Реферат на тему:
БОРОТЬБА ЗА ГИРЛА ДНІПРА ТА БУГУ В 1697 – 1698 РОКАХ
У 1695 році російсько-українські військові з’єднання здобули штурмом
турецькі фортеці в пониззі Дніпра, а в 1696 році їм вдалося оволодіти
турецькою твердинею в гирлі Дону — Азовом. Означені акції знаменували
завершення першого етапу боротьби московського уряду за вихід у Чорне
море. Другим етапом мало стати здобуття Очакова козацькими військами
гетьманського регименту та московськими полками.
З цією метою були задумані і здійснені другий та третій Дніпровські
походи. Другий похід планували здійснити по Дніпру з виходом до Очакова.
Через те, що саме другий та третій Дніпровські походи недостатньо
досліджені в історіографії, ми вважаємо необхідним більш детально
висвітити їх, розкрити в них роль козацтва, зупинившись, перш за все, на
перебігові подій, які, за доступними нам джерелами, відбувалися таким
чином.
Похід планувалося здійснити по Дніпру з виходом у Лиман і з моря
блокувати Очаків, а також суходолом, ударом через нижньодніпровські
фортеці. З цією метою в жовтні 1696 року в Таванську з ратними людьми
знаходився В. Бухвостов. Вони мали відбудувати Кизикермен, для чого туди
скерували додатково загін ратних людей [7, арк. 327]. У грудні на 40
човнах запорожцям відправили припаси, щоб забезпечити їхню участь у
війні – 40 залізних якорів, 8 тисяч аршин полотна на вітрила, 80 діжок
смоли, 160 пудів заліза, 800 сажнів канатів, 7900 аршин мотуззя, грошове
утримання тощо [15, 249].
Всю зиму і весну 1697 року в Україні готувалися до походу. Згідно з
указом “судна готовати на море, що тоей же зими много суден морських
наготовано, так московских як и козацких, которие готовали коло Десни
рики, у лисах Брянских и Трубецких, и униз Десни и на двор гетманський”
[4, 159]. І. Мазепа на власні кошти побудував 50 суден [15, 249]. 31
березня 1697 року на Січ скеровано додаткові запаси продовольства та
амуніції на підводах, які надали козаки і посполиті Ніжинського полку
[7, арк. 439 – 442, 447 – 448]. 11 травня гетьман доповів у
Малоросійський приказ, що городові козаки виготовили 70 морських стругів
і 600 човнів. 23 травня із Брянська прибуло ще 90 стругів. Ратні люди
спорудили для себе 121 струг [7, арк. 328 – 334, 358 – 375; 14, арк.
15 – 30].
25 травня було дано указ — йти плавним походом у лиман “для захоплення
Очакова та інших бусурманських юрт” і для захисту Кизикермена та
Таванська [7, арк. 320 – 326; 14, арк. 25 – 45]. Головнокомандувачем
російського війська призначено бєлгородського воєводу Якова Долгорукова,
його заступником — С. Неплюєва. В кінці травня попереду, на стругах
(дубах), попливли до Кодака ратники С. Неплюєва, везучи вапно і
будівельні матеріали для зміцнення фортець, а також “козацкие судна з
борошном и из людем” [1, 262, 284; 8, арк. 98 – 102]. І. Мазепа,
залишивши для захисту Лівобережжя від татар миргородського полковника
Данила Апостола, гадяцького полковника Михайла Бороховича та
компанійського полковника Іллю Новицького з полчанами, “скупивши всі
полки”, вирушив у похід [1, 283 – 284; 16, 691 – 692]. Одночасно з
Бєлгорода виступив Яків Долгоруков, а з Сєвська — Лука Долгоруков.
Українські та російські війська з’єдналися на річці Коломак. Залишивши
на Бєлгородській лінії і вздовж Коломаку Сєвський і Чугуївський полки
Л. Долгорукова і С. Короб’їна для охорони Слобожанщини, армія 6 липня
була вже в Кодаку [7, 327]. На марші командири взяли запаси в
Новобогородицькій фортеці і замінили в ній залогу [7, арк. 378 – 388].
У Кодаку розвідка повідомила, що турецький флот зайшов до Лиману, а хан
з ордою стоїть на річці Солончак, очікуючи підходу російсько-української
армії. Форсувавши Дніпро через Чернечий перевіз поблизу Кодака,
українські та російські полки рушили правим берегом Дніпра до Вільного
порога і, прийшовши туди 16 липня, стали очікувати приходу плавного
війська [8, арк. 98 – 102]. Самійло Величко і Самовидець повідомляють,
що Неплюєв з ратними людьми і козаками пройшов пороги з великими
людськими і матеріальними втратами через спад води в річці. Ці свідчення
підтверджуються і архівними матеріалами [2, 438 – 439; 4, 159; 8, арк.
187 – 193].
Постоявши біля Вільного порогу на Кічкасі, командири дали наказ усім
загонам вантажитися на струги для плавного походу. Дізнавшись від
кур’єрів з Таванська, що турецько-татарські частини зайняли Ісламкермен
і ведуть вогонь по Мубеуреккермену, І. Мазепа та Я. Долгоруков вислали
на допомогу гарнізону С. Неплюєва з полком раті та Я. Лизогуба з 3200
козаками із різних полків [11, арк. 98 – 102, 290 – 298]. Сівши в човни,
українсько-російське військо попливло від Кічкаса до Січі. На березі
Дніпра охороняти обоз залишився лубенський полковник Леонтій Свічка. Він
мав наказ перейти на острів Томаківку і стояти там укріпленим табором.
Кілька тисяч молодців компанії І. Обідовського та дворян
Ю. Четвертинського рушили суходолом понад правим берегом Дніпра до
Кизикермену [2, 441; 5, № 14650].
22 липня, припливши на Січ, командири плавного корпусу дізналися, що
кошовий отаман Григорій Яковенко з козаками уже попливли під Таванськ.
Зійшовши на берег і вишикувавшись батальйонним каре, полки рушили
степовими шляхами Правобережжя туди ж. 25 липня українсько-російське
військо прибуло до Кизикермену, де його вже очікував Г. Яковенко із
запорожцями. Майже одночасно підійшов загін І. Обідовського і зайняв
вириті в 1695 році шанці. Татари, побачивши прихід значних військових
з’єднань залишили Ісламкермен і втекли в степи [2, 442 – 443; 5,
№ 14655].
Тимчасом, на військовій раді командири об’єднаного війська вирішили
утриматися від походу в Лиман, а зміцнити фортеці і спостерігати за
діями супротивника. Мубеуреккермен (Шингірей) передбачалося зірвати,
через те, що ця фортеця знаходилася північніше Мустріткермену і не
захищала його. Але це рішення не було втілено в життя. Кизикермен і
Таванськ домовилися зміцнити фортифікаціями. Інженерне керівництво
укріпленнями здійснювали німець-інженер та В. Бухвостов — призначений
комендантом Таванська [7, арк. 413 – 420, 657 – 661].
Фортифікаційну працю уже завершували, коли 29 липня побіля Кінських Вод
з’явилися татарські загони. 30 липня біля Ісламкермену стала орда, а 31
липня Алі-паша з загонами яничар. Хан, розташувавшись табором під
Ісламкерменом понад Кінськими Водами, дав наказ штурмувати
Мубеуреккермен, де в шанцях сиділи солдати і козаки [2, 443].
Перед початком боїв українсько-російське військо розташовувалося таким
чином: запорозьке плавне військо стояло південніше Кизикермена,
І. Мазепа та Я. Долгоруков з полками — біля Таванська, загін
І. Обідовського — під Кизикерменом. Бої за Мубеуреккермен, гарнізону
якого надіслали підкріплення, тривали до 2 серпня 1697 року. В цей день
до Кизикермену підійшла білгородська орда солтана Кази-Гірея і разом з
кримськими татарами та яничарами атакувала Таванськ і Кизикермен. З
цього моменту, як повідомляв І. Мазепа Д. Апостола в листі від 7 серпня,
“в кровавом бою надуємося”, а вороги “из ручного оружжя и з гармат” вели
щільний вогонь, від котрого “сперва чинилася в наших значная шкода
людех”. Проте “и оные поганци в своїх барзей большой узнали и тепер
узнають урон” [1, 283]. 2 серпня, напавши на шанці І. Обідовського,
білгородська орда оманливим відступом виманила з них загін
Ю. Четвертинського, посікла і полонила багатьох козаків. Гетьман був
змушений зняти табір І. Обідовського — людей посадив на струги, а коней
відправив з ротмістром Ростковським в Томаківку до Л. Свічки в обоз. 7
серпня інженерно-відновлювальні роботи біля фортець в цілому було
завершено. 10 серпня розвідка повідомила, що посилений турецький флот
увійшов у гирло Дніпра, а на допомогу хану прибули загони татар і
яничар. Того ж дня гетьман скерував наказ у Лубенський і Гадяцький полки
— негайно прислати підкріплення. Вночі українсько-російське плавне
військо відійшло від берегів Дніпра і стало на якір. Вранці 11 серпня з
півдня на Дніпрі з’явилися турецькі кораблі і відразу ж розпочали
гарматну стрілянину з 30 стволів [2, 443 – 445].
У Таванську знаходилася українсько-російська залога В. Бухвостова, а в
Кизикермені засіли 1000 козаків з наказним ніжинським полковником
Л. Шрамченком, сотня Ольшевського і сердюцький полк Л. Шульги. 12 серпня
татари спробували умовити запорожців перейти на їхній бік. Але ті не
відповіли на пропозиції ворога. Турки і татари, знаючи що у війська і
гарнізонів мало припасів, а військові гармати залишилися в обозі,
вирішили зволікати з генеральним боєм, сподіваючись взяти містечка
виснаженням [2, 446; 15, 257].
15 серпня, не припиняючи бою, козаки і солдати завершили фортифікацію
Таванська і Кизикермена. Я. Долгоруков та І. Мазепа вирішили збільшити
залоги і з основним військом відплисти назад у Січ. Джерела по-різному
пояснюють причину відступу. Самовидець вважав, що гетьман прийняв таке
рішення тому, що “війська російські і до водної битви не навчені, і в
хлібних запасах збідніли”. І. Мазепа в листі до царя пояснив свої дії
необхідністю “отвращения бусурман от великороссийских и малороссийских
городов”.
Напевно, гетьманська відповідь була ближчою до істини, що підтверджує
його ж універсал, надісланий 17 серпня з І. Биківцем до жителів міст і
містечок, які розташовані по Дніпру і Псьолу, з наказом бути напоготові
дати відсіч нападу татарських чамбулів, котрі з’явилися на кордонах
Гетьманщини. Про це вторгнення, одержавши повідомлення від
І. Новицького, писав і наказний полковник переяславський до старшини
полку [1, 283; 5, № 14460].
Відтак, залишивши на допомогу залогам 1000 запорожців і 600 козаків та
солдат, в ніч з 19 на 20 серпня гетьман і князь рушили на Січ, а далі на
Томаківку, в обоз до Л. Свічки. Тієї ж ночі росіяни та українці полишили
Шингірей і перейшли в Таванськ. Турецько-татарські частини відразу ж
скористалися цією необачністю і, увійшовши в порожні укріплення, зайняли
вигідні позиції північніше острова Тавань. Розділившись на дві частини,
турецько-татарські з’єднання 20 серпня розпочали штурм фортець, котрий
тривав майже два місяці [2, 447].
Я. Долгоруков та І. Мазепа 26 серпня прибули в Томаківку. Війська зійшли
на берег, а струги та човни передали запорожцям. Виславши на допомогу
обложеним у фортецях 760 виборних козаків і 300 ратних людей з наказним
полковником лубенським Яковлєвим, князь і гетьман рушили степом до
Гетьманщини. 4 вересня вони були на Орелі, а ще за кілька днів — біля
Ворскли, звідки надіслали в Таванськ нову підмогу з козаків і ратних
людей загальною кількістю в 1800 осіб з полтавським полковим суддею
Буцьким. Цей загін мав би їхати до Січі на конях, а звідти пливти
Дніпром на човнах до Кизикермена [3, 469; 15, 260, 262].
24 вересня на військовій раді в Опішні вирішили надіслати в обложені
фортеці двадцятитисячне російсько-українське військо. Наказним гетьманом
призначався полтавський полковник Іван Іскра, якому підпорядковувалися
Полтавський, Ніжинський, Гадяцький, Лубенський і Сердюцький полки. З
російського боку скеровувався Сєвський полк Л. Долгорукова і полк
генерала П. Гордона. До Січі військо мало рухатися степом, а від Січі до
фортець — плавно і похідним табором понад берегом [8, арк. 103 – 140,
142 – 153; 17, 142 – 145].
Після відходу головних частин І. Мазепи та Я. Долгорукова до обложених
фортець стали прибувати частини татарської кінноти. 23 серпня кошовий
отаман Яковенко, який стояв з січовим товариством плавно на Дніпрі,
побачив чотири турецьких кораблі. Атакувавши їх, запорожці захопили одну
галеру, а три змусили втікати в Пониззя. 4 вересня кошовий увів до
Таванська підмогу, скеровану гетьманом і воєводою з Томаківки, а 9
вересня і сам з козаками увійшов до фортеці.
Турецько-татарське військо без перерви штурмувало фортеці і вело
артилерійську стрілянину по них. Обложені змушені були насипати в
містечку ще один вал, щоб ховатися від бомб, снарядів та гранат, якими
їх засипали турки. 8 вересня білгородська орда і яничари розпочали
загальний штурм Кизикермена, сподіваючись швидко його взяти.
В. Бухвостов відправив з Таванська на допомогу кизикерменському
гарнізону 1000 бійців, котрим вдалося зірвати штурм. Тоді турки вдалися
до підкопу і 14 вересня підірвали одну з кизикерменських бомб. У вирву,
яка утворилася, кинулися яничари, а татари по драбинах намагалися
залізти на стіни фортеці. Пролом було негайно, тут же, під вогнем
ворога, засипано землею. Нападники відступили до Дніпра.
Після нападу турецько-татарське командування всі сили спрямувало на
штурм Таванська. За час облоги там було вирито і підведено під стіни
фортеці глибокі шанці. З двох боків ворог зайняв рів і підкопав три
бастіони. Перед штурмом, 23 і 24 вересня, супротивник пропонував
гарнізону здатися, але одержав відмову. 25 вересня зірвано підкоп і
розпочався загальний штурм оточеного з усіх боків Таванська. Яничар, які
вдерлися в пролом і які лізли по драбинах на стіни, підтримувала
артилерія турецької флотилії. Але в п’ятигодинній битві залога фортеці
витримала і відбила штурм. Обложені спорудили ще одну фортецю. А після
відступу ворогів засипали проломи і в зовнішній стіні.
1 жовтня турки підірвали знову вириті підкопи і вдалися до нової спроби
генерального штурму. Але і він скінчився безрезультатно. Тоді сераскир
Алі-паша дав наказ насипати поряд з фортецею вал, вищий за таванські
бастіони, щоб мати змогу вести обстріл по гарнізону згори вниз. Робота
вже йшла повним ходом, коли турецькі розвідники дізналися про наближення
20-тисячного війська І. Іскри і Л. Долгорукова. Алі-паша наказав
яничарам сісти на кораблі, а татарам зняти табір і в ніч з 9 на 10
жовтня відступити. Турки по Дніпру через лиман пішли в Очаків, а орди —
в улуси.
Самійло Величко наводить дані допиту перебіжчика з турецького табору,
який засвідчив, що біля Тавані і Кизикермена знаходилися Юсуп-паша,
Кечі-паша, Дервіш-Ахмед-паша з сераскиром Алі-пашою. Під час штурму
Таванська і Кизикермена турки втратили 6 тисяч осіб. Під городками
стояли 22 каторги — 10 султанських і 12 бейських. У кожній каторзі було
по 150 осіб і 10 – 11 гармат, багато рушниць. Окремо було 15 галер, з
котрих дві великі — на 230 осіб. На галерах знаходилося по 4 гармати.
Було багато човнів і близько 40 фуркатів. Всього — 50 тисяч турків, усі
татарські орди і більше 200 гарматних стволів. За його ж словами, турки
покинули фортеці, дізнавшись про наближення російсько-українського
війська, але Алі-паша весною наступного року знову планував похід під
нижньодніпровські фортеці [2, 448 – 449]. Дані С. Величка
підтверджуються і архівними джерелами [13, арк. 109 – 116]. Кількість
загиблих турків — “більше шести тисяч” — називають Самовидець [4, 160] і
полковник І. Іскра, котрий повідомив гетьману, що турки і татари дуже
пошкодили укріплення фортець ломовими гарматами, ядра яких важили від 3
до 5 пудів. За свідченнями Д. Бантиша-Каменського, козаки втратили
убитими 253 і пораненими 425 осіб. Даних по російських полках
С. Стрекалова та Г. Аньонкова немає. На зиму в Таванську залишився
В. Бухвостов з ратними людьми і “часть козаков полку ніжинського
переміняючися” [4, 160].
Отже, другий Дніпровський похід, який завершився в жовтні 1697 року, ми
можемо охарактеризувати зміцненням зайнятих нижньодніпровських фортець і
їх обороною від спроб турецьких та татарських військ вибити звідти
російсько-український гарнізон і взяти реванш. Тягар походів на
дніпровські фортеці, їхнє завоювання, зміцнення і оборона тяжким ярмом
висіли на українському народі. Селяни і козаки Лівобережної України
постачали не лише живу силу, але й будівельні матеріали, продукти,
гроші, боєприпаси, вози, коней, амуніцію тощо. “От порушения и походу
войск, значное в имениях людских учинилося умаление”, — відзначалося на
старшинській раді 1 січня 1697 року [3, 465]. На початку 1698 р. один
лише Полтавський полк п’ять разів відсилав до Таванська запаси. Великі
продовольчі збори проходили серед населення слобідських полків і
Бєлгородського розряду [10, арк. 79 – 82, 508 – 518].
Незважаючи на такі матеріальні та людські втрати, українське козацьке
військо продовжувало разом з російською армією боротьбу проти Османської
Порти і Кримського Ханату. На раді старшини в січні 1698 р. ухвалено
рішення йти в новий плавний похід на Таванськ і Очаків, а для цього
будувати човни (струги). За браком лісу, грошей, матеріалів до травня
1698 р. козаки все ж змогли змайструвати 430 різних суден. Відновилося
спорудження стругів і в Брянську. Матеріали Розрядного приказу свідчать,
що будівництвом керував стольник Огібалов. Частину суден він купив у
брянчан за надіслані з Москви гроші, а частину збудував за допомогою
майстрових людей, а також сєвських стрільців та пушкарів, яких прислав
Л. Долгоруков. Заготовкою якорів займався стольник А. Колтовський,
одержуючи їх головно з Москви [11, арк. 15, 53, 54, 6 – 10, 47 – 48,
94 – 97].
У Тавань відправили лікарів з медикаментами, майстра по вапну
Є. Макарова з Маячки, військових інженерів Д. Големана та Я. Адлера. В
Пушкарському приказі для фортець підготували пищалі, а в Києві —
гармати. Братам Долгоруковим на майбутній похід під Очаків надходила
зброя з міст Росії. Всю зиму біля нижньодніпровських фортець велись
ремонтно-відновлювальні роботи, яким заважали морози, брак людей та
матеріалів. До того ж, через недогляд залоги вибухнув пороховий погріб у
Таванську разом з продуктами та грошовим скарбом. Я. Долгоруков надіслав
для зміцнення гарнізону Єфимовський солдатський полк з полковником
А. Мітчелом [11, арк. 51 – 72; 12, арк. 1 – 83, 217 – 220].
Як тільки скресла крига, до Тавані і Кизикермену відпливли струги з
будівельними матеріалами для відновлення поруйнованого [2, 500; 4, 161].
З Брянська вирушили два каравани стругів, очолених А. Колтовським та
Д. Норовим, які везли деревину, вапно, збіжжя, порох, якорі. До початку
літа біля фортець зосереджено значні припаси щодо їхнього будівництва
[11, арк. 98 – 99; 12, арк. 192 – 198]. Виходячи з обсягу накопичення
людських та матеріальних резервів, можна дійти висновку, що влітку 1698
року готувався великий морський та сухопутний похід на Очаків. З цією ж
метою на кордонах зосереджувалися набагато більші військові сили аніж
минулого року. 29 – 31 березня Я. Долгоруков з І. Мазепою обговорювали
план майбутнього походу. В Бєлгороді і Сєвську було зосереджено
російські полки Я. Долгорукова і всі слобідські українські полки. Всього
під проводом воєводи мало знаходитися 83 200 осіб. Гетьман скерував до
Таванська весною чотири полки, а шість городових і всі охотницькі полки
вже були підготовлені до виступу в похід [3, 473; 9, арк. 56 – 87].
У травні 1698 року українсько-російська армія рушила лівим берегом
Дніпра на південь. Полки Я. Долгорукова, Л. Долгорукова і С. Неплюєва
з’єдналися на річці Коломак, куди 29 травня прибув з регіментом і
гетьман І. Мазепа. Об’єднавшись, вони рушили через Самару — Кінські Води
до Перекопу. Не доходячи кількох верст до фортеці, 22 червня командири
провели нараду і остерігаючись пожеж та відсутності паші, відійшли назад
і стали двома укріпленими таборами над Кінськими Водами побіля
Ісламкермену [2, 500; 9, арк. 1 – 55, 88 – 99, 288 – 294]. Вони вирішили
відбудувати і зміцнити Таванськ та Кизикермен і “чинити промисел на
Очаків”. Але, як свідчать донесення воєначальників в Розряд, надісланий
туди плавний 10-тисячний російсько-український загін Луки і Бориса
Долгорукових повернувся ні з чим, не ризикнувши навіть напасти на досить
міцні укріплення Кінбурна та Очакова. Похід корпусу набув
розвідувального характеру [9, арк. 464 – 475, 679 – 686]. Декілька днів
війська стояли табором на лівому березі кінських Вод, зміцнюючи фортецю.
Для уряду було складено детальний опис нижньодніпровських укріплень та
околиць фортець [10, арк. 114 – 119; 12, арк. 205 – 216]. У цей час до
Ісламкермену наблизилася ханська кіннота і вчинила спробу пробитися до
російського обозу, кружляючи побіля Шингірея і Ісламкермена. Але козаки
і ратні люди відкрили вогонь з гармат і рушниць, завдавши неприятелю
збитків відігнали його геть [4, 161; 12, арк. 125 – 172]. За татарами в
степи кинувся загін козаків полковника І. Іскри.
Невдовзі розвідка повідомила, що турецька армія на галерах підійшла до
Євпаторії та Очакова. За кілька днів, залишивши флот у Дніпровському
лимані, турецько-татарські загони рушили Кучманським шляхом на Корсунь.
Надіславши до Таванська Хотмижський солдатський полк [12, арк.
176 – 179, 182 – 186, 328 – 335], зміцнивши фортечні укріплення,
змінивши в них залоги і залишивши припаси, Я. Долгоруков та І. Мазепа
перейшли на правий бік Дніпра і понад Інгульцем рушили в зворотний шлях.
Форсувавши 31 серпня Дніпро північніше Кодака, війська розійшлися “у
свої становиська”. По дорозі І. Мазепа лишив у Новобогородицькій фортеці
запаси [12, арк. 243 – 246], а також розташував у ній козацькі загони,
котрі наїжджали до Кизикермену і доповідали про тактичну ситуацію в
районі фортець. Скориставшись тимчасовою відсутністю
російсько-українського війська, татари вчинили набіг на Слобожанщину,
пограбувавши околиці Ізюма, Валуйок, Оскола та інших містечок. Про це
повідомив з Новобогородицька воєвода П. Потьомкін [2, 500].
Похід у Пониззя Я. Долгорукова та І. Мазепи у травні — січні 1698 року
став останньою в ХVІІ столітті спробою оволодіти Очаковом. Їхній
поспішний відступ пояснюється тим, що між Туреччиною і державами
“Священної ліги” на мирній конференції в Карловицях було досягнуто угоди
про перемир’я. А 26 січня 1699 року підписано мирну угоду на 25 років.
Українських земель стосувався договір між Портою та Річчю Посполитою, за
яким Османи залишали Поділля з Кам’янцем-Подільським, Брацлавщину і
повертали їх польській Короні. Черговий етап війни завершився. Події
перейшли в наступну фазу розвитку, котру ми можемо означити
дипломатичною боротьбою навколо вироблення мирних угод.
Влітку 1699 року цар Петро І відправив до Стамбулу повноважне
посольство, очолене спритним дипломатом і політиком Омеляном Гнатовичем
Українцевим, котре в червні 1700 року підписало Константинопольський мир
на 30 років. Росії не вдалося зреалізувати власні вимоги щодо Північного
Причорномор’я, проте все ж миру було досягнуто на вигідних для неї
умовах: Москва діставала Азов, за нею остаточно визнавалася влада над
землями Війська Запорозького, її звільнено від щорічної обтяжливої
данини кримському хану. Всі фортеці в пониззі Дніпра мали бути зриті
протягом 30 днів і там ніколи, нікому, жодних фортець у майбутньому не
будувати (їх зрівняли з землею восени 1701 року солдати і козаки під
проводом генерала Кольцо-Масальського). Територія ж ця залишалася
Туреччині. Між зруйнованими фортецями і Очаковом погодилися на
спорудження невеличкого поселення без укріплень для відпочинку і ночівлі
купців. Сторони домовилися не заселяти і не зміцнювати замками землі по
обидва береги Дніпра від кордонів Запорозької Січі до Перекопа та
Очакова. На цих територіях дозволялося займатися промислами підлеглим
обох держав. Донським та запорозьким козакам, з одного боку, і “всім
татарським народам” — з другого, восьма стаття угоди заборонила
здійснювати походи і набіги на землі сусідньої держави. Росія направляла
свого повноважного і постійного посла Петра Толстого до Стамбулу.
Друга російсько-турецька війна, котра тривала з 1686 року, завершилася.
За активну участь в азовській та дніпровській військових кампаніях та за
перемоги, отримані українськими військами в боях, гетьман І. Мазепа 8
лютого 1700 року був нагороджений (другим за чергою після Ф. Головіна)
новим і першим російським орденом Апостола Андрія Первозванного. Від
імені держав “Священної ліги” польський король Август ІІ Сильний
нагородив гетьмана орденом “Білого Орла”. А австрійський імператор надав
йому титул “найсвітлішого князя Священної Римської імперії”. Цими
високими нагородами європейські монархи відзначили заслуги всього
українського козацтва в боротьбі із турецько-татарською агресію в
останній чверті ХVІІ століття.
Переконані, що названі вище факти доводять, що лише завдяки участі
козацтва та узгодженим діям українських і російських збройних сил в
1697 – 1698 рр. вдалося досягти значних воєнних успіхів. Розпочата в
другому та третьому Дніпровських походах боротьба за вихід у Чорне море
принесла вагомі результати. Були зміцнені захоплені у турків фортеці та
розпочалася підготовка до штурму Очакова. Спробу турків і татар досягти
реваншу влітку-восени 1697 року було зірвано. Через сепаратистські
позиції союзників Росії, а також у зв’язку із більш сприятливими для неї
умовами боротьби зі Швецією за Балтійське море, дії на очаківському
напрямку в 1698 році припинилися. Та все ж Москва добилася від Порти в
1700 р. більш вигідних умов миру, аніж ті, корті передбачала
Бахчисарайська угода 1681 року.
Втім, виходу до Чорного моря, економічно і політично необхідного Росії
та українським землям, не вдалося здобути. Це зумовлювало подальшу
гостру боротьбу з Туреччиною та Ханатом, яка тривала впродовж усього
ХVІІІ століття і завершилась приєднанням Криму і Північного
Причорномор’я до Російської імперії.
Джерела та література
1. Акты, относящиеся к истории Западной России. — СПб., 1853. — Т.5
(1633 – 1696 гг.). — 300 с.
2. Величко Самуил. Летопись событий в Юго-Западной России в ХVII
веке. — К., 1855. — Т.3.
3. Костомаров Н.И. Собрание сочинений — Кн.6. — СПб., 1905. — 654 с.
4. Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка,1971. — 208 с.
5. Інститут рукопису НБУ ім..В.І.Вернадського, ф. ІІ. —
№13960 – 14816. — Архів полковника І.Ф. Новицького. — Т.1 – 6.
6. Російський державний архів давніх актів (РДАДА), ф. 210,
Розрядний приказ, оп. 14 (Бєлгородський стіл). — № 1301, арк.1 – 4.
7. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1595, арк. 289 – 661.
8. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1610, арк. 98 – 298.
9. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1645, арк. 1 – 686.
10. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1648, арк. 51 – 518.
11. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1645, арк. 1 – 198.
12. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1661, арк. 1 – 346.
13. РДАДА, ф. 210, оп. 14, № 1679, арк. 109 – 116.
14. РДАДА, ф. 210, оп. 19 — Столбці Севського столу, № 446, арк.15 – 40.
15. Эварницкий Д.И. История запорожских козаков. — СПб., 1897. — Т.3.
16. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. —
Владимир, 1897. — Т.1. — 1072 с.
17. Gordon P. Tagebuch des generallen Patrick Gordon waerden seiner
Kriegsdienste unter des Schweden und Pollen vom Jahre 1655 bis 1661, und
seines Ausenthaltes in Russland vom Jahre 1661 bis 1699. Zu ersten Mals
vollstaendig veroeffentlich durch M.A. Obolenski und
M.G.Posselt.-Moskau-St.Petersburg, 1851. — Band 3. — Th.5 (1696 – 1698).
— 6+417+118 s.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
