.

Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3739
Скачать документ

Реферат на тему:

Південноукраїнське козацтво в політичних планах Російської імперії в
останній чверті ХVІІІ–ХІХ століть

Виплекана ще в кінці ХVІІ–на початку ХVІІІ століття Петром І мрія
“прорубати вікно” в Європу стала настільки привабливою, що
підкріплювалася і його наступниками на російському престолі. Однак з
новою силою вона відродилася за правління амбітної і властелюбивої
Катерини ІІ. Тільки цього разу устремління правлячої верхівки Російської
імперії сягали значно ширше. Вони прагнули не тільки навстіж “розчинити
вікно” в країни Західної Європи шляхом опанування узбережжями Азовського
і Чорного морів та відкриттям проток, а й поширенням політичного впливу
на Балкани та країни Близького і Середнього Сходу. Для здійснення своїх
намірів Росія запропонувала світу вигнати турків з Європи і відновити
грецьку православну імперію. Монархом наново витвореної держави мав
стати онук російської імператриці царевич Костянтин [1; 7].
Підтвердження існуванню “грецького проекту” як зовнішньополітичного
курсу російської держави, знаходимо в ряді розпоряджень і листів
Катерини ІІ, донесеннях і записках О.А. Безбородька, Г.О. Потьомкіна
[24; 281-292, 2; 26-31,12; 72], у планах “закінчення вічної війни з
турками” О.В. Суворова [3; 17-18, 25; 11-12. 250-266, 12; 72].
Піднесений імператрицею у ранг державної політики “грецький проект” мав
реальне втілення у постійних війнах з Османською імперією. В ході
російсько-турецької війни 1768–1774 років Росія добилася незалежності
Криму від Туреччини, приєднала до своїх володінь район Азова і прилеглі
до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом і тим самим
докорінно змінила співвідношення сил на півдні на свою користь. Із
виходом на узбережжя Азовського та Чорного морів склалися сприятливі
обставини для подальшої реалізації планів російського уряду перетворити
Імперію у середземно-чорноморську державу.

Першочерговим завданням у наближенні до мети постала необхідність
створити надійний і зручний плацдарм для подальшого просування на
південь для повного перерозподілу європейських володінь Османської
імперії. Регіоном, де мали вирішуватися найважливіші внутрішньо- та
зовнішньополітичні завдання Російської імперії, стала Південна Україна.
Вона мала перетворитися на щільно заселений і добре освоєний у
господарському відношенні край. Першою перепоною у реалізації цих
намірів були запорозькі козаки, які “заводячи власне хліборобство,
порушували… тим самим основу залежності їх” від російського престолу і
“подумували звичайно ж створить із себе посеред Вітчизни область зовсім
незалежну під власним своїм несамовитим управлінням”. Такими вони були у
розумінні російської імператриці та вищих урядових чиновників. Тому
після закінчення російсько-турецької війни 1768–1774 років Катерина ІІ
вдалася до рішучих заходів і наказала ліквідувати небезпечну в усіх
відношеннях для абсолютисткої монархії Запорозьку Січ. Вихід указу
імператриці про остаточну руйнацію Запорозького Коша поставив поза
законом і самих запорожців, які протягом декількох століть були
оборонцями християнського світу від мусульманських завойовників.

Ліквідація козацької вольниці на Дніпрі одразу поставила перед
російським урядом ряд нових серйозних проблем. У Російської імперії
традиційно так склалося, що вслід за перенесенням кордонів із
мусульманським світом, рухалось і козацьке населення. Урядова
адміністрація була зацікавлена саме у таких колоністах порубіжних
територій. Вони мали військовий та господарський досвід і були здатні
себе захистити, успішно господарювати, забезпечувати всім необхідним і в
разі раптової воєнної загрози ще й стати ар`єргардом армії. У мирний час
козацьке населення несло прикордонну та карантинно-митну служби. Як
приклад — оселення одразу по закінченню російсько-турецької війни 1774
року на новоствореному кордоні між Росією і Туреччиною козаків
Нововербованого козацького полку. Мешканці по Бугу та Інгулу, які
відтепер стали називатися “побузькими” чи “бузькими” козаками, не тільки
сумлінно несли прикордонну та карантинну служби на кордоні Російської
імперії, а й успішно освоювали територію в 120.000 десятин землі. Ними
були засновані та розбудовані населенні пункти Соколи (з 1789 року — м.
Вознесенськ), Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка, Михайлівка,
Троїцьке, Федорівське, Скаржника (з 1803 р. — Білоусівка), Касперівка,
Новопетровське, Себино, Гур’єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка
(тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської
області) [26; 126, 15; 48]. Так, через появу в межиріччі Інгулу, Єланця
і Мертвоводу поставленого під контроль цивільної та військової влади
стаціонарного козацького населення, ділянка кордону майже в 400 верст по
лівому березі Бугу між Ольвіополем і майбутнім Миколаєвом була надійно
закрита від завезення контрабанди, проникнення ворожих загонів,
занесення різного роду хвороб. Та коли бузьких козаків було вирішено
перевести до “первісного” соціального стану, урядова адміністрація
гарячково шукала альтернативу цьому козацькому населенню на Побужжі.
Незабаром охорону державного кордону було доручено трьом Донським
козацьким полкам із Дністровської дивізії генерала І. Гудовича. Саме у
козацькому населенні на прикордонні — боєздатному, більш-менш лояльному
до уряду, здатному забезпечити себе всім необхідним для життєдіяльності
— була зацікавлена держава. З оселенням таких поселенців на окраїнах
Імперії уряд ще і кошти заощаджував на їх утримання та захист.

А з ліквідацією Запорозького Коша у 1775 році південна ділянка
російського кордону стала майже прозорою через відсутність контролю з
боку урядової адміністрації над запорозьким козацьким населенням. Не
контрольоване, а від того і небезпечне, стаціонарне населення на
порубіжжі навіть при наявності військових укріплених ліній
перетворювалося на ненадійний, вибуховий для Імперії матеріал. Адже дії
мешканців колишніх Запорозьких Вольностей важко було передбачити.
Ситуація ускладнювалась і тим, що з поступовим просуванням Російської
імперії у Приазов’я та Причорномор’я посилилась і народна колонізація
цього регіону за рахунок нижчих верст населення з різних куточків
України і особливо з Лівобережжя, що значно збільшувало кількість і
щільність небезпечних в урядовому розумінні мешканців. Наплив великих
мас населення, незв’язаних умовами кріпацької системи, позбавлених
кругової відповідальності й охоплених духом підприємництва, створив
особливу суспільну атмосферу на Півдні України. У разі виступів цієї
маси волелюбного люду досягнення Російської імперії (насамперед воєнні і
політичні) ставилися під серйозний удар. Однак припинити чи принаймні
зменшити переселенський рух на південь було не на користь державі.
Імперія була зацікавлена в якнайшвидшому заселенні й освоєнні
стратегічно важливого регіону країни. Погіршення стосунків з Туреччиною
і можливість нової війни вносили свої корективи — вони вимагали якомога
більшої кількості населення на території південного краю, поставленого
на державну службу з обов’язковим виконанням наказів урядової
адміністрації, а також негайного вирішення питання гострої нестачі
іррегулярних формувань (особливо легко кінних підрозділів) для участі у
майбутніх військових кампаніях. Враховуючи всі ці обставини, російський
уряд відмовився від політики відвертого протистояння щодо колишніх
запорожців і досить обережно ставиться до всього, що було пов’язане із
запорозькою традицією. Він змушений був погодитися на збереження: права
вільного пересування колишніх запорожців південним краєм з метою заняття
традиційними промислами (хоч відтепер тільки при наявності спеціальних
білетів); мисливських та рибних угідь, попередніх податків. Разом з тим
уряд обіцяв не втручатися у справи козацького судочинства, сприяти
розвитку торгівлі та традиційним рибному, чумацькому і мисливському
промислам. Таке ставлення урядової адміністрації до населення колишніх
Запорозьких Вольностей має свої пояснення. Уряд прагнув соціальної
стабільності на півдні України як запоруки для успішного вирішення
політичних, воєнних і економічних завдань у цьому регіоні. Разом з тим,
слід зазначити, що вищі російські сановники чітко усвідомлювали:
викоренити запорозьку козаччину — носія та захисника демократичних
традицій в Україні й основної рушійної сили національно-визвольних рухів
— вдасться не одразу з виходом указу про ліквідацію козацького
осередку, а поступово, через певний проміжок часу і то за умов
проведення відповідних заходів, спрямованих на підрив матеріальних та
духовних цінностей козацтва.

Однак яким би толерантним не було ставлення російської урядової
адміністрації до населення колишніх Запорозьких Вольностей у перші роки
після руйнації Січі, вона обережно, але планомірно проводила політику
уніфікації краю: запровадила новий адміністративно-територіального
поділ, утворила нові державні урядові інституції, започаткувала
широкомасштабну урядову колонізацію та розробила заходи стосовно
заведення населених пунктів, розгорнула будівництво міст, портів.
Російський уряд вдавався і до різного роду заходів щодо колишніх
запорожців. Він заохочував запорозьку старшину до військової та
адміністративної служби, намагався сформувати із запорозького козацтва
регулярні гусарські та пікінерські полки, оселити його у маєтках нових
господарів на правах поміщицьких підданих, перевести до військових
поселень, тощо.

Із приєднанням території Кримського ханства до Росії темпи щодо
реорганізації краю прискорилися. Запроваджується губерніальний устрій,
поновлюється кріпосне право, проводиться реорганізація місцевого
самоуправління через запровадження досить розгалуженої системи
адміністративного контролю на селі, відбувається масове знищення
козацьких зимівників і насильницьке переселення їх мешканців до
державних слобод та містечок.

Централізаторська політика російського уряду на півдні України викликала
серйозне незадоволення, насамперед, із боку колишнього запорозького
козацтва. Саме воно втрачало все, що мало — від традиційного способу
життя до засобів існування — землю, худобу, можливість займатися
традиційними заняттями, тощо. Перед колишніми запорожцями постала
дилемою: призвичаїтися до нових умов життя, що означало поволі позбутися
своїх прав, привілеїв і, навіть, належності до козацького стану, чи
тікати на таку територію, проживання на якій гарантувало збереження
козацьких традицій та звичаїв. В останній чверті ХVІІІ століття з метою
збереження належності до козацького стану, традиційного устрою,
козацьких звичаїв відчутно стає помітним пересування запорозьких козаків
як у межах Російської імперії, так і значний відтік козацького населення
закордон.

У межах держави запорозькі козаки переважно тікали на Кубань та на Дін,
а вже з Дону на Терек і за Урал. Звертають на себе увагу секретний
рапорт азовського губернатора генерал-майора В.Черткова про наміри
запорожців тікати на Кубань, накази та ордери Г. Потьомкіна полковнику
Деробертію, генерал-поручику О. Прозоровському, генерал-майору В.
Черткову усіма можливими засобами припинити втечі козаків за Кубань,
суворо покарати втікачів, знайти можливості відмовити тих, хто ще
сумнівається і надати їм окремі пільги для обзаведення осілістю [5; 78,
6; 192-193]. Припинити втечі запорожців на Дін мали численні донські
козацькі пікети, виставлені за наказом російського уряду на кордонах
Війська Донського та держави. Однак ні суворі покарання, ні введення
паспортного режиму на подорожі, ні виставлення пікетів на кордонах та
місцях, зручних для переправ не давали бажаних наслідків для царського
уряду. В останній чверті ХVІІІ століття відтік запорозького населення на
Кубань та Дін був значним і продовжувався у ХІХ столітті вже з тією
різницею, що російський уряд, зацікавлений у заселенні та освоєнні
стратегічно важливого південно-східного регіону Імперії, нейтралізації
найбільш активного елементу української козаччини сприяв переселенню
українства на Кубань.

Водночас слід зазначити, що втечі на Кубань та Дін мало виправдовували
сподівання запорожців на кращі умови життя та збереження традиційного
запорозького устрою. Територія на Кубані була хоч і знайомою для
запорозьких козаків, однак украй небезпечною і на той час
малосприятливою для заняття традиційними галузями господарювання. Край
був болотистим, більшість гірських рік навесні розливалися так, що і до
середини літа не могли увійти до своїх берегів, ґрунти почасти
кам`янисто-піщані, почасти чорноземи, які ще необхідно було підготувати
для культивування. Клімат на більшій частині території був вологим.
Частими були різного роду епідемії, через які щорічно вмирало багато
люду. Зацікавленість російського уряду в приєднанні Кавказу, у зміцненні
південно-східних кордонів держави передбачав затяжну кровопролитну війну
як із місцевими племенами, так і з іноземними державами незацікавленими
у зміцненні позицій російської держави на східночорноморському
узбережжі. Тягар війни мав лягти і на запорожців та козацькі сім`ї, що
почали переселятися у Кубанський край. За таких умов годі було і
сподіватися на можливість збереження традиційного козацьких устрою.
Російській державі у цьому регіоні необхідні були такі іррегулярні
формування, які б без зайвого клопоту повністю вписувались у
військово-адміністративну структуру Імперії й повністю контролювалися
військовими і цивільними державними установами. Однак серед запорожців
жевріла надія, що поки край повністю не стане “російським”, вдасться
зберегти свій традиційний спосіб життя, козацькі звичаї, уникнути
кріпаччини та рекрутчини.

Ще менше надій та сподівань покладали запорозькі козаки на Дін. Вони аж
ніяк не могли забути про участь донців у розоренні Нової Січі, у
нехристиянському пограбуванні ними січової церкви, у розподілі майна
запорозького товариства. Та і донські козацькі пікети на кордонах мало
заохочували запорожців тікати на територію Війська Донського. Зупиняла
запорозьких козаків і докорінна реорганізація козацького війська, що
почалася одразу після придушення повстання під проводом О. Пугачова.
“Чистка” донського козацтва від бідноти, сувора заборона приймати
втікачів, призначення урядом старшини, надання останній дворянства не
могли гарантувати втікачам-запорожцям, що вони не попадуть у категорію
“іногородніх” і будуть поставлені у нерівноправне з донцями становище.
Безперечно, пересування запорозьких козаків на Дін мало місце, однак не
стало приоритетним.

Одразу після ліквідації Нової Січі почалося масове пересування
запорозького козацтва закордон. Переважна кількість втікачів-запорожців
покладала свої надії на краще життя в гирлах Дунаю. Звертають на себе
увагу два основні моменти, які говорять про переваги Дунайської дельти
над іншими місцевостями для подальшого існування запорозької вольниці
після ліквідації Нової Січі. По-перше: історичні умови існування
запорозького козацтва в дельті Дунаю. По-друге, дунайські гирла в
останній чверті ХVІІІ століття найбільше відповідали умовам Степу,
Великого кордону. Вказана територія була добре відомою, знаною
запорожцями ще з початку ХVІІІ століття. Протягом 1709–1711 років
запорозьке козацтво переселилося на території Кримського ханства, де
заснувало Олешківську Січ. Вплив на Кіш в Олешках як з боку Османської,
так і Російської імперій у даний період був мінімальним. За
Константинопольським трактатом 1712 року і до Білгородського трактату
1739 року землі, на яких оселилися запорожці юридично не належали ні
Росії, ні Туреччині. Скориставшись зовнішньополітичною ситуацією, козаки
стали опановувати місцевість, проживання на якій давало надію та певні
гарантії на існування як самого осередку козацької вольниці, так і на
кращі умови життя. Ймовірно, що й після повернення в 1734 році
Запорозького Коша в межі Російської імперії певна частина українського
населення залишилась у гирлах Дунаю і продовжувала займатися
традиційними галузями господарства. Сюди ж повесні приходили запорожці з
Нової Січі на агартування, а іноді й тікали від різного роду
переслідувань та утисків на батьківщині. Тому ймовірно, що починаючи з
моменту закладення Коша в Олешках і до 1775 року, живий зв`язок між
Україною і Дунайською дельтою не переривався.

У 1775 році фактично повторилася ситуація початку ХVІІІ століття, коли
запорожці змушені були залишити батьківщину через заходи російського
уряду направлені на ліквідацію козацької вольниці. Як і в 1711 році
запорозьке козацтво знову ж таки скористалося можливістю опинитися на
території Кримського ханства, куди не досягала юрисдикція ні російської,
ні турецької урядових адміністрацій. Кримська держава, заклопотана
внутрішніми проблемами, мало втручалася у внутрішнє життя козаків, але
була зацікавлена у їх присутності на слабо заселеній прикордонній
території як у засобі тиску на Росію. Організованого компактного
переходу запорожців на територію Кримського ханства не було. Козаки
невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські
гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу.
Потік запорозького козацтва в межі кримської держави продовжувався
декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 роках. За свідченнями
очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець
1778 року вже 12.000 осіб [8; 9]. У 1777 році Туреччина, скориставшись
складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль
землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі
козаки опинилися під юрисдикцією Оттоманської імперії. 30 серпня 1778
року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в турецьке
підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії [8; 11].
Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах, а для
несення військової служби — коні, зброя, провіант, фураж. Водночас слід
зазначити, що уніфікаторська політика російського уряду наступала на
інтереси не тільки рядового козацтва, але й запорозької старшини
середніх та нижчих рангів. Позбавлена прав, привілеїв, певного становища
у суспільстві, ця старшина також опинилася поза межами держави, де разом
із завзятими захисниками козацьких звичаїв та традицій очолила рядове
козацтво.

Масове переселення запорожців у межі Османської імперії і позитивна
реакція на це турецького уряду викликали неабияку стурбованість у
російських високопоставлених осіб. Російська урядова адміністрація
вдалася до різного роду заходів з метою повернення запорозьких козаків
на батьківщину. Коли обіцянки і погрози не дали бажаних наслідків,
російський уряд змушений був вдатися до більш рішучих кроків. 10 березня
1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана
Айнали-Кавакська конвенція, за якою Туреччина зобов’язувалася не чинити
перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і
переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти
до російської держави. Однак, за цією ж конвенцією Росія змушена була
підтвердити передачу земель Османській імперії між Дністром та Бугом, що
означало офіційно визнати перебування запорожців під юрисдикцією
турецького султана. Після вирішення питання на міждержавному рівні
Катерина ІІ видала 5 травня 1779 року маніфест, яким проголошувала
амністію запорожцям-втікачам. Амністією скористалася зовсім незначна
кількість запорозьких козаків і Туреччина змушена була виконувати взяті
на себе зобов’язання по переселенню колишніх російських підданих подалі
від кордонів Росії. За фірманом турецького султана запорозька старшина
мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво — малими групами у
Румелії [8; 12]. Переселення почалося у серпні 1779 року. За його ходом
уважно стежив російський посол у Константинополі О. Стахієв. Однак
здійснити переселення запорозького козацтва до Румелії остаточно не
вдалося. У ньому не були зацікавлені ні запорожці, ні Кримське ханство,
ні турецька держава. Скупчення значної маси козацтва в дунайських гирлах
призвело до того, що напередодні російсько-турецької війни 1787–1791
років запорозькими козаками був закладений Кіш у Катирлезі на Дунавці.

Російська урядова адміністрація не чекала такого розвитку подій у справі
із запорожцями. Запорозьке козацтво виявилося вкрай небезпечним для
Російської імперії, яка намагалася закріпити за собою авторитет
визволительки християнського світу від мусульман-гнобителів. Небезпека
полягала не у військовій силі запорожців, а в першу чергу в самій
присутності колишніх підданих Російської імперії на території ворога.
Кількість козацтва у межах Османської імперії постійно зростала і
необхідно було терміново створити альтернативу Задунайській Січі.
Погрози та накази повернутися вже не спрацьовували. Гостро постає
необхідність приборкати козаччину як у середині Російської імперії, так
і за її межами мирним шляхом.

Враховуючи популярність козацького способу життя на Півдні України,
силу козацьких звичаїв та традицій серед місцевого населення, майбутнє
було за іррегулярними формуваннями, які б в загальних рисах (як-то:
формою організації, функціями, назвою) нагадували козацькі війська.
Утворення іррегулярних військових з’єднань зі збереженням традиційних
форм, які мали б підтримку з боку місцевого населення, було чи не єдиним
засобом зберегти соціальну стабільність на українському Півдні, сприяти
швидкому втягненню козацтва у нові відносини краю, створити альтернативу
Задунайській Січі та сприяти поверненню колишніх російських підданих із
турецьких володінь. Одним із перших, хто усвідомив це, а згодом і багато
зробив для створення південноукраїнських козацьких військ, був Г.О.
Потьомкін. Крім головної мети поставити під контроль урядової
адміністрації значну частину населення Південної України і тим самим
забезпечити тил на українському Півдні у разі воєнного конфлікту з
Туреччиною, головний командир Новоросії наголошував на користі від
притягнення козаків на військову службу і створенні з них боєздатних
підрозділів легкої кінноти для участі в майбутніх кампаніях проти
Османської імперії. Г.О. Потьомкін звертав увага і на необхідності
створення альтернативи Задунайському Кошеві. У своєму донесенні від 2
січня 1788 року він переконує Катерину ІІ, що створенням козацьких
військ вона збільшить кількість регулярної армії, та й “вернуться
безсумнівно майже всі запорожці, що в армії турецькій служать” [5;
169-170, 6; 207].

Чергове загострення стосунків з Туреччиною і можливість війни вносило
свої корективи у вирішення питання щодо терміну оформлення іррегулярних
військ на півдні України. На перше місце виходить міркування державної
безпеки. Протягом короткого проміжку часу створюються п`ять іррегулярних
формувань — Грецьке (Албанське) (1775–1859), Кримсько-татарське
(1784–1863), Бузьке (1785–1817), Катеринославське (1787–1796)
Чорноморське (1788–1792), які зовнішніми рисах нагадували козацькі
війська. Офіційне пояснення такого кроку урядової адміністрації
зводилося до обґрунтування потреби у боєздатних козацьких підрозділах
легкої кінноти для участі в майбутніх бойових діях проти Туреччини.
Названа в офіційних документах причина створення козацьких військ була
однією з головних, але не єдиною.

Звертає на себе увагу попередній розгляд вищими сановниками питання
доцільності існування кожного окремо іррегулярного війська останньої
чверті ХVІІІ століття. Так, при створенні Грецького (Албанського)
іррегулярного війська бралось до уваги те, що греки активно допомагали
російській армії у війні з Туреччиною в 1768–1774 роках. Вони на своїх
швидкохідних вітрильно-весельних човнах успішно діяли на турецьких
комунікаціях, запобігаючи висадці турецьких десантів на Кримський
півострів з моря з метою сприяння заворушенням місцевого татарського
населення. Коли по закінченні російсько-турецької війни частина греків
побажала перейти у підданство Російської імперії, уряд надав їм таку
можливість і дозволив оселитися на пільгових умовах біля фортець Керч і
Єнікале. Вищі чиновники, і перш за все Г.Потьомкін, розуміли, що
присутність добре обізнаних із морською справою греків, які до того ж
мали військовий досвід, є бажаною для російської держави і через
розпочате у Херсоні будівництво російського флоту; і через успішно
налагоджену греками торгівлю зі Стамбулом (Туреччина), Ліворно
(Апеннінський півострів), Марселем (Франція), Олександрією (Єгипет); і
через активні їх дії проти турок за своє національне і соціальне
визволення. Отже, за надані грекам пільги у вигляді землі, незначної
матеріальної допомоги та захисту, Російська імперія отримала добрих
мореплавців, торговців, ремісників і таке населення, яке дало можливість
готувати підґрунтя і переконливі докази для втручання в долю грецького
населення Османської імперії. Питання про встановлення над
греками-переселенцями контролю з боку державної влади постало одразу з
їх оселенням на офіційно визначеній місцевості. Частина греків не бажала
мешкати на відведених для них російським урядом землях і почала швидко
розсіюватися серед населення Кримського ханства. Найбільш оптимальним
шляхом установити контроль над греками-переселенцями було сформувати з
них іррегулярне козацьке військо. Тим більш, що самі греки виказали
бажання вступити до козацького стану через привабливі пільги та
привілеї. З вересня 1776 року грецькі (албанські) війська вже почали
нести військову службу на користь російської держави.

У створенні Кримсько-татарського козацького війська значну роль відіграв
знову ж таки Г.О. Потьомкін. Він був переконаний у доцільності
привернення місцевих мурз до державної цивільної та військової служби,
як тієї сили, на яку можна спертись у боротьбі проти вороже
налаштованого до офіційного Петербурга мусульманського духовенства —
ставленика турецького султана, і беїв — вищої татарської знаті. До того
ж російські урядовці не бачили іншої користі від кримських татар для
держави, як привернення їх до військової служби. В Іменному указі від
24 січня 1808 року про сформування з татар чотирьох полків зазначалося,
що “судячи по звичаям цього народу і корінним правилам… не можуть вони
бути хорошими господарями; жінки їх не виходять із своїх стін, і якому ж
бути господарству, коли всі роботи виконуються одними тільки
чоловіками”. Тому російський уряд, “направляючи волю людей до істинного
пізнання властивої кожному користі, від якої була б і загальнодержавна
користь”, прийняв рішення про військове використання татар [15; 44]. 1
березня 1784 року вже вийшов указ Катерини ІІ про сформування
Кримсько-татарського козацького війська. У зв’язку з цим слід
наголосити, що: по-перше, самі кримські татари за “природною їх
схильністю” просили сформувати їх полки на зразок козацьких, а самому
формуванню надати статусу козацького війська; і по-друге, спроба
російського уряду привернути кримських татар до військової служби в
іррегулярних військах була хоч і надто ризикованою для Росії, однак
досить вдалою.

Особливостями перших двох козацьких формувань останньої чверті ХVІІІ
століття — Грецького (Албанського) та Кримсько-татарського були
відсутність запорозького козацького елементу у військах і входження до
складу їх загонів лише місцевих елементів — греків та кримських татар.
Ці південноукраїнські козацькі формування за своєю суттю були
іррегулярними військами Російської імперії, створеними на зразок
козацьких (бо лише зовнішніми рисами та частково пільгами нагадували
їх), без участі в їх формуванні українського і зокрема запорозького
козацтва. У двох інших південноукраїнських козацьких формуваннях —
Бузькому і Катеринославському — український козацький елемент був
значним і фактично визначальним, а Чорноморське козацьке військо й
узагалі формувалося із колишніх запорожців.

Виникнення Бузького і Катеринославського козацьких військ тісно було
пов’язане із російсько-турецькими війнами 1768–1774 і 1787–1791 років.
Із загостренням стосунків з Османською імперією й явною можливістю нової
війни російський уряд намагається укріпити своє становище у
південноукраїнському регіоні через залучення до співпраці мешканців
колишніх Запорозьких Вольностей та переселенців. Прагнення забезпечити
напередодні війн з Османською імперією тил і кордон на півдні України та
якомога краще укомплектувати і підготувати російську армію до майбутніх
воєнних кампаній було настільки великим, що змусило російських урядовців
і, в першу чергу, головного командира Новоросії Г.О. Потьомкіна піти на
поновлення козацьких військ із українського і колишнього запорозького
козацтва. До складу козацьких формувань планувалося включати і всі
ненадійні елементи південноукраїнського регіону — козаків із
Лівобережної України, переселенців з інших країн, старообрядців, різного
роду втікачів і зайд як з українських регіонів, так і Російської імперії
в цілому. Згідно з офіційними поясненнями причинами включення до складу
козацьких військ переселенців і некозацького елементу були:
малоприбутковість господарств їхніх населених пунктів, непостачання
рекрутів, схильність до розгульного способу життя і втеч. Разом з тим
відмічалося, що більшість із переселенців має військовий досвід і
включенням до козацького стану вони сприятимуть укріпленню армії,
зміцненню кодонів та масовому поверненню чи переходу народу з-за кордону
[6; 325]. У донесенні ж Катерині ІІ Г.О. Потьомкін наголошував, що
було добре взяти за генеральне правило мали на південноукраїнському
кордоні військові поселення [6; 326].

Останнім на українському Півдні в останній чверті ХVІІІ століття
офіційно було оформлене Чорноморське козацьке військо. Однак ідея його
створення відноситься до більш раннього часу — до другої половини 1770-х
років. Російські урядовці були зацікавленні у залученні колишніх
запорожців до системи нових відносин у південному регіоні і в їх широкій
співпраці з державними установами. Майнове, соціальне розшарування серед
запорожців було настільки помітним, що навіть російський уряд не
сумнівався у переході значної частини запорозької старшини на службу
Імперії, і всіляко це підтримував. Аналіз документів із Архіву Коша
Нової Січі дає підстави твердити саме про таку тенденцію серед заможного
козацтва. До того ж ще на Січі чітко виділялися проросійськи і
антиросійськи налаштовані козаки. Проросійські настрої мала не тільки
переважна частина козацької старшини вищих рангів, а й частина рядового
козацтва, яке присягнуло на вірність російському монарху і свою клятву
вважало священною. Саме старшина вищих рангів та козаки, що
притримувалися проросійських настроїв намагалася пристосуватися до нових
умов життя на батьківщині, втягнутися у незвичні для них
соціально-економічні відносини на півдні України.

У створенні козацького війська із колишніх запорожців російські урядовці
вбачали велику загальнодержавну користь. Вона полягала в тому, що
вдалося б зібрати по всьому півдні України слабко контрольоване, а від
того і небезпечне, козацьке населення колишніх Запорозьких Вольностей і
поставити його під суворий нагляд залученої до державної служби старшини
та місцевої цивільної і військової влади; отримати боєздатні, рухливі,
добре обізнані із специфікою прикордонної служби і війни в цілому легко
кінні загони для поповнення російської армії й укріплення
південноукраїнського кордону; створити альтернативу Війську буткальських
козаків і отримати можливість сприяти поверненню колишніх російських
підданих із територій ворожих до Російської імперії сусідніх держав —
Туреччини, Польщі, Австрійської імперії.

Із самого початку свого створення південноукраїнські козацькі формування
були поставлені під суворий контроль цивільної та військової центральної
адміністрації і розглядалися, в першу чергу, як інструмент у вирішенні
нагальних потреб Російської імперії щодо закріплення її на
чорноморському узбережжі та на Дунаї [9; 68]. Є очевидним, що створення
козацьких з’єднань розглядався високопоставленими чиновниками як
тимчасовий захід у момент загострення воєнного конфлікту з
державою-противником. Підтвердженням цьому є хоч би той факт, що для
комплектації козацьких військ відводилися землі під поселення, однак
офіційно на півдні України не було створено жодної
адміністративно-територіальної одиниці.

Поновити козацьке військо на півдні України жагуче бажали, перш за все,
колишні запорожці, українське козацтво, представники нижчих верств
місцевого та прибулого населення. У формуванні козацьких військ брали
участь представники різних соціальних груп, національностей, конфесій,
що в свою чергу говорить про сильні традиції запорозького козацтва у
південному регіоні, про популярність козацького способу життя серед
населення Південної України. Вступаючи до лав іррегулярних формувань,
представники різних верств населення прагнули звільнитися від різного
роду податей та повинностей, отримати землю, зробити безпечним життя
своїх родин, користуватися правами та привілеями козацької верстви
населення, служити поблизу своїх домівок під зверхністю власних старшин,
отримувати платню за службу і за козацькою традицією приймати до війська
всіх бажаючих. Більшість з них входила до складу козацьких з`єднань
через пільги, що надавались військам на певний термін. Згодом виявилося,
що не всі з новоявлених козаченків готові до суворих реалій козацького
військового життя і як наслідок — дезертирства, повернення до
попереднього стану, пошук можливостей зайнятись іншими видами діяльності
— торгівлею, ремеслом, промислом — і записатися до міщанського стану чи
до лав купецтва.

Отже, створення козацьких військ на Півдні України в останній чверті
ХVІІІ не є випадковим явищем. Це виважена і добре продумана політика
високопоставлених осіб, а згодом й урядової адміністрації в цілому,
спрямована на взяття під повний контроль небезпечного для Російської
імперії населення Південної України, шляхом притягнення його на
державну військову службу; створення альтернативи Задунайській Січі, що
мало сприяти поверненню колишніх російських підданих у межі держави;
утворення боєздатних військових підрозділів легкої кінноти для зміцнення
південноукраїнського кордону й участі у майбутніх воєнних кампаніях з
Османською імперією.

А незабаром почалася російсько-турецька війна 1787–1791 років, яка
закінчилась підписанням Ясського мирного договору. За ним до Росії
відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків.
Туреччина змушена була визнати приєднання Криму до Російської імперії, а
також встановлення кордону по річці Кубані. Використавши козацькі
військові підрозділи у цій війні, російський уряд почав підготовку до
реорганізації і ліквідації козацьких військ. Мотивація причин зводилася
до наголосу на низькій військовій дисципліні в іррегулярних формуваннях
та слабкій боєздатності козацьких військових підрозділів. Виняток
становило лише Чорноморське козацьке військо, яке, будучи майже
однорідним за своїм соціальним складом (складалося переважно із колишніх
запорозьких козаків та старшин), ревно дотримувалося козацьких
військових традицій і демонструвало зразки мужності та відваги в
морських боях та на Дунаї, у битвах на суходолі. Ліквідація цього
війська була б необачним кроком урядової адміністрації з огляду на
соціальний склад, традиції, політичну та військову передісторію
козацького з`єднання. Названі особливості Чорноморського війська, з
одного боку, призвели до його збереження, а з іншого — показували
необхідність його переводу, як дестабілізуючого фактору, подалі з
українського Півдня на іншу ділянку російського кордону, де можна було б
з користю для Імперії використати військовий та господарський досвід
колишніх запорожців. Саме так і сталося. Грецьке (Албанське) та
Кримсько-татарське козацькі формування зазнали низку значних структурних
та організаційних перетворень, реформацію війська у менші військові
підрозділи як-то: полки, батальйони, дивізіони, а Бузьке та
Катеринославське іррегулярні з`єднання були ліквідовані. Не зазнавши
суттєвих структурних трансформацій Чорноморське козацьке військо
продовжувало існувати, але тепер уже на південно-східному — кубанському
— кордоні [9; 68].

У війні 1787–1791 років брали участь не тільки козаки
південноукраїнських іррегулярних військ Російської імперії, а й
задунайські запорожці. Останні стояли залогою у фортеці о. Березань,
входили до складу Очаківського гарнізону, брали участь у бойових
операціях. Козацька гребна флотилія із задунайців добре зарекомендувала
себе у Кінбурнзькій операції. Турецьке командування неодноразово
засилало задунайських козаків у тил для здобуття відомостей про
дислокацію російських частин. П. Короленко стверджував, що “турецькі
запорожці… завдавали росіянам великої шкоди” [10; 57]. Перебування
запорозьких козаків на території Османської імперії, участь їх у війні
дуже дратували російський уряд. Сам факт перебування запорожців у
підданстві турецького султана зводив нанівець гучні гасла Російської
імперії визволити весь християнський світ від іга мусульманської імперії
Османів. Проблема, пов`язана з існуванням козацтва за Дунаєм, у ході
війни Росією вирішена не була. Але російський уряд поставив собі за
мету надалі постійно бути в курсі справ задунайців, щоб у разі слушного
моменту розв`язати питання на свою користь.

Водночас, слід зазначити, що російсько-турецька війна 1787–1791 років
була лише черговою сходинкою в реалізації “грецького проекту”. Нові
воєнні конфлікти були неминучими і це добре розуміли як у Росії, так і в
Туреччині. Не залишилися осторонь і провідні європейські держави —
Англія, Франція, Прусія, які починали чітко усвідомлювати всю небезпеку
для себе від зміцнення військової і політичної могутності Російської
імперії.

Призначення імператорським рескриптом 10 листопада 1792 року О.В.
Суворова командуючим військами у Катеринославській губернії, Криму та
приєднаних за Ясським мирним договором землях, його активна діяльність
щодо приведення у бойову готовність сухопутних військ, будівництво й
укріплення оборонних споруд у Криму та на Дністрі, зміцнення та
доукомплектування Чорноморської флотилії і Гребного флоту дають підстави
говорити про активну підготовку Росії до нової війни з Туреччиною.
Протягом усього 1793 року О.В. Суворов вів активне і насичене листування
з російськими представниками в Османській імперії О. Хвостовим, І.
Северіним, у ході якого отримував відомості про діяльність іноземної
агентури у Стамбулі, про хвилювання у християнських провінціях
Османської імперії, про стан турецьких фортець, чисельність і
приготування морського лінійного і гребного флотів, тощо [11, 12; 73].
Отримані в ході листування відомості допомогли полководцю при складанні
генерального плану щодо впровадження в життя ідей “грецького проекту”.

За планом О. Суворова здобуття Константинополя і поновлення Грецької
імперії мало реалізуватися в два етапи, в ході двох воєнних кампаній. У
першу кампанію планувалося стрімким, блискавичним ударом силами трьох
корпусів і Гребного флоту здобути фортеці Аккерман, Кілію, Ізмаїл,
Браїлів, Хотин, Рущук та інші, заволодіти Валахією, встановити контроль
над рікою Дунай до самого її устя, взяти Варну і перезимувати у
Болгарії [25; 252-266, 12; 73].

Метою другої кампанії був перехід через Балкани і взяття Константинополя
нічним десантом з п`яти тисяч чорноморців та п`яти-шести тисяч солдатів
регулярної армії [25; 252-266, 12; 73]. У ході другого походу
планувалося певним чином використовувати християнське населення Балкан,
а саме: залучати греків для корсарської і каперської служби, болгар —
для “вчинення туркам значних диверсій” [25; 252-266, 12; 73]. На думку
О. Суворова, більш активно використовувати “балканських християн” слід
на заключному етапі війни за умови створення із них відбірних корпусів.
Участь християнських народів Балкан у війні, й особливо на заключному її
етапі, мала створити видимість боротьби і перемоги християнського світу
над мусульманською поневолювачкою Туреччиною. За таких обставин
присутність запорозьких козаків у дельті Дунаю, проживання їх на першому
оборонному рубежі Османської імперії, активна участь козаків у воєнних
кампаніях на боці турецької армії були досить недоречними і шкідливими.
До того ж фактом перебування колишніх російських підданих у межах
Османської імперії постійно користувалися противники російського
“грецького проекту” в Європі.

Детально розроблений О. Суворовим план “закінчення вічної війни з
турками” був відправлений до столиці і звідти незабаром почали надходити
розпорядження президенту Військової колегії М.І. Салтикову, командуючим
військами на південних і західних ділянках російського кордону, в яких
недвозначно говорилося про підготовку до наступальної війни проти
Туреччини [25; 272-277, 12; 74]. Не виключено, що воєнна кампанія проти
Блискучої Порти могла початися ще в кінці ХVІІІ століття, якби тільки
Османська імперія подала щонайменший привід до війни. Однак події в
“польських областях” 1794 року відтягнули початок війни Росії проти
Туреччини і вона почалася лише у листопаді 1806 року за землі поза
дністровським кордоном. Одним із важливих завдань, що постали перед
російським вищим військовим керівництвом з початком війни, була
необхідність “залучити запорожців та інших російських людей тамтешніх…
на бік [Росії]” [7; 40]. У зв`язку з цим міністр внутрішніх справ В.
Кочубей наказав новоросійському генерал-губернатору Е. Рішельє усіх
задунайських запорожців, що будуть переходити російський кордон,
приймати “пристойно“, дозволяти їм селитися в Чорномор`ї, а сімейним
надавати позику від 50 до 100 карбованців. Відозви та обіцянки
російського уряду мали певні наслідки. Задунайські козаки невеликими
групами та поодинці виходили до російської держави. Небажання колишніх
російських підданих воювати на турецькому боці, побоювання розправ у
разі включення Добруджі до складу Росії, спроба скористатися обіцянками
уряду отримати амністію, землі на Кубані та зберегти козацькі права і
привілеї змусили частину задунайців повернутися на батьківщину і стати
волонтерами. Стрімке збільшення російських військових підрозділів за
рахунок задунайців пояснюється і намаганням задунайського населення
легалізувати себе на території Добруджі. Адже Задунайський Кіш на
початку 1806 року перебував у складному становищі. Січ у Катирлезі була
зруйнована, а територія проживання задунайського населення опинилася під
контролем російської армії.

Перехід у грудні 1806 року задунайського кошового отамана Трохима
Гайдабури з 103 козаками та іншого загону задунайців на чолі з Іваном
Губою на бік Росії і включення їх до складу кілійського волонтерського
полку дали підстави командуючому Молдавською армією генералу І.І.
Міхельсону та командуючому 13-ю дивізією генералу Е.Й. Рішельє
розглянути питання про створення із задунайців окремої військової
частини, покликаної виконувати особливі військово-політичні завдання. 18
лютого 1807 року І.І. Міхельсон від імені російського уряду видав
маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького
козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та
чорноморських козаків, які перебувають у Молдавії, Волощині, Бессарабії
та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більшого числа
задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією
обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького Війська
Низового, однак наголошував, що остаточне оформлення нової
військово-адміністративної одиниці Російської імперії відбудеться після
війни за умови зразкової військової служби козаків. 20 лютого 1807 року
Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо офіційно було затверджене
наказом Олександра І. Створенням козацького формування, всупереч
відсутності в цьому об`єктивної необхідності, російський уряд
розраховував перш за все, встановити контроль над українським населенням
на Дунаю, завдати рішучого удару Задунайській Січі, а також збільшити
військовий контингент російської армії за рахунок колишніх своїх
підданих, що добре знали театр воєнних дій, плани побудови й укріплення
турецьких фортець, місця дислокації турецьких військових частин, тощо.
За Дунай через російських агентів було передане повідомлення, що ті з
козаків, які не відгукнуться на заклик вступити до новоствореного
козацького війська, будуть оголошені поза законом і притягатимуться до
військового суду із застосуванням смертної кари.

Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими
темпами. У списку, складеному в серпні 1807 року, козаків значилося
1.387 осіб [8; 43]. Як військове з’єднання воно здійснювало розвідку в
тилу ворога, несло форпостну службу, брало участь в облозі і взятті
добре укріплених турецьких фортець Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, Браїлова,
перехоплювало ворожі судна на Дунаї, здійснювало проводку пароплавів
Дунайської флотилії через Кілійське гирло, брало участь у десантах.

Однак уже 20 липня 1807 року козацьке військо несподівано для
усть-дунайців було ліквідоване імператорським указом. Головною причиною
його ліквідації були фактори, що створили особливу ситуацію в районі
дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі
селян, чорноморців, солдатів-дезертирів у Кілію і Галац з надією знайти
волю на Дунаю, на “новій Запорозькій Січі”, скарги на усть-дунайців, які
нібито займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на
те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі, переконали
уряд у необхідності ліквідації війська. Після ліквідації козацького
формування селяни, які ненадовго стали козаками, відбувши відповідні
покарання, були повернуті на попередні місця свого проживання, близько
500 козаків перейшли на Кубань, значна частина усть-дунайців козацького
походження розійшлася по селах і містах Бессарабії та знову втекла за
Дунай.

Отже, спроба російського уряду на початку ХІХ століття ліквідувати
Задунайську Січ у черговий раз ганебно провалилася. Незважаючи на
перехід частини задунайців у роки війни на російський бік, чисельність
козацтва за Дунаєм не тільки не зменшилася, а навіть швидко зростала.
Чутки про поширення на землі Бессарабії кріпацтва змусили “десятки тисяч
людей” тікати в Добруджу, “де їх приймали запорожці до свого Коша” [13;
арк. 2]. Та і після підписання Бухарестського мирного трактату в 1812
році потік нижчих верств населення до Задунайської Січі не припинявся.
Піддані російської держави тікали за Дунай від утисків адміністрації,
свавілля чиновників, кріпацтва та рекрутчини. За офіційними даними, що
надійшли в 1826 році до начальника Головного штабу І.І. Дибича, на
Задунайській Січі проживало близько 7.000 душ обох статей [14; 168].
Аналіз архівних матеріалів з фонду канцелярії новоросійського та
бессарабського генерал-губернатора дає підстави вважати, що ця цифра
дещо занижена і кількість задунайського населення в Добруджі на початок
ХІХ століття сягала до 15.000 осіб.

Однак Усть-Дунайське Буджацьке військо не було єдиним українським
козацьким формуванням, яке брало участь у воєнній кампанії Росії та
Туреччини у 1806–1812 роках. Напередодні російсько-турецької війни у
1803 році на засадах Війська Донського було поновлене Бузьке козацьке
військо. З моменту відновлення іррегулярного формування козаки несли
прикордонну службу на Дністрі, а в ході війни у складі трьох полків
брали участь в осаді Ізмаїла, у бойових операціях на території
Бессарабії, Молдавії, Волощини. 2-й та 3-й Бузькі полки воювали з
французькою армією на Дніпрі, а також у складі партизанських загонів О.
Фігнера та О. Сеславіна. Після закінчення воєнних кампаній бузькі козаки
продовжували прикордонну службу [15; 50]. Головною причиною поновлення
Бузького козацького війська, знову ж таки, було не прагнення російського
уряду створити ще одну військову одиницю російської армії, а саме
поставити під контроль цивільної і військової влади населення
ліквідованих протягом 1792–1797 років іррегулярних з`єднань, яке
вимагало поновлення іррегулярних формувань і повернення їм козацьких
прав та привілеїв. Використавши бузьких козаків під час воєнних кампаній
180–1812 років уряд почав готувати проект ліквідації козацького
формування. Привід для такого кроку урядової адміністрації дали самі
бузькі козаки. У результаті різкого майнового та соціального
розшарування, зловживань старшини, незадоволення своїм матеріальним
становищем у межах військових земель виникали конфлікти, які переростали
у стихійні масові виступи і навіть у збройні повстання. Так, соціальний
конфлікт 1817 року переріс у тривале збройне повстання населення всього
війська й призвів до ліквідації козацького формування за наказом від 8
жовтня 1817 року [15; 51].

А в 20-х роках ХІХ століття в черговий раз загострюються суперечки між
Росією та Туреччиною. З наближенням війни російський уряд все частіше
порушує, принаймні, три питання стосовно українського козацтва: 1) як
найефективніше використати чорноморців у майбутній воєнній кампанії; 2)
що робити із колишніми бузькими, усть-дунайськими і задунайськими (тими,
які повернулися протягом першої чверті ХІХ століття з-за Дунаю)
козаками, які розбрелися по всьому українському Півдні, вимагають землі,
волі, повернення козацьких прав та привілеїв; і 3) про ставлення
задунайських козаків до майбутніх подій та заходів щодо перетворення їх
на союзників у новій воєнній кампанії. Виходячи з поставлених завдань,
урядовою адміністрацією поступово вирішуються і “козацькі” справи.

На початку російсько-турецької війни 1828–1829 років із колишніх
бузьких, усть-дунайських козаків, задунайців, які повернулися на
батьківщину до 1828 року, та волонтерів із Балканських країн з метою
встановлення над ними контролю шляхом залучення до державної військової
служби, збільшення військового контингенту російської армії (особливо
загонів легкої кінноти), створення противаги Задунайській Січі було
створене Дунайське козацьке військо. Воно несло службу на території
Херсонської губернії та Бессарабії, тримало залоги в Одесі, Ізмаїлі й
Акермані, у роки війни входило до складу протичумних і протихолерних
карантинів у Бессарабії та в Одесі [15; 179].

Не останнє місце в планах російської держави у новій війні відводилося
козакам Задунайської Січі. Занепокоєння викликала їх присутність на
кордоні, на території, яка стане театром майбутніх воєнних дій. Ще 1826
року начальник Головного штабу російської армії І.І. Дибич звернувся до
начальника штаба 2-ї армії П.Д. Кисельова з проханням надіслати йому всі
відомості про задунайських козаків і які заходи необхідно прийняти “для
винищення чи переселення їх в межі Російської імперії, або щоб утримати
[козаків] в своїх домівках” [14; 168]. Занепокоєння російського уряду з
приводу перебування козаків на прикордонні мотивувалося досвідом
попередніх війн, який свідчив, що вони можуть наробити “значної шкоди” і
тим самим негативно вплинути на хід воєнних дій. З проханням надати
відомості про сучасний стан Задунайської Січі І.І. Дибич звернувся також
і до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.
Воронцова (останній постійно надсилав своїх розвідників на територію
Задунайської Січі).

Вже 17 серпня 1826 року начальник Головного штабу отримав донесення від
генерал-ад`ютанта П.Д. Кисельова. Останній повідомляв, що в ході війни
1806–1812 років частина задунайських козаків перейшла на бік Росії і
була поселена ізмаїльським градоначальником С.О.Тучковим в Ізмаїлі. Тому
в гирлі Дунаю на турецькому боці знаходиться не більше 7.000 запорожців.
Турецьким урядом вони примусово призначаються на службу в гарнізони
турецьких дунайських фортець. П.Д. Кисельов характеризував задунайців як
віруючих, працелюбних і невойовничих людей. Однак зазначав, що через
порушення російськими солдатами військової дисципліни у ході минулої
війни, запорожці змушені були вдатися до зброї з метою захисту свого
майна і домівок. Щоб надалі не допускати подібних інцидентів, міністр
вважав за краще поставити над задунайцями отамана, вибраного під впливом
російського керівництва, і, по можливості, вивести їх до Росії. В разі ж
потреби запорожців можна було вислати і подалі від кордонів [16; арк. 1,
4].

П.Д. Кисельов сповіщав начальника Головного штабу, що Комітет міністрів
розглянув і схвалив пропозиції новоросійського та бессарабського
генерал-губернатора, який запропонував ряд заходів, які сприятимуть
переходу задунайських козаків у межі Імперії. Для того, щоб привернути
увагу і стимулювати повернення задунайського населення на батьківщину,
М.С. Воронцов пропонував надати козакам, що вже повернулися в межі
російської держави, ряд пільг. А саме: 1) щоб запорожці, які мають права
колоністів, селилися на загальних підставах, а не в колоністських
округах; 2) щоб вони мали пільги на виплату податків; 3) отримували на
родину по 30 десятин землі; 4) 10 років одержували суму від винного
відкупу в їх селищах; 5) щоб їм відпускався для будівництва ліс та інші
будівельні матеріали. На думку М.С. Воронцова, такі пільги запорожцям,
що вже повернулися до Росії, підштовхнуть козаків за Дунаєм наслідувати
їх приклад [16; арк. 4, 5]. Пропозиції новоросійського та бессарабського
генерал-губернатора, після їх розгляду на засіданні Комітету міністрів,
були подані на затвердження цареві.

На запит І.І. Дибича М.С. Воронцов відповідав, що колись войовничі
запорожці тепер за Дунаєм займаються переважно мирною працею. Їх
кількість у турецьких володіннях постійно зменшується — запорожці
повертаються на батьківщину. Виходу козаків до Російської імперії сприяє
як політика уряду по відношенню до втікачів з-за Дунаю, так і примусовий
набір задунайців до султанського війська. Новоросійський та
бессарабський генерал-губернатор запевняв начальника Головного штабу, що
козаки не становлять загрози для російського війська і немає потреби
вдаватися до їх винищення. Навпаки, при сприятливому збігові обставин,
вони можуть бути корисними для російської армії під час її пересування
територією Добруджі.

Як бачимо, за два роки до війни російський уряд поставив на порядок
денний питання про участь і місце в ній задунайських козаків. О.
Рябінін-Скляревський з цього приводу наголошував: “Запорозькій Кіш за 50
років існування на Дунаю весь час був реальною політичною силою, з якою
треба було рахуватися російському вищому урядові і цей стан примушував
російський уряд ставити питання: або знищити на Дунаю цю силу, або
перетягти її на свій бік, або пропагандою досягнути її розкладу” [17;
313]. Більшість урядовців схилялася до думки, що задунайців краще
залучати на свій бік, розширивши деякі їх права та привілеї. Фізичне ж
винищення задунайського козацтва, яке не виключали деякі вищі військові
чини [16; арк. 5], було не припустиме з причин небажаних соціальних
виступів, а то й вибуху українського населення як на Дунаю, так і на
українському Півдні, можливого негативного міжнародного резонансу,
підриву авторитету Росії.

За Дунай постійно висилалися розвідники із завданням добути відомості
про сучасний стан Задунайської Січі і заагітувати колишніх втікачів
повернутися на батьківщину. Агітація російських агентів мала певні
наслідки. Аналіз донесень російських розвідників, посланих на
Задунайську Січ дає підставу стверджувати, що проросійськи настроєна
частина козаків поступово збільшувалася [18; арк. 62, 74].

Отже, російська держава за допомогою різних засобів — від простої
агітації до амністії і влаштування переселенців, знаходила підтримку
серед задунайців і поступово залучала їх на свій бік. Коли ж кошовим
отаманом на Задунайській Січі став Йосип Гладкий, Росії вдалося
реалізувати свої плани щодо повернення задунайців у межі держави. Аналіз
документів із канцелярії новоросійського та бессарабського
генерал-губернатора дає підстави стверджувати, що новообраний кошовий
отаман ще до того як обійняв цю посаду мав тісні контакти з ізмаїльським
градоначальником. Не виключено, що Й. Гладкий став головною людиною на
Задунайській Січі завдяки активному сприянню російської сторони, яка
через своїх агентів за Дунаєм забезпечила йому підтримку більшості
задунайського населення, особливо райї. З обранням Гладкого на посаду
кошового Росії вдалося знайти ту людину, яка змогла здійснити її наміри:
перевести Задунайський Кіш у межі Імперії.

Повернення козаків Задунайської Січі в скрутний для Російської імперії
час сприймалося тогочасним суспільством як прояв патріотизму, любові до
своєї вітчизни, намагання допомогти батьківщині в нелегкий для неї час.
Учасник військової кампанії 1828–1829 років капітан Лук`янович писав, що
перехід частини задунайців був дуже корисним для Росії. Вони “багато в
чому сприяли успішній переправі…через Дунай і відкрили… зручності
для очищення всієї країни… між морем, правим берегом Дунаю і Трояновим
валом, де знаходяться Тульча, Ісакча, Мачин, Гірсов, Кюстенджи і
татарські житла” [21; 97]. Повернення задунайців у “лоно вітчизни”
сприяв підтримці зовнішньополітичного курсу російської держави, зміцнив
позиції її армії і головне поклав край небезпечній у всіх відношеннях
для абсолютиської монархії Задунайській Січі. Все це сприяло оформленню
із задунайців Окремого Запорозького (а після оселення на узбережжі
Азовського моря — Азовського) війська, хоч об`єктивно військова
структура Російської імперії не потребувала нових іррегулярних
формувань.

Разом з тим, слід наголосити, що ще до створення Азовського козацького
війська із задунайців російською урядовою адміністрацією розглядалися й
інші варіанти влаштування подальшої долі козаків. В інтересах
“загальнодержавної користі“ російський уряд планував оселити задунайців
у західній частині Кавказького хребта з приєднанням до складу
Чорноморського козацького війська. Водночас не тільки уряд, але й
задунайське козацтво плекало надію оселитися “на Чорному морі, поблизу
України” серед чорноморців. Задунайці не відчували себе чимось окремим і
відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього
запорозького товариства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських
козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити
після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму [22;
119].

У поселенні на Кубані задунайські козаки вбачали певну гарантію
збереження свого становища і перспективи подальшого розвитку. Тільки на
Кубані, яка стала новим осередком козацтва, задунайці могли сподіватися:
1) на збереження прав і привілеїв козацького стану; 2) отримати достатню
кількість придатної для обробітку землі в сприятливих для ведення
господарства умовах, а отже, мали більше шансів на економічну
спроможність власних господарств; 3) на змогу виконувати пряме
призначення козацьких військ — охорону прикордонної території, участі в
бойових діях. Використання козацького формування за призначенням
збільшувало його шанси на тривале існування і давало можливість козакам
успішно просуватися по службі. Саме тому прагнення задунайців оселитися
на східному узбережжі Чорного моря були цілком виправданими і
зумовленими бажанням залишитися козаками певного статку, а не колишніми
втікачами, гнаними з батьківщини людьми.

Та і ситуація на Кавказі в 20–30-х роках ХІХ століття не дозволила цього
зробити. Визначені для поселення задунайських козаків околиці Анапи
виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися
нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за
Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської
Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайців
навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Уряд піти на таке не
міг. До уваги бралась і слабка боєздатність та мала кількість вихідців
із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення
навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро
постало і фінансове питання. Був очевидним той факт, що для підтримки
новоприбулих будуть потрібні значні кошти. Ускладнювала ситуацію й ті
обставини, що вибрана Й. Гладким місцевість під поселення мала дуже
обмежену кількість джерел з питною водою, а згідно з ранішим
розпорядженням уряду про оселення навколо Анапи 500 сімей малоросійських
козаків, вже почали прибувати на нові місця мешкання переселенці [23;
арк. 15, 17, 22; 120]. Враховуючи резонанс переходу Задунайського Коша в
межі Росії, а також заслуги задунайців у російсько-турецькій війні
1828–1829 років, уряд не міг перетворити козацьке з`єднання на рядовий
підрозділ регулярної армії чи ліквідувати його. Принаймні, не міг
зробити це найближчим часом. Такий крок не сприяв би і подальшому
поверненню колишніх російських підданих у межі держави. Тому із
задунайців було створене окреме козацьке військо і за розпорядженням
уряду до успішного закінчення воєнної кампанії на Кавказі тимчасово було
поселене на Бердянському пустищі в Олександрівському повіті
Катеринославської губернії.

Піднімалося питання й про включення задунайців до складу Дунайського
козацького війська, що тільки-но складалося. Однак повільні темпи
формування Дунайських полків, прихильне ставлення Миколи І до кошового
отамана Задунайської Січі, зростаючий у суспільстві авторитет Й.
Гладкого та його власні амбіції змусили відкинути саме такі пропозиції
окремих урядовців.

Якщо говорити про особливості становлення південноукраїнських козацьких
військ ХІХ століття, то слід виділити наступне:

1.    Утворення Дунайського й Азовського козацьких військ Військовим
міністерством попередньо не планувалося. Об`єктивно військова структура
російської держави не потребувала додаткових іррегулярних формувань і
особливо таких як названі з`єднання. Вони були створені поза планом
військового відомства і сприймалися урядовою адміністрацією протягом
всього періоду свого існування як інородні тіла у державній військовій
структурі Імперії. Російський уряд змушений був вдатися до такого кроку
через скупчення у південноукраїнському регіоні значної маси
задунайського населення напередодні російсько-турецької війни 1828–1829
років. Переведення козаків до податного населення могло спровокувати
вкрай небажані масові заворушення на українському Півдні. Тільки
створенням іррегулярних військ зі збереженням традиційних форм вдалося б
затримати задунайське козацьке населення у межах країни і встановити над
ним контроль з боку військових і цивільних відомств. Залишити без
жорсткого контролю задунайців у південноукраїнському регіоні означало б
поставити під загрозу виконання стратегічно і політично важливих завдань
Російської імперії у реалізації її зовнішньополітичного курсу. Існування
таких військ могло бути тільки тимчасовим.

2. Головну роль у формуванні козацьких військ відігравав політичний
чинник, а не військовий. Перш за все з політичних міркувань створювалися
війська, а потім розглядалося питання щодо їх військового використання.

3. Основу військ становили колишні запорозькі та задунайські козаки, до
яких згідно з розпорядженнями уряду приєднували представників нижчих
верств населення. Це робилося з метою встановлення контролю з боку
цивільної та військової адміністрацій над якомога більшою частиною
“неблагодійного” населення Південної України та збільшення частки
служилого козацтва у період загострення міждержавних воєнних конфліктів.

4. На відміну від козацьких формувань ХVІІІ століття, Дунайське й
Азовське козацькі війська не тільки отримали землі під поселення, а й
стали повноправними, офіційно визнаними адміністративно-територіальними
одиницями Російської імперії. Йдучи на такий крок, російський уряд
розраховував не допустити відновлення козацького Коша за Дунаєм і
сприяти поверненню колишніх російських підданих в межі держави,
притягнути на державну військову службу козацьке населення й згуртувати
його для подальшого залучення в нові відносини Південної України,
зміцнити охорону південних кордонів, поповнити російську армію
боєздатними військовими підрозділами.

Присутність військ на півдні України, у розумінні уряду, дестабілізувала
обстановку в регіоні. Колишнє запорозьке і задунайське козацтво, що
становило основу козацьких військ, протягом всього періоду їхнього
існування намагалося відстоювати свої права та привілеї. Діяльність
козаків, направлена на створення монолітної системи, яка могла б успішно
відстоювати свою належність до козацького стану, з одного боку, і
намагання нижчих верств населення регіону приєднатися до козацьких
з`єднань, які уособлювали собою традиції Запорожжя, з другого боку,
напружували обстановку на півдні України. Ситуація в краї загострювалась
і через незадоволення поміщиків перебуванням козацьких військ у
Катеринославській губернії та Бессарабській області. Масові козацькі
рухи з устремлінням на південь тільки переконували уряд у необхідності
переселити козаків подалі від південного регіону, де можна з користю для
Імперії використати військовий та господарський досвід козацтва або ж
ліквідувати козацькі з’єднання. Відповідними “Положеннями” Дунайське й
Азовське війська скасовувалися, а козацьке населення, яке залишилося на
попередніх місцях поселення, було переведене до цивільних відомств:
рядові козаки до розряду державних селян, а офіцери — до дворянства
Катеринославської губернії та Бессарабської області.

На відміну від Дунайського козацького формування, Азовське військо, перш
ніж бути ліквідованим в обов`язковому порядку повинне було переселити у
Кубанську область 8 офіцерських і 800 козацьких сімей із приєднанням до
Кубанського козацького війська. Прийняття такого рішення обумовлювалося
такими причинами: 1) військовий досвід азовців у бойових операціях на
Кавказі; 2) визнана урядом зразкова морська служба козаків в охороні
східночорноморського узбережжя; 3) здатність Азовського війська
самостійно профінансувати переселення необхідної кількості козацьких
сімей у західну частину Кавказького хребта; 4) досягнення азовців у
господарюванні (військо своєчасно повернуло позики державі й стало
самодостатнім іррегулярним з`єднанням, яке об`єктивно не потребувало
державної грошової допомоги). Переселення азовців в західну частину
Кавказького хребта відповідало основним напрямкам політики російського
уряду, направленої на поступове переселення боєздатних козацьких
формувань із внутрішніх губерній на найбільш небезпечні окраїни держави
з метою використати там військовий та господарський досвід козаків і
нейтралізувати тим самим неспокійний елемент козацтва у центральних
губерніях Імперії. Гостра потреба в більш лояльних до російської держави
поселенцях на південних окраїнах держави, переселення яких давало
можливість заощадити значні державні кошти, визначила подальшу долю
частини азовців. Вони зберегли свою належність до козацького стану й
продовжили нести військову службу у складі Кубанського козацького
формування.

З ліквідацією Азовського (1865 рік) та Дунайського (1868 рік)
іррегулярних з`єднань перестали існувати останні козацькі війська на
території Південної України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко А.В. Південна Україна останньої чверті ХVІІІ – початку ХІХ
століття // Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського
козацького війська. — Запоріжжя, 1995.

2. Елесева О.И. Геополитические проекты Г.А. Потемкина // Сподвижники
Великой Екатерины. — М., 1997.

3.     Суворов А.В. Походы и сражения в письмах и записках / Сост. О. Я.
Сарин. — М., 1990.

4.     Бойко А. Південна Україна останньої чверті ХVІІІ століття.
Частина 1. — Запоріжжя,1997.

5. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического.
Академика Н.Ф. Дубровина. Сборник военно-исторических материало. Выпуск
VІ-й. — СПб., 1893. — Часть 1.

6. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної
України (друга половина ХVІІІ – перша половина ХІХ століття). —
Запоріжжя, 1999.

7. Могульова С. ”Запорожець за Дунаєм”: чужинець чи в своєму природному
історичному середовищі? // Запорозьке козатво в пам`ятках історії та
культури. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції м.
Запоріжжя, 2-4 жовтня 1997 р. — Запоріжжя, 1997.

8. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775–1828. Історико-документальний
нарис. — Одеса, 1994.

9. Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті ХVІІІ ст. —
Запоріжжя, 1998.

10. Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. — 1891. — № 7.

11. Переписка А.В. Суворова 1793 г. частично опубликована: Из бумаг
фельдмаршала князя Суворова // Русский Архив. — 1878. — Кн. 1. — М.,
1878.

12. Благодатских И.М. “Греческий проект” А.В. Суворова //Исторический
альманах Приднестровья. — 1998. — № 2 (сент.).

13. Коломойцев П.Т. Переселение остатков Запорожской Сечи из турецких
владений в Россию // Інститут рукописів НБУ ім. В. Вернадського, ф. V,
спр. 1588.

14. Епанчев Н. Очерк похода 1829 года в Европейской Турции. — СПб.,
1905. — Ч. І.

15. Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ–ХІХ століття /
Автори-упоряд.: О.А. Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Пригарін, Р.І. Шиян.
— Одеса, 2000.

16. Російський державний військово-історичний архів (далі — РДВІА), ф.
ВУА, оп. 1, спр. 885.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020