Реферат на тему:
Гірничодобувна і лісова галузі промисловості
Гірничодобувна промисловість
Гірничодобувна промисловість — галузь, пов’язана з видобуванням та
первинною обробкою корисних копалин. Первинну обробку часто ще називають
збагаченням, при цьому у сировині збільшується відсоток корисних
елементів і зменшується баласт.
Найбільшими гірничодобувними країнами світу є США, Росія, Канада,
Австралія, Південно-Африканська Республіка і Китай. Гірничодобувна
промисловість належить до галузей міжнародної спеціалізації у цій групі
країн, а також у багатьох країнах, що розвиваються, зокрема в Індії,
Індонезії, Конго, Замбії, Бразилії, Мексиці, Венесуелі, Чилі. Як і
колись, нині країни, що розвиваються, є постачальниками мінеральної
сировини для промислово розвинених країн. У багатьох країнах, що
розвиваються, сировина видобувається у обсязі, що в кілька разів
перевищує їхні внутрішні потреби. Отже, на експорт іде значна кількість
добутої сировини.
Попри те, що у розвинених країнах гірничодобувна промисловість належить
до провідних, третину своїх потреб у продукції рудної промисловості вони
задовольняють за рахунок імпорту з економічно відсталих країн.
Крім нафтової кризи у країнах Заходу у жовтні 1973 р. у промислово
розвинених країнах світу спостерігалася і сировинна криза.
Щоправда, вона була не така гостра. Як Захід відреагував на сировинну
кризу?
По-перше, розвинені країни вжили заходів щодо посилення економії
споживання рудних ресурсів. По-друге, інтенсифікували розвиток власної
гірничорудної промисловості. Наприклад, Австралія та Канада залишають у
країні не більше ніж 20 % видобутих корисних копалин, а решту їх обсягу
продають на міжнародному ринку.
Споживачів мінеральної сировини у світі багато. Це пояснюється, зокрема,
й тим, що рідкісні види мінеральної сировини видобувають в одній (або
кількох) країні, а попит на них є у багатьох. У деяких країнах, багатих
на мінеральну сировину, немає певних її видів. Країни, що споживають
видобуту мінеральну сировину, відрізняються обсягами імпортованих
корисних копалин, що пояснюється економічним потенціалом відповідної
країни. Світовий імпортер гірничорудної сировини — Японія, великим
споживачем є також Західна Європа.
Лісова промисловість
Наприкінці XX ст. на планеті ліси займали площу 4 млрд га, що становило
близько ЗО % суші.
Ліс — це зосередження великих природних багатств, які привертають увагу
людини.
У Лісовому кодексі України, який Верховна Рада України прийняла 21 січня
1994 p., міститься таке визначення лісу: “Ліс — це сукупність землі,
рослинності, у якій домінують дерева і кущі, тварин, мікроорганізмів та
інших природних компонентів, які у своєму розвитку біологічно
взаємопов’язані, впливають одні на інших та на навколишнє середовище”.
Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові,
харчові та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення
потреб населення і промисловості.
Гектар хвойного лісу щодня виділяє в атмосферу до ЗО кг ефірної олії,
яка знищує шкідливі мікроорганізми. Підраховано, що за рік один гектар
лісу очищує 18 млн м3 повітря, забираючи з атмосфери 36 т пилу. Лише 7 %
території земної кулі зайняті тропічними лісами, але вони є домівкою для
80 % усіх видів тварин і рослин світу.
Нині лісів у світі менше, ніж в історичному минулому. Людина експлуатує
ліс, причому часто робить це нещадно і неекономно. Упродовж останніх
двох століть площа лісів у світі скоротилася вдвічі.
На земній кулі, як відомо, є два лісові пояси — північний і південний. У
північному поясі заготовлюють здебільшого хвойну деревину, а у
південному — широколисту. У лісових поясах Землі деревину заготовляють
інтенсивніше порівняно з іншими географічними регіонами, де її
заготовляють у невеликих обсягах.
Хвойні ліси є джерелом м’якої деревини, широколисті — твердої. Ліси
пом’якшують місцевий клімат, захищають землю від ерозії. На жаль,
людина, як і раніше, експлуатує ліс, а не управляє ним. Збезліснення
нашої планети триває. Більшість території Західної Європи та регіону
Середземного моря втратили свої природні ліси багато століть тому. У
Китаї деревина вже давно є дефіцитом. Щороку Земля втрачає 12 млн га
лісів (переважно тропічних). Це досить велика цифра — 2 % від загальної
площі лісів, що залишилися. Якщо ситуація не зміниться на краще, то вже
через півстоліття на земній кулі не залишиться лісів природного
походження. Випалювання лісів з метою одержання додаткових площ орної
землі та пасовищ призводить до “парникового ефекту”, бо в атмосферу
викидаються великі обсяги двоокису вуглецю.
Нині у розвинених країнах Заходу, як правило, щорічно лісів вирубують
менше, ніж обсяг природного приросту деревини. Коефіцієнт вирубування
(співвідношення вирубування і приросту) перебуває в межах 0,45-0,75.
Лише в окремих країнах, наприклад у Швейцарії і Португалії, деревини
вирубували більше, ніж її приростало. За запасами деревини на першому
місці стоїть Росія (75 млрд м3). У світі найбільшими експортерами
деревини є Канада, США, Росія та Скандинавські країни. Основними
імпортерами деревини є Західна Європа та Японія. Імпорту тропічної
деревини належить помітне місце у загальному його обсягу багатьох країн.
Загальні тенденції розвитку обробних галузей промисловості
Обробними галузями промисловості вважаються такі, що пов’язані з
обробкою одержаної у природи сировини, а також матеріалів,
створених штучно з метою виготовлення необхідних товарів. Після Другої
світової війни географія галузей обробної промисловості світу значно
розширилася. Швидкими темпами розвивалися вони у країнах з низьким
рівнем оплати робочої сили, оскільки продукція цих галузей була
конкурентоспроможною на світових ринках. Лідирували у темпах розвитку
галузей обробної промисловості країни Східної та Південно-Східної Азії.
Впродовж 1974-1995 pp. кількість зайнятих у цих галузях у промислово
розвинених країнах зменшилася на 20 млн чол., водночас у країнах, що
розвиваються, збільшилася на 16 млн чол. Розміщення галузей обробної
промисловості диктувалося прагненням одержати максимальні прибутки.
У країнах з розвиненою ринковою економікою почалась так звана
деіндустріалізація, тобто промисловість стала відігравати в їхній
економіці значно меншу роль, ніж раніше. Ці країни і нині виробляють
левову частку продукції світової обробної промисловості, але темпи її
розвитку поступаються темпам, зафіксованим в економічно відсталих
країнах. Це підтверджують дані табл. 9.
Економіка країн Східної Азії розвивалася такими бурхливими темпами, що
світ заговорив про східноазіатське “економічне диво”.
Наприкінці Другої світової війни економіка Японії була в тяжкому стані.
У середині 90-х років її економіка за величиною була другою у світі і
становила 2/3 від економіки США, хоча кількість населення у Японії
вдвічі менша, ніж у США. Ще в середині 60-х років Південна Корея була
країною дрібних фермерів, які переважно вручну висаджували і збирали
рис. Валовий національний продукт у розрахунку на душу населення
становив у Кореї в 60-х роках 230 дол. Це стільки само, як у бідній
африканській країні Гана. Якщо за станом на 1993 р. ВНП у розрахунку на
душу населення у Гані збільшився до 430 дол., то у Південній Кореї — до
7,7 тис. дол. Нинішня економіка Південної Кореї не поступається своїми
масштабами економіці Швеції, Австралії чи Нідерландів. Фахівці
стверджують, що в основі економічного дива лежить всеохопна освіта
населення, висока частка національних заощаджень, політична стабільність
(яка часто досягалася навіть недемократичними методами). Важливим
чинником економічного зростання вважають також розвиток галузей
промисловості, орієнтованих на експорт.
Економіки країн Південно-Східної Азії були відкриті для конкуренції.
Індія, країни Африки та Латинської Америки створили для своїх економік
замкнуте оточення і, як результат, програли, оскільки продукція
виявилася менш конкурентоспроможною, ніж східноазіатських країн.
Виробництво 80 % світової промислової продукції нині зосереджено у
чотирьох регіонах земної кулі — Північній Америці, Північно-Західній
Європі, Західній Росії та Японії. Виробництво текстилю, одягу, побутових
електронних приладів почало активно переміщатися з країн з розвиненою
ринковою економікою до слаборозвинених країн.
Список використаної літератури
Авдокушкин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. —
М.: Маркетинг, 2000.
Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ.
вузів. — К.: Знання, 1999.
Дахно І. І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2001.
Евстигнеев В. Р. Валютно-финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный
систематизированный анализ. — М.: Наука, 1997.
Економіка зарубіжних країн: Підруч. / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І.
В. Бураківський та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1998.
Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. —
М.: Междунар. отношения, 2000.
Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н.
Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 2000.
Овчинников Г. П. Международная экономика: Учеб. пособие. — 2-е изд.,
испр. и доп. — СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 1999.
Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения:
Пер. с фр. — М.: Прогресс; Университет, 1994.
Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб.: У 2 кн. — К.: Таксон,
2000. — Кн. 1. Міжнародна торгівля: теорія та політика.
Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Международная экономика. — К.: МАУП,
1999.
Світова економіка: Підруч. / А. С. Філіпенко, О. I. Рогач, О. І. Шнирков
та ін. — К.: Либідь, 2000.
Спиридонов И. А. Мировая экономика: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 1998.
Халевинская Е., Крозе И. Мировая экономика: Учебник. — М.: Юристъ, 1999.
Хасбулатов Р. И. Мировая экономика. — М.: ИНСАН, 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
