меншими можливостями, тінейджери зіштовхуються з таким глобальними
світоглядними і моральними проблемами, що у зрілому віці вирішені.
Недолік життєвого досвіду змушує їх робити набагато більше помилок, чим
це робить дорослі, чи діти старі. Але головне не в кількості, а як
помилки, серйозності їхніх наслідків: злочинність, уживання наркотиків,
алкоголізм, полова розбещеність, насильство на особистістю. Багато хто з
тінейджерів кидає школу, у результаті порушується природний процес
соціалізації. Недоодержання знань відразу позначається на економічному
становищі, підлітки на економічному становищі, підлітки і юнаки
виявляються в гіршій ситуації на ринку праці. У розвитих країнах рівень
безробіття серед 18-літніх у 3 рази вище, ніж у дорослих.
Соціологи думають, що сексуальна розбещеність, зловживання алкоголем і
молодецтво – не що інше, як спроба відігравати роль дорослих. Можливо,
що та ж сама причина спонукує багатьох кидати школу. Статус школяра
вважається «недорослим». Він не сприяє досягненню життєвого успіху, а
разом з ним і визнанню в групі однолітків. Тінейджери шукають визнання
своєї психологічної дорослості за рамками школи і родини – інститутів,
де їх продовжують вважати дітьми.
Отже, ми розглянули труднощі соціалізації в період юності і встановили,
що головною проблемою серед них є рольовий конфлікт, чи рольове
безправ’я юнаків.
Батьківство
Взаємини, що складаються між батьками (матір’ю і батьком) і дітьми, є
вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий
відповідальний момент – коли людина найбільш сприйнятлива до добра і
зла, коли вона найбільш довірлива і відкрита усьому новому, а саме в
період дитинства. Друга характерна риса – взаємини продовжуються все
життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя риса –
батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами,
які тільки можуть існувати в людському суспільстві.
Багато хто переконаний, що батьківські почуття передаються біологічно і
пробуджуються з появою першої дитини. Дійсно, у всіх живих істот – від
птахів і до ссавців батьківська турбота запрограмована генетично. Однак
для людських істот це справедливо на половину. Батьківство – насамперед
відношення, яке соціально здобувається. Практично тільки в людей є
можливість дітей підкинути чи передати на виховання в іншу родину або
віддати під опіку держави. Тільки людські істоти придумали спеціальні
установи для дітей, що залишаються, і систему санкцій, за допомогою яких
або карають за порушення, або заохочують за дотримання відносин
батьківства.
Зрілий вік
У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ’я).
Психофізіологічне подорослішання збігається із соціальним і економічним
дорослішанням, домагання, амбіції і надії юності одержують задоволення
пропорційне витраченим зусиллям і придбаним знанням. Зрілий вік
характеризує розквіт людської особистості.
Як такий зрілий вік не є самостійним етапом соціалізації. Це збірне
поняття, яке охоплює кілька циклів людського життя, розділених
найважливішими подіями: оволодіння професії, проходження армійської
служби, початок трудової діяльності, чи одруження заміжжя, створення
родини, народження дітей.
Настання зрілого віку, тобто дорослого життя, може затягнуться в
наслідок проходження навчання (у вузі й аспірантурі) до 21-23 років чи
прискориться через ранній початок трудової діяльності. Якщо нижня
границя зрілого віку не визначена, то його верхня границя позначена
виходом на пенсію.
Соціологічним критерієм розмежування двох періодів – молодіжного і
зрілого – служить економічна, соціальна і політична самостійність. Але
що вважати проявом такої самостійності? За старих часів 20-літні юнаки
командували арміями, а сьогодні вони сидять у студентських аудиторіях і
не в змозі прокормити родину. В екстремальні періоди історії – війни і
революції – молодь швидше досягає суспільного визнання, її соціальний
статус росте завдяки підвищенню військової значимості молоді як джерела
рекрутів. Навпроти, у спокійний період історії етап несамостійності
затягується. Для таких періодів соціологи розробили набір критеріїв,
яким повинна відповідати молода людина, що претендує на статус
дорослого:
сама себе забезпечувати засобами існування;
розпоряджатися грошима незалежно від інших;
бути самостійною у виборі способу життя;
проживати незалежно від батьків.
В Іспанії соціологи з’ясували, наприклад, що тільки 20% молоді у віці
від 15 до 30 років відповідають чотирьом приведеним критеріям і тому в
праві називатися дорослими.
Поряд з вищевказаними, соціологи вживають і деякі й інші ознаки,
зокрема, а) здатність відповідати перед законом; б) допуск до
голосування на виборах; в) вступ у шлюб. З погляду соціалізації, лише
вступ у шлюб служить значним критерієм дорослості. Родина – єдиний агент
соціалізації, який робить вплив протягом усі життя. Однак роль і статус
кожного її члена на різних етапах сімейного циклу міняється. Дитина –
об’єкт соціалізації й одна з цілей життя батьків, доросла людина –
суб’єкт (стосовно дітей) і об’єкт (стосовно іншого чоловіка)
соціалізації одночасно. Він перестає служити метою життя, стаючи
засобом. Старі і літні члени родини можуть бути тільки суб’єктами, але
найчастіше вони виключаються дорослими дітьми з активного процесу
соціалізації і виховання онуків. Чоловік і дружина виступають агентами
соціалізації друг для друга.
Справа в тому, що сімейна соціалізація для дорослих людей протікає
інакше, чим для дітей. Подорослішання юнака, обзавівшись власною
родиною, переходить у новий якісний стан – з об’єктів виховання вони
стають його суб’єктами. І на перших порах відбувається болісний процес
оволодіння новою соціальною роллю: молодята звертаються до батьків,
друзів, товаришів по службі по будь-якій дрібниці, яка стосується
виховання дитини і облаштування побуту – як сповивати і годувати
крихітку, як полагодити водопровідний кран і оплачувати квартиру. Це і є
освоєння нової соціальної ролі. Одночасно чоловіки впливають один на
одного, вирішуючи питання про розподіл прав і обов’язків, про лідерство
в родині, відношення до нової родини і нових друзів. Тут немає суб’єктів
і об’єктів, соціалізація відбувається на партнерській основі, оскільки,
змінюючи свою поведінку, дружина допомагає змінити поведінку партнера.
Доросле життя – самий активний період соціалізації, тому що саме в цей
час спостерігається освоєння соціальних ролей не в ігровий, а в реальній
ситуації. Уперше вирівнялися обсяги прав і обов’язків, потреб і засобів
їхнього задоволення.
Старість
Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи
непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З
виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується
потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу
функцію – бути виробниками матеріальних цінностей. З виробника вона
перетворюється в споживача, а тим самим в утриманця. Хоча стара людина
найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на
відміну від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки
шукають емоційне задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі
своїми літніми батьками вони найчастіше бачать тільки обов’язок.
Разом з тим перехід від зрілості до старості розкриває нові соціальні
можливості і ролі. Люди похилого віку виступають партнерами, чи
конкурентами супротивниками інших вікових груп на ринку праці, у системі
соціалізації й освіти, у веденні домашнього господарства й у
міжособистісному спілкуванні. Правда, у всіх цих сферах їхня роль
мінімальна: на роботі літніх звільняють у числі перших, а приймають на
роботу в числі останніх; по веденню домашнього господарства їм залишають
найпростіші функції (підмітати підлогу, сходити в магазин), а принципові
питання молоді залишають за собою; проводити ефективну освіту і
соціалізацію в сучасному суспільстві літні не можуть тому, що їх знання
в порівнянні з молоддю швидко застарівають, а погляди і манери
визнаються архаїчними.
Перехід з фази зрілості у фазу старості стосується змін трудового
статусу, змісту роботи, мотивації і відносини до життя, а також
відносини до роботи як до джерела доходів і матеріального задоволення,
працездатності, кола спілкування і самооцінки. Незвичний надлишок
вільного часу, відхід з виробництва і поява нових ролей змушують літню
людину заново проходити процес адаптації, хоча старіння людського
організму виснажує резерви для повторної адаптації. У результаті виникає
почуття непевності в завтрашньому дні і засобах існування. Відчуття себе
в положенні соціального утриманця часто виражається в почутті
соціального приниження.
Фахівці знайшли закономірність: з віком знижується здатність
адаптуватися до соціальних змін. Чим старша людина, тим більше вона
незадоволена різними сторонами життя. Психологи відзначають: старі
стають буркотливіші, дратівливіші і сумніші. Але відомо й інше: з віком
людина більше дорожить життям і цінує кожен зайвий її день.
Припинення роботи і вихід на пенсію ведуть до негативних наслідків:
змушене збільшення і побутові навантаження, матеріальна залежність від
родичів, зменшення авторитету і престижу, почуття ізольованості, острах
самітності. Спосіб життя і дозвілля стають пасивними, малорухомими й
одноманітними (сидіння на лавці в будинку чи в сквері) неспішні й
укорочені прогулянки, читання газет і перегляд телепередач більше
колишнього).
Відчуття наближення старості і почуття безперспективності виникають
тому, що в старих губиться те, що властиво іншим віковим групам, а саме
– наявність життєвих планів. Життєвий план – ідеалізована картина
майбутнього життя, стрижнем якого служить передбачувана траєкторія
соціальної кар’єри і сума можливих досягнень. У молодому віці життєві
плани приймають форму невизначеної мрії, неясних бажань, у зрілому –
чітко вибудованої посадової кар’єри, а в літньому віці вони зникають.
Завдяки життєвим планам соціалізація їх стихійного і некерованого
процесу перетворюється в цілеспрямовану стратегію поведінки. Зрілий
індивід звіряє з поставленою метою те, чого він реально досяг, і вносить
необхідні виправлення. Але літня людина подібного вже зробити не може –
перед у нього немає необхідного запасу часу і сил. Життєві плани
орієнтують людину особливим образом: вони вносять мотивацію досягнення.
Але в літніх немає ні одного, ні іншого. Тому в них переважають пасивні
форми діяльності і стихійне пристосування до нових соціальних ролей.
Висновки
Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове
засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих
характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із
суспільством.
Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію,
ідентифікацію, почуття сорому і провини.
Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації
продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що
соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома
моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у
той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація
дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені
навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з
мотивацією поведінки.
Отже, соціалізація – акумулятивний процес, у ході якого накопичуються
соціальні навички.
Використана література
1. Материалы «Международной научно-практической конференции xxi век:
духовно-нравственное и социальное здоровье человека»
2. Социология, под. Ред. Лавриненко В.Н., Юнити – Москва, 2002 г.
3. Социология, Кравченко С.А., Экзамен – Москва, 2002 г.
4. Социология социальных изменений, Штомпка П., Москва, 1996 г.
5. Что такое личность, Ильенков И.В., Москва 1991 г.
PAGE
PAGE 11
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
