Реферат на тему:
ІТАЛІЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ
Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво.
Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого
всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий
гуманістичний світогляд.
З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський
(нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме
образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії
людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів
до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної
геометрії є великий художник А.Дюрер. Таких прикладів можна навести
безліч.
В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі
періоди: XIV ст. – Передвідродження (або Проторенесанс), XV ст. – раннє
Відродження, кінець XV- XVI ст. – високий Ренесанс, кінець XVI – початок
XVII ст. – пізнє Відродження.
Проторенесанс. Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно
вважають Джотто (1266-1337). У своїх творах, написаних на релігійні
сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного
зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об’ємності.
Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини
зображення. Його сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами
Джотто “захоплення, яке доходило до заціпеніння”. Найбільш чудовими є
фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела – невелика церковна
споруда для молитов однієї сім’ї або зберігання реліквій – побудована на
арені античного амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено
керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія
дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця,
розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.
Раннє Відродження. Флоренція була найбільшим культурним центром Італії
того часу, у XV ст. тут розгорнулися бурхливі події. Скидається
республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медічі. Правління
одного з них – Лоренцо Медічі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним
зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим – зростанням
народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання,
очолене ченцем Савонаролою, який полум’яно проповідував простоту і
помірність.
Раннє Відродження пов’язане з цілою плеядою майстрів, серед яких
визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість
архітектора Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.
Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював
ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед архітектор
Філіппо Брунеллескі (1377-1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі
будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції. Вже
згадувалося про те, що будівництво собору почалося за півстоліття до
Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок
основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору
надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує
технічно найскладніше завдання – перекриває отвір діаметром в 42 метри
куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі.
Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується
стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для
розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів
лінійної перспективи.
Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло
(1386-1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором.
Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів
античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам’ятник,
скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного в епоху
Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг
велетня Голіафа і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида,
який топче голову переможеного Голіафа. Зв’язок з античною традицією
простежується й у кінному пам’ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі
– “Строката кішка” – прізвисько знаменитого й удачливого ватажка
найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі древньоримського
імператора.
У живопису роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке
життя – всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його
реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві
Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя
святого Петра і два біблійних сюжети – “Гріхопадіння” і “Вигнання з
раю”. У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше:
анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні
передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за
допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж
Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема
замовника – Філіппо Бранкаччі.
Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі
(1445-1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно
була під церковною забороною. Його твори (“Весна”, “Народження Венери”)
пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він
вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.
Високий Ренесанс. Початок XVI ст. був для Італії часом економічного
занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в
цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним
війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений
розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або
високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів:
Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх
божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису
(Джорджоне, Тіціан).
Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі
(1452-1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він
втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був
геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором,
художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після
його смерті були видані під назвою “Книга про мистецтво”. Він займався
анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією,
механікою, гідравлікою, математикою – цей список можна продовжувати.
Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з
них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція
баштового підйомного крану, гвинтового домкрату, роликового підшипника і
ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його
сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас
дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо
підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше
кінцевого результату.
Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний
зв’язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше
стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він
розповсюдив на весь організм.
Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням
людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи
вивчені ним закони оптики. Художники XVI ст. оволоділи перспективою,
Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво
зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому
відчуттю сприяла м’яка, з напівтонами, світлотінь.
Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе
увагу у фресці “Тайна вечеря”, виконаній на стіні трапезної
домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася
багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати
психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.
Найбільш знаменита картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього
світового живопису – портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця
Франческо дель Джокондо. “Джоконда” – принципово новий портрет, так
раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав
“життя душі”, заклавши таким чином основи психологічного портрета.
У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла
людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом
людини стає головним змістом мистецтва.
Рафаель Санті (1483-1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька
років у Флоренції, багато чим зобов’язаний її мистецтву. Міркуючи про
своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б.Р.Віппер
пише: “Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело –
могутніший, Джорджоне – мелодійніший, Тіціан – барвистіший,
прекрасніший. Але справа в тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і
могутня фантазія, і витонченість”. Геній Рафаеля з’єднав, синтезував
творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих
сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.
У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю
тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких –
“Сикстинська Мадонна”. Картина була вівтарним образом у церкві святого
Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П’яченце. Згодом
монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої
світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була
знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.
Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI ст.
найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського
двора. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла в Римі.
Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці – великі
кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найбільш знамениті фрески
Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети
чотирьох фресок на її стінах – алегорії різних сфер духовної діяльності
людини. Пронизана духом Ренесансу фреска “Афінська школа” (апофеоз
філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик
продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та
Арістотеля – мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу –
ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.
Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця
великі починання, смерть перервала останню його роботу – керівництво
будівництвом храму Св. Петра в Римі.
Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) прожив довге і трагічне життя, повне
великих звершень. Те, що він створив, – грандіозне і за масштабом
витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він
прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих
ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його
творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті – Флоренції,
але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело
вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя
“Давид”. Вазарі писав, що вона “забрала славу у всіх статуй: сучасних і
античних, грецьких і римських”. Спеціальна комісія найвизначніших
художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьорії у
Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом
боротьби за республіку і незалежність.
У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської
капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок – 600 квадратних
метрів). Художник використовує біблійні сюжети – створення світу,
великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні,
титанічні фігури. Це – гімн людині, її красі, силі, творчому началу.
Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який
українською звучить як “грізна велич”.
Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медічі) і облоги міста
Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних
споруд. Після поразки він був вимушений переховуватися. Як умова
прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медічі.
Зрозумілий трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і
Вечора, Дня і Ночі).
Через три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сикстинську капелу і
розписує вівтарну стіну – фреска “Страшний суд”. Він малює образ
вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху
гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав
могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру
Папи знищити розпис, який все-таки побоялися здійснити і замінили
наказом “одягнути” оголені фігури (декілька художників домалювали
драпіровки, які вже в наш час, в ході реставрації, прибрані). З
архітектурних проектів Мікеланджело найбільш грандіозний – купол собору
Св.Петра в Римі.
Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася
яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу –
творчість Тіціана (1477-1576), який залишив величезну спадщину. Він
написав безліч портретів. “Не було такої іменитої людини, володаря або
знатної дами, які не були б зображені Тіціаном”, – писав Вазарі. Це був
новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні,
суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у
Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його
ідеал життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість живопису
Тіціана – багатство колориту (“Венера”, “Любов земна” і “Любов небесна”,
“Магдалина, яка кається”). Одна з останніх картин Тіціана – “Св.
Себастьян” за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.
До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи
Відродження. Напрям в мистецтві того часу називають ман’єризм: художники
копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи,
використовували живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки,
гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати
зовнішня нарядність, декоративність.
Італійське мистецтво справило глибокий вплив на Німеччину (А.Дюрер),
Північну Європу (П.Брейгель-старший, І.Босх), Іспанію (Ель-Греко).
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М.: Мысль, 1987.
-348 с.
2. Горфункель А. X., Философия эпохи Возрождения. – М.: Высшая школа,
1990. – 368 с.
3. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. – М.: Юрайт,
1998.- 669с.
4. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. – М.: Искусство, 1990.-319
с.
5. История искусства зарубежных стран. – М.: Искусство, 1980.- 384 с.
7. Історія світової культури. – Либідь, 1994.-320 с.
8. Энциклопедия для детей.- Т. 7. – Искусство. 4.1 – 2-е изд., испр. и
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
