.

Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2818
Скачать документ

Реферат на тему:

Запорізьке військо у другій половині 30-х років ХVІІІ століття

В українській історіографії участь запорозького козацтва в
російсько-турецькій війні 1735-1739 років залишається мало дослідженою
темою. Сучасники тих подій – С.Мишецький, С.Зарульський, В.Чернявський і
О.Рiгельман, описуючи Запорозьку Січ і життя запорожців, на превеликий
жаль, не приділили належної уваги воєнним подіям. Ряд дослідників,таких,
як Д.Н.Бантиш-Каменський, А.О.Скальковський, А.Ф.Кащенко, О.М.Апанович,
В.О.Голобуцький, О.А.Репан, в різні часи торкалися теми участі
запорозького козацтва в російсько-турецькій війні 1735-1739 років. Але
то були лише фрагментарні згадки, побудовані на основі окремих
документів.

Цілісну картину неможливо уявити без детальної реконструкції і аналізу
подій. Стратегія, оперативне мистецтво і тактика, як складові частини
воєнного мистецтва, перебувають у найтіснішому взаємозв’язку з іншими
елементами воєнної справи: комплектуванням, озброєнням, забезпеченням,
бойовою підготовкою тощо. Отже, при дослідженні війн і воєнного
мистецтва фактична сторона подій має бути з точністю відтворена. Крім
того, мають бути враховані усі історичні умови, за яких ці події
відбувались, що і мав на меті у ході свого дослідження автор даного
доробку.

У 1734 році після 25-річного перебування під владою кримського хана
Запорозьке військо повернулось під російську протекцію. В березні
запорожці заснували Січ на річці Підпільній, а в жовтні були приведені
до присяги. Умовами договору, який Запорозький Кіш підписав у Лубнах з
російською стороною, визначалося, що всі вини і зради запорозьких
козаків проти Росії піддаються повному забуттю; жити запорожцям в
місцях, де в 1709 році зруйновані їх помешкання; користуватися
промислами, як рибними ловами на Дніпрі, так і мисливством на звірину в
степах, від російських кордонів без перешкод; мати їм чиновників по
існуючому на той час у них звичаю; залишатися їм вірними російському
престолу і бути на сторожі кордонів Російської держави;
підпорядковуватися головному в Україні генералу; отримувати за службу
щорічно платню в 20.000 карбованців на все військо.

Питання про землі, що мали відійти до Запорозького війська і які з 1711
року (а офіційно з 1714 року) належали Кримському ханству, повинно було
вирішитися у ході війни між Росією і Туреччиною. У 1734 році запорожці
розраховували повернути права на землі за допомогою російської зброї.
Iнакше повертатись під російську протекцію запорожцям просто не було
сенсу. З моменту підписання умов договору і складання присяги запорожці
фактично увійшли до складу збройних сил Російської держави, але до
припинення бойових дій між воюючими сторонами в 1739 році Запорозьке
військо не мало прав на володіння землями, що належали йому до 1709
(1714) року. Після того, як 18 вересня 1739 року в Бєлграді воюючі
сторони уклали мирний трактат, який у жовтні був доповнений Нісською
конвенцією, а в грудні затверджений у Константинополі, територія
Запорозьких вольностей офіційно відійшла від Османської iмперії до
Росії. Приймаючи запорожців на службу, царський уряд керувався
міркуваннями щодо майбутньої війни з Туреччиною, до якої Росія старанно
готувалася. Повернення запорожців в російське підданство було вдалим
політичним заходом Петербурга. Російське командування цікавила не воєнна
сила запорожців, а насамперед той досвід, якого ті набули, перебуваючи
чверть століття в межах Кримського ханства.

Відразу ж після переходу Запорозького війська в російське підданство
уряд залучив козаків до розвідувальної служби. 19 квітня 1734 року
київський генерал-губернатор граф Й.Вейсбах у листі до кошового отамана
Івана Малашевича писав про необхідність розвідування намірів татар і про
можливість бойових дій запорожців проти Криму. В ордерах Вейсбаха від 20
травня та 9 вересня 1734 року Запорозькому війську пропонувалося
готуватися до походів у складі російської армії в Польщу і Крим. З
жовтня 1734 по квітень 1735 року Запорозьке військо виконувало
розвідувальну та прикордонно-сторожову службу і було в готовності як до
татарських нападів, так і до походів, запропонованих Вейсбахом. Але, як
виявилось, російський уряд не мав серйозного наміру розпочинати бойові
дії проти татар ні в 1734, ні в 1735 році. Росіяни чекали на те, що
татарські орди намагатимуться витіснити запорожців у межі Російської
держави. Проте татари вели себе досить спокійно і не виказували намірів
розправи над козаками. Більше того, татарська верхівка не полишала думки
повернути запорожців на свій бік. Турецький уряд, у свою чергу, задіяв
для цього Пилипа Орлика. Певне затишшя дозволило запорожцям виконати
доручення Вейсбаха щодо таємних розвідувань у Криму по з`ясуванню
намірів хана щодо походів у Персію або Польщу.

У вересні 1735 року помер київський генерал-губернатор граф Вейсбах.
Його наступником було призначено генерал – лейтенанта М. Леонтьєва, у
відання якого від Вейсбаха перейшла Українська укріплена лінія і
Запорозька Січ. За діями Запорозького війська було посилено контроль.
Особливу увагу Леонтьєв приділяв стосункам запорожців з татарами. 2
грудня від президента воєнної колегії генерал-фельдмаршала графа Б.
Мініха на Сiч було надіслано ордер, за яким запорожцям заборонялося
проводити експедиції проти татар. За ордером Мініха від 4 січня 1736
року, Запорозький Кіш мав своїм завданням схиляти татар під російську
протекцію. Після офіційного оголошення Росією війни Туреччині, що
сталося 12 квітня 1736 року, Запорозьке військо увійшло до складу
Дніпровської армії, яку очолив граф Мініх. Від цього часу і до кінця
війни усі дії запорожців визначалися вказівками Мініха.

Напередодні кампанії 1737 року турецьке командування знову спробувало
схилити запорожців на свій бік. 4 травня 1737 року на Січ прибули два
запорожцi, які декілька років перебували в турецькому полоні, і заявили,
що їх з Бендер відпустив сераскер Абдула – паша і передав ними листа
кошовому отаману Івану Малашевичу. І. Малашевич, не відкриваючи листа,
відправив його разом з прибулими козаками до Мініха. У листі до кошового
сераскер писав, що запорожці і досі знаходяться під владою кримського
хана, а отже, і Порти, і що вони даремно стали на бiк Росії, оскільки
землі, які займає Запорозьке військо, належать султану, і всі укріплення
зведено козаками на цих землях незаконно. З огляду на це, сераскер
наказував запорожцям залишити володіння кримського хана і перейти в межі
Російської імперії, оскільки вони, внаслідок своєї неспокійної вдачі,
постійно дають привід для непорозумінь між обома державами. Далі
сераскер наголошував: якщо запорожці не мають наміру повернутися під
владу кримського хана і залишаться в межах його володінь, то всі вони
будуть знищені. 6 травня 1737 року в ордері до Івана Малашевича граф
Мініх висловив подяку за те, що той не відкрив листа сераскера. Разом з
тим, кошовому отаману ставилось в обов`язок не вступати ні в яку
переписку з ворогом і всі надіслані у Кіш ворожі листи відсилати до
штабу армії.

На початку 1739 року Пилип Орлик через своїх агентів намагався відновити
переписку iз Запорозьким Кошем. Але листи Орлика до свого агента в
Польщі Сави Чаленка були перехоплені росіянами. З огляду на це, граф
Мініх в ордерах до кошового отамана Якова Тукала обіцяв винагороду за
передачу листів Орлика, якщо такі будуть прислані на Січ. 4 травня 1739
року Яків Тукало заарештував щойно прибулого від Чаленка на Сiч козака
Федора Легаря, при якому був лист Орлика до запорожців. Того ж дня
кошовий отаман, не читаючи листа, відіслав його разом iз заарештованим
Федором Легарем до Мініха. 6 травня 1739 року з приводу передачі кошовим
отаманом листа Орлика Мініх писав iмператриці: “И понеже от запорожских
казаков уже дважды таковая верность учинена, то потому, всемилостивейшая
государыня, крепко уповаю, что оные запорожские казаки в своей верности
к вашему императорскому величеству непоколебимо пребывают”.

Вище росiйське командування знайомило запорозьку верхівку iз
стратегічними планами i в рядi випадкiв зверталося до неї за порадами.
Так, 30 квітня 1736 року в таборі біля Кам`яного Затону
генерал-лейтенант Леонтьєв, генерал-майор Шпігель і генерал-майор
Штофель обговорювали маршрут армії до Криму з кошовим отаманом Іваном
Малашевичем, військовим писарем Нестеровичем та військовими старшинами
Іваном Білицьким і Павлом Федоровим. 31 травня 1736 року на раду
генералітету генерал-фельдмаршал Мініх запросив кошового отамана Івана
Малашевича і похідного отамана Війська Донського Івана Васильєва. Саме з
подачі Малашевича генералітет визначився в напрямку подальшого руху
армії. У ході бойових дій генерали постійно розпитували запорозьких
старшин про місцевість, способи ведення бойових дій татарами тощо.

Під час походів генерали мали можливість контролювати загони запорожців,
але інформації про стан речей на Запорожжі практично не було. Уряд
цікавили, насамперед, настрої козацької маси. Функції урядового контролю
над запорозьким військом мiг виконувати комендант російського гарнізону
на Січі. Але введення російського гарнізону на Січ в 1734 –1735 роках не
відбулось, оскільки це відразу могло призвести до війни з Туреччиною.
Польські справи не давали Росiї можливості розпочати бойові дії проти
Туреччини відразу пiсля переходу запорожців у російське підданство. До
того ж, введення російських військ на Січ не передбачалось умовами
договору, підписаного запорожцями з російською стороною в Лубнах.
Введення російських військ на Січ могло бути здійснене лише за умов
загрози з боку турецько-татарських військ і за бажанням самих
запорожців. Отже, після офіційного оголошення війни або фактичного
початку бойових дій, ніщо не могло заважати Росії тримати на Січі свій
гарнізон.

У свою чергу, протягом грудня 1735 та січня 1736 рокiв Запорозький Кіш
неодноразово звертався до російського командування з проханням, щоб для
більш надійного захисту на Січ прибув загін регулярних військ. Після
того, як запорожцям стало відомо про те, що з Константинополя в Очаків
було перекинуто великий загін яничарiв і артилерію, у Коша не було
сумнівів відносно намірів ворога, а саме: зруйнувати Січ за участь
запорожців у поході російського корпусу генерал-лейтенанта Лєонтьєва на
Крим у жовтні 1735 року. В січнi 1736 року граф Мініх відрядив на Січ
400 солдатів пiд командуванням полковника Пейча. 4 лютого з
Переволочанського ретраншементу на Сiч було вiдряджено ще 400 солдатiв з
підполковником Пушечниковим. Причому другий загін прийшов на Січ нібито
для купівлі запорозьких коней. Штаб-офіцери цього загону отримали від
Мініха особливі інструкції, в яких йшлося про збір інформації відносно
Запорозького війська. 13 березня 1736 року від графа Мініха у Кіш
надійшов ордер, у якому запорожцям пропонувалось у разі неможливості
протистояння ворогу перейти за Дніпро на Україну, де козакам мали
відвести місця для поселення.

28 березня 1736 року полковнику Пейчу був надісланий ордер з штабу
армії, в якому йшлося про необхідність укріпляти Січ усіма можливими
засобами до прибуття головних сил армії. 29 квітня Пейч отримав ордер
Мініха, за яким 600 солдатів гарнізону мали приєднатися до армії. 1
травня на Січі при одному капітані залишилося 200 солдатів, “…которые
там, яко на острову, в городке в безопасности находятся”. Протягом війни
з початком літніх кампаній на Січі залишалося до 200 солдатів для
гарнізонної служби і до 200 запорожців, що призначалися, головним чином,
для сторожової служби і роз`їздів.

22 серпня 1736 року граф Мініх повідомив iмператрицю про те, що кошовий
отаман Іван Малашевич просив прислати на Січ загін регулярних військ для
належної відсічі у разі нападу татар. Того ж дня на Січ було відряджено
400 солдатів, очолюваних підполковником Фрідеріцієм. Цей загін запорожці
перевезли до Січі з Кам`яного Затону на своїх човнах. В інструкції
стосовно перебування російського гарнізону на Січі, яку Фрідеріцій
отримав від Мініха, говорилося, що, крім відповідного числа обер та
унтер-офіцерів, при даному загоні мають перебувати
інженер–капітан–поручик граф Зевальд, інженер–підпоручик (князь
С.Мишецький), а також кондуктор і лікар. Загону передавалось вісім
гармат з відповідним числом амуніції, боєзапасів і артилерійськими
служителями. Провіантом загін мав бути забезпечений на вісім місяців.
Пiсля прибуття на Січ інженери мали оглянути місцеві укріплення і
спільно з запорожцями привести їх у належний для успішної оборони
вигляд. У разі ворожого нападу загін Фрідеріція мав чинити відсіч до
останнього солдата. Усі свої дії Фрідеріцій мав узгоджувати з кошовим
отаманом і постійно рапортувати у штаб армії про події на Січі та за її
межами, особливо ті, що стосуються взаємовiдносин запорожців iз
татарами. Крім того, Мініх наказував нічого не брати у запорожців без
грошей, якою б не була в чому потреба, і навіть офіцерських коней
випасати тільки у відведених кошовим отаманом місцях. Російський
гарнізон щонайперше влаштував для себе госпіталь, лазню та інші
необхідні будівлі. 8 грудня 1736 року Мініх доповідав Анні Іоаннівні, що
Запорозька Січ готова витримати ворожий штурм.

Протягом війни в зимовий період чисельність російського гарнізону на
Січі залишалась у межах 400 чоловік. У разі, якщо, за даними розвідки,
ворог готував напад на Січ, то для посилення ретраншементу командування
відряджало людей від найближчих команд. Російські солдати і офіцери не
втручалися у внутрішнє життя запорожців і за стіни ретраншементу без
особливих потреб не виходили. В середині ретраншементу було зведено ряд
приміщень під склади. У ході війни Новосіченський ретраншемент був
важливим армійським магазином. Крім функцій контролю за подіями на Січі,
в обов`язки коменданта ретраншементу входила видача грошового і хлібного
жалування Запорозькому війську. З Новосіченського ретраншементу
запорожці отримували і боєприпаси.

На відміну від російського гарнізону, запорожцям на Січі не було часу,
щоб облаштовуватися належним чином. Окрім будівель, відведених для
кошової старшини і господарчих приміщень війська, нічого побудовано не
було. До кінця війни козаки жили, головним чином, в землянках.
Будівництво церкви на Січі за умов війни видалось неможливим i запорожці
мали лише похідну церкву. Щоб залишати на Січі залогу для гарнізонної
служби в зимовий період, старшинам доводилося докладати чимало зусиль.
Так, 8 грудня 1736 року кошовий отаман Іван Малашевич на вимогу Мініха
від імені всього Запорозького війська письмово зобов`язався, що в зиму
на Січі залишатиметься від двох до трьох тисяч козаків. На думку Мініха,
Запорозька Січ була найважливішим форпостом для всієї армії.

Приведення запорожців до присяги стало важливим заходом російського
уряду у посиленні оборони південних кордонів імперії. Розташування
Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що
простягалася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки
до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали
командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували
про події в межах Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець
і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні
оперативні заходи у разі загрози з боку ворога.

У зимовий період Запорозька Січ і всі пости від неї вгору по Дніпру
знаходились у віданні генерал-фельдмаршала Мініха. Форпости запорожців
знаходились на Хортицькому і Усть-Самарському островах, а також навколо
самої Січі. Лінія кордону по Українській укріпленій лінії охоронялась
ландміліцією і лівобережними козаками. Поряд з ними на форпостах
знаходилась невелика кількість запорожців, насамперед для розвідувальної
служби. В окремих випадках за вимогою генералітету Запорозький Кіш
влаштовував тимчасові пости на вказаних місцях або організовував глибокі
розвідувальні рейди вглиб степу. Начальники усіх ступенів, які очолювали
форпостні команди, отримували інструкції і настанови Мініха відносно
ведення спостережень, розвідувань і способів дій проти ворога.

На літніх форпостах знаходилося по 50 козаків і солдатів. На найбільш
важливих постах старшими призначались унтер-офіцери, а на постах, що
мали особливе значення, обер-офіцери. Форпост від форпосту знаходився на
відстані від 3 до 21 версти, що залежало від рельєфу місцевості.
Зазвичай відстань між ними складала 7 – 12 верст. До складу сторожової
команди входило від 5 до 17 форпостів, розташованих на дистанцiї від 20
до 100 верст. З виступом армії в похід кількiсний склад людей на
форпостах зменшувався вдвічі, оскiльки половина солдатiв і козакiв мала
прибувати з форпостів до своїх підрозділів.

Кожен форпост був укріплений рогатками. В середині форпосту знаходився
курінь і стайня для коней. За межами форпосту стояли три маяки,
розташовані по трикутнику. Маяк являв собою піраміду, зведену з
дерев`яних стовпів, обв`язаних сухим очеретом, під яким складався хмиз.
На маківці піраміди ставилась діжка із смолою. Запалювали маяки за
вітром таким чином, щоб від запаленого не загорілися інші. Перший маяк
запалювався у тому випадку, коли форпостна команда дізнається про рух
ворога до кордону, другий – коли ворог з`явиться поблизу форпосту,
третій – коли ворог покаже намір атакувати форпост. Роз`їзди мали
проводитись двічі на день і тричі вночі до встановленої дистанції з
роз`їздами сусідніх форпостів. Повідомлення мали передаватись цидулами
(записками) і печатками (наказами) через посильних.

Прикордонно-сторожова служба на Українській лінії значно відрізнялась
від тiєї, яку несли передові частини у відкритому степу. Українська
лінія поділялась на чотири дистанції, кожна з яких знаходилась під
командуванням генерал-майора. Дистанції поділялись на ділянки, які
знаходились у віданні штаб-офіцерів (полковників, підполковників,
майорів). У фортецях, редутах, люнетах і блокгаузах знаходились
переважно нерегулярні ландміліціонери, “…дабы регулярных против
неприятеля больше выступить могло”. По усій лінії були розташовані пости
на такій відстані, щоб можна було подавати сигнали голосом. Через кожні
п`ять постів повинен був бути один обер-офіцерський, а через два –
унтер-офіцерський або капральський. Крім визначеного числа нерегулярних
ландміліціонерів, на кожен пост призначались по декілька кінних і піших
регулярних. Для подачі сигналу були влаштовані маяки такі ж, як і на
дніпровських постах. Між постами безперервно проводились роз`їзди ззовні
лінії.

Протягом усієї війни Запорозька Січ знаходилась під загрозою атакування
турецько-татарськими військами. За відсутності головних сил Запорозького
війська через участь у походах росiйської армiї козацький гарнізон через
свою нечисленність ледве міг утримувати передові пости довкола Січі.
Так, у листопаді 1738 року Січовий Кіш не міг виставити і 50 чоловік для
постової служби біля Хортицького острова. У листі до кошового отамана
Івана Білицького, який у той період разом з головними силами Війська був
у поході, з Січового Коша запорожці писали: “Иж неприятель около нас
навесом, навесом ходит. И разве не жаль последнего своего убожества при
куренях зостаючого? А другое, чего Боже, сохрани и последней кучки не
утратили, так же и чести, от старых голов заслуженной, так же и
клейнотов войсковых”.

Найбідніша частина козацтва несла службу протягом усього року. Після
повернення з походу заможні козаки розпускалися по домівках, щоб
забезпечити себе провіантом, а сірома відряджалась на форпости для
прикордонно-сторожової служби. Провіант і фураж для сторожових команд
заготовлявся в недостатній кількості і витрачався задовго до весни. Тому
козаки, які несли службу на форпостах, були в дуже скрутному становищі
і, щоб прогодуватися, тікали на Гетьманщину. Дезертирів прилюдно карали
киями на базарах, після чого під конвоєм відправляли на Січ.

Російський уряд не дуже переймався проблемами козаків. Навіть військові
клейноди запорожці отримали з великим запізненням. У донесеннях графа
Мініха на ім`я iмператриці від 14 липня і 17 серпня 1736 року
повідомлялося про неодноразові прохання Коша видати Війську Запорозькому
обіцяні клейноди. 19 вересня 1736 року клейноди з Петербурга були
доставлені в Царичанку, де знаходився штаб Мініха. Про це відразу було
повідомлено кошового отамана Івана Малашевича. 2 жовтня Мініх доповідав
Анні Іоаннівні, що прислані клейноди “с надлежащею церемониею и с
пушечною пальбою Войска Запорожского кошевому атаману Малашевичу с
прибывшими с ним куренными атаманами в присутствии обретающего здесь
генералитета при грамоте отданы быть имеют”. Вiд iмператрицi Вiйсько
Запорозьке отримало декiлька тисяч карбованцiв, грамоту,штандарт з
росiйським гербом, чотири малих прапори, бунчук, обшитий золотою парчею,
срiбну булаву, пернач i палицю кошовому, якi були визолоченi та
викладенi дорогоцiнним камiнням. 2 грудня 1736 року в штаб Мініха на
ім`я iмператриці Анни Іоаннівни від Запорозького війська надійшло
“всеподданнейшее благодарение” за пожалування клейнодами і нагородження
жалуванням.

Протягом 1734 – 1736 років російський уряд виділяв на Запорозьке військо
20000 карбованців щорiчно. Розділ грошей поміж старшинами Запорозького
війська відбувався за зразком посадових окладів Війська Донського.

Порівняльна таблиця армійських окладів

при імператриці Анні Іоаннівні

Іррегулярні війська (козаки) Регулярні війська (кіннота) Гарнізонні
війська (кіннота)

запорожці (за прикладом донців)   драгуни ландміліція драгуни

Посади крб. чини крб. крб. крб.

кошовий отаман 600 полковник 600 400 200

військовий суддя, писар, осавул 300 майор 300 200 100

військовий обозний, полковник 100 капітан 180 120 60

полковий осавул, писар, хорунжий 50 поручик 120 80 40

курінний отаман 30 корнет 84 56 27

підосавулий, підписарій 20 сержант 15,27 7 12

пушкар, довбиш 15 капрал 12,87 6 9,12

 

Окрім грошового жалування, з 1734 року Запорозьке військо отримувало i
хлібне – 1000 чвертей борошна та 62 чверті і 4 четверики круп, а також
50 пудів пороху і 50 пудів свинцю. Проте хлібне жалування не могло
задовольнити потреби козаків. Так, у листопаді 1736 року кошовий отаман
повідомив Мініха, що через участь у Кримському поході запорожці не мали
можливості забезпечити себе провіантом. Польські власті забороняли
запорожцям торгувати на території Речі Посполитої, а з Лівобережжя і
Слобожанщини купці не возили на Січ своїх товарів через небезпеку
татарського полону. З огляду на це, Мініх додатково надіслав до Коша
4000 чвертей борошна і сухарів.

14 лютого 1737 року iмператриця Анна Іоаннівна висловила бажання
збільшити платню Запорозькому війську вдвічі більше, ніж козаками було
отримано в 1736 році. За указом Анни Іоаннівни, Запорозьке військо
нагороджувалось “денежным жалованьем с не малою против прошлых лет
прибавкою”. Кошти мали бути виділені з казни армії Мініха. Але через
нестачу армійських коштів запорожцям була відпущена сума “c некоторою
кошевому и прочим старшинам убавкою, а именно: кошевому атаману – 600
рублей, судье, писарю и эсаулу, каждому – по 300 рублей, тамошнему
архимандриту – 60 рублей, священнику – 40 рублей, диаконам двум – 50
рублей, а куренным атаманам и казакам, ради лутшаго их удовольствия и
поощрения к службе, и дабы как можно наиболее их в походе выступить
могло, с прибавкою, яко то 4000 рублей”. Крім того, Анна Іоаннівна своїм
указом звеліла вiдрядженому на Січ штаб-офіцеру таємно роздати курінним
отаманам по 30 карбованців, що з розрахунку на 38 чоловік становило 1140
карбованців. При цьому штаб-офіцер мав нагадати їм, що вони, з огляду на
таку імператорську милість, “…содержали себя во всякой верности и
прилежно старались, дабы чрез их попечение и в нынешнюю кампанию
казаков, сколько можно, было в походе наиболее”. Загалом, в 1737 роцi на
Військо Запорозьке з армiйської казни було видано всього 7046
карбованців.

10 березня 1737 року в Кіш надійшов ордер, за яким кошовий отаман мав
повідомити командування армії, скільки козаків прибуде до армії, щоб з
армійської казни їм було виплачено жалування відповідно числу задіяних у
поході людей. Проте запорозька старшина наполягала на видачi платнi “по
числу в Крымском походе бывших”. 30 березня до Мініха в Бориспіль
прибула депутація від Запорозького війська для отримання грошей, але той
направив запорожців у Переволочну, де знаходився генерал-комісаріат і
армійська казна. Після того, як депутація з військовими грошима
повернулась на Січ, рядові козаки відбили платню і всю суму розділили
між собою. Старшини нічого не отримали. Командування армії від імені
iмператриці відшкодувало старшинам втрачене лише 9 червня 1737 року9.

За указом Анни Іоаннівни від 2 лютого 1738 року, Запорозьке військо
знову мало отримати 7046 карбованців, з яких 1140 призначались для
таємної роздачі курінним отаманам. На початку кампанії 1739 року з
армійської казни на Запорозьке військо була виділена сума в 6150 крб. З
цієї суми кошовому отаману Якову Тукалу граф Мініх наказав 4000 крб.
видати публічно, а 2150 крб. призначалися для таємної роздачі усім
старшинам. Граф Мініх у донесенні до iмператриці від 2 липня 1739 року
писав, що 20 червня під час роздачі платнi рядові козаки, прознавши про
таємне отримання старшинами грошей, “…напав нечаянно, как его кошевого,
тако и старшин жестоко били и с немалыми ругательствами и бесчестием не
токмо те, но и бывшие собственныя их деньги и прочее ограбили: а по
рапорту генерал-майора Братке показано, что оный Тукала и от кошевого
отаманства отставлен и лежав несколько дней болен, умре”. Втрачена сума
була компенсована запорозьким старшинам з казни армії
генерал-фельдмаршала Лассі. Але 2150 крб. не могли компенсувати
понесених ними збитків. Переведення Запорозького війська до складу армії
Лассі, яка забезпечувалась від Слобідських козацьких полків, значно
полегшили тягар Лівобережних полків, які забезпечували усім необхідним
армію Мініха.

За виконання бойових завдань запорожці отримували від командування
арміїї грошові винагороди. Так, у 1735 році запорозькі розвідники, які
ходили в пошуки проти татар, отримали від графа Вейсбаха по 20
карбованців. 19 квітня 1737 року партія запорожців, яка діяла на човнах
у пониззі Дніпра, привела до штабу армії декількох полонених, за що
отримала 185 карбованців. Крім того, усі трофеї, захоплені запорожцями у
ворога, російське командування залишало козакам.

У ході перебування запорожців у складі російських з`єднань провіант з
армійських магазинів видавався козакам на чотири місяці від дня їх
прибуття до армії і відпускався щомісяця або через кожні два тижні по
частинах. Прибуваючи до війська, козаки мали брати свій провіант “елико
возможно”.

Протягом 1735 – 1739 років запорожці вели активну торгівлю з росіянами.
На Запорожжі росіяни купували коней для кавалерійських полків, м`ясо,
рибу, сіль та інші їстівні припаси. Під час бойових дій запорозькі
пошукові партії продавали росіянам захоплену здобич: зброю, коней,
верблюдів, а також кавуни, дині, виноград та інші фрукти. Суттєвий
відсоток запорожців, звільнений Кошем від військової служби, під час
походів російської армії займався маркітантським промислом. Для того,
щоб вести торгівлю в російських підрозділах, козак мав отримати від Коша
паспорт, який би засвідчував торгову діяльність. В іншому випадку
російські офіцери конфісковували товари і навіть могли заарештувати
маркітанта як дезертира. Звісно, що отримати дозвіл Коша на право вести
торгівлю могли лише заможні запорожці, які замість себе висилали до
війська наймитів з числа козацької сіроми, надавши їм коней, озброєння і
запас провіанту.

Характеризуючи запорожців, англійський резидент в Росії Клавдіус Роно у
квітні 1736 року доповідав в Лондон, що ці козаки являють собою тип
рицарів.

Запорозьке військо поділялося на кінноту і піхоту. Проте чіткого
розмежування між кавалеристами і піхотинцями у запорожців не було. Це
був скоріше соціальний поділ. Як правило, в піхоті службу несла козацька
сірома, яка не мала можливості придбати собі коней. Особливістю
запорозьких піхотинців було те, що вони діяли проти ворога, головним
чином, на човнах- “дубах” або несли гарнізонну службу на Січі. В кінноті
служили “справні” запорожці. Під час мобілізації, напередодні походу,
кожен вершник повинен був з`явитись до війська, маючи двох, а старшини
-по декілька коней. Запорожці, які втрачали своїх коней і не могли
придбати нових, переходили служити в піхоту. І навпаки, коли піхотинець
“справляв” собі коней, то з дозволу курінного отамана переходив служити
в кінноту.

У ході бойових дій 1735–1739 років Запорозьке військо поділялось на
команди по 1000 чоловік кожна, які очолювалися військовими старшинами.
Команда поділялась на два п`ятисотенні полки, які очолювали полковники.
Сотні поділялись на п`ятидесятні, а ті в свою чергу на десятки. Пiд час
мобілізації від кожного куреня до команд відряджалась певна кількість
козаків, очолюваних наказним курінним отаманом. Команди комплектувались
з таким розрахунком, щоб у кожній по можливості були представлені усі 38
січових куренів. На Січі курінь виступав як організаційно-господарча
ланка і у повному складі ніколи не був тактичною одиницею. Курінні
отамани завжди залишалися на Січі, відряджаючи в походи козаків з
наказними курінними отаманами. Під проводом наказного курінного отамана,
відрядженого до команди або полку, перебувало від 25 до 30 козаків. На
форпостах і відвідних караулах чисельність козаків від кожного куреня
могла становити від 10 до 3. Платня, трофеї, провіант і боєприпаси в
командах розподілялись по куренях і видавались на число людей, які були
при наказному курінному отамані.

Головний загін Запорозького війська, який складався з декількох тисяч
кінноти, завжди очолювався кошовим отаманом, при якому перебували
військовий писар, військовий осавул, військовий обозний і військові
служителі, які всі разом становили Похідний Кіш. Похідним Кошем
називалось і все військо, яке перебувало в поході і очолювалось кошовим
отаманом з військовою старшиною. За відсутності кошового отамана вся
влада на Січі зосереджувалась у Січовому Коші (військовий суддя з
курінними отаманами). Найважливіші справи військовий суддя мав
узгоджувати з кошовим отаманом за допомогою листування. Перед виступом у
похід кошовий отаман призначав військового суддю наказним кошовим
отаманом, який у разі загибелі кошового мав виконувати його обов`язки до
нових виборів, що відбувалися по прибуттю Похідного Коша на Січ після
закінчення бойових дій. Запорозьких піхотинців, що несли службу на
човнах гребної флотилії, очолював призначений Кошем військовий старшина,
який у разі відсутності на Січі кошового отамана мав керуватися
вказівками військового судді. Оскільки дії запорозької гребної флотилії
протягом кампаній 1735 – 1739 років обмежувались сторожовою і
розвідувальною службою в пониззі Дніпра, такий захід за постійної
відсутності кошового отамана в далеких походах цілком зрозумілий.

З 1735 року основним видом бойової діяльності запорожців став “пошук”. У
російській воєнній термінології того часу пошуком називався бойовий рейд
в окреслений район з конкретним завданням. Найчастіше такими завданнями
були розвідка і диверсії на ворожій території. В залежності від
кількісного складу, – сотня, п`ятидесятня – загiн, який вирушав у пошук,
очолювався відповідно полковим писарем або осавулом, підписарієм або
підосавулом з наказними курінними отаманами. Найчастіше в пошук
відряджались партії в 300 – 150 чоловік, очолюванi полковим осавулом або
писарем. Пошукові партії комплектувались на Січі від усіх куренів, а від
Похідного Коша – від декількох.

Протягом 1735 – 1739 років мобілізація Запорозького війська на початку
воєнних кампаній проходила дуже повільно. При комплектації команд
старшинам доводилося прикладати немало зусиль. Так, 4 жовтня 1735 року
вiд генерал-лейтенанта Леонтьєва на Сiч був присланий унтер-офіцер з
листом до кошового отамана Івана Малашевича, в якому наказувалось
залишити на Січі невелику залогу для охорони майна і з усіма отаманами,
кінними і пішими козаками з`єднатися з армією біля Кам`яного Затону. Від
кошового отамана надійшла відповідь, що він розіслав універсали по
низових ріках, щоб усе товариство щонайскоріше прибуло на Січ, оскільки
козаки, зібрані напередодні до походу згідно попереднього наказу,
простоявши тривалий час без дій, через брак провіанту, залишили Кіш.

Навесні 1736 року мобілізація запорожців пройшла вчасно, і кошовий
отаман з військом прибув до головних сил армії у визначений час. Але
навесні 1737 року мобілізація в запорозькому війську значно розтяглася
через масове ухилення козаків від військової служби. В донесенні до
iмператриці від 25 березня 1737 року генерал-фельдмаршал Мініх писав, що
запорожці, “…вследствие неоднократных предложениев, за неприятелем в
удобное время не вступили за пустыми и неправильными отговорки, знатно
не хотя оказать вашему величеству услуг и на них по то время, пока малая
суть надежда”. В цей же час почався масовий відхід козаків iз Запорожжя
на Гетьманщину, де їм була визначена для поселення територія
Миргородського полку, очолюваного лівобережним полковником Василем
Капністом. На протести Запорозького Коша з цього приводу російське
командування не звертало жодної уваги, оскільки в переселенні запорожців
на Україну була зацікавлена сама iмператриця. До того ж, і самі
переселенці не бажали повертатись на Запорожжя. На 1739 рiк у складі
Миргородського полку налічувалось 550 запорожців, які в 1737 році на
Лівобережжі завели сім`ї.

Для того, щоб зацікавити запорожців до походів у складі російської
армії, російське командування розпускало чутки, що начебто запорозьке
військо буде відряджене до Польщі для дій проти збройної опозиції
польських магнатів королю Августу ІІІ Фридрику. В донесенні до
iмператриці від 27 квітня 1737 року стосовно запорожців Мініх писав: ”И
понеже им до ныне неизвестно, куда армия вашего величества следовать
имеет, то я как мог от многих их вразуметь, что они в таком мнении
состоят, будто в Польшу оный поход быть имеет, к чему они весьма
желательны и охотны: и для того надеюсь, и в походе их будет довольнее”.

З кожною наступною воєнною кампанією кількість запорожців, що приймали
участь у походах російської армії, поступово зменшувалась. Так, в
кампанії 1736 року взяло участь до 6000 запорожців, в кампанії 1737 року
– до 5000, в кампанії 1738 року – до 4000 і в кампанії 1739 року – лише
3000. Причиною цьому були: масове ухилення козаків від воєнної служби,
розорення козаків і неспроможність власним коштом забезпечити себе
необхідним спорядженням, велика смертність внаслідок епідемій чуми і
переселення частини козаків на Лівобережжя.

Протягом всього періоду війни загальна чисельність Запорозького війська
російському командуванню відомою не була. Так, в донесенні до
iмператриці від 19 червня 1737 року Мініх писав, що запорожці “в
неоднократных своих письмах упоминали, сколько сильны выступили, сколько
им собрать было возможно, яко по их важности известным числом никогда
быть не могут, за непрестанные в разные места разъезды, однако ж по
прибытии их к здешней армии от времени до времени число их
прибавляется”.

Під час походів російської армії в межі Кримського ханства рядових
запорожців командування задіювало для кур`єрської служби. Так, 31
березня 1736 року в реляції до iмператриці Мініх писав: “Я с сею
реляциею нарочного из посланных кабинет-курьеров отправить не мог, за
опасностью от шатающихся назади татар, ибо оные татары с теми, кои в их
руки попадуться, зело не милостиво поступают, а уповаю со всеподданейшею
обстоятельного обо всём реляцию одного курьера отправить вскоре вперёд.
А ныне сию реляцию отправил, за опасностью, ночным временем с добрыми
запорожскими двуконь казаками и уповаю, что сие дойти может рук вашего
величества верно”. В наступній реляції від 8 червня 1736 року Мініх
писав, що він “снова послал за опасностью письма запорожскими казаками”.
В 1738 році під час Дністровського походу армії Мініха запорожці були
“не без услуг против неприятеля и для препровождения курьеров весьма не
безуспешны”. Отже, якщо верховне командування армії доручало запорожцям
кореспонденцію, адресовану iмператриці, можна стверджувати, що
запорожці, як складова частина іррегулярних військ Російської держави,
були на досить високому рахунку і користувались довірою уряду. Звісно,
повною ця довіра бути не могла.

У ході війни серед козацьких формувань Російської iмперії Запорозьке
військо відзначалося найнижчим рівнем дисципліни. Так, 15 червня 1736
року з-під Кінбурна генерал-лейтенант Леонтьєв доповідав у штаб армії
про те, що чимало запорожців самовільно залишило його корпус і
повернулось на Січ. 17 червня того ж року полковник Вейдель повідомив
генерал-майора Леслі про випадки нічних крадіжок полкових коней
запорожцями, які були переодягнені татарами. Відносно своїх підозр щодо
запорожців Вейдель аргументував тим, що “татарам не есть резон, ведая,
яко тут стоят полки и везде имеются караулы, так малолюдно подъезжать”.
Підозри Вейделя підтверджувались тим, що в означений період караули його
полку затримали 11 запорожців, які, не маючи паспортів, самовільно
повертались від армії на Січ.

Виконуючи бойові завдання спільно з іншими козацькими формуваннями,
запорожці виявляли непослух і навіть фізично розправлялися з
начальниками, які очолювали зведені загони. Так, у жовтні 1736 року під
час пошуку запорожцями був убитий кременчуцький сотник Ковальчук.
Російське командування було змушене постійно повторювати Кошу свої
накази і вимоги. 23 листопада 1736 року Мініх писав до iмператриці: “А
что касается до разведывания о выходе татарских партий и учинения над
ними поиску запорожских казаков, то о том к запорожскому кошевому
атаману более 20-ти раз, сначала моего от Перекопи возвращения, было
предлагаемо и, в бытность кошевого в Лубнах, персонально ему о том
предъявлено и ныне по силе вашего величества указу, наикрепчайше
подтверждено. Токмо такого исполнения, как от армии вашего величества
требовать и их строго принуждать к тому невозможно по их вольности, ибо
они и своего кошевого отамана слушают мало, а одному ему сделать
нечего”.

Окрім низького рівня дисципліни, російський уряд турбували і наїзди
запорозьких ватаг на маєтки польської шляхти на Правобережній Україні,
що входила до складу Речі Посполитої. У жовтні 1736 року усіх
запорожців, що перебували в межах Речі Посполитої, було затримано
польськими властями. З приводу цього до Мініха надійшли листи від
коронного гетьмана Потоцького і литовського гетьмана Вишневецького. За
міркуваннями Мініха, це було провокацією з боку польських магнатів, які
були в таємному союзі з турецьким урядом. Метою провокації була
компрометація запорожців перед російською iмператрицею, щоб викликати
ряд каральних заходів з боку Петербурга. Все це мало відвернути
запорожців від Росії і знову зорієнтувати на Туреччину та Крим.

З приводу арешту запорожців Кіш письмово звернувся до графа Потоцького з
проханням звільнити козаків. Не діждавшись відповіді, запорожці вдруге
писали Потоцькому:”Дивуемося з Вас – пану не по малу и посылаем до вас
карту, ради известия нам жодное не дал ни в добры, ни в лихи способ. А
теперь повторне посылаем от Войска Запорожского по тех казаков, которых
безвыннэ побрали естэ: верните ж в добры способ! А ежели не вернёте, то
ставтеся з нами в поле по рыцарску или где полвек. А мы готовы стати
зараз одностайне видитись в очи. А ежели на згоду хочете с нами,
посылайте ж казака нашего невольника для имоверности, певно в тот час
вере поимем вам. При том пишем и ознаменуем, дабы на сю сторону не
посылали никакою мерою ни жолнёров, ни мужиков поправлять. От сего часу
будем ловить и неволить, как и вы, и отсылать к своим панам”. Проте,
яким би цікавим для історії не був цей лист, цілком ймовірно, що він є
фальшивкою, сфабрикованою у канцелярії графа Потоцького, оскільки саме
він відіслав цього листа Мініху, щоб той передав його до рук
iмператриці. До того ж, лист був підписаний одним словом – “Запорожці”,
чого просто не могло бути, якби він був і справді написаний у
Запорозькому Коші.

9 червня 1737 року Мініх доповідав iмператриці, що кошовий отаман Іван
Малашевич визнав, що одна з партій запорожців без відома Коша ходила в
Польщу “для разорения тамошних обывателей”. Але в умовах Очаківського
походу розслідувати дану справу не було можливості. 20 червня під час
походу помер і сам Іван Малашевич, після чого запорожці, які були при
армії з тілом кошового отамана, повернулись на Січ. Ще в лютому 1737
року між Мініхом і Потоцьким була досягнута домовленість про обмін
запорожців на польських солдатів-дезертирів, пійманих росіянами на
Лівобережжі. Мініх не мав бажання ускладнювати стосунки з польськими
властями, оскільки через територію Речі Посполитої мав пролягати шлях
російської армії до Бесарабії. В той же час Мініх не вдався до
репресивних заходів щодо запорожців, і розслідування з приводу “шкод” у
Польщі залишилось без наслідків. Процес повернення затриманих Потоцьким
запорожців тривав до кінця 1738 року. У ході кампанії 1739 року під час
слідування російських військ по території, що належала польській короні,
запорожцям під загрозою смертної кари заборонялось залишати
місцерозташування армії. Та не дивлячись на це, запорожці порушували цей
наказ. 11 серпня 1739 року в армійському журналі Мініх записав:
“Некоторые запорожские казаки, которые в Польше продерзости учинили,
казнены и предводитель повешен”.

За оцінкою росiйської сторони, запорожці, перебуваючи протягом чверті
століття в турецькому підданстві, втратили духовний зв`язок з Росією і
керувались лише корисливими міркуваннями. Але треба сказати, що
отримання додаткової платнi за воєнні послуги було давньою традицією
запорожців, про що тогочасна армійська верхівка (переважно іноземці) не
пам`ятала, а то й просто не знала. Стосовно дисципліни запорозьких
козаків, треба визнати, що це було проблемою як російського
командування, так і запорозької старшини.

Зважаючи на вище сказане, необхідно підкреслити, що у ході
російсько-турецької війни 1735-1739 рокiв Запорозька Сiч була не тiльки
передовим форпостом, а й плацдармом для дiй росіян проти Криму.
Росiйському командуванню вдалося встановити контроль над Запорозьким
військом, оскільки у співпраці з державною владою була зацiкавлена
запорозька старшина. Рядове козацтво, навпаки, всiляко ухилялося вiд
воєнної служби, внаслiдок чого кiлькiсть козакiв, якi приймали участь у
походах російської армiї, щороку зменшувалась. До того ж великий розмах
дезертирства, злочинностi i недисциплiнованiсть не робили честi
Запорозькому вiйську. Незацiкавленiсть запорожцiв у вiйнi пояснюється
тим, що бойовi дiї не давали можливiсть козакам налагодити господарче
життя, а росiйська сторона не дотримувалась обiцянок стосовно щорiчного
20 – тисячного жалування. Разом з тим, треба зазначити, що росiйське
командування не вживало до запорожцiв загальноармiйських вимог, оскiльки
Запорозький Кiш залишався у центрi полiтичних змагань Тереччини, Криму i
польських магнатiв з Росiєю. Отже, для росiйського уряду будо важливим
не стiльки використати запорожцiв у вiйнi, скiльки утримати пiд своєю
владою. Метою Запорозького Коша у воєних подiях 1735-1739 рокiв було
визнання Туреччиною, Польщею i Росiєю прав запорожцiв на свої землi,
втрачених у 1709 роцi, що пiдтверджувалось росiйсько-турецькими
трактатами 1711-1714 рокiв. Але головним наслiдком росiйсько-турецької
вiйни 1735-1739 рокiв для Запорозького вiйська було те, що за
Бєлградським мирним трактатом 1739 року воно потрапило у повне i
безпосереднє пiддiнство росiйськiй коронi навiть щодо поземельного
володiння, оскiльки згiдно норм мiжнародного права територiя Запорозьких
вольностей офiцiйно вiдiйшла вiд Османської iмперiї до Росiї, верховна
влада якої вiд цього часу могла розпоряджатися як територiєю, так i
населенням краю без озирання на сусiднi держави.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020