.

Другий етап психологічного консультування. Діагностичний (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
456 8104
Скачать документ

Реферат на тему:

Етап другий. Діагностичний

• Перша фаза: клієнт говорить, консультант слухає

• Тестування

• Робота зі скаргою

• Розпитування клієнта

• Друга фаза: консультант і клієнт формулюють запит

• Робота з почуттями

• Завдання психолога на діагностичному етапі

Отже, перший крок зроблений: є контакт, є контракт, визначені реальні
можливості консультації. Клієнт разом з консультантом роблять наступний
крок для прояснення проблеми — починають її (проблему) вивчати. Цей етап
умовно можна назвати діагностичним, бо основні завдання, що стоять перед
психологом, мають діагностичний характер. З одного боку, це вивчення
скарги, з якою звернувся клієнт, кінцева мета — сформулювати запит чи
інакше — визначити бажані результати. А з другого боку, вивчення
особистості самого клієнта, щоб при розробці способів розв’язання
проблеми максимально врахувати його індивідуальні особливості. Умовно
цей етап можна розділити на дві фази. Перша фаза характеризується тим,
що консультанту надто мало відомо про клієнта і йому необхідно
“задовольнити інформаційний голод”, тобто завдання психолога — зібрати
максимально повну інформацію про клієнта і його скаргу. Головне завдання
другої фази – – на підставі робочих гіпотез, що виникають у
консультанта, виявити реальну проблему клієнта і сформулювати запит.

Перша фаза: клієнт говорить, консультант слухає

Основна характеристика першої фази — клієнт говорить, консультант
слухає. На думку Дж. Б’юдженталя, “слухання — це такий спосіб ведення
бесіди, при якому основне навантаження в розмові припадає на пацієнта,
тоді як психотерапевт обмежується підбадьоренням, прийняттям і
спостереженням (для себе). Перевага слухання полягає в тому, що воно дає
найменш викривлений втручанням ззовні погляд на те, як пацієнт уявляє
себе і бачить свій світ” [4]. Разом з тим, необхідно відзначити, що
процес слухання — один із найбільш складних у консультації. Психолог
повинен не просто слухати, він повинен ще й чути клієнта, осмислювати
те, що клієнт говорить; розуміти і приймати його думки і переживання;
підтримувати і заохочувати відвертість і відкритість, стимулювати його
подальшу розповідь; сприяти цілеспрямованому розвитку бесіди.

Деякі клієнти без особливих зусиль і спеціальної допомоги з боку
консультанта включаються в процес бесіди й охоче починають розповідати
про себе і свою ситуацію. Практика показує, що більшість з них
розпочинають із загальної розповіді про своє життя, не надаючи значення
якимось деталям, говорять про все і ні про що, перескакуючи від теми до
теми. Інші, навпаки, не знають, як і з чого розпочати, їм необхідна
допомога психолога, їх потрібно “розговорити”. Підтримка, що надається
клієнту, орієнтована на те, щоб він повідомив консультанту деякі
особисті відомості про себе, що допоможуть прояснити справжню мету
(реальну проблему, запит на консультацію) звернення до психолога. Як
правило, для цього використовуються відкриті запитання і репліки типу:
“Розкажіть про себе детальніше…”, “Про що б ви хотіли поговорити?”,
“Що, як ви вважаєте, мені важливо зрозуміти про вас?”

У традиційному розумінні процес оцінки проблеми в консультуванні полягає
в тому, щоб об’єктивно дослідити проблему клієнта, ідентифікувати й
описати можливі шляхи її вирішення.

Тестування

Нагадаємо, що одне із завдань, яке стоїть перед психологом, — це
вивчення особистості клієнта. Можливості консультування значно
збагачуються за допомогою психологічних тестів.

Пройшовши тест чи серію тестів, клієнти отримають нову інформацію про
себе, можуть порівняти свої результати з результатами інших людей. Ця
інформація дає клієнтам можливість краще зрозуміти себе, допомагає
віднайти невідомі клієнту резерви його особистості, сфокусувати увагу на
тих можливостях, про які він і не задумувався. Також при вивченні
можливих альтернатив під час процесу прийняття рішень результати
тестування можуть виявитися дуже значущими.

Останнім часом захоплення тестами “загрозливо зростає, оскільки
комп’ютерні системи обробки даних, що з’явилися останнім часом, роблять
працю консультанта спокусливо легкою” [9]. Ми погоджуємося з думкою тих
психологів, які вважають, що консультанту не слід “зловживати” тестами і
надмірно покладатися на їх результати [1; 7; 9].

Дж. Коттлер і Р. Браун, наприклад, роблять декілька зауважень щодо
використання тестових процедур [7]:

1. Тести відносять клієнта до тієї чи іншої категорії людей. Це може
потенційно нанести йому шкоду. Часто інтерпретації, що пропонуються
тестами, призводять до наклеювання на клієнтів таких ярликів, як
“розумово відсталий”, “психічно хворий”, “не відповідає нормі” чи
“пасивно-залежний”.

2. Побудова тестів — це недосконала наука, що не обов’язково приводить
до точних чи корисних результатів. Статистика щодо тестової валідності
також не вражає своєю надійністю.

3. Проти використання ряду стандартизованих процедур говорять багато
перекручувань, що зумовлені расовими і статевими факторами, оскільки
питання і процедури нормування відображають мову і звичаї білих людей,
які належать до середнього класу.

4. Часто тестування використовується як свого роду привід для того, щоб
вести клієнта в певному напрямку, що може обмежувати його майбутні
уявлення і потенціал.

5. Однією з функцій тестів є виявлення інформації, яку клієнт, можливо,
хотів би приховати від інших людей. Тести розкривають те, що може
розцінюватись як порушення особистісних прав. Розгляд питання про
використання тестів хотілося б закінчити застереженням Л. Тобіаса:
“Тестування, безумовно, дає корисні результати в окремих випадках, але
приховує в собі небезпеку скотитися до механічного погляду на
особистість, перестати бачити за деревами ліс. Тобто, навчившись
визначати конкретні риси характеру, ми можемо розучитись сприймати
особистість в її унікальній і складній цінності” [9].

Робота зі скаргою

Здавалося б досить запитати у клієнта: “Що вас до мене привело? Що вас
тривожить?”, і ось він — запит на консультацію. У практиці таке буває
рідко. Частіше люди не знають про те, що їх тривожить, доти, поки вони
не починають говорити, а іноді виявляється, що первинно визначена
проблема — усього лише підтекст, “фасадна ” скарга, а клієнт насправді
стурбований іншою проблемою, але без допомоги консультанта нездатний її
визначити.

Нарешті, бувають ситуації, коли запит на консультативну допомогу просто
відсутній.

У літературі можна зустріти різні варіанти класифікацій скарг клієнтів.
На наш погляд, найбільш повно характер спонтанно висловлених скарг
клієнта відображає структура В. В. Століна [8]. Відповідно до цієї
класифікації скарги можна поділити на чотири групи наступним чином:

1. Скарги, що мають визначену спрямованість (локус).

Локус скарги, що поділяється на суб’єктний (на кого скаржиться) і
об’єктний (на що скаржиться).

За суб’єктним локусом зустрічаються п’ять основних видів скарг (чи їх
комбінацій):

– на дитину (його (її) поведінку, розвиток, здоров’я);

– на сімейну ситуацію в цілому (в сім’ї “все погано”, “все не так”);

– на чоловіка (дружину) (його (її) поведінку, особливості) і подружні
відносини (“немає взаєморозуміння, любові” тощо);

– на самого себе (свій характер, здібності, особливості і т.д.);

– на третю особу, у тому числі на домочадців чи бабусь і дідусів, які
мешкають поза сім’єю.

За об’єктним локусом можна виділити наступні типи скарг:

– на порушення психосоматичного здоров’я чи поведінки (енурез, страхи,
нав’язливі думки);

– на свою чи інших людей рольову поведінку, що не відповідає статі,
віку, статусу чоловіка, дружини, дітей, тещі, свекрухи тощо;

– на поведінку з погляду відповідності психічним нормам (наприклад,
нормам розумового розвитку дитини);

– на індивідуальні психічні особливості (гіперактивність, повільність,
“безвільність” і ін.) дитини; відсутність емоційності, рішучості та ін.
чоловіка (дружини));

– на психологічну ситуацію (втрата контакту, близькості, розуміння);

– на об’єктивні обставини (проблеми з житлом, роботою, часом, розлука і
т.д.).

2. Самодіагноз — це власне пояснення клієнтом природи того чи іншого
порушення в житті, що базується на його уявленні про самого себе, про
сім’ю і людські взаємини. Часто самодіагноз відображає ставлення клієнта
до розладу чи його можливого носія. Найпоширеніші самодіагнози:

– “зла воля” — негативні наміри людей, що виступають причиною порушень,
чи (як варіант) нерозуміння цією людиною певних істин, правил і
небажання зрозуміти їх;

– “психічна аномалія” — віднесення людини, про яку йдеться, до психічно
хворих;

– “органічний дефект” — оцінка людини, про яку йдеться, як вроджено
неповноцінну;

– “генетична запрограмованість” — пояснення тих чи інших пове-дінкових
проявів впливом негативної спадковості (стосовно дитини, як правило,
спадковості з боку розлученого чоловіка чи дружини, з яким клієнт
перебуває в конфліктних відносинах; стосовно подружжя — з боку рідних, з
якими існують конфліктні взаємини);

– “індивідуальна своєрідність” — розуміння тих чи інших поведін-кових
особливостей як прояв стійких, сформованих особистісних рис, а не
конкретних мотивів у ситуації;

– “власні неправильні дії” — оцінка власної теперішньої поведінки чи в
минулому, у тому числі як вихователя, подружжя;

– “власна особистісна недостатність” — тривожність, невпевненість,
пасивність і т. ін., і як наслідок — неправильна поведінка;

– “вплив третьої особи” — батьків, бабусь, дідусів, учителів, як
актуальний, так і що мав місце у минулому;

– “несприятлива ситуація” — розлучення, шкільний конфлікт, переляк для
дитини; перевантаження, хвороба й ін. — для себе чи подружжя;

“направлення” (“Мене до вас направили…”, і далі називається офіційний
орган, директор школи чи інший керівник).

3. Проблема — це вказівка на те, що клієнт хотів би, але не може
змінити:

– не впевнений, хочу бути впевненим (у рішенні, оцінці і т.д.);

– не вмію, хочу навчитися (впливати, навіювати, усувати конфлікти,
змушувати, терпіти і т.п.);

– не розумію, хочу зрозуміти (дитину, її поведінку; подружжя, його
батьків тощо);

– не знаю, що робити, хочу знати (прощати, карати, піти і под.);

– не маю, хочу мати (волю, мужність, терпіння, здібності тощо);

– знаю, як треба, але не можу зробити, потрібні додаткові стимули;

– не справляюся сам, хочу змінити ситуацію;

– крім того, можливі і глобальні формулювання: “Все погано, що робити,
як жити далі?”

4. Запит — конкретизація форми допомоги, очікуваної клієнтом від
консультації. Можна виділити наступні види запитів:

– прохання про емоційну і моральну підтримку (“Я маю рацію чи не маю?”,
“Я — хороша людина, чи не правда?”, “Моє рішення правильне чи
неправильне?”);

– прохання про сприяння в аналізі (“Я не впевнений, що правильно розумію
цю ситуацію, чи не допоможете мені розібратися?”);

– прохання про інформацію (“Що відомо про це?”);

– прохання про навчання навичкам (“У мене це не виходить, навчіть”);

– прохання про допомогу у виробленні позиції (“Що робити, якщо він мене
зраджує?”, “Чи можна карати за це мою дитину?”);

– прохання у здійсненні впливу на члена сім’ї чи на зміну його поведінки
в його особистих інтересах (“Допоможіть йому позбутися цих страхів”,
“Допоможіть йому навчитися спілкуватися з дітьми”);

– прохання про здійснення впливу на члена сім’ї в інтересах клієнта
(“Зробіть його більш слухняним”, “Допоможіть мені зламати його злу
волю”, “Змусьте його більше любити і поважати мене”). Зрозуміло, знання
усіх варіантів скарг, що надходять, не робить

роботу консультанта легшою. Нагадаємо, що скарга досить часто має
прихований зміст. Не виявивши цього змісту, не можна допомогти клієнту.
Завдання консультанта — визначити явний характер скарги, почути і
зрозуміти недоговорене. Розглянемо декілька прикладів.

Розпитування клієнта

Ми вже говорили про те, що консультування орієнтоване на сьогодення і
майбутнє, і завдання консультанта — зрозуміти, що клієнт не приймає в
сьогоденні, і що він хотів би змінити в майбутньому. Це складна задача з
двома невідомими. Перше невідоме — прихований зміст скарги, другий —
запит на консультацію. Розв’язання задачі можливе при дотриманні
визначеної послідовності і відповідному формулюванні запитань. При
створенні опису проблеми психологу необхідно концентруватися більше
навколо сьогодення чи на близькому майбутньому, розшукуючи внутрішні
індивідуальні схеми, що асоціюються з проблемою, а також досконально
зрозуміти, що описує клієнт, щоб не довелося ворожити, ризикуючи бути
неточним.

Ми пропонуємо вам модель розпитування, запропоновану короткостроковими
терапевтами [6], яку, безперечно, можна використовувати в консультації:

Коли з’явилася проблема?

Де виникає проблема?

Як зовні виглядає ця проблема?

У чиїй присутності з’являється проблема?

Які бувають винятки з проблеми?

Що клієнту доводиться робити інакше через проблему?

Як клієнт пояснює проблему і в яких категоріях?

Завдання психолога і приблизні варіанти запитань відповідно до моделі
короткострокових терапевтів зведені нами в таблицю 4.

Почувши недоговорене, прояснивши прихований зміст скарги, психолог і
клієнт формулюють запит на консультацію.

Друга фаза: консультант і клієнт формулюють запит

У ході розповіді клієнта, із приводу тих чи інших його висловлювань, у
психолога з’являються робочі гіпотези. Ю. Альошина вказує, “що одне з
найважливіших завдань психологічного консультування полягає в тому, щоб,
показавши клієнту, що його позиція неконструктивна й у чому саме вона
неконструктивна, допомогти йому продумати більш конструктивну позицію у
своїй життєвій ситуації, а потім реалізувати її в житті” [2]. Таким
чином, завдання консультанта полягає в тому, щоб сформулювати своє
бачення, запропонувати власну інтерпретацію ситуації й обговорити це з
клієнтом.

Клієнт говорить, консультант перевіряє гіпотези, що у нього виникли, —
це початок другої фази діагностичного етапу.

Уявіть собі, що в консультацію звернулася жінка: “Допоможіть, у мене
проблема: моя донька пізно повертається додому. Що я тільки не робила!
Лаяла її, умовляла, просила, обіцяла подарунки, навіть карала, а вона
все одно повертається пізно. Як мені бути? Допоможіть”.

Уже цю фразу клієнтки психолог може проінтерпретувати наступним чином:
“Ви звернулися до мене, тому що хочете знайти ще якісь способи впливу на
дочку?”

А ще консультант може припустити:

– жінка боїться, що з донькою стануться якісь неприємності під час цих
пізніх прогулянок;

– мабуть, донька перестала виконувати свої домашні обов’язки;

– напевно, вона довідалася, що сусіди брешуть про її доньку;

– жінка старіє і заздрить безтурботній молодості доньки тощо. Можливо,
одне з припущень і виявиться запитом на консультацію, але все-таки
“гадання” не найефективніший спосіб виявлення проблеми клієнта; крім
того, перевірка кожної гіпотези вимагає часу. Консультанту необхідно
виявити терпіння і не забігати вперед, намагаючись визначити “реальну”
проблему свого клієнта, і пам’ятати — “те, що є “реальними проблемами”
для клієнта, може не бути “реальними проблемами” для консультанта, і
навпаки. (Речі, що турбують мене, тебе можуть не турбувати) [3].

Тому, не інтерпретуючи кожне припущення окремо, є сенс уточнити: “Вас
турбує саме те, що донька пізно повертається додому?”

Розглянемо один із варіантів того, як у ході бесіди може виявитися
прихований зміст скарги, сформульований реальний запит на консультацію і
визначені бажані результати.

Клієнтка: Допоможіть, у мене проблема, моя донька пізно повертається
додому. Що я тільки не робила! Лаяла її, умовляла, просила, обіцяла
подарунки, навіть карала, а вона все одно повертається пізно. Як мені
бути? Допоможіть. Консультант: Вас турбує саме те, що донька пізно
повертається додому? Клієнтка: Звичайно, мені зовсім не залишається її
уваги, вона всю себе присвячує своєму кавалеру. Вона зовсім забула про
свою маму.

У цьому випадку можна припустити, що реальна проблема — це страждання
матері від виниклого почуття непотрібності. А може —ревнощів?

Консультант: Розкажіть про це докладніше.

Клієнтка …

Консультант: Що ви відчули в зв’язку з цим?

Клієнтка: Самотність. Мені страшно: коли вона вийде заміж, я залишуся
одна.

Консультант: Ви прийшли тому, що боїтеся самотності?

Клієнтка: Так, саме тому.

Консультант: Я правильно вас зрозуміла: як тільки ваша дочка вийде заміж
— вона вас залишить — ви станете самотні — вас це турбує?

Клієнтка: Так.

Консультант: У чому ви бачите мою допомогу?

Клієнтка: Я хочу щастя доньці і не хочу їй заважати. Тільки мені
страшно. Що я буду робити одна? Допоможіть мені це змінити.

Консультант: Що саме ви хочете змінити?

Клієнтка: Своє ставлення до самотності.

Запит (бажаний результат) зрозумілий, і психолог буде працювати з
почуттям самотності. Як бачимо, на цій фазі консультації позиція
психолога стає більш

активною, він уже не тільки заохочує і стимулює клієнта до розповіді,
але і пропонує йому свою інтерпретацію, спонукуючи до обговорення
конкретної ситуації.

М. Тутушкіна виділяє чотири групи запитів, що характеризують

ставлення клієнтів до ситуації [10]:

1) змінити ситуацію;

2) змінити себе так, щоб адаптуватися до ситуації;

3) вийти із ситуації;

4) знайти нові способи життя в цій ситуації.

Робота з почуттями

У процесі консультування, як тільки клієнт починає усвідомлювати свої
реальні проблеми, він найчастіше відчуває потребу в емоційній розрядці,
у прийнятті його почуттів консультантом і визнанні їх важливими [3].

Психологи різних терапевтичних напрямів відрізняються один від одного
своїми поглядами на те, яку роль відіграє вираження емоцій консультантом
у процесі консультування і як потрібно демонструвати емоції, а також
способами, за допомогою яких вони працюють з почуттями клієнта.

Вираження почуттів — природна людська реакція, а люди, як відомо,
індивідуальні у своїх реакціях і залежать ці реакції від багатьох
факторів. Наприклад, одні люди виховані в традиції, де заохочується
уміння “контролювати” свої почуття, в інших, навпаки, вітається відкрите
вираження своїх емоцій, а третім просто не дуже подобається чи не
хочеться виражати сильні емоції.

Очевидно одне, що вивчення емоцій і почуттів клієнта і відображення цих
почуттів консультантом можуть бути корисними і сприяти певною мірою
розв’язанню проблеми.

Розглянемо приклад, описаний Б. Кейдом і В. X. О’Хенлоном у роботі
“Короткострокова психотерапія”.

Працівниця місцевого оздоровчого центру (консультант) попросила
супервізії терапевта. Сесію можна було спостерігати через дзеркальне
скло, а консультант з певним занепокоєнням очікувала цього нового
досліду.

“Мене завжди лякала ця пацієнтка. Я не уявляю, куди ми йдемо”.

Вона описала її як жінку, схильну до різких емоційних вибухів, змучену
проблемами з двома дітлахами-підлітками і чоловіком, який багато працює,
тому недостатньо її підтримує. Проблема полягала в тому, що консультант
не могла зупинити те, що сама називала “хвилею гірких жалів”, що
обрушувала на неї пацієнтка:

“Вона ніколи не слухає, що я говорю, не приймає жодної поради. Багато
центрів від неї вже відмовились. Тепер лише я займаюся нею. Однак мені
ще нічого не вдалося домогтись. Я знаю, що їй необхідна допомога, але
почуваюся неспроможною і відчуваю почуття провини, оскільки вона починає
мені подобатися”.

Незважаючи на те, що клієнтка вважала, що розуміє заявлену проблему,
виявилося, що вона, спираючись на попередній досвід, через відсутність
ясної зворотної інформації, вирішила, що ніхто її по-справжньому не
слухає і не розуміє. Тому вона відчувала необхідність постійно
повторювати свою історію, без усілякої надії на розуміння. Працівниці
центру порадили протягом наступної сесії відкласти блокнот, сидіти,
трохи нахилившись вперед до клієнтки (на думку колег, під час сесії з
цією жінкою вона відхилялася назад), і нічого не говорити, нічого не
радити, лише повторювати що-небудь на зразок:

“Це жахливо!”

“Як Ви можете це терпіти?”

“У Вас, напевно, таке відчуття, що вас ніхто не розуміє”.

“Ви, імовірно, почуваєте себе дуже самотньо”.

“Як Ви з усім цим справляєтеся?”

“Багато хто на Вашому місці давно б уже опустив руки”.

Жінка поступово почала говорити повільніше, виглядати спокійнішою,
слухати те, що їй говорили. І, нарешті, коли її вчергове запитали, як
вона все це зносить протягом стількох років, вона посміхнулася і
сказала: “Не знаю. Можливо, я сильніша, ніж думала”.

Під кінець сесії вона була явно спокійнішою і більш оптимістично
налаштованою. Після цього соціальна робітниця сказала, що відчуває
симпатію і повагу до цієї жінки [6].

Як правило, допомогти людям можна в тому разі, якщо їхні емоції будуть
прийняті консультантом. У розглянутому прикладі відображення почуттів
консультантом дало клієнтці змогу відчути, що її почули, що її досвід і
емоції визнали важливими, і вона змогла продовжити конструктивний
діалог.

Робота з почуттями припускає різні форми емоційного поводження
консультанта:

– від активного реагування до нейтрального спокою. Наприклад, якщо
людина починає плакати, то, як правило, краще дати їй можливість
виплакатися, не намагаючись зупинити її завчасно. Не треба боятися сліз,
практика не знає випадку, щоб клієнт не перестав плакати;

– від заохочення і підтримки до обмеження і заборони. Наприклад, якщо
люди, приходячи до консультанта, відтворюють колишні моделі поведінки,
вони кривдять себе й інших, перевіряють межі того, як далеко вони можуть
зайти, намагаються маніпулювати іншими, варто обмежити їхні емоції.

У таблиці 5 відбиті деякі стани клієнтів, пов’язані з почуттями, і
позначені способи, що дозволяють консультанту надати допомогу клієнту
[3].

Завдання психолога на діагностичному етапі

Підсумовуючи все наведене вище, можна виділити такі завдання психолога
на діагностичному етапі:

– дати клієнту можливість виговоритися, вислухати його;

– осмислити, зрозуміти і прийняти думки і переживання клієнта;

– заохотити і підтримати щирість і відкритість клієнта;

– стимулювати розповідь клієнта і сприяти цілеспрямованому роз-витку
бесіди;

– визначити (у разі необхідності) прихований зміст скарги;

– сформулювати робочі гіпотези і запропонувати клієнту власні
ін-терпретації;

– допомогти клієнту в усвідомленні неконструктивних позицій у його
життєвій ситуації й здобутті “нового погляду на знайомі проблеми”;

– сформулювати запит (бажаний результат).

Список використаної й рекомендованої літератури

1. Айви А. Е., Айви М. Б., Саймэк-Даунинг Л. Психологическое
консультирование и психотерапия. Методы, теории и техники: Практическое
руководство. — М., 1999.

2. Алешина Ю. Е. Индивидуальное и семейное консультирование. — М., 1994.

3. Бурнард Ф. Тренинг навыков консультирования. — СПб.: Питер, 2002.
(Серия “Эффективный тренинг”).

4. Бьюдженталь Дж. Искусство психотерапевта. — СПб.: Питер, 2001.

5. Кейд Б., О’Хейлон В. Краткосрочная психотерапия. — М.: Институт
общегуманитарных исследований, 2001.

6. Коттлер Дж., Браун Р. Психотерапевтическое консультирование. — СПб.:
Питер, 2001

7. Мэй Р. Искусство психологического консультирования. Как давать и
обретать душевное здоровье / Пер. с англ. М. Будыниной, Г. Пимочкиной. —
М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002.

8. СтолинВ. В. Самосознание личности. — М.: МГУ, 1983.

9. Таланов В. Л., Малкина-Пых И. П. Справочник практического психолога.
— СПб.: Сова, М.: ЭКСМО, 2003.

10. Тобиас Л. Психологическое консультирование и менеджмент: Взгляд
клинициста / Пер. с англ. А. И. Сотова. — М.: Независимая фирма “Класс”,
2000.

11. Тутушкина М. К. Психологическая помощь и консультирование в
практической психологии. — СПб.: Дидактика Плюс, 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020