Реферат з педагогіки
ТРАДИЦІЙНІ ДИТЯЧІ НАРОДНІ ІГРИ МАЛИХ ФОРМ
Традиційні народні ігри є практично вивіреним засобом передачі
наступним поколінням здобутків культури українського народу, створеної
за всю його багатовікову історію. Це часто твори невеликого розміру,
зручні для оперативного використання дитиною у відповідних їх
функціональному призначенню обставинах. Ці ігри можна назвати іграми
малих форм. До них належать скоромовки, заклички, примовки, небилиці,
мирилки, дражнилки, звуконаслідування, загадки, лічилки, жеребкування,
забавлянки та ін. Вони якнайбільше відповідають психологічним
можливостям дитини. Динамічні за змістом невеликі твори діти швидко
запам’ятовують і тому активно застосовують у години дозвілля. Традиційні
ігри малих форм значно поширені в дитячому середовищі й до сьогодні.
Більшість цих творів з давніх-давен побутувала в українській родині.
Вони використовувались під час сімейного виховання дітей з певною
розвивальною метою. Через специфічну особливість української родини – її
багатодітність – здебільшого доглядати маленьку дитину належало її
старшим сестричкам та братикам. Як і батьки, вони застосовували
фольклорні ігри малих форм, розважаючи малих, радіючи разом з ними. Як
уже зазначалося вище, до фольклорних творів малих форм належать утішки
або забавлянки. Багаторазове використання забавлянок дорослими, раннє
залучення в багатодітній українській родині до пестування старшими
братиками та сестричками наймолодших у сім’ї сприяли тому, що діти дуже
рано оволодівали цим фольклорним матеріалом і надалi, відповідно до
поліфункціональних можливостей фольклору, вільно використовували його
під час своїх ігор з малими або з однолітками. Наприклад, годуючи
малечу, батьки примовляли:
Гу-ту-ту!
Гу-ту-ту!
Вари кашку круту,
Пiдсипай молочка,
Погодуй козачка!
Або:
Ладі, ладусi,
А де були – в бабусi,
А що їли – кашку.
А що пили – бражку.
А що на закуску?
Хліб та капустку.
Закінчувалося годування примовлянням-розвагою:
Гай, гай на бабину хату
Калачi їсти!
Окрему групу ігор-змагань становлять скоромовки. Це, як правило,
римовані рядки, в яких повторюються певні звуки, склади, що призводить
до певних труднощів у вимовлянні. Основне правило – вимовляти слова
швидко. Звідси і назва – скоромовки.
Про те, що в народі було поширено вправляти дітей у звуковимові
невимушено, граючись, свідчать записи матері Лесі Українки – Олени
Пчілки.
Ось одна із “скоромовок – спотиканок”, яка є у записі Олени Пчілки:
– А хто швидше скаже тричі поспіль:
Сестриці, чи ткачі тчуть, чи не тчуть?
Чуть-чуть тчуть, ледве човник волочуть,
Бо їсти й чуть-чуть не чуть!
Нехай ще чуть-чуть потчуть,
Бо вже чуть, що перепічки печуть!
– А що, не скажете швидко? Спотикаєтесь? На те ж воно й “спотиканкою”
зветься! А мені одна волинська дівчинка так швидко її говорила, мов
чечіточка цвірінькала”.
Розважаючись, діти випробовують скоромовками свої орфоепічні можливості,
долають незначні порушення мовлення, вдосконалюючи його. Таку ж саму
роль мали ігри-звуконаслідування голосів живих істот: жайворонка,
солов’я, жовтобрюха, каркання ворони, виття вовка та ін. Найпоширенішим
було наслідування кумкання жаб. Зміст ігор-звуконаслідувань спонукав
дітей підкреслено чітко вимовляти звуки рідної мови, як це мало місце в
грі “Ти чия…”
Ти чия, ти чия, ти чия?
Микитова, Мики-ки-китова.
Що варила? Що варила?
Борщ, борщ, буряки-ки-ки.
Кому, кому, кому?
Микиті, Мики-ки-ки-киті.
Який Микита? Який Мики-ки-ки-кита?
Чумак, чумак, чумак.
Комунікативна форма звуконаслідувальної гри надавала їй великої
привабливості для дитини. Ці ігри цінні тим, що для них важливим є
відтворення дитиною певних звуків та інтонацій, а це позитивно впливає
на удосконалення дитячого мовлення.
Серед народних ігор малих форм своїм функціональним призначенням
вирізняються лічилки:
Раз, два, три, чотири,
Козі дзвоника вчепили.
Коза бігає, кричить,
Просить дзвоник відчепить.
Характерними ознаками лічилок є їх римованість, речитативність,
стислість, динамічність, часте використання числівників, функціональна
спрямованість на розподіл ролей, визначення ведучого або провідної ролі
в грі, послідовності участі в ігрових діях її учасників. В умовах
родинного виховання діти змалечку привчалися самі вести гру. Часто в
цьому допомагали лічилки. Справедливо вирішуючи спірні питання, діти
набували досвіду поведінки в дитячому товаристві, навичок
самоврядування.
Таке ж, як і лічилки, призначення мають ігри-жеребкування – встановлення
права першого ходу, визначення ведучого в грі тощо. За народною
традицією жеребкування здійснюється шляхом відгадування, в якій руці
сховано якусь дрібну річ або хто перший з гравців двох команд під час
почергового перебирання рук дістанеться кінця палички тощо. Певні
“проблеми” життя дитячого колективу зумовили появу творів, виконання
яких було своєрідним ритуалом, ігровим способом налагодження зіпсованих
дитячих стосунків. Це – мирилки, які сприяли встановленню миру після
сварки. Приклад такої знаходимо у записах Лесі Українки:
…Через тин вишня нахилилася, дві подруженьки посварилися.Тобі яблучко,
мені грушечка,не сварімося, моя душечко.Тобі яблучко, мені
зернятко,помирімося, моє серденько.
Серед інших жанрів фольклористи виокремлюють небилиці, які виконуються
старшими дітьми для меншеньких або в різновіковому дитячому колективі
використовуються як самостійна гра-розвага:
Що там у лісі за комедія була,
Що курочка поросяток навела,
Поросята та й волів навели,
А ті воли та й яєчка нанесли.
А безрукий ті яєчка позбирав,
Та й голому поза пазуху поклав.
Німий з глухим розмовляє,
А сліпий тільки поглядає.
Без’язикий “караул” закричав,
А безногий у похід побіжав.
Виникнення небилиць пов’язується із стародавнім обрядовим дійством.
Воно, поряд з іншими компонентами, включало в себе й сміх. Сміх в
обрядах мав життєстверджуючу функцію, функцію магічного перетворення
акту смерті в акт відродження. Наприклад, аграрно-магічні обряди
весняно-літнього циклу, що пов’язані з уявленнями стародавніх українців
про вмираючі сили природи та відродженням їх, органічно поєднували в
собі акт проводів у формі потоплення й поховання, і це супроводжувалось
не тільки плачем, а й сміхом. Сум переходив у святкові веселощі. Згодом,
втрачаючи магічну функцію, як стверджується у дослідженні В.Я. Проппа
“Ритуальний смех в фольклоре”, ритуальний сміх знайшов відбиток у
народній творчості. Магічна функція сміху заміщувалася естетичною,
перетворюючись у веселу мовну гру. Небилиці стали часткою “сміхової
культури”, носіями та розповсюджувачами якої були скоморохи.
Небилиці як гумористичні твори малих форм фольклору не тільки
розважають, але й сприяють розвитку логічного мислення дітей.
Досліджуючи дитячі речитативи, Г.В. Довженок та К.М. Луганська
відзначали, що за всієї фантастичності деталей зображувана в більшості
творів дитячого репертуару загальна картина сприймається як цілком
логічна, а “олюднені” дії і вчинки персонажів зі світу тварин – як
вірогідна умовність. Порушення ж пропорцій та співвідношень предметів,
дій, якостей, яке проходить наскрізно, змінює його характер, створює
своєрідний “світ навпаки”, світ небилиць. Нереальність, нелогічність
цього світу начебто спеціально підкреслюється, що стає стимулом
активізації дитячої думки.
З діда-прадіда українські діти знають багато примовок та закличок. В
українській народній педагогіці у висвітленні М. Г. Стельмаховича
походження закличок та примовок дається у вигляді семантичного
тлумачення слів у зв’язку з календарною обрядовістю: Назва “заклички”
походить від слова “закликати” – звати, просити, запрошувати,
звертатися, як і “примовки” – від “примовляти”, “приговорювати”.
Заклички та примовки включають, крім словесного ряду, певні рухи, що є
елементом їх ігрового оформлення. Ці рухи знаходять відгук в дитячій
руховій активності. До них належать підскоки на одній або на двох ногах,
нахили голови, кидання камінців, кружляння, рухи з предметами –
палицями, камінцями, травою, мотузками (зав’язування, підкидання,
тривале тримання палиці на руці або на пальці, перепускання комахи з
руки на руку і т. ін.). Означені рухи спостерігаються в багатьох
закличках та примовках. Г. В. Довженок і К. М. Луганська наводять
декілька таких прикладів: “Як зозуля кує, то дитина візьме кийка у руку,
щоб на однім пальці (на пучці) стояв стойме, й приказує:
Зозулю, кавулю,
Скажи мені правду:
Скільки год жить?
Або:
Зозульо рябенька,
Пташино маленька!
Закуй мені по звичаю,
Доки жити в світі маю?
…І скільки вона видержить палку, щоб не упала, як зозуля кує, то
дитина лічить, скільки років їй жити”.
Хто знає веснянки і вперше побачить навесні ластівок, то кидаючи за ними
камінцями, промовляє слова:
Ластівки, ластівки,
Возьміть собі веснівки.
Нате вам каменці,
Дайте мені руменці.
Коли побачать бусла, що летить, гукають:
А ти, бусел-воротило,
Куди тебе закрутило?
Чи в ліс, чи в дорогу,
Перев’яжу буслу ногу.
При останніх словах примовки зірвуть травинку і зав’язують на ній наче
вузлика. Дітям здається, що бусол над ними кружляє, а далі летіти – не
летить. Це від того, що вони йому перев’язали ногу. “Ліда, давай
розірвемо у бусла на нозі путо, нехай він летить!” – і Ліна та Ліда
згинають гачком пальці-мізинці, зачеплюють одна одну. Пальці
розігнулися. Ото ж так розірвали путо у бусла на нозі, і бусел летить
далі.
Народні фольклорні ігри та інші жанри традиційно-народної усної
творчості часто застосовуються дітьми в процесі вільних ігор на природі.
Так, весною принагідно співаються веснянки-заклички. Наприклад, коли
сонечко заховалось за хмару, дитина, звертаючись до нього, закликає:
Вийди, вийди, сонечко,
На дiдове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко,
На весняні квіточки,
На маленькі дiточки.
Там вони граються,
Тебе дожидаються.
Добре відома й донині гра-закличка “Іди, іди, дощику”. Значна частина
примовок в українському фольклорі пов’язана з водою. Наприклад, коли під
час купання вода затекла у вухо, примовляють, нахиляючи голову та
підскакуючи на одній нозі, щоб витрусити воду з вуха:
Течи, течи, водо, з мене,
А я буду рости з тебе,
А ти будеш витікати,
А я буду виростати.
Або:
Коти, коти,
Вилийте води,
Щоб у вухах не лящало,
Щоб голова не боліла!
У змістовому компоненті примовок, пов’язаних з водою, прихована певна
символіка. С. Плачинда зазначає: вода – це один з найдавніших символів
українського фольклору, який навіть увійшов у підсвідомість людей
образом Праматері всього живого, яка, пронизана золотим стовпом
(світовим деревом), зродила світ, і є кров’ю землі, всеплодющою силою.
Сонце теж неодноразово згадується у примовках.:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко:
Твої дітоньки плачуть,
Їстоньки хочуть.
“Як почнуть хмарки набігать, діти, піймавши сонечко (божу корівку),
перепускають його з руки на руку, примовляючи ті слова. Якщо воно скоро
зніметься і полетить – незабаром сонячно буде; як же висовує тільки
крильця, а не здіймається, погода буде така, що застелиться оце на
сонячно, та і знову хмарки” (приклад наведено за дослідженням Г.В.
Довженок і К.М. Луганської).
Якщо пригадати, яким було ставлення до сонця праукраїнців, стає
зрозуміло, що примовки є одним з шляхів передачі на підсвідомому рівні
елементів духовності нації від покоління до покоління. Сонцю, як це
зазначається в наукових дослідженнях української символіки, – в
народному світогляді надається неймовірно важливого значення. Це дійшло
до християнських часів, наприклад, у молитві, з якою зверталися дівчата
до сонця в день Юрія (Ярила):
“Добрий день тобі, сонечко ясне! Ти святе, ти ясне-прекрасне,Ти чисте,
величне й поважне!Ти освящаєш гори, долини і високії могили.Освіти мене,
рабу божу,Перед панами, перед царями,Перед усім миром
християнськимДобротою, красотою, любощами,Щоб не було ні любішої, ні
милішоїОд раби божої,Народженої, молитвяної Марії.Яке ти ясне, величне,
й прекрасне,Щоб і я така була ясна, велична, прекраснаПеред усім миром
християнським навіки віків.Амінь.”
У наш час стародавні повір’я втрачаються. Поширеними стають дитячі
сподівання життєво-прагматичного спрямування. Наприклад, коли випадає
зуб, примовляють: Мишко, мишко!На тобі старий зуб,А дай мені
новий.Збираючи гриби, просять найкращі:
Гайку, гайку!
Дай гриба і бабку,
Сироїжку з добру діжку,
Красноголовця з доброго молодця.
У цих зрозумілих дітям проханнях виявляються рудименти віри прадавньої
людини в магію слова.
Отже, серед розмаїття народних ігор ми зупинилися на іграх малих форм –
скоромовках, закличках, примовках, небилицях, мирилках, дражнилках,
звуконаслідуваннях, лічилках, жеребкуванні, забавлянках.
Невеликим розміром, добором дійових осіб, динамічністю, поєднанням
звуків рідної мови, слова, інтонацій та рухів, багаторазовістю
повторення всього твору або його окремих частин (кумулятивністю),
діалогічністю, імпровізаційною можливістю, притаманною їм емоційністю,
оптимістичним характером ці ігри сприяють розвитку творчої фантазії,
винахідливості дитини, формуванню її як творчої особистості.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
