Реферат на тему:
Прямі зарубіжні інвестиції та інші форми міжнародного руху капіталу
Рух капіталу
Нині на США, Канаду, Європейський Союз і Східну Азію припадає 80 %
прямих зарубіжних інвестицій.
У 80-х роках XX ст. склалася сприятлива ситуація для прямих зарубіжних
інвестицій. Уряди країн, компанії яких мали капітал для зарубіжного
інвестування (США, Великобританія, Японія, Німеччина, Швеція,
Нідерланди), змінили податкове законодавство на користь
інвесторів-експортерів. Країни, які відчували потребу в іноземних
інвестиціях, почали стимулювати їх надходження.
США не лише великий експортер капіталу, а й його найбільший імпортер.
Наприклад, у 1997 р. фірми США з іноземним капіталом забезпечували 12 %
робочих місць в обробних галузях промисловості США і 23 % вартості
їхнього експорту.
У 1975 р. зарубіжні компанії мали незначну частку активів компаній США.
Через десять років ситуація різко змінилася, і США перетворилися на
основного імпортера прямих зарубіжних інвестицій. Найбільший їх обсяг
надходить до США з Великобританії.
Стрімко збільшуються інвестиції японських компаній в американську
економіку. Цілком імовірно, що за цим показником Японія може випередити
(або вже випередила) Великобританію. Японські фірми експортують свій
капітал до США з метою забезпечити експорт технології з США до Японії.
Прямі іноземні інвестиції в США концентруються переважно в обробних
галузях промисловості (хімічна, електронна, фармацевтична) і сфері
послуг.
Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, почали
збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний
обсяг цих потоків досягнув 30 млрд дол. Після “боргової кризи” , яка
тоді настала, інвестиції та потоки приватного капіталу почали
зменшуватися.
Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються,
припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індонезію, Малайзію, Аргентину
та Венесуелу.
На початок 70-х років частка США у прямих зарубіжних інвестиціях
становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася
до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще більше — до третини
світового обсягу.
Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає
Великобританія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від
Японії (10 %). До великих експортерів прямих зарубіжних інвестицій
належать також Швеція та Нідерланди (приблизно по 6,5 %). Загальна
частка у прямих зарубіжних інвестиціях інших промислово розвинених країн
становить 15 %, а частка решти світу — лише 2 %.
Відсутня одностайність у визначенні ролі прямих зарубіжних інвестицій,
особливо для країн, що розвиваються. Існують як досить позитивні, так і
різко негативні її оцінки.
Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:
• скорочується приплив капіталу до “периферії” (країн, що розвиваються)
і збільшується взаємне інвестування всередині групи розвинених країн;
• посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієнтуються на
експортний розвиток своєї економіки;
• відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу з боку ТНК
розвинених країн.
Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як
основна частина їхніх виробничих потужностей — у країнах, що
розвиваються.
Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки
діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товарної торгівлі і
торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіжним інвестиціям у світі
з’явилися міжнародні вироби (internatinal goods) — автомобілі,
телевізори, магнітофони, комп’ютери тощо, складові яких виготовлялися у
різних країнах, але під єдиним контролем певної транснаціональної
корпорації.
Політика “заміщення імпорту”, якої дотримувалися багато країн, що
розвиваються, відгородила їх від впливу світової економічної конкуренції
і в остаточному підсумку виявилася неефективною, оскільки ціни та якість
товарів цих економік поступалися світовим, що не приваблювало іноземних
інвесторів.
“Нові індустріальні країни” Південно-Східної Азії — Сінгапур, Південна
Корея, Тайвань і Гонконг (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися
відкрити двері перед іноземним капіталом.
Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський
покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме
японський капітал домінує у тому регіоні. А товари, імпортовані Західною
Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни
латиноамериканського регіону.
Основною метою зарубіжного інвестування є отримання прибутків. Для
досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи
собі доступ до природних і людських ресурсів, місцевих ринків і
досягаючи високої ефективності виробництва.
Капітал може експортуватися у товарній (машини, обладнання тощо) і
грошовій формах (валюта і валютні цінності). За формою власності капітал
поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій.
За термінами капітал поділяють на довготерміновий і короткотерміновий.
За характером використання вирізняють капітал підприємницький і
позичковий, а за способом контролю над собою — прямими та портфельними
інвестиціями.
Рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування —
позика грошей (валюти). При цьому кредиторами і позичальниками можуть
бути уряди, міжнародні організації, фізичні та юридичні особи.
Загальновідомим кредитором є, наприклад, Світовий банк.
Друга форма руху капіталу — інвестування в активи компаній. Якщо
довгострокові інвестиції не передбачають управлінського контролю над
іноземною компанією, то такі інвестиції називаються портфельними. За
умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.
Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) класифікують так:
• за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);
• за видом (товарний, валютний);
• за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-сертифікатний,
кредитний);
• за валютою (у валютах країни-боржника, країни-кредитора, третьої
країни, у міжнародних розрахункових валютних одиницях);
• за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);
• за забезпеченням (бланковий, забезпечений);
• за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський, брокерський,
урядовий, змішаний міждержавний);
• за об’єктами кредитування (інвестиційний, неінвестиційний);
• за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний). Вирізняють також
факторинг, лізинг, форвейтинг і вексельний кредит.
Монетарний капітал з’являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати
певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі
можливості для нагромадження капіталу з метою інвестування за кордоном.
Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило,
використовується у межах таких країн.
Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, а й помітних
вигод. Основними експортерами капіталу є економічно розвинені країни —
США, Японія, Великобританія, ФРН, Нідерланди. У цих країнах експорт
капіталу перевищує вартість експорту товарів. Переважна частка експорту
капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово
розвинених країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами
капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави — члени ОПЕК
(Організація країн — експортерів нафти). Надходження в цих країнах за
реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна
освоїти всю одержану валюту.
Зовнішня заборгованість
Проблемою глобального масштабу є зовнішня заборгованість.
Інтернаціоналізація господарського життя призвела до того, що всі країни
комусь заборгували. Інша річ, що зовнішній борг у цих країнах різний за
обсягом і, отже, можливості для його сплати у них неоднакові.
Від заборгованості не застраховані навіть США. На початку 80-х років XX
ст. заборгованість іноземних країн Сполученим Штатам Америки
перевищувала обсяг американських боргових зобов’язань. На початку 90-х
років ситуація стала діаметрально протилежною. Це зумовило запровадження
консервативного варіанта державного регулювання економіки, відомого під
назвою “рейганоміка” (за прізвищем тодішнього президента Р. Рейгана).
Проблема заборгованості найгостріша для країн “третього світу”. На
початок 90-х років їхній сукупний борг становив 1300 млрд дол. Щоправда,
ця сума дещо менша, ніж наприкінці 80-х років.
Згідно з даними Світового банку, заборгованість країн, що розвиваються,
іноземним урядам і банкам становила у першій половині 90-х років ЗО %
їхнього загального валового національного продукту (ВНП). Зовнішній
борг, наприклад, Аргентини і Нігерії перевищував їхній щорічний ВНП.
Збільшення заборгованості значною мірою було зумовлене нафтовими кризами
1973 та 1978 р. Борг імпортерів нафти з групи нерозвинених країн
збільшився зі 150 млрд дол. у 1973 р. до 800 млрд дол. у 1985 p.
Збільшення заборгованості упродовж 1980-1985 pp. значно посилилося через
підвищення курсу долара США і спричинило зниження валютних надходжень до
згаданих країн.
Боржники змушені сплачувати кредиторам значні відсотки, часто вони
неспроможні це робити. У результаті сума їхнього боргу збільшується,
хоча виплати за старими боргами перевищують нові позики. У 1996 р. сума
зовнішнього боргу країн “третього світу” збільшилася до 1901 млрд дол.,
а на його обслуговування було використано 194 млрд дол.
Основними чинниками нинішньої боргової кризи вважаються:
• високі ціни на нафту;
• зниження можливостей для виробництва і продажу товарів національних
економік;
• високі відсоткові ставки;
• підвищення курсу американського долара;
• зниження обсягу іноземних державних і приватних позик.
Для пом’якшення проблеми зовнішньої заборгованості використовують різні
методи. Зокрема, реешелонування (повний або частковий мораторій) означає
перенесення на пізнішу дату терміну погашення заборгованості. При цьому
відсотки за боргами збільшуються, але боржники мають можливість
зменшувати суму своїх щорічних виплат. Цей прийом щодо державних позик
використав на практиці Паризький клуб, який об’єднує основні
країни-креди-тори. Протягом 80-х років було укладено понад 180 угод про
розпаювання боргу між країнами Заходу та їхніми боржниками.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) відкрив пільгові кредитні лінії для
найбідніших країн з метою допомогти їм здійснити докорінні економічні
реформи. МВФ надає також консалтингові послуги, спрямовані на
оздоровлення економіки.
“Сірий ринок” боргових зобов’язань означає продаж боргів банками з
певною знижкою (до 80 %). Покупцями є компанії, зацікавлені у здійсненні
підприємницької діяльності у відповідній країні. За придбане боргове
зобов’язання такі компанії згодом одержують кошти у місцевій валюті (або
нерухомість, матеріали тощо) від уряду цієї країни.
Банки-кредитори високорозвинених країн іноді змушені списувати борги.
Зокрема, у жовтні 2000 р. Конгрес США прийняв закон, що дозволяє списати
борги найбідніших країн світу на суму 435 млн дол.
Список використаної літератури
Авдокушкин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. —
М.: Маркетинг, 2000.
Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ.
вузів. — К.: Знання, 1999.
Весь мир: энцикл. справ. — Минск: Литература, 1998.
Дахно І. І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2000.
Дахно І. І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2001.
Евстигнеев В. Р. Валютно-финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный
систематизированный анализ. — М.: Наука, 1997.
Економіка зарубіжних країн: Підруч. / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І.
В. Бураківський та ін. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1998.
Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. —
М.: Междунар. отношения, 2000.
Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н.
Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 2000.
Международные экономические отношения / Под общ. ред. В. Е. Ры-балкина.
– М., 1998.
Миклашевская Н. А., Холопов А. В. Международная экономика: Учебник. —
М.: Изд-во МГУ; Дело и сервис, 1998.
Мировая экономика / Под ред. В. К. Ломакина. — М.: АНКИЛ, 1998.
Мировая экономика: Учебник / Под ред. А. С. Булатова. — М., 1999.
Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. для студ. вузів / В. В.
Козик та ін.— Львів: Львівська політехніка, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
