Реферат на тему:
Запорозька Січ і Межигірський монастир
Православна віра була однією з головних ідеологічних засад запорозького
козацтва, під час багаточисельних повстань і війн проти гнобителів
України завжди лунав заклик: “Хто хоче за віру християнську бути
посаженим на кіл, хто хоче бути четвертований, колесований, хто згоден
перетерпіти усіляки муки за святий хрест, хто не боїться смерті –
приставай до нас. Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке
козацьке життя”.[3; 261]
Січові козаки, коли обирали місце для будування свого “коша”, керувалися
не тільки стратегічною доцільністю, але й художнім, а в особливості
релігійним почуттям. Відшукавши який-небудь величний острів посеред
Дніпра або угледівши який-небудь високий “ріг”, тобто мис на березі
річки, зробивши на ньому внутрішній, а із внутрішнього виділивши
зовнішній кош, запорозькі козаки обирали в останньому саме красиве і
саме відкрите місце і на ньому, передусім, будували церкву, частіш
всього во ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, а потім вже споруджували
інші, необхідні для житла будови. “Нехай заквітчується храм Божий у
небесній височині і нехай святі молитви несуться про нас прямо від землі
до престола Господа Бога”. У самих важких сітуаціях і грізних подіях
церква завжди була головною турботою січових козаків: коли у 1709 році
запорозькі козаки втікали від “москаля”, то, перш за все, захопили з
собою церковне начиння. [3; 263]
Історія запорозької церкви починається з 1576р., коли поблизу міста
Стара Самарь козаки звернули свою увагу на віковий ліс, “дубову товщу”,
що знаходилася у 26 верстах вище міста, і тут, на великому острові, між
рікою Самараю і її рукавом Самарчиком, зробили першу у своїх вольностях,
тобто на терені пізніше виниклої Катеринославської губернії, невелику
дерев’яну церкву “з шпиталем, звонницею і школою при ній” в ім’я
святителя і великого чудотворця Миколи, надали їй церковне начиння,
богослужебні книги, різницю і виписали для нової церкви ієромонахів з
київського монастиря, а у 1602р. побудовану церкву перетворили у
Самарсько-Миколаєвський-Пустинний монастир і запровадили у ньому службу
по чину грецького Афонського монастиря. З того часу запорозькі козаки,
піклуючись про святість православної віри, у різний час протягом усього
свого історичного життя збудували у себе біля 47 церков, не рахуючи
кількох каплиць, скітів і молитовних ікон.[З; 264]
І вже з XVI ст., коли було засновано запорозьку церкву у духовному сенсі
вона підлягала одному з українських монастирів. Спочатку духовне
керівництво здійснював архімандрит козацького Трахтеміровського
монастиря. У 50-60 роки XVII ст. цей монастир пограбували й зруйнували
польські війська, які придушували народно-визвольні повстання на
Правобережній Україні.[7; 2] Тому постало питання про підпорядкування
запорозької церкви Іншому православному монастирю.
Дбаючи про церковні справи. Кіш Запорозької Січі у 1659 1 1683 роках
уклав угоду з кліром Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, про
підпорядкування йому і автономію запорозької церкви Покрови, а також
призначення монастирем у цю церкву священників і ченців щороку для
богослужіння.[7; 2] Відзначимо, що зв’язок між Січчю та монастирем вже
існував з 30-х років XVII от. Наприклад, ще до підписання угоди з
Межигір’єм у с. Старі Кайдаки, де перша церква була походна, в ім’я
архістратига Михайла, її перевіз з Січі у 1656 р. ієромонах
межигірcького монастиря.[3; 291] Угода ж 1683 року мала такий вигляд:
“Григорій Іванович (або Івашка) отамана на той час кошовий (це
1682-1683рр.), Григорій Меченко – суддя кошовий, Леонтій Константієвич –
писар, Матвій Цесарський – осавул і ми, отамани всіх куренів, на ім’я
Василь олексієнко куреня Крилівського, Яків – отаман куреня
Іракліївського, Іван Стягайло – отаман куреня Коренівського, Павло –
отаман куреня Коніловоького, як і вся отамання курінна, в тому році
поточному, нижче описаному, так і все товариство курінне, низове військо
царському їх Пресвітлої Величності Запорозьке – ознаменуємо цим писанням
нашим тепер і на потомні незапамятні часи; бо ж нам, всьому війську
Запорозькому, били чолом на письмі, наші духовні отці, честні пан отець
Феодосій Васьковський, ігумен межигірський київський з усім собором
своїм, із братією своєю, і цим же на потомні часи й літа підтвердили
писанням нашим військовим це, щоб тепер і завше з їхнього монастиря
тількотного Межигірського Київського, а не з іншої якої обителі святої;
– священики служили з монастиря присланя Божі служби у Покрови Пресвятої
Богородиці, у церкві святій нашій Запорозькій і всі духовні правила
порятунку війську приналежні, відправували й духовними отцями товариству
були; аби парафія наша Запорозька в держанні їхньому була. А так ми, все
військо, бачачи через час немалий отців межигірських київських житіє
чернецьке пристойне, скількотне і чин їхній монастирський похвали
гідний, до спасіння людей корисний, привітний і краєлюбний поважаючи;
їхні прислуги немалі у війську нашому і в церкві нашій, а бачачи
церковний порядок у Святій Покрові статечний та відправу тішачись -тоді
ми, військо все, одностайно порадившись між собою добре, при печаті
військовій стверджуємо тепер і на потомні часи завше. І хочемо, і
прохаємо, аби тієї волі нашої військової, котра за волею Божою сталася,
і нашої постанови сеї ніхто тепер і на потомні часи не скасував і не
відмінив, аби військове слово, надто не противне волі Божій, навпаки –
славу Божу помножуюче, було завше таковним, статечним і, як скеля,
непорушним. Діялося в Коші Запорозького низового року 1683 жовтня 4
дня”. [2; 110] Одночасно було вирішено, що приймати антімінси і святе
миро, завжди необхідне для помазання неправоcлавних християн, які
постійно поступали у Запорожжя і перехрещувалися у православні, а також
для новозбудованих церков і каплиць, тільки з київської митрополії через
посередництво Ме-жигірського монастиря. [З; 271]
Чому ж було обрано саме цей монастир? Це, мабуть, було по’язано з тим що
Мужигірський монастир був одним з найбільш давніх українських
монастирів. За переказом він був заснований грецькими ченцями, що
прибули у 988 р. разом із св.Михайлом, київським митрополітом. Великий
князь Андрій Боголюбський перевів його з гори у долину, яку оточували
гори (звідси й сама назва монастиря). Під час навали татаро-монгол
монастир було розорено. Пізніше він був відновлений і відбудований за
допомогою князів Острозьких. Число ченців у середині XVII от. сягало до
150 чоловік.[8; 9363 Через деякий час, коли пожертви козацького війська,
полилися рекою до обителі, обминаючи Києв, митрополії київський Гедеон у
1686 р. наказав, щоб “церкву війська низового підкорити його кафедрі”.
Межигірський монастир не став суперечити, відкликав через навмисне
посланого в Січ ченця Тарасія братію, яка там перебувала, а тим часом
відправив до московського патріарха скаргу через депутатів своїх –
ієромонаха Іродіона, дяка Гавриїла та ченця Філарета.[2; 112] А в
Межигірському монастирі деякий час перебував московський дворянин Іван
Савєлов, який став згодом, під ім’ям Іокима, московським патріархом.
Прийнявши скаргу своїй колишній обителі, він у 1686 і 1688 роках надав
монастирю автономію (ставропігію). вивівши його з під влади духовенства
Київської мітрополії.[7; 2] До цієї історії з зазіханням київського
митрополіта прилучилися й козаки. Після від’їзду братії до монастиря
кошовий отаман Федір Івашка, той самий що уклав угоду між монастирем та
Січчю, направив у травні 1686 р. листа межигіроькому ігумену Феодосія:
“Не могли надивуватися такій неласці й нелюбові привелебності твоєї, що
у нас хотів привелебність тоя зоставлену братію у нас через отця Тараcія
до обителі святої cпільнотної зовсім забрати. Може, любов наша до
спільнотної обителі Межигірської не є вдячна? Божа і наша церква, між
кочовищами агарянськими зостаючись, не підлягає владі
Ясне-0свіцоного(так називає митрополіта Гедеона запорозьке військо, бо
він походив із роду князів Четвертинських), княжати митропо-літа
київського, бо не в малоросійському знаходиться горизонті, а за
кордоном, у полях татарських, на примноження честі господньої і на
духовну військову потребу як православних християн, в якій церкві й ми,
молячись Господу Богу, цілісність вітчизни нашої стережемо, кров нашу
проливаючи, як вірні вітчизни нашої і зичливі сини й перебуваємо як із
вірним підданством великим государем їх царської Пресвітлої Величності,
так і з належним добродієві нашому ясновельможному його милості пану
гетьману послушенством, і будемо великому государеві й найсвятішому
пат-ріаху і його милості пану гетьману, добродієві нашому, чолобитні
засилати, аби за покірним нашим проханням ласка й милостиве було
жалування: Межигірській обителі святій і нашій церкві військовій, якою і
раніше святої пам’яті покійні ясно в Божу освячені митрополити не
цікавилися, тож і тепер не належить Ясно-Освіцоного княжаті митрополиту
київському в це втручатися. Не буде церква Божа і наша відлучена від
монастиря спільнотного Межигіроького, поки є в Дніпрі води й нашого
війська Запорозького буде”. [2; 112] Підтримка запорожців значно
зміцнила позиції монастирської братії у питанні отриманння ставропігії.
Результатом усіх цих скарг та суплік стала грамота патріарха Іоакима від
5 березня 1688 р., що була дана на ім’я ігумена Межигірського монастиря
Феодосія, у якій було вказано: “Церкву Божу в Січі Запорозькій, що в
повній і безперервній патріаршій владі перебуває, доручити єдиному
віданню Межигірського монастиря з утвердженням давнього звичаю, щоб
військо низове одержувало своє духовенство тільки а цієї обителі”.[2;
113] Залежність тільки від монастиря давало можливість Запорозькій Січі
зробити свою церкву незалежною від митрополії, а оскільки патріарх був
далеко, то незалежною взагалі.
Слід відзначити, що Кіш Запорозької Січі (особливо кошові отамани Іван
Сірко та Петро Калниишевський) постійно листувався з архімандритом
Межигірського монастиря щодо церковної організації. Таким чином січова
козацька парафія належала до відання Межигірського монастиря, звідки
архімандрит регулярно щороку відряджав у Запорозьку Січ для служби в
церкві Покрови одного “соборного старця”, як зверхника церковних
служителів. двох ієромонахів (підначального і третяка), двох
Ієродияконів (уставника і дякуна), одного простого ченця який виготовляв
воскові свічки на продаж козакам. Псаломщик-пономар, підпономарій,
причетник обиралися- а письменних запорожців. Усі прибулі з Межигір’я
жили за межами фортеці в будинку, що дістав назву “чернецького палацу”
[7; 2] Це було пов’язане з тим, що козаки намагалися не допустити
посилення впливу церкви на справи Війська Запорозького.
Обов’язки прибулих з Межигірського монастиря були такі ж, як і
узвичайній церкві. У січовій церкві Покрови “соборний старець виконував
обв’язки священика. Ієромонахи служили його помічниками при церковних
відправах. Уставник завідував правим кліросом, а дякун – кадильнецею.
Літургія відбувалася тричі на день: ранком (утреня) до сходу сонця,
обідня (серед дня) і вечірня після заходу сонця. Військові старшини,
курінні отамани і майже всі “степенні козаки” старалися не пропускати
літургій, показували рядовим запорожцям власний приклад набожності. У
невеликій січовій церкві під час відправ завжди було повно
запорожців.[7; 2]
У передмісті Січі в “чернечому палаці” розміщувалася пономарня, де
виготовлялися для церкви великі воскові свічки. Малі свічки робив
чернець-свічкар і сам їх продавав запорожцям, а виторг відправляв до
Межигіроького монастиря. Пономар-псаломщик, в обов’язки якого входило
читання та спів на кліросі, а також церковне діловодство, завідував ще й
церковним господарством (казною, ризницею). Під час вечірньої і ранкової
літургій пономар ходив зі свічкою перед дияконом. У його численні
обов’язки входило також будити кошового отамана до утрені.
Запорожець-підпо-номарій будив до утрені суддю, писаря, осавула і всіх
курінних отаманів. На підпономарія покладалося прання церковної білизни,
виготовлення свічок, випікання з тіста просфірок для причастя. Особливо
багато просфірок продавалось у недільні та святкові дні. 1:7; 23
Козаки підкоряючись духовній владі церковнослужителів, одночасно ставили
до них досить високі вимоги з фахового і морального боків. Так, Іван
Сірко писав у 1876 р. до ігумена Межигірського монастиря: “Повторне наше
при чолобітті вносимо прохання за порадою цілого війська з ухвалою, щоб
змилостивилося нам всечестійшість ваша на прохання братії прислати якусь
особу на правий крилас уставника, адже панове дяки світські все одно до
того нездатні, хоч які і є, інші не вміють цінувати ласки військової та
хліба спокійно вживати. Тож отак все військо визначило: аби той доход на
обитель святу йшов, де за все військо Запорозьке Бога милостового
благають, там же і шпиталь військовий. Те повторно і до десяти разів
прохаючи, молитвам вашим святим себе вручаєм” (писано в Січі над
Чортом-ликом 18.05.1676 р.). [2; 110]
А основні вимоги до прибулих з Межигір’я у січову церкву Покрови та Інші
церковні заклади Запорожжя були такі: щоб проповіді читались не з
папірця, лише українською мовою. Неодмінною умовою буди красномовність,
гарний голос – особливо для дияконів, тверезість. [1; 210] У XVIII от.
сам архімандрит запорозьких церков зобов’язувався у недільні й святкові
дні виголошувати козацькому товариству Нової Січі проповіді українською
мовою. [7; 3]Ці вимоги ставились під час так званої переміни звичайної.
Вона найчастіше відбувалася у вересні, коли прибували з Межигірського
монастиря ченці й залишалися до осені наступного року. Якщо колишнє
духовенство подобалось запорожцям, то його залишали, в противному разі
замінювали новоприбулими.[2; 113] Наприклад, у документах зафіксовано
випадок, коли священик, на прізвище Кошман, був повернутий до монастиря
за те тільки, що без дозволу Коша поїхав до Києва. [1; 210] В Січ, як
правило, надсилали нежонатих священників, хоч у паланках, були й жонаті.
[1; 211]
А взагалі духовенство залишалось на своїх посадах лише один рік, щоб
духовна влада не вкорінювалась на Запоріжжі й не впливала на політичні
події та діяльність старшини. Духовні особи не мали урядової влади, не
наважувалися втручатися у “мирські справи” – за винятком заступництва
при публічних покараннях за незначні провини. Вони були зобов’язані
приносити присягу на вірність Кошу. Рішення Коша і ради ставилося вище
за розпорядження київського митрополіта і права межигірського
архімандрита. На раді обирали й священників від запорозьких козаків, а
також затверджували священників, надісланих з монастиря. [1; 211]
Та. невтручання кліру Межигірського монастиря у козацькі оправи тривало
недовго. Вже з початку XVIII ст. вплив церкви значно посилюється. Так,
13 травня 1708 р. зібралась козацька рада обговорюючи питання про те чи
йти на допомогу Кіндрату Булавіну. Це відбувалося у той час коли з
межигірського монастиря прибули іноки, щоб змінити своїх попередників.
Почувши, що козаки погоджуються підтримати Булавіна, Іноки виносли із
січової церкви на майдан євангеліє та хрест і почали умовляти козаків не
піднімати зброї проти царського уряду.[5; 2803 У тому ж році на Січ
прибули посли від Петра І, які намагалися відмовити Січ від допомоги
гетьману Мазепі. Разом з послами прибув архімандрит Межигірського
монастиря Ірадіон Жураховоький. [5; 295] Ця підтримка росіян
ахімандритом викликала обурення козаків. На раді Жураховського назвали
шпигуном і погрожували йому, що спалять його у смоляній діжці, а його
помічників обіцяли вбити чи у воді потопити. [5; 296]
Та незважаючи на такі негаразди Межигірський монастир не відрікся від
свого духовного патронажу над козацького церквою. Це було пов’язане
головним чином з тими статками, що давало запорозьке військо, старшина
та окремі козаки на монастир. Щороку для монастиря збирали багату
милостиню в усьому війську й кілька возів навантажували рибою, сіллю,
хутрами і вином у пожертву для братії святої обителі, іноді посилали
робочу худобу і навіть коней на подарунок. [2; 113] Від Богдана
Хмельницького та наступних гетьманів Межигірський монастир отримав
багато землі та селян.[6; 92] Козаки робили вклади церковними речами.
Так, кошовий Іван Бєлицький і якійсь ще запорожець Василь дали в
пожертву два срібних напрестольних хреста, а Федір Лантух приніс у дар,
в 1763 р., книгу Міней; козаки Сапрон і Тимофій Оспарий пожертвували у
1769 р. два срібних хреста з написами. У 1774 р., напередодні падіння
Січі, запорожці надіслали архімандріту Межигірського монастиря Іларіону
багато вбрану, по малиновому оксамиту, митру. [З; 260]
Монастир Іноді руйнували пожежі і тоді на допомогу приходили козаки.
Після пожежі 1665 р. монастир допомагала відбудовувати Січ. У 1764 р.
згоріли не тільки будівля, а й монастирський архів. Тоді кошовий
Калнишевський побудував на свої кошти в 1772 р. велику кам’яну браму, а
над нею церкву Петра і Павла та дзвіницю.[6; 93]
У випадку небезпеки козаки вставали на захист святої обителі. В 1854 р.
Хмельницький узявши з собою 9000 чоловік запорожців, ще не відпущених на
Січ і стоявших на квартирах поблизу Чигирина, і додавши до них 300
власних козаків, кинувся з ними до Білого городка, що біля
Межи-гіроького монастиря, і тут, зустрівши в одному містечку, розбив на
голову 15000 татар, що йшли грабувати обитель, упустивши усього десяток
чоловік, що принесли про це звістку хану.[4; 186]
Козаки на свій кошт утримували в монастирі шпиталь і притулок для
найстаріших козаків. Вони вважали обов’язком для себе двічі на рік:
осіннього часу (вересень-жовтень) та вдруге перед великим постом на
масляну, побувати у Спасі й зробити великі грошові внески та подарунки.
[1; 211] Саме в Межигірському монастирі завершувалося “прощання козака
зі світом”. Весілля і гулянка, яку влаштовував старий запорожець перед
прийняттям схіми, тривало доти, доки козак не підходив до мо-настирської
брами. Тут козак кланявся на всі чотири боки, прохав у всіх пробачення,
обіймався з тими, хто його супроводжував і нарешті стукав у браму. -Хто
такий? -Запорожець! -Навіщо? -Спасатися! Тоді брама відчинялася і
прощальника впускали в обитель. Опинившись за монастирською стіною козак
знімав з себе черес з грошима, віддавав його ченцям, скидав дороге
вбрання, надягав грубу власяницю і починав важкий, але так давно
жаданий, шлях до “спасіння”. [З; 145]
Слід відзначити, що везли не тільки з Січі до Межигір’я, але й навпаки.
Крім царського хлібного жалування Запорозьке військо іноді отримувало
хліб з Межигірського монастиря. Козаки звернувшись у 1755 р. до сенату
зуміли домогтися указу Катерини II від 25 січня 1760 р., який дозволяв
возити товари, крім солі, з монастиря на Січ безмитне “ибо тот монастырь
cостоит внутри Малой Роcсии”. [З; 420]
Тому не дивно, що після повернення козаків з вигнання у 1734 р. зразу ж
відновилися зв’язки з Межигір’ям. У той же 1734 р. через губернатора
графа фон Вейсбаха київський митрополії Рафаїл надіслав своє пастирське
благословіння “на заснування Коша”, тобто Нової Січі на річці
Підпільній. Дізнавшись про це, колишній межигірський ігумен, а опісля
єпископ чернігівський і новгород-сіверський Іродіон Журахівський писав
до кошового Івана Малашевича (1734-1737), прохаючи із братією своєї
обителі “аби за давнім звичаєм військо знову їх за духовних собі
настоятелів прийняло”. На те кошовий 23.2.1734 року відповів єпископові
і попрохав: “благоволіть межигірським законникам оголосити, щоб вони
зводили в надії перебувати, бо ми їх за порадою всіх наших військових
курінних отаманів та інших стариків не цураємося і благоволимо за
настоятелів духовних собі прийняти, адже ми до весни почекаємо, доки на
цьому нашому новопоселенці під її Імператорської Величності
багатомогутньою державою Кошем утвердимося”. [2; 113]
Таким чином, межигірський монастир вступив у свої права і постійно
щороку надсилав, як і раніше “лицарському війську Запорозькому своїм
давнім добродіям” ченців для січових церков і для відновленого в той же
час Пустинно-Миколаївського монастиря. Першим начальником церков у Новій
Січі присланий був від єпископа Іродіона ієромонах Павло Маркевич, який
разом з січовими майстрами відбудував церкву Покрови і 3 квітня освятив
ЇЇ. [2; 113]
Ці тісні зв’язки стали причиною й того, що одночасно з падінням Січі,
занепав і Межигірський монастир. Спочатку йому було заборонено надсилати
священиків на колишні землі Коша. У 1780 р. з під його впливу було
виведено Самарський монастир. [3; 217] У 1784 р. монастир повинна була
відвідати Катерина II. Напередодні її візиту, 23 квітня, в обителі
розпочалась пожежа. [6; 95] Можливо стався підпал зроблений старими
козаками, що перебували в монастирі. Царський уряд вирішив не
відновлювати цю давню святиню, а указом від 10.04.1786 року скасував її,
віддавши під приміщення Межигіроької фаянсової фабрики. [2; 110] Майно,
що зберіглося у різниці, посуд і дзвони у 1787 і 1789 р. були передані
князю Потьомкіну. [8; 94] Тільки у 1884 р. монастир було відновлено
митрополітом Платоном. У 1892 р. там нараховувалося вже 50 чоловік
братії, але у 1894 р. він був перетворений на жіночий. [8; 936]
За часів Радянської влади монастир було знов зачинено. Його будівлі та
прилеглу місцевість передано під дачі партапаратчиків і перетворено на
заборонену зону. На жаль і зараз, у незалежній Україні, доступ істориків
до цієї пам’ятки залишається утрудненим.
ЛІТЕРАТУРА:
Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. -К.: Дніпро, 1991. –
335с.
Скальковський А. Історія Нової Січі. -Дніпропетровськ: Січ, 1994. –
678с.
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. т.І. -К.: ‘Наукова думка,
1990. – 592с.
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.т.2.-К.;Наукова думка,1930. –
560с.
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. т.З.-К..’Наукова думка,
1993. – 580с.
Герасименко Н. До історії Межигор’я //УІЖ, №12,1990, -с.90-99.
Сергієнко Г. Православна віра і церква в духовній кудатурі запорожців //
Історія України, №16, 1998. -с.1-3.
Энциклопедический словарь Брокгауза й Ефрона. т.36. -С-Пб. 1896.
-с.481-958.
Маслов А. Тайна Межигорского монастиря 24 часа.№3 1990. с.15
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
