Реферат на тему:
Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII – перша третина XIX ст.
Некрасівські козаки – одна з найцікавіших груп донського козацтва,
складна історія якої привертає увагу дослідників завдяки своїй
військово-соціальній і конфесійній своєрідності. Внаслідок цього
(політична та релігійна опозиція Російському уряду і офіційній церкві)
нащадки “верхових” донців потрапили на Кубань, а потім через складні
міграції, які мали місце протягом XVIII – XX ст., некрасівські спільноти
з’явилися у багатьох місцевостях Причорномор’я (Добруджа, Мала Азія,
Анатолія, Кавказ тощо). Замкнені громади некрасі-вського козацтва,
незважаючи на різноманітне оточення (турки, українці, болгари,
молдавани, румуни, грузини та інші народи) зберігали яскраво виражену
самобутність (російську мову, багато південно-російських компонентів
традиційно-побутової культури і старообрядницьку релігію як основу свого
світогляду та суспільного устрою).
Генетичні витоки цієї етноконфесійної групи донського козацтва слід
шукати у подіях козацько-селянського повстання 1707-1709 рр., яке
очолював отаман К.Ф. Булавін. Після його загибелі (1708 р.) частина
козаків під керівництвом одного з соратників К. Булавіна – отамана
Єсаулівсь-кої станиці (?) Гната Федоровича Некрасова (1660-1737(?))
втекла з Дону на Кубань. Саме там на території, яка знаходилась під
владою Туреччини, ці козаки створили оригінальну “козацьку республіку”.
Козацтво того часу, яке сучасні російські дослідники відносять до
Кубанського козацтва першої формації, складалось з власне некрасівців
(тобто втікачів з Дону 1708-1709 рр.), а також із уже існуючих на Кубані
козаків-старо-обрядців, які сюди потрапили в 1667-1672 рр., 1688 р. під
керівництвом Л. Манацького, а також у 1691 р. Крім того, до складу цих
козаків постійно залучалися нові втікачі з Дону та інших районів Росії.
Саме в цей період, до загибелі Г. Некрасова, на Кубані сформувалися
специфічні назви цієї групи козаків – ендонім (некрасівці) і екзонім
(зовнішні назви: Кара-Ігнат (“чорні ігнати”, ногайці так прозвали їх за
чорні кафтани) і Ігнат-козаки (турки – на честь їхнього отамана; доречі,
частина некрасівців у Малій Азії в XIX ст. від турків отримали ще одну
близьку назву – “Ін’ат-козаки” – “вперті козаки”). Цікаво те, що всі ці
назви містять у собі згадку про першого отамана (тобто є антропонімами).
Можливо, що значну роль у формуванні назви групи зіграв кодекс
звичайного права – “ЗаветьІ Игната”, навколо якого і відбувалися процеси
внутрішньогрупової консолідації, а також сепарації від загального масиву
росіян і козаків (не кажучи вже про функцію міжетнічної диференціації).
Загалом, історія некрасівських козаків може бути розподілена на такі
етапи:
1) 1708-1740 рр. – формування некрасівського козацтва на Кубані;
2) 1740-1770 рр. – переселення більшості з некрасівців до пониззя Дунаю;
3) 1770-1815 рр. – життя на Дунаї, активна інтеграція з ще однією групою
росіян-старооб-рядців (липованами); бійки з задунайцями за дунайські
лови; соціально-політична диференціація серед некрасівців, внаслідок
якої частина з них потрапила до Малої Азії, а інша – до Буджака
(російського лівого берега Дунаю);
4) 1815-1864 рр. – заключний етап існування некрасівських козаків у
низці регіонів (Добруджа, Мармурове море, Мала Азія – Туреччина; до
1830-х рр. на російських землях).
Протягом подальшого розвитку кінця XIX -XX ст. більшість з колишніх
некрасівців повертається до Росії. Остання рееміграція мала місце в 1962
р., з о. Майнос (Туреччина) переселилося 999 нащадків некрасівців до
Ставропольського краю.
Будучи втягнутими в складні політичні ігри урядів та представників
суспільних рухів XVIII -XIX ст., некрасівські козаки приверталу увагу
різних осіб – мандрівників (Г. Боскович, В. Гамільтон, Я.Л. Смирнов,
В.П. Щепотьєв), письменників (І.С.Аксаков, В.Г. Короленко), чиновників
(наприклад, І.П. Ліпранді), політичних діячів (поляк М. Чайковський
(Садик-Паша), російський емігрант В.І. Кельсієв). Всі вони залишили
багато цінних і унікальних відомостей про історичні події, устрій та
культурно-побутові особливості некрасівців у різні часи і в різних
районах їхнього мешкання. Ці моменти заслуговують окремої уваги, ми лише
коротко зупинимося на історії наукового вивчення некрасівців.
Початок дослідженню некрасівців поклали два відомих вчених. Перш за все,
це О. Рігельман, який звернувся до раннього етапу в історії
козаків-некрасівців на Кубані в одній зі своїх узагальнюючих праць.
Іншим дослідником був А.О. Скальковський, який на підставі архівних
джерел, створив хоча і невеликий, але змістовний нарис історії
некрасівців5. Головну увагу він приділяв дунайському періоду, а також
обставинам переселення частини некрасівців на російський берег Дунаю.
Пізніше ці сюжети увійшли до загальновідомих праць вченого, присвячених
історії Новоросійського краю та Бессарабії.
Однак слід зазначити, що прихильність до офіційної ідеології А.О.
Скальковського вплинула на його оцінку як некрасівських козаків взагалі,
так і окремих моментів в їхній історії. Вони залишалися до нього
“повстанцями” та “розкольниками”. Мабуть тому в його роботі слабо
висвітлені ті складні процеси внутрішньогрупової диференціації кінця
XVIII – початку XIX ст., внаслідок якої частина некрасівців повернулася
до Російської імперії.
Найбільш повну історичну картину стосовно некрасівців зміг створити
наприкінці XIX ст. інший талановитий дослідник – П.П. Короленко. У його
роботі розглянуті сюжети походження та формування цього козацького
об’єднання, головні етапи і тенденції його розвитку, особливості різних
зон проживання, взаємини з урядами Європи, а також з навколишнім
населенням.
Того самого часу з’явилося ще декілька робіт, в яких автори звертаються
до окремих аспектів життєдіяльності некрасівців. Наприклад, це роботи
Хведіра Вовка, який збираючи матеріали з історії Задунайської Січі не
міг обійти увагою сюжети взаємин між задунайцями та некрасівцями у
пониззі Дунаю протягом кінця XVIII – початку XIX ст. В його роботах ми
знаходимо цікаві етнографічні описи особливостей побуту некрасівців на
Дунаї. Присвятив окрему увагу історичним подіям переселення частини
некрасівців у Бессарабію в першій третині XIX ст. і О.П. Корнілович у
контексті вивчення російської та української колонізації краю.
Далі, вже в середині XX ст., значний прорив у вивченні минулого
некрасівців вдалося зробити В.Ф. Тумілевичу. Він протягом багатьох років
збирав фольклор серед нащадків некрасівців. Завдяки його дослідницькій
діяльності до наукового обігу було введено чимало пам’яток духовної
культури (пісні, казки, історичні оповідання, легенди тощо). Збереження
в них сюжетів та образів з самого раннього періоду існування некрасівців
дозволяє з певною кореляцією залучати матеріали так званої “усної
історії” до вирішення питань відтворення минулого некрасівської групи,
її внутрішнього побуту, світоглядно-політичних настроїв тощо. Проте, як
слушно вважав сам вчений, слід пам’ятати про певну умовність окремих
сюжетів через значну їхню трансформацію та модернізацію.
Так, наприклад, у фольклорній пам’яті некрасівців-переселенців на о.
Майнос зберігалося пояснення стосунків некрасівців з липованами
-представниками іншої групи росіян-старообрядців, які проживали поруч з
некрасівцями на Дунаї та в ще деяких регіонах. Однак ці пояснення, на
наш погляд, детерміновані виправданнями чинників переселення частини
некрасівців до Туреччини та ускладнюються своєрідними взаєминами з
сусідніми спільнотами липован та некрасівців, які переселилися пізніше
(перші – в 1814-1815 рр., другі – в 1870-х). Така чітка градація (“мы –
корня некрасовского, а они – дунаки, дикари, липоване”) зафіксована у
фольклорних текстах. Мабудь вона впливає на пояснення сюжетів минулого:
для некрасівців – найбільш заклятий ворог – “москаль”, і тому вони не
йшли на зустріч з Російським урядом, а ті, хто йшли, ті є “липованами”,
тобто були більш толерантними до ідеї повернення до Росії (“не тільки не
виказували особливого неприйняття до російського народу, але й самі шли
на зустріч нашим військам, які знаходилися на Дунаї, та пропонували свою
допомогу”). Цей чюжет, скоріш за все, відбиває складну політичну
диференціацію, яка мала місце серед некрасівців на Дунаї протягом кінця
XVIII – початку XIX ст. Ці політичні партії стали ототожнюватися з
різними групами (некрасівці, тобто ті, хто покину в Дунай та липовани,
ті, які залишилися, і, навіть, перейшли на бік Росії).
Майже в цей же час продовжується робота по вивченню дунайської доби в
історії козаків-некрасівців. У цьому плані багато було зроблено А.Д.
Бачинським. Він здійснив значний археографічний пошук в багатьох
центральних та місцевих архівах, у результаті якого вдалося виявити
широке коло писемних джерел кінця XVIII – початку XIX ст.” Одне із
джерел, яке дозволяє характеризувати перехід некрасівців до Росії в 1824
р., на привеликий жаль він не встиг опубліковати, друкується в цій
збірці (див. № 2.1). На підставі цих джерел вченим розглядалися питання
формування та розвитку некрасівських спільнот на Дунаї, їх взаємин з
липованським та українським населенням регіону в XVIII – на початку XIX
ст., процеси переселення некрасівців у першій третині XIX ст. на лівий
берег Дунаю (на території, які належали Російської імперії).
У 1980-х рр. з’явилося відразу дві узагальнюючі статті з історії
некрасівських козаків та їх місце в історії російського народу. В першій
з них розглядаються некрасівські козаки як соціальний, а в другій – як
етнокультурний феномен (робиться спроба визначення цієї групи,
періодизації її історії, тенденції в зв’язках її представників з
оточенням). Ці обидві роботи мали узагальнюючий характер та водночас
виявили проблемні аспекти в історії некрасівського козацтва. Саме
розуміння “некрасівської спільноти” визначило дискусійність – кого
вважати за “некрасівців”: всіх, хто в певні часи мав цю назву або лише
тих, хто крім того стало зберігав ще й своєрідну козацько-демократичну
структуру, несхилявся до співробітництва з Російським урядом, відстоював
свою самобутність.
На сучасному етапі робота по вивченню некрасівців та їх
регіонально-стадіальних форм продовжується. Праці одного з молодих
Краснодарських дослідників Д.В. Сеня визначили ще одне коло питань –
розвиток нащадків некрасівців в умовах Радянської влади у контексті
загальної історії некрасівської групи. Він же своїм вдалим
джерельнознавчим дослідженням переконує в необхідності продовження
пошуку писемних документів та матеріалів, щодо першого етапу –
формування некрасівської спільноти на Кубані в першій третині XVIII ст.
Разом з тим, починаючи з 1960-х рр., загальні відомості про
некрасівських козаків починають з’являтися в узагальнюючих працях з
історії й етнології російського народу. Роботах енциклопедичного змісту.
Слід також зазначити і такий факт, що некрасівці привертали увагу й
інших гуманітарних наук. Серед таких студій слід назвати роботи
присвячені ідентифікації та світогляду нащадків некрасівців Болгарії,
традиціям у музичному фольклорі некрасівсько-липованського населення
Подунав’я, говірковим особливостям різних груп некрасівців.
Можливо, що подальше вивчення некрасівців має розвиватися шляхом
комплексного міждисциплінарного дослідження, що сприятиме розв’язанню
низки дискусійних питань сучасності (серед найменш досліджених питань
слід назвати конфесійну історію та моменти, що зв’язані з впливом
релігійних поглядів та практики на життєдіяльність некрасівських
козаків).
Дунайський період в історії некрасівського козацтва охоплює час другої
половини XVIII – початок XIX ст., а також існування козацьких формувань
уже в нових обставинах першої половини XIX ст. Саме в цей час остаточно
формується ця етноконфесійна група російського народу. Разом з тим,
значно ускладнює ці процеси внутрішньогрупова диференціація в
політичному плані – розподіл на “проросійську” партію, тобто тих, хто
толерантно ставився до думки про повернення до Російської імперії та
умови зберегти свою релігію і “антиросійську”, які будь-якою ціною
прагнули уникнути контактів з офіційною церквою та урядовцями.
Передумовами такого роду розбіжностей можна вважати моменти включення до
некрасівців іншого, некозацького за походженням населення (біглих
росіян-старообрядців). Некрасівські общини, які зустрілись у Добруджі зі
своїми одновірцями, скоріш за все, взяли їх під своє заступництво перед
турецькою адміністрацією. Оскільки більша частина з цих “нових
некрасівців” була селянського або міщанського звання, то залучення їх
прискорило процеси соціально-економічної диференціації серед
некрасівців. Крім того, на Дунаї землербством почала займатися також
певна частина минулих некрасівців-рибалок.
Також слід вказати і на такий момент, що в умовах постійної боротьби міх
Туреччиною та Росією за домінування в західному та північному
Причорномор’ї (період мешкання некрасівців співпадає з одним із
найінтенсивніших часів загострення цієї боротьби) некрасівцям не можна
було залишатися нейтральними. Майже кожного разу, коли держави
знаходилися у стані війни (1768-1774, 1787-1791, 1806-1812, 1828-1829
рр.), від них вимагалося визначитися в своїх політичних позиціях.
Дата першого оселення некрасівських козаків на Дунаї викликає в науці
полеміку. З кінця XIX ст, багатьма дослідниками вважалося, що перші
некрасівці переселилися сюди з Кубані у 1740-х рр. Разом з тим, інші
дослідники ставлять під сумнів цю дату. Вони зазначають, що у відомих
писемних джерелах немає прямого доказу її. Найперша згадка про
некрасівські громади на Дунаї – 1761 р., після відвідання цього району
Г. Босковичем.
Безумовно, слушним з іншої точки зору є бажання знайти прямий доказ
переселення частини некрасівських козаків з Кубані на Дунай. А поки що
ми можемо лише навести деякі факти, які нас переконують в тому, що це
переселення мало місце.
Північно-Західне Причорномор’є було відоме некрасівцям з самого початку
їхнього існування.
Вже у 1709 р. посланці Г. Некрасова побували на Нижньому Дністрі з
дипломатичною місією. Крім того, ще в середині 1730-х рр. мали місце
сумісні військові дії Буджацької орди, некрасівців і запорожців. В цей
же час некрасівці Кубані підтримували тісні зв’язки з старообрядцями
Бессарабії та Добруджі, а також часто виїзджали сюди на промисел риби.
Все це аргументовано свого часу довів А.Д. Бачинський.
Наведемо ще одну групу фактів, які також стверджують, що вже на початку
1750-х рр. некрасівці Добруджі (поселення Слава, Сарикіой, Журилівка)
активно включилися у конфесійне життя Північно-Західного Причорномор’я.
Наприклад, в історії зі старообрядницьким єпископом Кубанським та
Хотинської Раї Анфімом (кінець 1740-початок 1750-х рр.) згадується
неодноразово про некрасівське населення на Дунаї. Цікаво, що запрошуючи
цього єпископа до себе, на Дунай, некрасівці безпосередньо вказували на
свою спорідненість з кубанськими старообрядця-ми-козаками.
Масове переселення некрасівських козаків до Дунаю відбувалося у середині
1770-х – на початку 1780-х рр. Воно було зумовлене тим, що після 1774 р.
Російська імперія почала активні дії щодо приєднання земель Кримськго
ханства (в тому числі – Кубані). Некрасівці були змушені шукати собі
нові місця.
У цей самий час некрасівські козаки широко розселилися вздовж нижньої
течії Дунаю та його лиманів (див. карту-схему, що додається). Більшість
з них продовжує займатися рибальством.
Положення їх залишалося колишнім – вони не сплачували жодного податку, а
несли військову повинність у Турецькій імперії. Усі внутрішні питання
вирішували отамани та “круг” (збір усього дорослого населення).
Знаходилися вони на Дунаї у безпосередньому командуванні Бабадагського
сираксіра.
Однак російсько-турецька війна 1787-1791 рр., а також криваві бійки
кінця XVIII – початку XIX ст., з задунайськими українськими козаками за
рибні лови (хоча вони прикривалися і етнічними, і конфесійними гаслами),
зумовили переселення частини некрасівців до Анатолії і Мармурового моря.
Можливо, що це переселення вказує і на політичну поляризацію в середині
некрасівської спільноти. У той самий час утворилося дві гілки
некрасівців: майноська та дунайська.
Ця соціальна та політична диференціація вже більш очевидна під час війни
1806-1812 рр., коли частина некрасівців допомагає російським військам.
Саме тоді генерал-майор С.О. Тучков звернув увагу на бабадагських
некрасівців та запропонував головнокомандуючому Російською армією М.І.
Кутузову зробити їх нейтральними, а згодом і схилити їх до повернення на
російські території. Його переговори з некрасівцями, з одного боку, та з
Російським урядом, з іншого, закінчилися успішно. 25 липня 1811 року
некрасівцям було видано “листа”, у якому містилися інвеститури на нове
підданство. Генерал Тучков, від імені імператора Олександра Павловича та
за дорученням головнокомандуючого М.І. Голенищева-Кутузова оголосив, що
всім некрасівцям, які побажають переселитися під владу Його
Імператорської Величності “вечное прощенне в прежних их винах против
Государя й Отечества”. Крім того, їм дарувалися пільги на три роки від
будь-яких податків, надавалося право обирати собі засіб життя та
становище, а також “кондиції”, тобто підстави, на яких вони побажали
бути поселені; відводилися землі та дачі, давався ліс на побудову ста
будинків без оплати; дарувалася свобода від рекрутських наборів, якщо
вони побажали поступити до козацтва.
Внаслідок цього частина некрасівців переселяється на лівий берег Дунаю,
на території Росії -ВІ811-1813,1828-1831 рр. Цей процес переселення
детально описаний у роботі А.О. Скальковського. Менш відомим є процес
переселення 1817-1824 рр., стихійного і нечисленного, однак дуже
принципового для розуміння політичних настроїв некрасівських козаків на
Дунаї.
Хоча Росія і не виконала своїх обіцянок про утворення на своїх землях
некрасівського війська, однак надала значні пільги некрасівцям, які
перейшли на її бік. Серед них була і свобода сповідання своєї релігії.
Однак протягом майже всього XIX ст. уряд проводив дуже суперечливу
політику відносно старообрядців і некрасівців зокрема. З одного боку,
дозволяв некрасівцям мати церкву і дзвони (унікальний виняток для Росії
з її негативним ставленням до старообрядців, яким заборонялося будувати
нові церкви та мати дзвони взагалі), а з іншого, прагнув позбавити їх
свого старообрядництва за рахунок емоційно-місіонерських дій.
Слід вказати, що на правому березі Дунаю некрасівські громади
проіснували до 1864 р., коли їхнє особливе положення в Турецькій імперії
було скасовано. Протягом останнього півстоліття серед некрасівських
козаків Добруджі посилюється соціально-економічний розпад общин-артілів
рибалків, збільшується роль землеробства. Навіть останнім отаманом
добруджанської гілки некрасівців був Йосип Гончар, купець за
походженням.
Взагалі, можна казати про те, що некрасівці були однією зі своєрідних
груп козацтва в Причорномор’ї. Вони протягом XVIII – першої половини XIX
ст. створили цілу низку своїх поселень, в яких можна було простежити
оригінальний козацько-старовірський лад. Використовуючи цю групу
козацтва у своїх політичних іграх, держави (Турецька та Російська
імперії) ускладнювали процеси внутрішньогрупової консолідації, а також
взаємини з іншим населенням. Найбільш тривало, внаслідок толерантності
уряду Туреччини, власне некрасівські архаїчні елементи зберігалися у
побуті, устрої та світогляді анатолійської гілки козаків-некрасівців.
їхні сородичі на Дунаї і Добруджі скоріш ніж вони були втягнуті і з
політичну, і в конфесійну боротьбу, а також у нові соціально-економічні
відносини. Усе це й зумовило більш швидку втрату ними рис некрасівського
побуту (1830-1840-ві рр. – у Російській імперії; 1850-1860-ті рр. – у
турецькій частині Подунав’я).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
