.

Запорозька флотилія в Російсько-Турецькій війні 1768 – 1774 років (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2711
Скачать документ

Реферат на тему:

ЗАПОРОЗЬКА ФЛОТИЛІЯ В РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1768 – 1774 РОКІВ

В українській історіографії участь запорозької флотилії в
російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років залишається малодослідженою
темою. Серед читацького загалу не сформувалась уява про місце флотилії
Нової Січі в бойових діях російської армії і особливості тактики
запорожців того періоду. Цілий ряд дослідників таких як О.М.Апанович,
А.Ф.Кащенко, А.М.Лазаревський і А.О.Скальковський в різний час торкалися
теми участі запорозької флотилії у війні 1768 – 1774 років. Але це були
фрагментові згадки, побудовані на основі окремих документів. Цілісну
картину неможливо уявити без детальної реконструкції і аналізу подій. У
даній статті розглядається діяльність усіх підрозділів флотилії на
всьому театрі бойових дій 1768 – 1774 років.

На початок російсько-турецької війни 1768 – 1774 років флотилія Нової
Січі налічувала 38 байдаків “дубів”, які могли прийняти на борт до 2.000
чоловік екіпажу: по 50 козаків на кожен човен. У мирний час лише
декілька човнів призначались для сторожової служби в пониззі Дніпра,
решта була задіяна на рибальстві і перевезенні вантажів. У воєнний час
сторожову службу мали виконувати усі човни флотилії. Під час війни на
запорозьку флотилію покладалось завдання активної розвідки в районі
Очаківського лиману і запобігання прориву ворожих кораблів до Січі. На
човнах флотилії службу несли здебільшого сіромахи піхотинці, які не
могли придбати собі коней. До того ж, цей вид служби був найважчим і
найнебезпечнішим видом бойової діяльності. Але екіпажі команд
формувалися з числа найдосвідченіших у своїй справі козаків.У поході
кожен запорожець мав декілька рушниць, пістолі та холодну зброю. Крім
того, кожен човен повинен був мати на озброєнні один-два фальконети.

У кампанію 1769 року запорозька флотилія, яка складалася з 38 байдаків і
1.690 чоловік команди під проводом військового старшини Пилипа Стягайла
стежила за ворогом в гирлі Дніпра та Очаківському лимані [26, 290]. В
команді Пилипа Стягайла знаходилось 3 полковники, 8 полкових старшин, 4
хоружних, 1 Іеромонах і 38 канонерів при 38 фальконетах [66; 117]. В
ході кампанії ця команда не раз вступала в сутички з ворогом як на воді,
так і на суші. Та самою гучною справою піхотинців Стягайла була перемога
над турецькою ескадрою в Дніпровських плавнях 8 червня 1769 року [37;
304]. В реляції Пилипа Стягайла до Коша від 10 червня 1769 року
говориться, що турецька ескадра, яка вийшла з Очакова в напрямку
Запорозької Січі складалася з 20 морських суден при восьми гарматах і
600 чоловік екіпажу кожен. Командував ескадрою Гасан-Кизил-Ісарли
ефенді. Ескадра мала своїм завданням розгром Січі і Новосіченського
ретраншаменту [37; 303]. Запорожцям довелося вступити в бій з
переважаючими силами супротивника. Місцем для засідки Пилип Стягайло
обрав Костирські плавні. Засівши в очереті, козаки піджидали ворога у
найвужчому місті річки, щоб вступити в ближній бій. Фальконети, якими
була озброєна запорозька флотилія, не могли заподіяти кораблям шкоди на
дальній дистанції.Вранці 8 червня авангард турецької ескадри порівнявся
з козацькою засідкою. Запорожці відкрили по ворогу вогонь з фальконетів
і рушниць. У ході бою “турецких три корабля и очаковский тамбаз в
негодность разбили, турков же имеющихся в оных до двух-сот смерти
предали,а прочих водою вытопили и четыре знамя и перначь турецкие, с
протчою корыстью взяли, в оных же судах турецких пушек медных до
несколько в воде и со всем запасом в баталии затопили, и хотя было
надлежало оные пушки по возможности при всем забрать, однако за частою и
великою неприятельскою пушечною, з стоящего поблизу нас и протчих
турецких кораблей пальбою, нам же оскудевшим в запасе пороховом и пулях,
так что уже пришло было нечем и себя защищать вводе, затопление
оставили, сами же взяли десять турчинов в полон” [30; 130]. Подробиці
цього бою були подані Кошем командувачу Другої армії генерал-аншефу
П.О.Рум’янцеву в донесенні від 10 червня 1769 року. В ньому зокрема
говориться, що після того, як запорожці відкрили вогонь, турецька
ескадра “выстроилась тот час в линию. Первым выстрелом был отбит руль у
главного судна, на котором находился начальник флотилии, который,
спустясь в шлюпку, бежал. Два другие судна были також сильно повреждены,
так что они не могли далее лавировать и были прибиты ветром к берегу”
[37; 309]. Розбиті турецькі кораблі загородили шлях решті ескадри і та,
не маючи можливості для маневру, змушена була повернути назад. Запорожці
втратили 11 козаків убитими і стільки ж дістало поранення [30; 130].
Після бою в Костирських плавнях турки вже не наважувалися підніматися по
Дніпру до Січі.Команда Пилипа Стягайла до кінця кампанії продовжувала
стежити за ворогом в Очаківському лимані і постійно проводила
розвідувальні пошуки, повідомляючи Кіш про дії супротивника.

На початку кампанії 1770 року Запорозька флотилія під командуванням
військового старшини Данила Третяка у складі 2.059 піхотинців на 40
байдаках при 38 фальконетах спустилась по Дніпру до Очакова і зайняла
позицію для спостереження ворожих пересувань на лимані і Чорному морі.
Місцем розташування запорозького “секрета” було урочище Цари-комиш [26;
293, 64; 474, 87; 8-9, 88; 265, 89; 4]. На протязі червня-липня 1770
року партія Третяка слідкувала за діями турецького флоту і захоплювала
“язиків”. На початку серпня Данило Третяк прибув до урочища Кизого. В
рапорті від 2 серпня 1770 року, він писав до Січового Коша про бій між
запорозькою флотилією і Очаківською ескадрою, який стався 15 липня. В
рапорті говориться, що під час наїзду запорозької команди на передмістя
Кінбурна для взяття “языка” козаки змушені були вступити в бій з
великими силами ворога. Зачувши стрілянину біля Кінбурнського замку,
Очаківська ескадра у складі 11 кораблів погнала запорожців до Кизого
мису, де відбувся запеклий бій, який тривав цілий день. У ході бою три
ворожі кораблі зазнали значних пошкоджень і турки повернули назад до
Очакова [26;294, 64;478]. У цьому ж рапорті Данило Третяк просив Січовий
Кіш прислати хоч дві більші гармати, щоб ворога вражати здалеку, бо
фальконети дуже близько підпускають ворожий приступ [64;474, 88; 130].
Наприкінці кампанії татарська орда разом з ханом поверталася з Молдавії
до Криму. На переправі під Кінбурном хана піджидала партія Данила
Третяка. На світанку 25 вересня, коли татари розпочали переправу, а хан
вирушив з загоном охоронців з Кінбурна до Перекопу, запорожці
несподівано вдарили по ворогу із своєї засідки. Закріпившись на березі з
кількома фальконетами, вони перетнули хану шлях і мали “сильную ружейную
и пушечную баталию с рана до полудня” [38; 297, 64; 481]. Як тільки
почався бій, татарські обози повернулись до Кінбурна. Запорожці розсіяли
ворожий загін, який охороняв хана, а хан сам ледве уникнув полону.
Козаки утримували татар, доки не були випущені майже всі набої і два
фальконета не розірвалися. [38; 298]. В рапорті Данила Третяка від 26
вересня 1770 року говориться, що в ході бою запорожці захопили три
прапори (червоний, зелений і білий), ханську коштовну палицю, п’ять
військових знаків, до 100 коней з в’юками, одного полоненого і багато
речей та посуду. Втрати козаків складались з одного убитого і шістьох
поранених [38; 298, 64;481]. У ході кампанії 1770 року в команді Третяка
загинуло 74 козаки [97; 145-147].

11 березня 1771 року напередодні нової кампанії у Кіш з Петербурга від
генерал-прокурора князя О.О.Вяземського надійшов лист, в якому той з
височайшої волі пропонував Війську Запорозькому надіслати частину
запорозької флотилії на Дунай, де мала діяти Перша армія. Щоб заохотити
козаків до такої експедиції, імператриця забажала пожалувати з свого
боку: тим, хто піде першим човном — 1.000 карбованців, з другим — 500, а
решті — по 300 карбованців винагороди на кожен, скільки їх буде в
експедиції. Князь Вяземський доручив Кошу відрядити на кожен човен по
одному писарю, які могли б під час експедиції щодня нотувати всі
пригоди, описувати погоду, береги, глибини, поселення тощо. Тим писарям
князь прохав наказати, щоб по прибутті човнів до Акермана чи Кілії, вони
разом із своїми журналами, на поштових прибули до нього в Петербург [64;
496-497, 97; 8-9]. Кошовий отаман на лист князя Вяземського відповів
слідуюче: “письмо, в котором Ваше высококняжеское сиятельство
соблаговолили предписывать, чтоб в Войске Запорожском таковых поискать
людей, которые знали бы и возжелали проплыть на лодках со Днепра мимо
Очакова и Кинбурна в море до Аккермана или в Дунай до Килии. Таковы
вашему сиятельству требуются люди, что могли бы в том и прочем всё, что
соблаговолите предписывать, в войске Запорожском имеются и охотно по
присяжной должности и ревностному к службе усердию сделают” [97; 3]. На
старшинській сходці, що відбулась 11 квітня, для командування Дунайською
експедицією були обрані полковник Яків Сідловський і полковий старшина
Семен Бистрицький. У команду Сідловського було відряджено по 26 козаків
від кожного куреня [97; 25, 98; 27]. 16 квітня 1771 року на 19 човнах
при 18 фальконетах 988 запорожських піхотинців вирушили в Дунай [26;
295, 64; 497, 66; 119, 99; 25, 98; 27]. Друга тисячна команда під
проводом полковника Рубана на 19 човнах спустилась разом з першою в
Очаківський лиман. Завданням Рубана була допомога команді Сідловського
при проході повз Очаків і Кінбурн у разі сутички з турецькими кораблями.
На протязі усієї кампанії команда Рубана діяла в пониззі Дніпра і
стежила за ворогом на лимані. [23; 02 – Т 2].

29 травня команда Якова Сідловського увійшла до гирла Дунаю і 2 червня
прибула до Кілії, звідки за наказом генерал-мойора Вейсмана вирушила до
Ізмаїла, куди прибула 8 червня. 17 червня на Чорному морі біля
Березанського острова команда Сідловського захопила великий корабель,
який йшов з Очакова до Константинополя. На кораблі, крім здобичі, козаки
знайшли важливі листи турецького командування і передали їх в штаб
генерал-фельдмаршала Рум’янцева [97; 37, 67, 75]. Біля гирла Дунаю
запорожці захопили 8 галер при 26 гарматах [26; 295]. Під Тульчою вони
відбили у ворога 4 великих військових кораблі, чимало галер і менших
суден [54; 167-168, 64; 498]. Крім того, запорожці билися з турками під
Браїловом, Мачином, Гірсово і Сілістрією [26; 295]. 18 – 20 липня
запорожці взяли участь у розгромірозкольницьких поселень пилипців у
гирлі Дунаю. Керував цією операцією полковник кабардинського піхотного
полку Кличка. 800 чоловік регулярної піхоти на 18 запорозьких човнах та
8 баркасах, висадились біля поселення пилипців, де знаходилася турецька
батарея, і винищили усіх до ноги. Зачувши стрілянину, на допомогу
пилипцям від Бабадага підійшов великий турецький загін і атакував
російських гренадерів. У рапорті полковника Клички про участь запорожців
у цьому бою йдеться, що “лощины были заняты казаками и продольно
обстреливались. В то же время из орудий запорожских судов открыт был
частый огонь по неприятелю приблизившемуся к берегу и действием этого
огня турки были принуждены к отступлению” [39; 195].

За розпорядженням головнокомандувача Першої армії П.А.Рум’янцева,
генерал-майор Вейсман призначив начальниками запорозької команди
підполковника А.Я.Якубовича і ротмістра (в ряді документів поручика)
М.Я.Сахновського [66; 120, 97; 94-95]. Так було вчинено для запобігання
заворушень серед рядових піхотинців проти старшини [69; 56]. 26 липня
запорозька команда ввійшла до складу Дунайської гребної флотилії,
командиром якої було призначено капітана 1-го рангу І.І.Нагаткіна. 1
серпня запорозьку команду було поділено на дві частини. 300 козаків на 6
човнах залишились в Браїлові для сторожової служби, а інші разом з
Сідловським, Якубовичем і Сахновським на 13 човнах увійшли до складу
корпусу генерал – квартирмейстра Бавра, який стояв біля річки Яломниці
[64; 498, 66; 121]. Начальником Браїловської команди запорожців
І.І.Нагаткін призначив секунд-майора Беліча. 11 серпня ця команда під
час роз’їзду атакувала і знищила в бою два ворожих судна [64; 499]. 25
серпня команда Беліча на річці Алалуй вислідила турецьку ескадру, яка
складалась з чотирьох галер, трьох кончебасів і значної кількості менших
суден. Запорожці засіли в очереті. Засідка була влаштована в двох місцях
таким чином, щоб одночасно атакувати авангард і ар’єргард ескадри.Коли
супротивник підійшов на середину відстані між розставленими човнами
козаки з двох боків атакували ворога. [39; 218]. “Неприятель увидев себя
кругом охваченого и что стрельба пушечная и оружейная, которую он
бесплодно, хотя и наижесточайше производил, нимало не остановила
наступающих на него и принужден был искать своего спасения бросаясь из
судов к своему берегу” [54; 338]. Після того, як козаки захопили ворожі
плавзасоби, Беліч під прикриттям гарматного вогню з запорозьких та
захоплених турецьких суден з рештою піхотинців вийшов на берег для
остаточного розгрому супротивника. “Замочив патроны туркине могли
стрелять, но ободрённые прибывшим подкреплением бросились на
запорожцев.Убийственный огонь по неприятелю с нашей и захваченной
флотилии опрокинул противника, который в совершенном беспорядке скрылся
за гору Буджак“ [39; 218]. У листі до імператриці Катерини 2 від 29
серпня 1771 року граф Рум’янцев писав: “неожиданность нападения и меткий
огонь запорожцев имели следствием, что в этом блестящем деле не было у
нас ни одного убитого, ни раненого, тогда как неприятель потерял до
1.000 человек убитыми и 150 утонувшими. Командовавший турецкою флотилиею
Гаджи-Гасан был взят в плен” [62; 474].

Запорозька команда, очолювана Якубовичем і Сахновським, до кінця
кампанії діяла у складі корпусу генерала Бавра. З 10 серпня по вересень
козаки на 13 байдаках проводили пошуки і диверсії в районі Гірсово. В
ніч 3 вересня запорозька команда, очолювана Я. Сідловським, підійшла до
містечка Даяни (Девно), біля якого був розташований турецький табір
(великий форпост).Козаки просиділи в засідці цілий день, а вранці 4
вересня атакували супротивника. На допомогу Даянському табору підійшло
підкріплення в 1.000 вершників. Бій затягнувся. В цей же час з боку
Гірсова турецькі галери почали наближатися до Даян. “Порутчик Сахновский
открыл против них огонь из своих лодок и заставил подходящие суда отойти
назад. Запорожцы выбили противника из лагеря и завладели всем в нём
бывшим. Забрав всё, что было в лагере, казаки захватили ещё два больших
судна, и посадив в них значительное число жителей из христиан,
возвратились назад” [39; 311]. У цьому бою запорожці захопили агу
Бім-пашу і 6 знамен. Втрати турків сягали більше 100 чоловік. Команда Я.
Сідловського втратила 4 чоловіка убитими і 28 чоловік дістали поранення
[66; 122, 97; 102]. 24 жовтня команда запорозьких піхотинців взяла
участь у штурмі Гірсово. В донесенні полковника регулярної армії
Думашова до графа Рум’янцева від 25 жовтня 1771 року говориться, що
після здобуття російськими військами Мачина, Тульчиї Бабадага в
Гірсовському гарнізоні почалася паніка і він почав танути. Підполковнику
Якубовичу Думашов наказав зробити спробу оволодіти фортецею. З цією
метою запорозька команда була підкріплена батальйоном гренадерів (250
чоловік) і однією полковою гарматою. Запорожці мали лише 6 фальконетів.
Гірсово захищало 2.000 чоловік гарнізону при 70 гарматах. Вранці 24
жовтня Якубович висадився біля Гірсово і захопив ворожу батарею, на якій
було 8 гармат, після чого відкрив по фортеці вогонь. Одна граната
влучила в пороховий льох. У результаті потужного вибуху частина стіни
розвалилась і Якубович оволодів фортецею штурмом. “Урон неприятеля
потерпевшего от взрыва, причём погиб сам комендант крепости, был весьма
велик. У нас же ранено только 20 человек и 9 запорожцев. Заклепав и
затопив найденные в крепости пушки, Якубович сжег до 100 плохих
неприятельских судов, стоявших в пристани и привёз в Ораш только 6
взятых на батарее небольших пушек, 2 галиота и 25мелких судов” [39; 328,
97; 106]. Це була остання значна операція, в якій брала участь
запорозька команда Я.Сідловського. В списку убитих з команди
Сідловського, поданим у Кіш по завершенню походу для поминання в церквах
значилось 47 імен [97; 148]. У цілому ж експедиція дунайців 1771 року
була дуже вдалою.

Напередодні кампанії 1772 року князь Вяземський знову писав кошовому
отаману, щоб той при першій зручній нагоді відрядив таким же чином на
Дунай, якщо можна, дві тисячі козаків, у крайньому разі, не менше
тисячі. Від імені Імператриці князь обіцяв 10.000 карбованців, якщо піде
дві тисячі чоловік, і половину тієї суми надіслав до війська. Іншу
половину козаки мали отримати по прибутті на Дунай [64; 501, 66;
118-119, 97; 109]. Отримавши листа князя Вяземського, кошовий отаман у
листі від 11 березня 1772 року до командувача Другої армії
генерал-аншефа князя В.М.Долгорукова прохав відпустити човновим командам
з армійських магазинів “провианта и артиллерии с принадлежностью” [97;
120]. Замість померлого від ран Якова Сідловського, командиром тисячної
команди, яка відряджалась на Дунай, було призначено полковника Мандра.
Другу тисячну команду, яка мала залишатись у пониззі Дніпра, очолив
полковник Лега. В кожну команду було відряджено по 26 козаків від 38
куренів. Таким чином, човнові команди нараховували по 988 козаків [97;
124]. З Січі обидві команди вирушили 5 травня, а вже 7 травня полковник
Лега, який супроводжував Мандра до Очакова і Кінбурна, писав у Кіш що:
“поблизу Кинбурна чрез всю ночь стояли и пальбы с Очакова, с города и
судов не слыхали” [66; 124]. Таким чином, команда Івана Мандра вийшла в
Чорне море без будь-яких перешкод. 23 червня полковник Мандро доповідав
Кошу, що під час шторму при Татар-Пунарській косі було розбито в друзки
два човни і три козаки потонуло. 28 травня козаки прибули в Ізмаїл і
стали під команду адмірала Ноліса, який виплатив запорожцям від імені
Імператриці обіцяну суму і відшкодував збитки за розбиті човни [26; 297,
66; 124-125, 97; 132, 270]. В червні між російською і турецькою
сторонами розпочалися переговори і бойові дії припинилися. 29 червня
полковник Мандро доповідав Кошу, що він стоїть при урочищі Яссені за
вісім верст від Ізмаїла і російське командування вимагає від нього
човнів для різних експедицій. У посланому списку для поминання в Січовій
церкві зазначено, що в його загоні було 26 убитих у бою і 74 померлих
від ран та хвороб [66; 125, 98; 26-27]. У цей час загін Івана Мандра
потрапив під команду обер-інтенданта М.П.Рябініна [64; 503]. В рапортах
запорозького полковника Івана Дуплича (який очолив п’ятисотенну команду
дунайців ) від 14 жовтня і 8 листопада говориться, що козаки стоять
напроти Сілістрії в урочищі Шикирешли під командою генерал-майора
Г.О.Потьомкіна і залишатимуться там до кінця перемир’я, тобто до 9
березня 1773 року [66; 126, 97; 192-193, 98; 234]. 30 вересня 1772 року
кошовий отаман надіслав графу Рум’янцеву листа, в якому прохав надати
човновим командам, що залишались на Дунаї, зимові квартири [98; 236].

В кампанію 1773 року Дунайська команда запорожців залишалась у віданні
генерал-майора Потьомкіна. 21 березня загін полковника Дуплича був
задіяний у бойовій операції біля Сілістрії. [40; 25-26]. 9 травня перед
пошуком генерал-майора О.В.Суворова на Туртукая, граф Рум’янцев наказав
запорожцям потривожити супротивника в інших місцях Дунаю. 10 травня під
Туртукаєм Суворов мало не потрапив у скрутне становище. Турецька
флотилія блокувала його загін з боку Дунаю. На допомогу Суворову
Потьомкін вислав команду Дуплича на 20 човнах. “На половине пути казаки,
выйдя из протока в реку, увидели неприятельскую флотилию, стоявшую при
лагере на берегу Дуная. Казаки тот час же двинулись против турецких
судов, которые отошли под защиту пушек турецкого лагеря” [40; 37-38, 11;
497]. Таким чином, загін Суворова міг без перешкод повернутися назад на
лівий берег Дунаю. В донесенні Кошу від начальника першої п’ятисотенної
команди запорозького полковника Герасима Коленка, даного 31 липня 1773
року, говориться, що крім невеликих зачіпок з ворогом, великі бої були
26 травня під Сілістрією, де полковника Дуплича було смертельно поранено
і 11 червня в містечку Вітровці. В цих боях загинуло і померло від ран
43 козаки. В команді Івана Мандра було вбито 6 і поранено 50 козаків
[64; 505, 98; 245-250]. 12 червня під час штурму Сілістрії російськими
військами, команда Івана Мандра, залишивши частину козаків при човнах,
вийшла на берег, вибила супротивника з прибережних шанців і, відігнавши
від гармат, переслідувала і нищила ворога в самому форштаті [1; 131, 11;
498, 64; 505-506]. З рапорту генерал-майора Вейсмана до графа Рум’янцева
від 13 червня 1773 року говориться, що: “в деле оставления
неприятельского лагеря много способствовали запорожцы, которые выставили
38 своих лодок на Дунае со стороны реки, а при отступлении неприятеля
поражали его во фланг” [40; 169]. Втрати запорожців під містом становили
7 убитих і 22 поранених [66; 128, 98, 255]. У липні-серпні 1773 року,
коли російські війська діяли вже на правому березі Дунаю, запорожці
стояли біля Гірсово під командою генерал-майора Милорадовича [64; 506,
98; 259]. З реєстру дунайської команди запорожців, складеного Іваном
Мандром по прибутті на Січ після кампаній 1772 – 1773 років видно, що з
988 чоловік повернулося лише 788, (в числі яких було 5 полковників, 8
старшин, 2 ієромонаха, 4 дяка і 2 ктитаря) [98; 272].

На початку кампанії 1774 року дунайська експедиція складалась з 1197
чоловік і була поділена на дві команди. Першу команду очолював Іван
Мандро, другу – полковник Кіндрат Гук. Ці загони забезпечували переправу
російських військ на правий берег Дунаю [64; 507, 98; 312]. Після
підписання 10 липня 1774 року Кючук-Кайнарджійського мирного договору,
запорожці залишались на Дунаї у розпорядженні російського командування.
Лише 15 вересня за розпорядженням головнокомандувача, генерал – поручик
М.Ф.Каменський наказав запорожцям повертатися на Січ [66; 130-131]. По
списку від 15 вересня кількісний склад обох команд становив 997 чоловік
[98; 302]. 17 вересня команди І.Мандра і К.Гука вирушили додому. В ніч
на 21 вересня на Чорному морі запорожці потрапили у шторм. Загибель
спіткала 7 човнів з дев’ятьма гарматами і частину екіпажу [64; 507-508,
98; 284, 293]. В рапорті Івана Мандра і Кіндрата Гука до кошового
отамана говориться, що Іван Мандро повернувся із своєю командою на
вцілілих човнах водою і румом (берегом) добрався до Січі 14 листопада.
Команда ж Кіндрата Гука пішки через Бендери, понад річкою Ягорлик і
територєю Польщіз великими труднощами повернулася на Cіч лише 27 січня
1775 року [66; 131-132, 98; 147]. Дніпровська човнова команда запорожців
на протязі кампанії 1773 – 1774 років під проводом полковника Герасима
Малого стояла біля Кизого мису і постійно проводила пошуки проти ворога
на лимані. В останні роки війни з боку Очакова і Кінбурна в останні роки
війни турки активності не виявляли. Через це команда Г.Малого мала з
ворогом тільки невеличкі зачіпки. Крім того, частина запорозьких човнів
була задіяна командуванням Другої армії для перевезення різних вантажів.
По закінченню війни команда залишалась на Кизому мисі до самого
скасування Січі у 1775 році [105; 46, 49, 54-56, 65, 78, 81, 83].

Як показали події війни 1768 – 1774 років, особливостями тактики
запорозьких піхотинців були раптовість удару, заманювання ворога в
засідку, стрімкість атаки і зосередження вогню на найважливішому
напрямі. Так, наприклад, коли в 1769 році команда Пилипа Стягайла
вступила в бій з турецькою ескадрою в Костирських плавнях, запорожці
зосередили вогонь по авангарду ескадри, де знаходився її командир. Це
дало змогу відразу ж спантеличити ворога і не дати вступити в ближній
бій усьому турецькому загону [30; 130]. Можливості запорозької флотилії
в порівнянні з турецькими кораблями були дуже обмежені і тому козаки не
могли вступати в довготривалий бій з ворогом і використовували природні
фактори – темряву, туман, очерет, кущі, вузькі місця рік, їх повороти
тощо. В бою команди Данила Третяка з Очаківською ескадрою, який стався
15 липня 1770 року, запорожці вдало заманили ворога до урочища Кизий мис
і при сприятливих умовах вдарили по ворогу [64; 478]. Зразком воєнного
мистецтва запорозьких піхотинців можна вважати пошук майора Беліча 25
вересня 1771 року, коли козаки за допомогою майстерно влаштованої
засідки оволоділи турецькою ескадрою і розбили ворога на березі, не
втративши при цьому жодного убитим або пораненим [54; 338]. Ця перемога
стала можливою завдяки фактору раптовості, прицільному вогню і вдалому
тактичному рішенню, а саме: охопленню ворога з обох боків. Бойові якості
і військовий досвід запорозьких піхотинців дуже цінувався російським
генералітетом. Так, в одному з ордерів до генерал-майора Вейсмана граф
П.О.Рум’янцев писав: “поищите способов к одержанию поверхности над
неприятелем, посоветовав с старшинами запорожскими, каким образом они
лучше найдут возможным предприятие” [52; 91]. Розглядаючи документи, де
говориться про хід боїв, у яких брали участь запорожці, кидається в очі
те, що в боях козаки зазнавали мінімальних втрат, а то і зовсім ніяких,
в той час коли ворог мав втрати величезні. Причинами таких успіхів були
не тільки тактичні прийоми, перевага в озброєнні і презирство до смерті,
а насамперед військова майстерність, яка відпрацьовувалась в кожному
бійцю на протязі всього життя. Високий професіоналізм, який грунтувався
на базі давніх козацьких традицій був головною причиною таких блискучих
перемог. До того ж, бойові якості супротивника, яким були турки і
татари, на той час був дуже низъким.

Збройні сили Туреччини майже на століття відставали від європейських.
Регулярної армії в Османській імперії до початку XIX століття не
існувало. Яничарський корпус у порівнянні з ХVІІ століттям мав набагато
нижчий рівень [27; 47, 28; 14-18]. На флот набиралися люди іноді зовсім
далекі від військової і морської справи, які тікали з кораблів при
першій нагоді [28; 34-35]. Ополченці, з яких складалась армія Порти,
були озброєні різноманітною зброєю і не знали лінійної тактики.
Дисципліна в армії і на флоті була дуже слабкою. Турецька
артилеріяскладалась з гармат різноманітних зразків і калібрів [27;
50-52]. Характеризуючи турецьких артилеристів, генерал-аншеф П.Панін у
настанові до Другої армії, яку він очолював з 1769 по 1770 рік, писав:
“канониры их с таким неискусством, что совсем не имеют способу орудия
свои скоро не только по неприятелю нацеливать, ниже из стороны в сторону
обращать, от чего пушки их по весьма редкому обращению в другие стороны
и без всегдашнего нацеливания.стреляя большею частью всё по тому одному
месту, по коему сперва начинают, огонь мало, или почти ничего неприятелю
вреда не делают” [83; 64]. Як показали події 1768 – 1774 років, турецькі
війська могли вперто оборонятися за укріпленнями своїх фортець, але на
відкритій місцевості вони були безладним натовпом. “Самое и построение
сего нашего неприятеля, — відмічав П.Панін, — не такое, чтобы они могли
мушкетным огнём преодолевать, потому что строится он всегда в такие
толстые фронты, из которых, кроме передних трёх человек, никому без
убийства собственных людей из фузей стрелять никак не возможно, для чего
сей неприятель и имеет обычай, из толстых своих куч выстрелив только
малым числом передних людей по неприятелю а прочие — вверх для единого
звуку, бросать потом свои фузеи по ремню за плечо и, выдернув короткие
сабли или кинжалы, бежать прямо на предстоящий себе фронт с великим к
приведению в ужас криком” [83; 62-63]. Що стосується татарського
війська, то в цьому ж документі говориться, що: “ и самая большая часть
его не имеет ни огненного, ниже и других настояще исправных к твердому
поражению оружей, и главная их часть употребляет стрелы, что в зимнее
время столь же слабы, что разве только на самом приближении ранить
могут, копья ж у него большеючастью без железа, не заострены и
обожженныя, коими на настоящее поражение убийственное применены бытъ не
могут” [83; 61]. Виходячи з цього, не здається дивним, що 25 вересня
1770 року команда Данила Третяка “з рана до полудня” утримувала
татарське військо разом в ханом під Кінбурном, доки не скінчилися усі
набої [64; 48].

У ході російсько-турецької війни 1768 – 1774 років за вищезгадані
подвиги запорозькі піхотинці були нагороджені імператорськи-ми
грамотами, медалями і отримували грошові винагороди. Але з розвитком
воєнних подій, значення запорозької флотилії на театрі бойових дій
поступово зменшувалосъ.Так, якщо в кампанії 1769 – 1770 років Росія не
мала флоту на Півдні і флотилія Січі була єдиною силою, що могла діяти
проти ворога на воді лише в пониззі Дніпра, то вже в 1771 році у складі
Першої армії було створено Дунайську флотилію, яка складалася з 67
гребних суден, а в складі Другої армії — Азовську флотилію, яка
складалась з 10 великих “новоизобретенных” парусно-гребних суден, 2
бомбардирських суден, 5 парамів і 57 десантних човнів [11; 489-490]. На
початок кампанії 1773 року до складу Азовської флотилії увійшли 6
фрегатів і 15 менших суден [40; 18]. У ході 1773 року біля Суджук-Кале,
Тамані і Балаклави російські ескадри одержали блискучі перемоги над
ворогом і змусили турків відмовитись від висадки десантів у Криму [11;
502]. Таким чином, в той час, коли російський флот на Дунаї та
Азовському і Чорному морях постійно збільшувався, кількість плавзасобів
запорозької флотилії на протязі усієї війни залишалась незмінною.
Причиною тому було не гальмування з боку російського командування, яке,
навпаки, було зацікавленим в збільшенні чисельності будь яких
плавзасобів, а в можливості самої Січі. Справа в тому, що чисельність
байдаків на Запорожжі на протязі всього існування Нової Січі була
сталою. В ході кампаній Кошу іноді з великими труднощами доводилося
збирати і комплектувати команди; особливо в останні роки війни [100;
3-4, 39, 42, 44]. До комплектування команд треба додати військове
спорядження, гармати і провіант, які російське командування видавало з
армійських магазинів дуже неохоче, а Січ не могла эабезпечити експедиції
усім необхідним. Крім того, ворожі судна, які здобували у бою запорожці,
передавалися до російських флотилій. Трофейні плавзасоби були для
козаків не придатні, оскільки сам спосіб ведення ними бойових дій
передбачав рухливість човна, непомітність для ворога, мобільність та
злагодженість дій всього загону. Хоча іноді траплялися випадки, коли в
разі необхідності запорожці використовували і трофейні судна [39; 218,
40; 169].

Отже, з вищесказаного видно, що на театрі бойових дій
російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, запорозька флотилія хоча й
виконувала скромну роль, але зробила певний внесок у перемогу над
Туреччиною. Військове мистецтво запорозького козацтва знайшло всебічний
вияв як на воді, так і на суші. В ході боїв запорозькі піхотинці довели
свою неперевершеність у військовій і морській справі, і були яскравим
прикладом для своїх наступників — чорноморських і азовських козаків, які
наслідували бойові традиції своїх попередників.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Апанович О.М. Запорозьке військо як складова частина російської армії в
другій половині ХVШ століття. // Наукові записки інституту історії АН
УРСР.— К., 1953. — Т.5.

Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVШ століття. — К.,
1969.

Апанович О.М. Запорозькі форпости 1768-1774 років. // Український
історико – географічний збірник.— К., 1971. — №1.

Апанович О.М. Не пропала їхня слава: передумови і наслідки скасування
Запорозької Січі // Вітчизна.— К., 1990. — №9.

Апанович О.М.Розповіді про запорозьких козаків. — К., 1991.

Апостолова А. Запорожье, страна и народ. — Харьков. 1903.

Андриевский А. Дела касающиеся запорожцев с 1715 – 1774 гг. // Записки
Одесского общества истории и древностей.— Одесса, 1886. — Т.14.

Анисимов Е.В. Россия в середине ХVШ века. — М., 1986.

Архив военно-походной канцелярии графа П.А.Рум’янцева-Задунайского. —
СПб, 1865.

Архив Государственного совета. — СПб., 1869.— Т.1.

Бескровный Я.Г. Русская армия и флот в ХVШ веке. — М., 1958.

Буганов В.И., Буганов А.В. Полководцы ХVШ века. — М., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020