.

Вiйськова служба Азовського козачого вiйська (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2608
Скачать документ

Реферат на тему:

ВIЙСЬКОВА СЛУЖБА АЗОВСЬКОГО КОЗАЧОГО ВIЙСЬКА

Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1828 – 1829 рокiв росiйська армiя
поповнилася новою вiйськовою одиницею – Окремим Запорозьким вiйськом. Це
вiйськове з’єднання було сформоване iз козакiв та райї Задунайської
Сiчi. В розпалi вiйськової компанiї близько 1000 козакiв iз сiм’ями на
чолi з кошовим отаманом Й.Гладким перейшли в межi Росiйської iмперiї [7;
1]. Перехiд стався всупереч суворому наказу турецького султана негайно
стати пiд знамена сiлiстрiйського пашi.

Повернення частини козакiв в такий скрутний для росiйської iмперiї час
сприймався урядом як прояв патрiотизму, любовi до своєї вiтчизни.
Перехiд задунайських козакiв до Росiї мав i мiжнародний резонанс, адже
він дав можливiсть росiйськiй державi закрiпити свiй авторитет захисницi
iнтересiв всiх християнських народiв, пригноблених Туреччиною. Щоб
надати вагу поверненню i схилити iнших до такого ж кроку, в Iзмаїл
прибув iмператор. Вiн повинен був вирiшити подальшу долю “невiрних”
козакiв. Його рiшенням були слова: “Бог вас прощає, вiтчизна прощає i я
прощаю”. Тим самим цар простив запорожцям “грiхи їх предкiв” i
“милостиво” дозволив оселитися в росiйськiй державi для служби царю i
вiтчизнi.

Бойовим хрещенням задунайських козакiв був штурм добре укрiпленої
фортецi Iсакчi. Напередоднi битви козаки провели розвiдку, яка
забезпечила успiшне десантування вiйськових частин пiд стiни фортецi.
Турецький гарнiзон, захоплений зненацька, довго чинити опору не змiг.
Розпочатий 27 травня 1828 року штурм закiнчився пiдняттям  29 травня
росiйського прапора над стiнами фортецi. В штурмi приймали участь i
козаки, продемонструвавши зразки мужностi i дисциплiнованостi. Тому
десять iз них, якi осо-бисто вiдзначилися пiд час вiйськової операцiї,
були нагородженi орденами, а кошовий отаман – ще й полковницькими
погонами.

Тодi ж iз вихiдцiв турецьких володiньбуло утворене Окреме Запорозьке
вiйсько, а Й.Гладкий став його наказним отаманом. Учасники штурму
фортецi Iсакчi i надалi брали участь у бойових операцiях, а Й.Гладкий
був вiдкомандирований до Головного штабу радником у справах органiзацiї
переправ черезДунай [5; 386].

Щоб краще використати вiйськовий потенцiал Запорозького вiйська, на його
основi був сформований п’ятисотенний пiший полк. Iменним указом вiд 4
квiтня 1829 року вiн отримав назву Дунайського [1; 229] i
прикомандировувся до Дунайської флотилiї. Козаки, нездатнi до вiйськової
служби, разом з сiм’ями були переведенi у розпорядження го-лови
попечительського комiтету Пiвденного краю I.М.Iнзова i, отримавши
незначнi пiльги, вiдправилися на попереднi мiсця проживання (в ходi
наступу росiйських вiйськ територiя Задунайської Сiчi була вже пiд
контролем Росiйської держави).

Дунайський козачий полк брав участь в облозi i взяттi Сiлiстрiї. Потiм
був вiдряджений корпусним командиром Красовським на мiсця попереднього
проживання задунайцiв для боротьби з чумою. Пiсля її лiквiдацiї у 1830
роцi козачий полк повернувся через Сатуновський карантин в межi
росiйської держави i до листопада 1831 року служив на Дунайськiй
флотилiї [8; 120]. За ревну службу 6 грудня 1831 року Дунайський полк
був нагороджений грамотою та прапором без орденських стрiчок з надписом:
“За храбрость и усердие, оказанные при переправе через Дунай 27 мая 1828
года” [8; 34].

Коли вiдвойованi Росiйською iмперiєю землi були повернутi Туреччинi,
неслужилi козаки та сiм’ї були переведенi на тимчасовi квартири в повiти
Таврiйської, а згодом – Катеринославської губернiй. На тимчасовi
квартири в Катеринославську губернiю в листопадi 1831 року прибув i
звiльнений вiд служби Дунайський полк.

Таким чином, утворене у вирi вiйни, не заплановане Вiйськовим
мiнiстерством з’єднання – Окреме Запорозьке козаче вiйсько – цiлих п’ять
рокiв перебувало у невизначеному станi. Особливо гостро стояло питання
мiсця остаточного поселення задунайцiв. В мiру наступу росiйських вiйськ
територiя Задунайської Сiчi опинилася пiд контролем росiйської армiї.
Бiльшiсть козакiв сподiвалася залишитися у цiй мiсцевостi. Добруджська
земля була ними обжита, освоєна. Родючi чорноземи та наявнiсть цiлини
давали мож-ливiсть займатися землеробством та розведенням худоби,
зокрема овець, а плавнi Дунаю – займатися рiзного роду промислами.
Проживання козакiв у дельтi Дунаю та на Чорноморському узбережжi сприяло
розвитку рибальства. Саме воно i було головною галуззю господарства
козакiв. Наявнiсть на сiчових землях власних мiцних господарств,
приватних рибальських заводiв, торгових козацьких будинкiв тiльки
пiдтверджують на-мiри козакiв та райї залишитися на землях Нижнього
Дунаю, “на Чорному морi, поблизу України” [4; 94].

Уряд також не виключав цiєї можливостi. Вiйськовий мiнiстр О.I.Чернишов
листувався з Новоросiйським та Бесарабським генерал-губернатором
М.С.Воронцовим з приводу можливостей поселити запорожцiв при гирлi Дунаю
на островi, який називається Старою Кiлiєї, за умови, якщо вiн пiсля
заключення миру з Османською iмперiєю увiйде до складу Росiї [9; 17].
Але вiдвойованi росiйською державою землi пiсля пiдписання мирного
договору поверталися пiд протекторат Туреччини. Тому питання про мiсце
поселення Запорозького козачого вiйська залишалося вiдкритим.

Росiйський уряд, враховуючи заслуги задунайцiв в минулiй вiйнi, не мiг
пiти на лiк-вiдацiю останнього i перетворити його в рядовий вiйськовий
пiдроздiл регулярної армiї. Такий крок назавжди б позбавив втiкачiв
будь-якого бажання повертатися в межi росiй-сь-кої держави i спричинив
би новий вiдплив населення за кордон. Таким чином, Росiй-ська iмперiя нi
кордонiв своїх не укрiпила б, нi авторитету захисницi християн не
пiд-крiпила б. Тому i почався пошук нових земель для поселення козачого
вiйська. Тепер козаки виказували бажання “присоединиться к Черноморскому
казачьему войску, про-исходившему из одного с ними Запорожья”. Поселення
задунайцiв на слабо заселених окраїнах держави, на чорноморському
узбережжi, давало їм можливiсть зберегти свою належнiсть до козацького
стану i отримати достатню кiлькiсть придатної для обробки та промислу
землi. Сусiдство з чорноморцями гарантувало задунайським козакам, в разi
необхiдностi, вiйськову i матерiальну допомогу.

Думку про переселення козакiв Запорозького вiйська в передгiр’я Кавказу
подiляв i уряд. Переведення задунайцiв на Кубань було корисним “в видах
общегосударственной пользы”. За розпорядженням iмператора наказний
отаман Й.Гладкий був вiдкоман-диро-ваний саме туди для вибору кращих
земель для поселення козакiв Окремого Запорозь-коговiйська. Такою
мiсцевiстю були визнанi Й.Гладким околицi Анапи. Про них вiн i звiтував
перед урядом. Хоч сам отаман не подiляв думки бiльшостi козакiв
переселитися на цю територiю. Переведення задунайцiв на Кубань було б,
ймовiрно, кiнцем його вiй-ськової кар’єри як наказного отамана козачого
вiйська, а також i втратою того стано-ви-ща в суспiльствi, якого вiн
досяг. В зв’язку з цим майбутнє було досить непевним. Для такої ж людини
як Й.Гладкий це було б сильним ударом, крахом всiх його надiй i
спо-дiвань. Його подорож на Кубань, зустрiчi з наказним отаманом
Чорноморського коза-чого вiйська та офiцерами регулярної армiї
переконали Й.Гладкого в неможливостi спiвiснування в умовах вiйськового
часу окремих iррегулярних вiйськ, особливо, такого як Окреме Запорозьке
вiйсько. Малочисельнiсть останнього, його слабка обiзнанiсть з
мiсцевiстю, невисока боєздатнiсть говорили не на користь Запорозького
вiйська. Тому в своєму звiтi Й.Гладкий вказував, що вибрана ним для
поселення козакiв мiсцевiсть ще повнiстю не вiдвойована у
неприятельських народiв. А задунайцям, позбавленим засобiв до iснування,
в умовах вiськового часу буде дуже важко, а то й неможливо, обжитися на
нових мiсцях. Це, в свою чергу, може спричинити новi втечi до Туреччини.

Командир Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єриванський, вiд якого
зажадали думки щодо переведення запорозьких козакiв на Кубань, також
вважав такий крок передчасним. Вiн аргументував це тим, що землi
Анапської округи ще не повнiстю кон-тролюються росiйськими вiйськами. I
поселенню козакiв буде виказане сильне протистояння з боку горцiв, бо
частина їх земель i лiсiв вiдiйде пiд хлiборобство i будiвництво
козакiв. Паскевич-Єриванський вважав, що з поселенням задунайських
козакiв треба почекати до закiнчення вiйськової кампанiї на Кавказi,
“дабы не возбудить больших без-покойств в крае сём” [9; 15].

Застереження командира Окремого Кавказського корпусу i наказного отамана
Запорозького вiйська були прийнятi урядом до уваги. Графу
Паскевичу-Єриванському було вiдписано, що iмператор “совершенно
соглашается с основательностью суждений его на счёт заселения земель
близ крепости Анапы на тех основаниях, которых он отписывает” [9; 17].
Й.Гладкому було повiдомлено, що для поселення вiйська буде вiднайдена
дiлян-ка землi десь на пiвднi, пошуками якої займається Новоросiйський
та Бесарабський генерал-губернатор М.С.Воронцов.

Таке рiшення уряду, напевне, задовольняло наказного отамана. Й.Гладкий
енергiй-но допомагає М.С.Воронцову в пошуках “пустопорожньої” дiлянки
землi для свого вiйська. Його поїздки по Новоросiї довго не мали успiху.
Землi в цьому краї були майже повнiстю розподiленi мiж переселенцями. Та
згодом була вiднайдена незаселена дiлянка землi в Катеринославськiй
губернiї. Це так звана Бердянська пустош в розмiрi   43 141 десятини
землi. Про неї повiдомляв рапортом Й.Гладкий Новоросiйського та
Бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова. Той перепровадив
рапорт наказного отамана в Головний штаб його iмператорської величностi,
i вже 9 серпня 1831 року до М.С.Воронцова надiйшов “Проект главнейших
оснований к водворению запорожских казаков Екатеринославской губернии в
Александровском уезде”. Пiсля зносин з виконуючим обов’язки цивiльного
губернатора Iвановим Новоросiйський генерал-губернатор Воронцов написав
вiдгук “по Высочайшему проекту” i вiдiслав його до столицi. Нарештi, 27
травня 1832 року вийшов iменний указ, який затверджував “Положення про
поселення запорозьких козакiв у Новоросiйському краї”.

Згiдно з положенням Запорозьке вiйсько з поселенням на Бердянськiй
пустошi перейменовувалося в Азовське козаче вiйсько й пiдпорядковувалося
Новоросiйському генерал-губернатору. Управлялося воно наказним отаманом
i вiйськовою канцелярiєю. Козаче вiйсько назавжди звiльнялося вiд
земських повинностей, крiм тих, якi вiдносилися до його земель.
Вiйськова служба та чини азовських козакiв визначалися за принципом
iнших козачих вiйськ. Для забезпечення виконання вiйськових обов’язкiв
всiм нижнiм чинам вiйська, якi йтимуть на службу, вiдпускається протягом
десяти рокiв амунiцiя i зброя вiд казни. В разі необхiдності виставляти
вiд вiйська кiнний полк, ниж-нiм чинам i офiцерам надавався казною кiнь
i фураж для нього. За положеннями козаками стали 238 мiщан Петровського
посаду з їх землями i рибними заводами [2; 336].

Таким чином, на Пiвднi України з’явилося вiйсько, яке по комплектуванню,
проходженню служби, навчанню, озброєнню i обмундируванню значно
вiдрiзнялося вiд регулярних вiйськових частин.

З оголошенням указу частина козакiв новоствореного вiйська почала
обживатися на мiсцях поселення. Тi з козакiв, якi не виказали бажання
будуватися i обзаводитися господарством, були вiдпущенi на заробiтки.
Щонайменше три роки треба було азовцям, щоб обжитися на нових землях.
Першi два неврожайнi роки викликали масу нарiкань з боку козакiв на
свого наказного отамана. Азовцi дорiкали Й.Гладкому за те, що вiн не
домiгся їх поселення на Кубанi, де в достатку i землi, i лiсу, i води.
Добрi врожаї наступних рокiв змiнили настрої козакiв. А Й.Гладкий
“употребил все меры к приучению казаков к постоянной оседлости и в
особенности холостых” [10; 10]. Так, офiцери i нижчi чини Азовського
вiйська користувалися надiлами землi в установленому порядку для чинiв
вiйська Донського. Бiльш того, станичники отримували можливiсть
користуватися водами в рiках i лиманах, якi належали вiйську. Їм
дозволялося займатися рибною ловлею як в цих водоймищах, так i у берегiв
Азовського моря, але дрібними ри-бальськими сiтками. Промисловою ловлею
займатися заборонялося, бо закрiплений за вiйськом берег Азовського моря
був вiдданий в оброк на користь цього ж вiйська [11; 57, 58].

Однак не всi азовцi бажали займатися мирною працею. Бiльшiсть служилих
козакiв Дунайського козачого полку, а це переважно молодi нежонатi
козаки, незвичнi до господарських занять, не обзаводилися навiть
осiдлiстю [10; 4]. Вони вiддавали перевагу вiйськовiй службi, а не
заняттям мирних господарiв. На думку наказного отамана, таким козакам
краще було б служити, нiж бездiяти на мiсцях поселення. У сiчнi 1835
року вiн пише доповiдну записку на iм’я Новоросiйського та
Бессарабського генерал-губернатора i прохає останнього посприяти перед
iмператором про направлення полку на дiйсну службу з його повним
укомплектуванням [10; 4]. Клопотання Й.Гдадкого з приводу вiйськової
служби азовцiв були пов’язанi не тiльки з тим, щоб залучити служилих
козакiв до якогось роду заняття, а перш за все для того, щоб Азовське
козаче вiйсько виконувало своє пряме вiйськове призначення – охорону
прикордонних територiй. Поселення азовцiв на вiддаленiй вiд кордонiв
мiсцевостi, та ще й серед мирного населення, суперечило основному
призначенню iррегулярних козачих вiйськ. В зв’язку з цим ста-но-вище
азовських козакiв було досить непевним. Це чудово розумiв Й.Гладкий, i
тому з поселенням вiйська на вiдведених землях вiн зразу починає
клопотатися про призначення козакiв на службу.

Новоросiйський та Бессарабський генерал-губернатор 29 сiчня переслав
доповiдну записку наказного отамана Й.Гладкого до Вiйськового
мiнiстерства. До записки було додано мiркування генерал-губернатора
М.С.Воронцова з приводу вiйськової служби азовських козакiв. Вiн
зазначав, що вiд Азовського вiйська на перших порах не слiд чекати
значної вiйськової користi. Новостворене козаче вiйсько, до складу якого
було включено людей рiзних станiв, ще не було на дiйснiй службi i,
звiсно, не мало можливостi “образоваться в малой войне”. Щоб набути
“навык к порядку и подчинённости”, а головне, припинити “шалости,
проистекающие от праздности” азовцiв треба прилучити до вiйськових
частин, розташованих по кордонах. Вiйськовi пiдроздiли регулярної армiї,
звичнi до обов’язкiв служби, до вiйськової дисциплiни, допоможуть
азовським козакам краще засвоїти функцiї прикордонної служби. Оскiльки
по Чорноморському узбережжю вiд Перекопу аж до Керченської протоки
прикордонну службу несуть лише Донський козачий № 46 полк i
Балаклавський Грецький батальйон, то було б добре пiдсилити охорону
узбережжя за рахунок козакiв Азовського вiйська. Для останнiх це буде
корис-но, бо вони знаходитимуться на мiсцевостi, де завжди потрiбна
обережнiсть, де часто бувають перестрiлки з неприятелями [10; 33]. Таким
чином азовцi набудуть вiйськового досвiду i краще пiзнають всi тонкощi
прикордонної служби.

Генерал-губернатор М.С.Воронцов зауважував, що комплектацiя полку iз
азовських козакiв i вiдправка його в дiючу армiю потребує значних коштiв
вiд казни. Тому було б за краще сформувати три сотнi козакiв, iз яких
двi пiшi приєднати до козачого № 46 полку i одну кiнну – до
Балаклавського батальйону. Запропонований кiлькiсний склад не призведе
до значних витрат казни, адже вiйсько вже має вiд Дунайського пiшого
полку 400 шабель, 300 рушниць i достатню кiлькiсть пiк. Одже, необхiдно
додати тiльки пiстолети по одному для пiшого i по парi для кiнного
козака [10; 3]. На думку М.С.Воронцова, саме таке вирiшення проблеми
буде корисним i для Вiйськового мiнiстерства, i для самого вiйська. Для
азовцiв воно буде корисне тим, що нежонатi, незвичнi до гос-подарства
козаки будуть займатися тiєю справою, якою б хотiли – нести вiйськову
службу. Це їх дисциплiнує, органiзує, допоможе придбати вiйськовий та
життєвий досвiд. Таким чином, охочi до вiйськовї служби козаки будуть
виконувати вїйськовi обов’язки Азовського вiйська, а неслужилi –
займатися господарством i утримувати вiйсько. Завдяки цьому в Азовському
вiйську значно зменшиться кiлькiсть випадкiв порушення дисциплiни, бо
бездiяльнiсть частини козакiв часто призводила до пияцтва, бешкетування,
бiйок.

Вiйськове мiнiстерство прихильно поставилося до пропозицiї
Новоросiйського та Бессарабського генерал-губернатора з приводу
залучення азовських козакiв до вiйськової служби. Для iмператора була
пiдготовлена Департаментом вiйськових поселень доповiдь, в якiй
доводилося про клопотання Воронцова сформувати iз азовських козакiв три
сотнi i направити їх служити. Микола I наказав знестися з командиром
Окремого Кавказького корпусу генерал-ад’ютантом Розеном i запитати його
думки щодо використан-ня азовцiв на прикордоннiй службi. Той, в свою
чергу, зазначав, що призначення на службу в Анапу i Геленджик двох
сотень азовських козакiв буде дуже корисним як для краю, так i для
самого козачого вiйська. На основi цього iмператор дав згоду на
вiдправку двох сотень Азовського козачого вiйська в Анапу i Геленджик
[10; 39].

Йосип Гладкий був незадоволений таким вирiшенням питання вiйськової
служби азовських козакiв, коли двi сотнi в кiлькостi 10 урядникiв i 210
козакiв в мирний час направляються в дiючу армiю пiд зверхнiсть
армiйських командирiв. Це суперечило традицiям i робило вiйськову службу
козачого вiйська неповноцiнною i навiть сумнiвною.Пiд загрозу ставилося
саме iснування азовського козацтва. Однак Й.Гладкий погодився на перший
раз вiдправити двi пiшi сотнi козакiв в Анапу i Геленджик.

Комплектування сотень, забезпечення їх зброєю i амунiцiєю затягнулося на
два роки. Тiльки на кiнецьзими 1837 року сформованi сотнi були готовi
вiдправитися в дiючу армiю. Їх зупинив наказ Миколи I про скасування
попереднього розпорядження i новий указ про сформування для патрулювання
схiдного узбережжя Чорного моря десяти особливих команд iз Азовського
вiйська. Крейсерство мiж Геленджиком i Гагрою було вкрай необхiдне для
припинення будь-яких зносин мiж гiрськими народами Кавказу i Туреччиною.

Питання про формування патрульних команд iз азовських козакiв
пiднiмається на найвищому рiвнi ще з сiчня 1837 року. Тодi планувалося
створити десять команд, якi на своїх старих, ще iз-за Дунаю човнах,
повиннi будуть патрулювати схiдне узбережжя Чорного моря. У разi
непридатностi старих човнiв передбачалося будiвництво нових чайок чи
використання невеликих суден, якi застосовуються в портах Азовського
моря для каботажних робiт [10; 58].

Й.Гладкий був радий таким змiнам у справi. Вiн запевняв Новоросiйського
та Бесcарабського генерал-губернатора, що для сформування таких команд в
Азовському коза-чому вiйську можна знайти скiльки треба людей, ”
совершенно для предназначенной надобности способных”. Але вiйсько вже не
мало старих козацьких човнiв – чайок. До того ж наказний отаман
зауважував, що задунайськi тi човни не придатнi для патрулювання
узбережжя морiв, “потому что быв и тогда предназначены единственно для
бере-гового плавания реки, совершаемого нередко с пособием шестов, не
могли бы выдержать моря” [10; 57]. Каботажнi судна, якi
використовувались на Азовському морi, як по своїй конструкцiї, так i по
надiйностi будови, теж виявилися непридатними для патрульної служби.

Тодi вiце-адмiрал М.П.Лазарєв запропонував побудувати для патрулювання
морського узбережжя баркаси на зразок мальтiйських. Вони зручнi, мiцнi i
швидкохiднi. Вiце-адмiрал рекомендував командиру Севастопольського порту
якнайшвидше вiдрядити до Акмечетi корабельного iнженера для зняття
точного креслення мальтiйських човнiв, якi стоять в Акмечетьськiй бухтi.
Iнженер був вiдкомандирований в згадане мiсто, i скоро вже були готовi
креслення мальтiйського човна. Вони були вiдправленi у Вiйськове
мiнiстерство та до Новоросiйського i Бесарабського генерал-губернатора.
Останнiй 8 лютого 1837 року отримує розпорядження вiйськового мiнiстра
термiново почати будiвництво трьох баркасiв на зразок мальтiйських.
Такої їх кiлькостi на початок весни, коли почнеться вiйськова кампанiя
на схiдному березi Чорного моря, буде достатньо. А до серпня цього року
необхiдно побудувати всi десять баркасiв [10; 81]. Далi вiйськовий
мiнiстр сповiщав Новоросiйського та Бессарабського генерал-губернатора,
що озброєння цих човнiв трифунтовими фальконетами, порохом i
артилерiйськими зарядами буде робитися за рахунок морського вiдомства.

Першi три човни вирiшено було побудувати в мiстi Одесi. З їх
будiвництвом почалася комплектацiя команд. Згiдно з поданням
Новоросiйського та Бессарабського генерал-губернатора iмператор
наказував:

1. Для крейсерства вздовж схiдного берега Чорного моря сформувати десять
особливих команд iз козакiв Азовського вiйська.

2. Штат кожної команди повинен складатия з 18 рядових козакiв, урядника
та хорунжого.

3. Загальне керiвництво над командами вручити осавулу Азовського вiйська
Дяченку.

4. Забезпечити команди необхiдною амунiцiєю з Кременчуцької комiсiї.

5. Видiлити необхiдну для забезпечення команд суму в розмiрi 6193
карбованцi 50 копiйок з економiчного капiталу Вiйськового мiнiстерства.

6. Видавати платню командам згiдно грузинського положення.

7. Пiд час крейсерства забезпечити команди провiантом вiдповiдно
морського положення.

8. Озброїти човни фальконетами.

9. Частину Азовського вiйська, призначену для патрулювання, подiлити на
сотнi i започаткувати порядок, згiдно з яким кожна сотня замiнюється
iншою через кожнi два роки служби на Чорноморському узбережжi.

Про таку волю царя сповiщав вiйськовий мiнiстр 15 лютого 1837 року в
Комiсарський департамент [10; 78].

На початку весни 1837 року три човни особливої конструкцiї на зразок
мальтiйських були побудованi. Наказом вiйськового мiнiстра була
прискорена робота по будiвництву ще семи баркасiв. Тепер вони будувалися
в Миколаєвi за рахунок коштiв Чорноморської кордонної лiнiї.
Укомплектованi команди азовських козакiв вже в червнi 1837 року вiд-були
в Сухум-Кале i Геленджик “для сообщения укреплений Черноморской
береговой линии и безпрерывного крейсерства между ними в видах
пресечения всякого сношения турецких контрабандных судов с занимаемых
нами берегов” [8; 134]. Пiсля прибуття на мiсце призначення команди
пiдпорядковувалися вiдомству командуючого вiйськовими суднами бiля
абхазьких берегiв капiтану 1-го рангу Юр’єву. Загальне керiвництво над
командами Азовсько козачого вiйська здiйснював начальник Чорноморської
берегової лiнiї генерал-лейтенант М.М.Раєвський [10; 134].

З цього часу азовськi козаки несуть службу на Чорноморському узбережжi
аж до лiквiдацiї самого вiйська. Дуже скоро вони, за висловлюваннями
генерала М.М.Раєвського, “сделались предприимчивыми и страшными для
контрабандистских и черкесских галер” [6; 359]. В 1838 роцi азовськi
команди вiдзначилися у вiйськових операцiях у Сочi i в сутичцi з
черкесами бiля рiчки Джубгi, де потопили одну галеру i три iншi
принудили до втечi.

Вiддаючи належне азовським козакам за їх ревну службу на узбережжi,
генерал-лейтенант М.М.Раєвський у 1838 роцi розробив “Проект про
поселення на схiдному березi Чорного моря прибережних козакiв”. В ньому
говорилося, що чорноморськi та азовськi козаки, як показав досвiд, добре
знаються на управлiннi гребних i грузових суден. За два роки козаки
добре привчалися до морської служби i чудово орiєнтувалися у вiйськовiй
ситуацiї схiдного берега Чорного моря. Але, прослуживши визначений
термiн, вони вiдбувають у вiйсько. На їх мiсце приходять iншi, яких
знову необхiдно навчати рiзним тонкощам патрульної служби. Це викликає
цiлий ряд незручностей. Тому поселення козакiв на схiдному березi
Чорного моря принесе дуже велику користь. Обставини обов’язково зроблять
жителiв цих берегiв головною опорою каботажної торгiвлi. В зв’язку з цим
буде корисно розселити козакiв по всьому схiдному березi Чорного моря
вiд Менгрелiї до гирла Кубанi за винятком Гагри, де заважають це зробити
скелi. Далi в проектi вiдзначалося, що на узбережжi слiд оселити
азовських i чорноморських козакiв. Метою цього поселення буде “служба
правительству на море и частная промышленность каботажною торговлею”.

Генерал-лейтенант М.М.Раєвський подав свiй проект на розгляд вiйськовому
мiнiстровi. Пiсля довгого листування Вiйськового мiнiстерства з
командиром Окремого Кав-казського корпусу було вирiшено, що в поселеннi
козакiв на Чорноморському узбережi немає необхiдностi. Вони на цiй
територiї не зможуть утримувати себе самостiйно, перетворяться в додаток
гарнiзонних укрiплень i будуть утримуватися за рахунок державної казни.
Тому для посилення берегового патрулювання та постiйного сполучення мiж
укрiпленнями Чорноморської берегової лiнiї в 1839 роцi було збудовано ще
двад-цять мальтiйських баркасiв i сформовано ще п’ять команд iз
азовських козакiв. На будiвництво цих двадцяти азовських баркасiв були
вiдпущенi 50 000 карбованцiв асигна-цiями iз коштiв Кавказького корпусу
[10; 134]. З цього часу за наказом iмператора у кожне берегове
укрiплення призначалися два човни i двi команди. Одна команда складалася
з азовських козакiв, друга формувалася з мiсцевого гарнiзону в кiлькостi
16 чоловiк нижнiх чинiв, якi змiнювалися через кожнi пiвроку [12; 18].

У 1840 роцi генерал-лейтенант М.М.Раєвський доповiдав вiйськовому
мiнiстровi, що для посилення берегового патрулювання Чорноморської
берегової лiнiї необхiдно мати сорок козацьких човнiв. А оскiльки з
ранiше споруджених залишилося двадцять шiсть, то вiн клопотався про
побудову ще чотирнадцяти баркасiв [10; 134]. Та Вiйськове мiнiстерство,
а згодом i цар вирiшують “ограничиться ныне постройкой четырёх новых
лодок до полного числа тридцать, сообразно числу находящихся на
восточном берегу укреплений и команд азовских казаков ” [10; 136].

У сiчнi 1841 року Микола I затвердив розроблений командиром Окремого
Кавказького корпусу розподiл тридцяти азовських човнiв по укрiпленнях.
За цим розподiлом:

а) у Сухумi, Бомбарах, Анапi залишалося по одному човнi, бо цi мiста
мають сухопутне сполучення;

б) у Новоросiйську, де зосереджується керiвництво всiєї берегової лiнiї,
мати три човни;

в) в решті дванадцяти укрiпленнях, а саме Кабардiнському,
Геленджицькому, Новотроїцькому, Михайлiвському, Тенгiнському,
Вельямiнiвському, Лазарєвському, Головiнському, Навагiнському, Святого
Духа, Гаграх, Пiцундi, мати по два човни [10; 150,152].

Згодом кiлькiсть азовських баркасiв зростає. Так, з 1839 по 1843 рiк у
Миколаєвi було побудовано вже тридцять чотири човни [13; 67]. У 1844
роцi креслення мальтiйських човнiв було дещо змiнене вiдомим тодi в
Миколаєвi майстром. Ним був грек Левтер Карагач, який з 1844 року став
будувати баркаси в Редут-Кале [12; 18]. Човни редутської побудови були
легкi на ходу, пiд вiтрилами i на веслах. До того ж, вони були досить
зручнi для витягування їх на берег пiд час прибою.

Таким чином, вдосконалення креслення призвело до того, що човни нової
побудови виправдали своє призначення. Останнє полягало в патрулюваннi
схiдного узбережжя Чорного моря для припинення контрабанди, в плаваннi
мiж сусiднiми укрiпленнями по справам служби i в навантаженнi та
розвантаженнi кавказських пароплавiв i транспорту.

Озброєння баркасiв не змiнювалося. На них як i ранiше встановлювали
трифунтовий фальконет. Козаки запевняли, що його буде достатньо як при
наступi, так i в оборонi. Крiм того, азовцi мали iндивiдуальну зброю.
Озброєння козакiв (яке вони зобов’-язанi були придбати за свiй власний
рахунок) складалося iз рушницi, шаблi iкинжала. Рушницi були рiзного
калiбру. Це переважно переплавленi драгунськi гвинтiвки iз багнетами i
кинжалами, виготовленi на Златоустівському заводi для лейб-гвардiї
Чорноморського дивiзiону [12; 26]. Така, дещо застарiла, зброя не
завадила козакам 8червня 1844 року зробити висадку на берег i порубати
та спалити турецьке контрабандне судно великих розмiрiв, забрати у
горцiв зброю i захопити черкеську галеру на сорок чоловiк.

Човни редутської побудови були випробуванi вже влiтку 1844 року.
Протягом лiтнiх мiсяцiв сiм контрабандних суден iз дванадцяти прибулих
на схiдне узбережжя Чорного моря були захопленi в полон i потопленi [6;
373].

У листопадi цього ж року була проведена незначна реорганiзацiя азовських
команд. Барон Будберг запропонував роздiлити азовськi команди на два
вiддiлення. Перше вiд-дiлення повинне було патрулювати схiдний берег вiд
Анапи до Навагiнського укрiпленя, а друге – вiд укрiплення Святого Духа
до укрiплення Святого Миколи. Цей розподiл було затверджено iменним
указом 14 сiчня 1845 року. Одним з вiддiлень командував старшина
Барахович, а iншим – пiдполковник Дяченко. На думку iмператора, такий
розподiл був корисний тим, що вiн сприяв кращому виконанню обов’язкiв
патрулювання i в той же час “служил…устройству благосостояния чинов
Азовского войска, наиболее службою своею отличающихся” [14; 4]. З цього
року платня офiцерам Азовського вiйська зрiвнювалась з платнею офiцерiв
чорноморських лiнiйних батальйонiв. У роки Кримської вiйни азовськi
баркаси були переведенi до Новоросiйська, а команди азовцiв зарахованi
до новоросiйського гарнiзону. Пiсля лiквiдацiї Новоросiйського
укрiплення азовськi команди були у складi дiючого проти ворога
вiйськового пiдроздiлу регулярної армiї. В той же час iз козакiв
Азовського вiйська було зформовано ще морський батальйон, пiший
батальйон i кiнну сотню загальною кiлькiстю 1820 чоловiк [19; 21]. Це
було практично все доросле чоловiче населення вiйська.

За участь у вiйськових дiях пiд час Кримської вiйни азовське козацтво
було нагороджене Георгiївським прапором з надписом “За храбрость и
примерную службу в войну против французов, англичан и турок в 1853,
1854, 1855, 1856 годах”.

Пiсля закiнчення вiйни всi пiдроздiли були розформованi. На службi
залишилися тiльки азовськi команди, якi продовжували патрулювати
Чорноморське узбережжя. На кiнець 50-х рокiв кiлькiсть азовських човнiв
збiльшилася до сорока двох, i Азовське вiйсько виставило двадцять
команд, а в жовтнi 1857 року була сформована ще одна команда [12; 36].
На лютий 1861 року їх було вже двадцять шiсть [11; 58]. Цi команди
базувалися на Сухумськiй та Константинiвськiй морських станцiях. В них
на 20 грудня 1861 року служило: 1) при Сухумськiй станцiї – 26
урядникiв, 333 козакiв; 2) при Константинiвськiй – 8 урядникiв i 148
козакiв [20; 27-28]. Для практичного навчання плавання на морi була
утворена учбова команда. Одночасно на двох човнах здобували навики
морського плавання i патрулювання 2 урядники i 36 козакiв [20; 28].

На початку 60-х рокiв уряд порушує питання про переселення азовцiв на
Кубань. Протягом 40-50-х рокiв у сенатi неодноразово порушувалося це
питання. Але його вирiшення вiдкладалося до закiнчення вiйськової
кампанiї на Кавказi. Першим значним кроком у вирiшеннi проблеми було
затверджене 10 травня 1862 року “Положення про заселеннязахiдної частини
Кавказького хребта”. Згiдно з положенням передбачалося заселення
захiдної частини Кавказького хребта новими козачими станицями з метою
остаточного пiдкорення гiрських племен. Вiд Азовського козачого вiйська
на Кавказ повинно було переселитися 8 сiмей офiцерiв i 800 козацьких
сiмей. В положеннях також зазначалося, що переселення вiдбуватиметься
поступово. Щорiчно з визначеної кiль-костi сiмей Азовського вiйська для
переведення на Кавказ та Кубань призначається така кiлькiсть офiцерських
i козацьких сiмей, яке, на думку головнокомандуючого Кавказькою армiєю,
буде необхiдною [3; 407].

Азовська вiйськова канцелярiя ранiше була повiдомлена про майбутнє
переселення. Так, 8 березня 1862 року наказний отаман вiйська
генерал-майор Решетилов писав начальникам азовських команд при
Сухумськiй i Константинiвськiй морських станцiях про рiшення Вiйськового
мiнiстерства. Останнє при обговореннi становища Азовського козачого
вiйська i намiрiв головнокомандуючого Кавказькою армiєю заселити i
освоїти захiднучастину Кавказького хребта прийшло до висновку, що
переселення козакiв Азовського вiйська необхiдне “как в видах общей
государственной пользы…, так и для улучшения собственного быта
азовских казаков” [16; 7]. Таке рiшення Вiйськового мiнiстерства було
схвалене iмператором. Вiн наказав перевести Азовське вiйсько на Кавказ
тодi, коли це буде зручно за вiйськовими обставинами Кавказького краю.
Однак пересе-лення повинно вiдбуватися поступово протягом декiлькох
рокiв охочими чи за жеребом [16; 7]. Офiцерiв i козакiв азовських
команд, як людей бiльш досвiчених, закликали подати собою приклад
готовностi виконати монаршу волю. 14 травня 1862 року начальники
вiйськових комад доводили наказному отаману, що служилi козаки та
офiцери, розумiючи мету уряду i необхiднiсть цiєї акцiї, готовi сприяти
побажанням монарха. Вони всi без винятку виявляють бажання переселитися
на Кавказ. Вже 30 вересня   1862 року за розпорядженням iмператора iз
числа двадцяти шести команд були вiдпущенi по двi команди азовських
козакiв з кожної станцiї по причинi переселення на Кавказ [16; 164]. На
мiсця офiцерiв i козакiв Азовського вiйська для подальшої служби на
азовських баркасах призначалися офiцери i матроси вiд морського
вiдомства. Тiльки в листопадi 1864 року було дозволено залишити тих iз
офiцерiв Азовського вiйська, якi побажають продовжити службу на баркасах
при Сухумськiй станцiї [16; 581].

Щорiчне переселення значної кiлькостi сiмей на Кавказ не завадило
козакам азовських команд i надалi демонструвати зразки мужностi i
вiдваги. Про постiйнi десанти на територiю, яка контролювалася
неприятельськими гiрськими племенами, про захоплен-ня i знищення
контрабандних суден з Туреччини та Грецiї, про постiйнi перестрiлки з
“неприятельськими народами” дiзнаємося iз рапортiв начальникiв азовських
команд при Сухумськiй i Константинiвськiй станцiях [18; 17]. Були i
тяжкi втрати. Так 18-19 червня 1862 року тринадцять азовських баркасiв
приймали участь у вiйськовiй операцiї поблизу фотру Навагiнського. В
ущелину Псахе був висаджений десант, який знищив “народное судилище…
Мегкаме” i аул “непокiрних” горцiв. В ходi цих подiй було поранено двох
сотникiв, двох урядникiв, одного приказного, дванадцять козакiв i вбито
одного урядника та п’ятьох козакiв [18; 5]. I це в той час, коли сiм’ї
загиблих готуватися до переселення…

Вiйськова служба козакiв азовських команд була високо оцiнена урядом.
Тiльки офiцерам i нижнiм чинам Азовського вiйська, якi служили при
Сухумськiй морськiй станцiї, було вручено двiстi п’ятдесят три срiбних
медалi “За покорение Западного Кавказа” iз стрiчками [17; 35]. Декому з
них вони були врученi посмертно.

За “Положенням про скасування Азовського козачого вiйська” вiд 11 жовтня
1865 року вiйсько лiквiдовувалося, а все його населення переводилося до
цивiльного вiдомства. Цим указом знищувалося одне з останнiх козацьких
утворень на Українi, яке уособлювало в собi традицiї Запорожжя, хоч саме
воно не у всьому було їх носiєм.

Характеризуючи вiйськовий устрiй азовського козацтва необхiдно
вiдзначити слiдуюче:

1. Азовське козаче вiйсько знаходилося пiд керiвництвом Новоросiйського
генерал-губернатора i управлялося наказним отаманом i вiйськовою
канцелярiєю. Воно несло службу зовнiшню i внутрiшню. Для зовнiшньої
формувалися iз вiйська двадцять шiсть патрульних команд, якi знаходилися
при Сухумськiй та Константинiвськiй морських станцiях схiдного берега
Чорного моря. Склад i обов’язки цих команд викладенi вище. Для
внутрiшньої служби, крiм тих, хто служив по внутрiшньому управлiнню,
вiйсько мало учбову i внутрiшню команди. В останнiй служили
внутрiшньо-служилi козаки.

2. Проходження вiйськової служби було покладено на служилих козакiв.
Вiйськово- i внутрiшньо-служилим козакам складалися окремi списки.
Згiдно ним велася черга, за якою козаки призивалися на службу. В разi
серйозних причин допускався обмiн чер-га-ми i найм на польову службу.

3. Офiцери i козаки азовських команд при морських станцiях
забезпечувалися пос-та-чанням не вiд вiйська, а вiд казни. Вони
отримували порцiйнi грошi, а начальникам команд виплачувалися ще й
столовi. Нижнiм чинам, якi служили в командах на Кавказi, щорiчно
вiдпускалися синi фланелевi сорочки, в’язанi вовнянi фуфайки i дощовi
пару-си-новi плащi за рахунок коштiв Кавказького вiдомства. Чини, якi
служили в учбовiй i внутрiшнiй командах, отримували платню вiд вiйська.

4. Чини вiйська, якi служили на схiдному березi Чорного моря,
забезпечувалися човнами особливої конструкцiї на зразок мальтiйських для
патрулювання. Вони бу-ду-ва-лися за кошти Чорноморської прикордонної
лiнiї. Для практичного навчання плавання на морi у вiйську було два
баркаси.

Таким чином, Азовське вiйсько суттєво вiдрiзнялося вiд iнших козачих
iррегулярних формувань Росiйської iмперiї за своїм вiйськовим устроєм.
Головна вiдмiннiсть полягала в тому, що Азовське козаче вiйсько несло
морську службу, що суперечило прямому призначенню козачих вiйськ.
Вiдмiннiсть вiйськового устрою азовських козакiв була однiєю з причин
лiквiдацiї самого вiйська.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛIТЕРАТУРА

1. Полное собрание законов Российской империи: Собрание второе. – Т.4. –
СПб.,1830.

2. Там же. – Т.7. – СПб., 1833.

3. Там же. – Т.37. – СПб., 1865.

4. Бачинський Д. Сiч Задунайська (1775 – 1828). – Одеса, 1994.

5. Гладкий В.О. О.М.Гладкий – кошевой отанам Запорожской Сечи //Русская
старина . – Т.30. – № 2. – М., 1881.

6. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Т.2. –
Екатеринодар., 1992.

7. Державний архiв Одеської областi (далi – ДАОО). – Ф.1, оп.214, спр.7.

8. ДАОО. – Ф.1, оп.2, спр.5.

9. Росiйський державний вiйськово iсторичний архiв (далi – РДВIА). –
Ф.405, оп.6, спр.9.

10. РДВIА. – Ф.405, оп.6, спр.366.

11. Краснодарський крайовий державний архiв (далi – ККДА). – Ф.252,
оп.2, спр.617.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020