Реферат на тему:
Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до
Туреччини
Однією з найсумніших дат в історії українського народу другої половини
18 ст., безперечно, є 1775 рік – рік знищення Запорозької Січі, яка
протягом декількох століть залишалась центральним фактором
соціально-економічного та політичного життя Укра-їни, виступала надійним
захисником від зовнішніх ворогів та уособлювала найхарактер-ніші риси
українців.
Серед великого циклу пісень про зруйнування Запорозької Січі одна більш
виразливо передає сумні настрої козаків:
“Ей, оступили прокляті драгуни усі степи й усі плавні.
А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари –
А вже ж славні запорожці п’яти показали:
“Ой ходімо, браття, турчина просити,
Чи не дасть нам землі віка дожити ?”
Пішли наші славні запорожці не з добра, а з печалі –
Ой як утікали, то все забирали – із церков ікони,
Тільки покидали золоту зброю та вороні коні.
Ой пустилися наші запорожці через море дубами;
Ой як оглянуться до славної Січі-умиваються сльозами.
Прийшли до турка та й вклонилися низько:
“Ой дай же нам землю та й коло границі близько…” [7].
Отже, сумні події “атакованія Січі”, закінчуючи історію запорозькогоКоша
на Дніпрі, одночасно відкривають нову добу в житті українського козацтва
– так звану запорозьку “Одісею”, яка характеризувалася спробами
відродити свою організацію за межами первісної території її існування,
зберегти власний традиційний стрижень та загальмувати процес розкладу,
утримати той великий енергійний імпульс, що мала у собі Козаччина. Ще
більше півстоліття запорозьке козацтво буде зберігати свою
автоном-ність, намагаючись продовжити своє життя в Усть-Дунайському
Буджацькому війську вірних козаків.
Незважаючи на свою певну послідовність та логічність, саме події
“розорення Нової Січі” висувають нове коло питань, вимагаючи розв’язання
цілого комплексу дослідни-цьких проблем. Описуючи останні дні
Запорозької Січі, М.Корж зазначає, що після присяги на вірність
російському воєначальнику П.Текелію козацьке військо “видя, что старшина
их отправлена в столицу, а заведенные московские обычаи и порядки не по
их вкусу, сильно поколебались, и начали козаки думы думать, да гадать,
як бы москаля у шоры убрать, а самим десь дальше мандрувать; и придумали
вот що.”[19; 32]. Далі старий запорожець розповідає, що ж саме надумали
козаки. Цікавим є вже той факт, що ніякої альтернативної думки серед
січовиків не виникло (виявляючи надзвичайну детальність цього розділу
своєї оповіді, автор обов’язково б це обумовив), іншого варі-анту у
запорожців не постало – як тільки звернутися до П.Текелія з проханням
надати білети (перепустки), щоб йти до Чорного моря на рибальство:
“Когда же сии козаки получили уже от канцелярии билеты, то собравшись со
всею своею амунициею и харчовыми клунками, взяли с собою несколько
лодок, по числу гребцов, тоже нагружен-ных экипажом и севши в оныя
тайно, ночью, не только те коим и билеты, но и без-билетных столько
забрали, сколько в лодках поместиться могло, может быть до 1000 человек,
и защумели вьниз, до Телигула .” Впевнившись в можливості такого
розв’я-зання справи, запорожці декілька разів повторили свою хитрість,
аж поки “каковим способом и порядком и вся уже сирома со всех 40
куриней, получая билеты под предлогом Тилигула, убралась почти вся под
Турка, кроме слепых, кривых и пристаре-лых” [19;33]. Отже, виходить, що
самі запорожці бачили тільки один варіант продов-ження свого
традиційного життя в Османській імперії; ніякої альтернативи цьому не
існувало. І це не дивно. Вся попередня історія запорозького козацтва
XVIII ст. Свідчить про його “протурецьку” орієнтацію, а
соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Туреччини кінця
XVIII ст. демонструє можливість достатньо спокійного існування
християнської громади в межах колишнього оплоту мусульманського світу.
О.Рябінін-Скляревський в спеціальному дослідженні історії Задунайської
Січі наго-лошував, що Константинопольський трактат 1712 р., укладений
після невдалого походу Петра I на Прут, має статтю, де російський цар
“віднімає руку од Запорожжя”, а росій-ський кордон визначається по
північній межі Запорожжя”[14; 60]. Але цей трактат не фіксує підлеглості
запорозьких земель Туреччині. Юридично запорозькі землі до Белградського
трактату 1739 р. не входили ні до складу Росії, ні до складу Туреччини.
Проте, саме в цей час Запорозька Січ перебувала під протекцією
Кримського ханства (з 1711 до 1734 р.) і це було добровільним актом з
боку запорожців, які мусили шукати притулку після зруйнування Січі на
р.Чортомлик і заборони Петра I ( маніфест 26 травня 1709 р.) перебування
запорозького війська на російській території [16; 230-233]. 1734 р.
запорожці, знов- таки за доброю волею, повернулися під протекцію Россії,
але певні зв’язки з Кримом не припинилися.
Російсько-турецький кордон до 60-х років XVIII ст. визначався саме
Белградським договором 1739 р. та прикордонними узгодженнями 40-х років
XVIII ст. О.І.Дружиніна наводить карту з Російського державного
воєнно-історичного архіву, яка наочно демон-струє, що
російсько-турецький кордон 40-х рр. XVIII ст. співпадав з Дніпровською
лінією укріплень та тягнувся від Південного Бугу, де в нього впадає
р.Ташлик, далі відкритим степом на південний схід до пониззя Дніпра та
примикав до нього біля гирла р.Кам’янки ( тобто на значній відстані від
моря ) [4; 33-35]. Далі кордонна лінія підні-малась вище по Дніпру,
переходила на річки Кінські Води та Берду і прямувала на схід вдовж
Таганрозької затоки в напрямку дельти Дону. Отже, тільки в 40-х роках
XVIII ст. міжнародні трактати визнають російський кордон південною межею
Запорожжя, і “Запорожжя de-jure i de-facto вважається в території Росії
як сюзеренної держави” [14; 60]. Проте зв’язки з Кримом та Туреччиною не
припиняються. Вони продовжуються на рівні економічному та торговельному.
І це є цілком зрозумілим, оскільки ці стосунки покликані самим життям.
Часто запорожці їздили до Бахчисарая або Очакова по своїх торговельних
справах . Траплялися випадки, коли запорожці наймалися до турецьких
рибалок в Очакові і ціле літо працювали на Лимані або Чорному морі,
ловлячи рибу: а на зиму повертались до Січі. В.Степовий стверджує,що
саме такими випадками січовий уряд користувався як нагодою розвідати
“про різні військові справи турецькі, і через те купці та наймити з
запорожців разом з тим були й шпигами”[18; 9-10]. О.І.Дружиніна
підкреслює “любов-ное отношение к Черному морю” запорожців та стверджує,
що руський елемент у При-чорномор’ї не зникав ніколи, незважаючи на
монгольську навалу XIII ст. та турецьку агресію кінця XV ст. Вона також
звертає увагу на той факт, що “з-поміж запорозьких козаків російському
уряду легко було набрати перекладачів для переговорів із татарами та
турками, розвідників і т.д. Проникаючи з різних приводів до Криму,
запорожці довідувалися про військові приготування турків та татар, про
їх військове мистецтво, про внутрішній стан держави”[4; 36].
А.О.Скальковський присвятив цій справі запо-рожців окремий розділ своєї
праці і назвав його ”Секрети Коша Запорозького. Зносини з Кримом”[16;
348 – 372 ]. Автор зазначав, що “секрети” Коша розгортаються, почина-ючи
з повернення запорожців з-під турецького в російське підданство.
Хронологічно автор закінчує перелік “секретів” Коша Запорозького 1763
р., а вже 1768 р. розпочина-ється нова російсько-турецька війна, і
запорожці, як військова частина російської армії, опиняються
безпосередньо на турецькій території, в пониззях Дунаю.
Враховуючи рівень військового мистецтва запорожців та їх добре знання
території Чорноморського узбережжя, російське командування 1771 р.
звернулося до кошового П.Калнишевського з проханням організувати
спеціальну козацьку експедицію на Дунай на допомогу російському флоту.
Січ відповіла позитивно і того ж 1771 р. відправила спеціальну
експедицію. 1772 року Кіш одержав новий наказ Катерини II послати
наступну експедицію тим же шляхом із Дніпра в Дунай, що й минулого року.
І Січ знову відрядила спеціальну команду ( кожна нараховувала по 1000
чоловік ). Із журналу, що його вела запорозька старшина на Дунаї на
вимогу російського керівництва та влас-ного Коша, можна довідатися, в
яких саме місцевостях перебували тоді козаки. Так, запис від 29 травня
1779 р. говорить : “ изъ города Аккермана съ командою вышел, и въ устье
Дуная, въ Килію мъсяца іюня 2-го прибылъ, где имъл раздохъ дней съ
четыре. После онаго раздоху получилъ я /полковник Я.Сидловський – С.М./
отъ Г.Г.М. и кав. фонъ Вейсмана письменный приказъ о скоромъ слъдованiи
въ мъстечко Измаилъ” [ 17; 16 ]. Наступні записи згадують такі назви, як
Тульча, Галац, Браїлів, Гирсов. Отже, запорожці перебували саме на тій
території, яка через кілька років стане для них остан-нім притулком.
О.Рябінін- Скляревський, спеціально досліджуючи історію задунайського
козацтва за документами архіву Одеської області, присвятив Дунайській
експедиції запорожців спеціальну статтю “Запорізькі бунти дунайців
1771-1774 рр. і початок Задунайського Коша “ [15; 65-83]. Автор робить
наголос на тому, що перед зруйнуванням Нової Січі 1775 р. запорозьке
товариство охопила хвиля бунтів. 1768 р. вибухнуло повстання на
Запорозькій Січі проти кошового П.Калнишевського на захист ув’язнених за
участь у Коліївщині. Причому вже на другий день бунту повстанці вирішили
обрати нову стар-шину, забрати військовий скарб, гармати, коней,
податись кудись із Запоріжжя і схиля-лися до думки перейти до Туреччини
[13; 120]. Цікаво, що інших варіантів не було. Повстанці зовсім не
замислювалися над подальшими планами, що і виявилося під час пізнішого
слідства. Ці плани доречно порівняти зі словами того самого
П.Калнишев-ського. проти якого так гостро виступала запорозька сірома.
Доведений до повної без-надійності домогтися чого-небудь від російського
уряду після низки звернень та прохань, П.Калнишевський 1766 р. сказав,
що залишається одне –перейти всім військом під владу султана [16; 571].
Отже, незважаючи на значну різницю між сіромою і коза-цькою старшиною,
вони мали і дещо спільне : переконання (в одних – свідоме, в інших –
підсвідоме), що в межах Російської імперії Запорозька Січ більше
існувати не може.
1769 р. стався бунт Корсунськогокуреня, що мав риси виступу проти
старшини, яка зрадила товариство в Законодавчій комісії 1767 р. З 1769
р. і майже до кінця Січі 1775 р. запорожці беруть участь у війні з
Туреччиною, і саме в цей час відбуваються останні бунти, що мали “ті ж
підвалини, але реальніші наслідки” [15;65]. На думку
О.Рябініна-Скляревського, бунти на Дунаї мають зв’язок як із руїною Січі
1775 р., так і із заснуван-ням нового Коша на Дунаї. В той же час, ці
бунти ще раз наочно продемонстрували суперечності та саморозклад в
середовищі запорозького товариства. Про це свідчить заведення системи
повноважних писарів, які намагалися сконцентрувати в своїх руках владу і
усунути товариство від розв’язання багатьох питань, вели особисте
листування з російським штабом та Кошем, одержували провіант, гроші та
завідували здобиччю у поході. Писар намагався проводити політику
П.Калнишевського, мало залежав від громади і інколи заходив з нею в
суперечності. Всі ці риси і відбилися в дунайських походах запорожців,
коли 1771 р. громада виступила проти писаря С.Бистрицького, який мусив
навіть просити захисту у російського командування, а 1772 р. влаштувала
заколот проти писаря П.Лопатенка. Бунти ці, які в очах російського штабу
асоціювалися з “мазепиним рухом”, скінчилися достатньо тихо; громада і
товариство ніби перемогли. Але система повноважних писарів не втратила
свого значення. Звичайне запорозьке право наче знов запанувало (знов
підвіщувалось значення осавулів), але тільки на певний час.
І вже 1774 р. стався новий вибух проти старшини, коли громада покарала
К.Гука, що був призначений Кошем командувачем на Дунаї. Незважаючи на
значні відмінності, всі ці бунти мають одну головну рису – оборона
старого запорозького права проти нової системи бюрократичного
урядування, проти впливу найвищого російського команду-вання. Цікаво
також звернути увагу на деякі деталі: по-перше, в цих виступах брали
участь не тільки сіромахи, але й самі осавули та отамани, себто вибухи
мали глибоке коріння; по-друге, дунайські експедиції запорожців
складалися, в основному, із добро-вольців так званих “поморчуків”, які
були добре знайомі із пониззям Дунаю та узбереж-жям Чорного моря. Серед
них мало було так званих “малоросійських” козаків з Геть-манщини, а
переважала більш мандрівна верства Козаччини, що мало була зачеплена
зв’язками із земельними грунтами, оселями та хатами, окрім степових
зимівників. За 1771-1774 рр., чотири роки на Дунаю, вони добре пізнали
всі плавні, оселі цього району. Вони не тільки воювали тут, але й
рибалили, оскільки російське інтендантство мало забезпечувало харчами
запорожців на Дунаї. Вони не кидали своїх звичайних занять, де б не
були. Отже, в цей час запорожці не просто добре ознайомились з Дунаєм –
краще сказати, що Дунай вабив їх своєю волею, риболовлями, очеретами,
сусідством із Чорним морем, де вони не мали зачинених дверей на сотні
верств.
Саме та частина товариства, що прагнула зберегти старий запорозький лад
та утри-мати власну незалежність, стала оплотом дунайських експедицій та
учасником бунтів 1771-1774 рр. Ці козаки залишаються на Дунаї після
закінчення російсько-турецької війни, оскільки, маючи попередній досвід
боротьби як із власною старшиною, так і з російським урядом, добре
усвідомлюють, що із поверненням на Січ ситуація не зміни-ться. Із
експедиції 1774 р. під керівництвом І.Мандрова, яка нараховувала 1015
чол., вже з Акермана вийшло 788, тобто 277 чол. відразу лишилися за
Дністром [15;82]. І вже знайомим шляхом із Дніпра в Дунай приєднається
до них ще частина запорожців відразу після оточення Нової Січі
російськими військами 1775 р.
Таким чином, вся попередня історія запорожців XVIII ст. свідчить про їх
певну “протурецьку орієнтацію”: козаки були добре знайомі з турецькими
територіями, їх вабили придунайські очерети і вони повністю
усвідомлювали можливість досить спокійного життя на цих землях. Тому
зауваження А.О.Скальковського, що на Січі давно лунали чутки про перехід
до Туреччини, виявляється цілком слушним. Був навіть негласний кандидат
– Пилип Федоров (вже старий чоловік, що з 1764 року перебував в
Самарському монастирі), якого хотіли “насильно” обрати кошовим, щоб із
ним втекти до Туреччини [16;571]. Н.Полонська-Василенко, намагаючись
розв’язати питання про таку страшну і зовсім незрозумілу кару частини
запорозької старшини після знищення Січі, висловлює припущення, що вищим
російським урядовцям стало відомо про наміри запорожців шукати допомоги
у іншої держави. Тому Г.Потьомкін у листі до Катерини II писав: виявлені
такі страшні злочини старшини, що він навіть не може образити уяви
імператриці, відкривши їх [13;125]. В спеціальному ордері
генерал-поручику П.Текелію (липень 1775 р.) Г.Потьомкін також згадував
про “преступления кошевого и его едино-мішленников” [20; Арк.3]. Отже, в
очах правлячої верхівки це була не проста примара, а заздалегідь
продумана і організована акція.
В офіційному маніфесті про знищення Запорозької Січі від 3 серпня 1775
р., де так детально перелічені всі “злочини” козаків, зовсім не згадано
про “злочини” старшини, а тому неясним залишається, за що того
П.Калнишевського, який викликав до себе нена-висть сіроми (а також
писаря Глобу та суддю Головатого), засуджено на довічне ув’яз-нення у
далеких монастирях. На підставі цих фактів виникає думка, чи не полягали
ці “злочини” в ідеї (можливо, не всім зрозумілій, але і не чужій різним
верствам Запо-рожжя) розірвати з Російською імперією і шукати волі “під
султаном” [5;416]. Натяки на це можна знайти ще у 1755 р., коли
запорожці “отправляли от себя к хану крімскому депутатов с прошением,
чтоб они приняті біли под его протекцию и в татарской земле жить”
[13;136].В 1766 р. П.Калнишевський вказав на таку можливість, як на
єдиний вихід із кризової ситуації. 1768 р. повстанці на Січі не знайшли
нічого кращого, як тільки втекти до Туреччини. Думка про це не покидає
запорожців: вже 1776 та 1777 р. до французького представника й консула у
Гданську приїжджали запорожці шукати протекції задля відновлення Січі на
території Туреччини [2;179]. Вони її не одержали, але завдяки власним
заходам та підтримки з боку Порти домоглися турецького під-данства та
протекторату.
Таку стійку “протурецьку” орієнтацію запорозького козацтва у XVIII ст.
можна зрозуміти тільки з урахуванням історичного розвитку Османської
імперії того часу, її суспільно-політичних та етноконфесійних
особливостей, соціально-економічного стану. Спеціальні дослідження з
історії Туреччини показують, що на кінець XVIII ст. від колишньої
могутньої мусульманської імперії, з якою мусили рахуватися європейські
політики XVI – початку XVIII ст. та з якою так заповзято боролася
Запорозька Січ в часи свого розквіту, залишилася лише слаба тінь [9].
Суспільна криза, що стала помітною вже в кінці XVII ст. (особливо після
черги поразок від австро-угорського війська 1664 і 1683 рр. та
Карловицького миру 1699 р., який відкрив період безупинних відступів та
територіальних втрат), накінець XVIII ст. стала всеохоплюючою і
відбилась на всіх сферах життя колишньої могутньої держави. Це дало
підставу А.Ф.Міллеру назвати цей етап розвитку Туреччини періодом
“тривалої агонії” [11;38].
Вісімнадцяте століття стало важливим поворотним етапом в житті
Османської імперії і в історії народів, що перебували в її складі.
Величезна пізньосередньовічна держава являла собою складний конгломерат
народів та племінних об’єднань, які відрізнялися як рівнем свого
соціально-економічного розвитку, так і етноконфесійним складом. В межах
такої імперської спільності виробничі та соціокультурні зв’язки
залишалися надто слабкими, а це визначало різний напрямок та неоднакові
темпи суспільного розвитку окремих її частин та створювало можливість
відносно вільного власного життя для окре-мих народів. Зусилля правлячої
верхівки, спрямовані на уніфікацію існуючих порядків, виявилися марними.
Висновок сучасної дослідниці С.Ф.Орешкової про те, що для османської
епохи характерним був особливий тип суспільно-економічних відносин, який
увібрав у себе різноманітні феодальні структури, заслуговує на увагу
[12;113]. Врахо-вуючи реальні умови величезної території та значного
переважання місцевого населення над завойовниками-османами, Порта ніколи
не прагнула до уніфікації становища своїх підданих, а вважала за
доцільніше використовувати гетерогенність своєї імперії [8;92].
Однією із найважливіших особливостей османського феодалізму був його
військовий характер: знаходячись в зоні контактів християнського Заходу
і мусульманського Сходу, саме Османська імперія мусила взяти на себе
роль лідера мусульманського світу і гаранта його позиції та інтересів.
Тому криза, з якою зіткнулося турецьке суспільство в другій половині
XVIII ст., в першу чергу позначилась в сфері аграрних відносин,
соці-альної стратифікації та воєнно-феодальної організації.
Воєнно-ленна , або тимарна, система, що раніше складала основу
могутності імперії, стала на заваді прогресивним змінам і фактично
розпалась. Протягом XVII-XVIII ст. на зміну колишнім власникам умовних
воєнних ленів – займам та тимаріотам – прийшла нова провінційна знать в
особі акянів та знов могутніх феодалів-деребеїв, яких більше не
влаштовувала функція термінових власників землі: вони намагалися
отримати спад-кові права на землю та домагалися політичної і економічної
самостійності.
Розклад тимаріотської системи і, як наслідок, сіпахського ополчення (яке
втрачає роль основної ударної сили османської армії) призвів до кризи
воєнно-феодальної організації і відбився майже на всіх сферах життя
Туреччини. Завдяки порівняльно повільним темпам еволюції, Османська
імперія все більше відставала від країн Європи і поступово наближалась
до занепаду.
Зрушення, що відбулися в стані панівного класу, призвели до соціальної
транс-формації османського суспільства.Відмінною рисою суспільного життя
імперії XVII-XVIII ст. всі дослідники вважають явну зміну у
співвідношенні сил між центром та периферією на користь останньої. Аяни
– місцеві нотаблі – в другій половині XVIII ст. утворили окрему
соціальну верству і почали виступати як найбільш активне і впливове
угрупування панівного класу Османської імперії. Відмінною рисою аянів,
як представ-ників нової верстви панівного класу, стало поєднання
багатства з численними публічно-правовими можливостями та місцевими
зв’язками. Інколи це призводило до перетво-рення деяких адміністративних
посад у спадкові. Але найбільшою турботою Порти в другій половині XVIII
ст. стали військові загони, які інколи нагадували справжні армії, що
знаходились на службі і перебували в повному підпорядкуванні
провінційним пашам.
Отже, наскільки б складним не було становище в центрі – столиці держави,
саме в провінції найбільше відчувалися прорахунки в роботі механізму
державного управління. На кінець XVIII ст. більша частина провінцій
Османської імперії знаходилась під контролем могутніх феодалів (як
Алі-паша Янінський, Осман-ага Пазвандоглу, Мустафа-паша Байрактар та
інші). Країну охопила безперервна “феодальна смута”, яка турбувала Порту
і султана більше, ніж зростаючий національно-визвольний рух [11;39].
Османська система провінційного управління переживала тривалу кризу, і в
цьому відношенні Туреччина кардинально відрізнялася від Росії, де
політика уряду була спрямована на уніфікацію національних окраїн,
посилення центральної влади та її органів на місцях. Тогочасна Османська
імперія демонструє цілком протилежну ситуа-цію: зростання ролі
провінцій, які починають справляти вплив на політику центрального
апарату і які, до того ж, так виразно відрізняються етнічними
особливостями.
Як вже зазначалося, Порта мала всі підстави, щоб уникати уніфікації
становища своїх підданих та особливостей національних окраїн, і навпаки,
використовувати гетеро-генність османського суспільства [3;36-40].
Всебічно підкреслюючи професійні, етнічні, релігійні та культурні
відмінності між окремими групами населення, відокремлюючи та
протиставляючи їх через надання їм деякої автономії в питаннях
внутрішнього управ-ління, особливого правового та податкового статусу,
османські правителі зводили до мінімуму можливості протидії серед райі
та забезпечення максимуму підтримки султан-ської влади з боку аскері.
Така політика, з одного боку, була викликана своєрідністю імперії, де
разом зійшлися речі зовсім несумісні, і, таким чином, наче відповідала
інте-ресам центрального уряду; з іншого боку, вона надавала можливість
відносно спокійного власного життя підлеглим немусульманським народам.
Отже, така політика Порти дещо співпадала і з прагненням запорожців щодо
збереження своєї традиційності, забез-пе-чення певної автономії та
отримання привілеїв. Знаходячись в тривалому безпосеред-ньому контакті
саме з турецькою провінцією, запорожці не могли не знати, які часи вона
зараз переживає. Безумовно, навіть підсвідомо Козаччина мусила
сподіватися на розв’язання наболілих питань: по-перше, можливість
самозбереження (саме в такому традиційному зовнішньому вигляді, за який
так вперто трималась); по-друге, перспек-тива зберегти себе не тільки в
“біологічному” розумінні – як своєрідне історичне та соціальне явище, –
а утримати роль політичного інституту; по-третє, відчуття власної
потрібності: існувала справжня зацікавленість в запорожцях як у
військовій одиниці як з боку окремих аянів, яким вони були потрібні для
розв’язання постійних міжусобних конфліктів, так і з боку Порти, яка
гостро переживала кризу свого суспільства і всі проб-леми бачила тільки
в недоліках військової організації, в необхідності реформування армії.
Вихід із загальної кризи османські реформатори бачили, в першу чергу, у
військовій реорганізації імперії з метою відбудови її воєнно-політичної
могутності. В правлячих колах держави існувала думка, що причиною
тяжкого становища, в якому опинилась країна, є ослаблення воєнної
могутності, і якщо утворити сильну, дисципліновану армію, то можна
вивести країну з цієї кризи [1;7]. Звідси така увага до питань
військо-вих, що відтепер дорівнюються політичним, звідси така неухильна
турбота про армію, яка, за твердженням А.Міллера, відстала від
європейської майже на півтора століття і суттєво втратила свою колишню
боєздатність [10;48]. Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. зайвий раз
підтвердила технічну відсталість османської армії, недоліки її
організації, недостатній рівень матеріально-технічного оснащення і стану
воєнних знань. Яничарське військо на кінець XVIII ст. повністю вичерпало
себе: не бажаючи займатися військовими справами, воно виявилося не
тільки непотрібним з точки зору воєнної, а й стало гальмом на шляху
реформ в армії і взагалі в суспільстві (оскільки не бажало втрачати
свого привілейованого становища), перетворилось на оплот реакції. Вже на
останньому етапі російсько-турецької війни правляча верхівка Туреччини
мусила скеру-вати курс на реорганізацію своєї армії за європейськими
зразками.
Проте спроби використати послуги відомих західних спеціалістів-християн
(як то барон Франсуа де Тотт, граф Мореллі та інші) не призвели до
корінних змін в армії: особовий склад турецького війська залишався
старим, психологія і ставлення до воєнної справи не змінювалися. Звідси
такий повільний темп реорганізації армії і звідси бажання Порти
підвищити боєздатність своєї армії більш простими засобами: залучити на
службу деякі християнські загони, що були спроможні брати участь у
воєнних діях, безумовно виконувати розпорядження уряду, виступати не
тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти реакціонерівта яничар, і при
цьому особливо не втручатися в плани Порти. Враховуючи таку ситуацію,
можна зрозуміти, чому в другій половині XVIII ст. Туреччина надає
притулок як достатньо чисельним християнським громадам (як некрасовці,
запорожці), так і поодиноким біженцям. Складна соціально-політична,
етноконфесійна, релігійна та суспільна обстановка, неспроможність центру
значно впливати на розвиток подій на місцях, загальна криза, при якій
головна увага концентру-валась на розв’язанні найважливіших питань, а
всі інші пускалися на самоплив, нада-вали можливості окремим
християнським громадам на деякий час знайти собі притулок і спробувати
налагодити власне життя.
Навіть такий поверховий огляд загальної ситуації в Туреччині у другій
половині XVIII ст. дає можливість зрозуміти, – що саме вабило запорожців
на ці землі і чому саме Порта дозволила перебування на своїй території
козацької громади, не втручаючись особливо в її внутрішнє життя і
забезпечуючи їй певні привілеї. Більш того, схожими виявляються загальні
тенденції розвитку в цей період таких політичних організмів, як
Османська імперія і Запорозька Козаччина. Це і прагнення відновити
традиційні засади, зберегти залишки колишньої старовини, які
асоціювалися із періодом розквіту, само-впевненості і самоповаги, і
спроби пристосуватися до нових умов розвитку, тримаючись власного
стрижня. Цікаво, що співпадають не тільки тенденції розвитку і
підсвідомі прагнення, але навіть і хронологічні рамки: друга половина
XVI-кінець XVIII ст., – і вперта спроба утриматися – до межі 20-30-х рр.
XIX ст., що покаже подальша історія як самої Туреччини, так і Козаччини
в межах Османської імперії.
П.П.Короленко, який у другій половині XIX ст. спеціально займався
історією запо-розького козацтва після знищення Нової Січі, детально не
заглиблюючись, висловив цікаве спостереження, що обидва народи (турки та
запорожці) в другій половині XVIII ст. скоріше симпатизували один
одному, ніж ворогували [6;2]. Більш ніж півстолітня історія перебування
запорожців в межах Туреччини (1775-1828) добре ілюструє цю думку і
доводить можливість повноцінного життя Січі (але тепер вже
Задунайської), як само-стійного політичного інституту в межах величезної
мусульманської імперії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Баджолян М.Г. Реформы 20-30 гг. XIX в. в Османской империи. – Ереван,
1984.
2. Борщак І. Вержен і Україна // Нова україна. – Прага, 1923 – № 12.
3. Гасратян М.А., Орешкова С.Ф., Петросян Ю.А. Очерки истории Турции. –
М., 1983.
4. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и
заключение). – М., 1955.
5. Ефименко П.П. Кальнишевский // Русская старина.–1775. –Т. IX.
6. Короленко П.П. Азовцы.– К., 1891.
7. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина.–1883. –Т.
V.–С.43; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. –К., 1992.–С.430;
Зуйченко П.И. Песня на исход запорожцев за Дунай // Киевская
старина.–1885. –Т. XXII.–С.363
8. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного
кризиса. – М., 1991.
9. Мейер М.С. Османская империя в XVIII веке. Черты структурного
кризиса. – М., 1991; Миллер А.Ф. Оттоманская империя (султанская
Турция). – М., 1946. –С.11-15; Миллер А.Ф. Краткая история Турции. – М.,
1948. –С.30-47; Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар: Османская империя в
начале XIX века. – М.-Л., 1947. –С.29-69.
10. Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар: Османская империя в начале XIX
века. – М.-Л., 1947.
11. Миллер А.Ф. Краткая история Турции. – М., 1948.
12. Орешкова С.Ф. Османский феодализм: типологические наблюдения // Типы
общественных отношений на Востоке в средние века. – М., 1982.
13. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. –
Мюнхен: Дніпрові хвилі,1965. – Т.1. – С.146-147.
14. Рябінін-Скляревський О. До століття кінця Задунайської Січі
Запорозької (1775-1828 рр.) // Вісник Одеської комісії краєзнавства при
Українській академії наук: Секція соціально-історична. – Одеса, 1929.–
Т.4-5.
15. Рябінін-Скляревський О. Запорозькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і
початок Задунайського Коша // Науковий збірник історичної секції УАН за
1927 р. – К., 1928.
16. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша
Запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994.
17. Скальковський А. Дунайцы. Эпизод из турецкой компании 1769-1774 //
Временник Императорского Московского общества Истории и древностей
российских. – М., 1854. – Т.9.
18. Степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна.–1914.–Кн.3.
19. Устное повествованіе бывшего запорожца, жителя Екатеринославской
губерніи и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. –
Днепропетровск, 1991.
20.ЦДІА України (м.Київ). –Ф.229, спр.365.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
