Реферат на тему:
Роль козацтва у заселенні Українського Приазов’я в ХVI-XVIII cт.
Роль козацтва в заселенні окремих регіонів України і створенні
різноманітних поселень надзвичайно важлива. Це питання неодноразово
привертало увагу дослідників починаючи з ХVIII ст. і було досить
докладно висвітлено у низці праць.
Але тільки окремі з них, такі як А. О. Скальковський, Д. І. Яворницький,
В. А. Пірко, Р. І. Саєнко, розглянули питання про роль козаків у
заселенні Українського Приазов’я. Це не випадково, бо дотепер у колі
дослідників історії Приазов’я точаться дискусії щодо внеску різних
етносів у заселення і розвиток цього краю.
Отже, проблема заселення Українського Приазов’я і формування етнічного
складу населення є дуже актуальною і недостатньо дослідженою, оскільки
цей край має складну етнічну історію, і ще не має чіткої позиції в
поглядах вчених щодо ролі окремого етносу (українського, російського чи
грецького) в його заселенні. Як відомо, до середини ХVIII ст. за цим
регіоном закріпилася назва “Дике поле”, тобто спустошені причорноморські
степи.
Питання щодо його заселення тривалий час не було предметом спеціальних
досліджень, і майже зовсім відкидалась або применшувалась роль
українського етносу, а отже, роль українського козацтва в його освоєнні.
Спростувати подібні погляди можна лише неупередженими дослідженнями
процесу заселення краю і формування етнічного складу його населення, що
і становить об’єкт нашого дослідження.
Українське Приазов’я – важливий промислово-аграрний регіон нашої
держави. Завдяки своєму розташуванню цей край здавна належав до числа
залюднених, бо ще з ІХ ст. через його землі йшов торгівельний шлях між
слов’янськими землями та країнами Кавказу й Близького Сходу. Однак з
ХІІІ ст. приазовські землі були спустошені монголо-татарською навалою, і
ця територія спочатку входила до складу Золотої Орди, а з ХV ст. –
Кримського ханства. Отже, південно-східні українські землі у ХІV-XVI ст.
були майже спустошені, оскільки українське населення, яке почало тут
селитися за часів Польсько – Литовської держави відступило у більш
безпечні землі, а цей край став тереном, де кочували кримські та
ногайські татари.
Щодо початку заселення Українського Приазов’я А. О. Скальковський
вважав, що воно стало можливим лише з 70-х р. ХVI ст., з появою
місцевого низового козацтва, коли в українському козацтві відбувся
розкіл, і було створено Низове Військо Запорозьке. Поява такого сильного
військово-політичного об’єднання на межі з Кримським ханством ставало
форпостом для татарських нападів, що, з іншого боку, сприяло новому
притоку населення в цей регіон і подальшому освоєнню спустошених земель
у ХVI – XVII ст.
Той факт, що запорозькі козаки дійсно з’являлися на берегах Азовського
моря ще з ХVI ст. підтверджує і Р. І. Саєнко, наводячи дані
археологічних знахідок, зокрема залишків деяких козацьких зимівників –
укріплених хуторів з речами рибалок-запорожців, які були знайдені біля
р. Кальміус у 1931 році під час будування металургійного комбінату
“Азовсталь”.
Інший дослідник Н. Н. Яцюк, розглядаючи ще одну причину заселення
Приазов’я робить передбачення, що вона було пов’язана з пошуком
запорозькими козаками іншого виходу до Чорного моря, тому що запорожці,
вирушаючи у морські походи проти Кримського ханства й Турції, спочатку
виходили в Чорне море Дніпром, що було доволі небезпечно, оскільки на
початку ХVII ст. турки збудували на цьому місці укріплену фортецю
Кизикермен та перегородили річку ланцюгом. Отже, козаки повинні були
віднайти більш безпечний шлях. На думку Н.Н. Яцюка цей шлях пролягав від
Дніпра до Кодака, потім козаки входили в Самару, а з неї – в р. Вовчу, а
з неї до Кальміусу (25 км) тягнули волоком чи на візках свої човни –
“чайки”, після чого входили в Азовське море та через Керченську протоку
– до Чорного моря і поверталися цим же шляхом8. Безперечно, що при
проходженні такого довгого шляху у козаків виникала необхідність у
поновленні своїх продовольчих запасів, ремонті човнів, тому було
збудовано багато зимівників, пристаней, церковних храмів, які надалі
ставали слободами. Так, 1602 р. на правому березі р. Вовчої для
збереження цього таємного переходу запорожців була побудована пристань і
зимівник коло теперішнього села Олексіївки Великоновоселківського
району. Також, вище по р. Вовчій на місці села Андріївки знаходився
зимівник, в якому жили козаки запорозької гребної флотилії.
Про існування та час виникнення Кальміуської паланки ще до сьогодні
немає вірогідних документальних свідчень. Як стверджує Л. Н. Кузьмінков,
спираючись на данні указів московського царя 1593 р.: “в районе устья
Кальмиуса во ІІ половине ХVІ в. хозяевами оставались татары, имея в его
устье “город Кальмиус”, из которого крымские и ногайские татары делали
грабительские набеги “на государевы украины”, и Московский царь в 1593
г. приказал донским “лучшим атаманам и удальцам разгромить тот улус
крымского царевича”.
На генеральній карті України, яку опублікував Боплан у 1650 р. ми теж не
знаходимо ніяких свідчень “ни о значительной запорожской крепости в
устье Кальмиуса, ни о подчиненном ей обширном округе”. Навіть коли
1654р. Україна присягала на вірність Московському царю, в списках не
було свідчень про козацькі поселення в районі Кальміусу. До того ж,
після Андрусівської мирної угоди 1667 р. все Призов’я з Кальміусом
залишалося у володінні Кримського ханства. І навіть до кінця ХVII ст.,
після невдалих походів Голіцина (1688-1689 рр.), на думку Л. Н.
Кузьмінкова, про Кальміуську паланку не було ніяких даних, а територія
Призов’я, продовжувала контролюватися татарами.
На противагу цим ствердженням існує інша точка зору. Так, В. А. Пірко,
спираючись на дані нових матеріалів “Архіва Коша Запорозького”, беручи
до уваги факт походів донських та запорозьких козаків у кінці ХVI ст.,
вважає, що “Кальміуська фортеця була споруджена приблизно тоді ж, бо як
зазначено в документах Коша, на Білосарайській косі у 1577 р. кримських
хан Адиль – Гірей збудував кам’яне місто Боли – Сарай, яке у 1584 році
було зруйновано козаками”. Це може свідчити про те, що на його місці
могло бути побудовано козацьке укріплення, фортеця.
Таким чином, ми бачимо, що протягом ХVI – XVII ст. запорозькі козаки
дуже часто потрапляли у цей регіон за часів військових походів, а також
у мирний час, коли їм спеціальними указами дозволялося тут жити та
займатися промисловою діяльністю: мисливством, рибальством, видобуванням
солі.
Треба відзначити, що напружена ситуація у Призов’ї зберігалася майже до
ХVIII ст., про що свідчать угоди між Росією та Турцією. Так,
Константинопольський договір 1700 р. передбачав, що на березі Азовського
моря, від Перекопу до Міуса, не повинно бути ніяких поселень – “землям
быть праздными”. У 1705 р. був означений руссько – турецький кордон,
який одночасно став кордоном Запоріжжя з кримськими татарами. Йшов цей
кордон від Азова до Міусського лиману, а потім повз степ до Берди і
Конки15. Отже, з’ясувалося, що запорозькі козаки були майже відрізані
від виходу до Азовського моря.
Ситуація дещо змінилася 1711 р., коли Прутська поразка змусила Росію
повернути туркам Азов, але запорожцям вже дозволялося, від Самари до
Азовського моря, займатися мисливством, рибальством, не зводячи, однак,
постійних поселень. Для охорони козаків, які йшли на промисли в різних
місцях приазовського краю виділялися спеціальні охоронні пости. “Завдяки
цьому, – на думку А. О. Скальковського, – для захисту кордону, і
сприянню рибальству, у р. Кальміус з боку Азовського моря був
споруджений охоронний пост. Це укріплення було побудовано на високому
мисі правого берега Кальміуса, звідки було видно всю територію вздовж
річки, а також берег моря. Назвали це укріплення також Кальміус”. З
утворенням Нової Січі у 1733 р. запорозьким козакам було дозволено
царським урядом повернутися у приазовський край, і в 1734 р. вони
прийшли в залишену Кальміуську фортецю.
Як зазначає Р. І. Саєнко, коли територія Запоріжжя була поділена на
паланки, то центром Кальміуської паланки стало укріплення Кальміус.
Кордонами паланки були річки Кальміус – на сході, Берда – на заході,
Вовча – на півночі, та берег Азовського моря – на півдні. Але, тому що
ця паланка була найбільш віддаленою від Січі, вона була найменш
заселеною. В ній не було поселень, і до 1775 р. було всього 61 зимівник,
а до 1762 р. проживали 674 козака. У 1769 р. підчас русько – турецької
війни (1768-1774 рр.) кримські татари здійснили напад на територію
Кальміуської паланки, зруйнувавши всі зимівники та охоронні укріплення.
Після цих подій російський уряд, не чекаючи закінчення війни з Турцією,
у 1770 р. прийняв рішення про перенесення частини кордону з Кримським
ханством далі на двісті кілометрів з берегів р. Сіверський Донець до
берегів Берди та Конки. Таким чином, більша частина території
Українського Призов’я, як і Кальміуська паланка, опинилися у складі
Російської імперії. Але життя в Кальміуській паланці відродилося
ненадовго, оскільки з ліквідацією Запорозької Січі 1775 р. перестала
існувати і Кальміуська паланка.
Однак, треба зазначити, що трагічна доля Кальміуської паланки,
стосувалася не всіх паланок і поселень, утворених запорозькими козаками.
Більшість козацьких зимівників після ліквідації Запорозької Січі 1775 р.
почали переформуватися у військові слободи, що сприяло кращому заселенню
регіону.
Так, вищезазначені поселення, а тепер військові слободи Олексіівка та
Андріївка, які у 1784 р. за наказом генерал – губернатора Азовського
повіту В. А. Черткова були об‘єднані у єдину слободу Олександрівка –
Щегловка біля витоку р. Кальміус. Її допомогли заселити колишні
запорозькі козаки, що до цього року в ній нараховувалося 206 чоловіків
та 135 жінок.
Таким чином, ми бачимо, що заселення Українського Призов’я його
господарське освоєння стало можливим лише з кінця XVI ст. внаслідок
формування місцевого низового козацтва, яке відбувалося в складних
умовах боротьби зі степовими кочовими племенами. З іншого боку, можна
зробити висновок про надзвичайно важливу роль українського козацтва у
заселенні і господарському освоєнні приазовського краю.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
