.

Культура Арабського халіфату VII-X ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
311 2490
Скачать документ

Реферат на тему:

Культура Арабського халіфату VII-X ст.

Культура Арабського халіфату VII – XIII ст. являла собою складне
поєднання власне арабо-мусульманської культури і культур завойованих
арабами народів – арамейців (Сірія), греків, персів (Іран), коптів
(Єгипет), берберів (Туніс) і навіть вестготів (Іспанія). Вирішальним
внеском арабів у цей сплав стала релігія ісламу – філософія та ідеологія
того часу, а також класична арабська мова, яка стала мовою релігії,
держави, науки і мистецтва.

Арабська культура халіфату пройшла декілька етапів свого розвитку.

Рання літературна традиція. У доісламський період головним досягненням
арабської культури вважається блискуча усна поезія. Їй в історії
поталанило, на відміну, скажімо, від древньоруської, до якої
візантійські священики поставилися несхвально. Мусульманська культура
сприйняла доісламську арабську переважно усну поезію як свою. Пізніше, у
VIII – IX ст., вона була записана зі слів професіональних
декламаторів-рапсодів (арабською “раві”), як у свій час древні греки
через декілька сторіч після Гомера записали і відредагували “Іліаду” та
“Одіссею”.

Найвідомішими зі збірників староарабської поезії є три: “Муаллакат”
(“Нанизані”) – вірші семи прославлених бедуїнських поетів VI – VII ст.
(Імруулькайса, Тарафи, Зухайра, Антари, Лабіди, аль Харіси ібн Хіллізи і
Амр ібн Кульсума), “Хамаса” (“Доблесть”) – про військові подвиги, і
величезна антологія “Кітаб аль-агані” – “Книга пісень”. З сюжетів “Книги
пісень” найбільш знаменита, напевно, розповідь про трагічну любов юного
поета до дівчини на ім’я Лейла. Цей цикл віршів традиційно приписується
Кайсу ібн-аль-Мулавваху, який отримав прізвисько Маджнун (дослівно –
“збожеволілий від кохання”). Розлучений ворогами і злим фатумом зі своєю
коханою, одержимий любовною пристрастю, юнак віддаляється від людей в
пустелю, де спілкується тільки з дикими звірами і, зрештою, вмирає з
ім’ям коханої на вустах. До наших днів легенда про трагічну любов Лейли
і Маджнуна залишається улюбленим сюжетом всіх східних літератур, які
перебувають у зоні арабо-мусульманського культурного впливу. Він так
само популярний на Сході, як в Європі історії Трістана та Ізольди або
Ромео і Джульєтти.

Староарабська поезія була однією з основ арабської літературної мови,
яка склалася у VII – VIII ст. Іншою основою став Коран (арабською
“аль-куран” – “те, що читають”) – священна книга мусульман і одночасно
видатний пам’ятник арабської і світової культури.

Згідно з мусульманською традицією, Коран був повідомлений Мухаммаду
самим Аллахом, а вже посланець-пророк переказував його божественні сури
(назва розділів Корану) єдиновірцям усно. Деякі слухачі тут же
записували висловлювання і прозріння пророка. Сам Мухаммад нічого не
писав, очевидно, він був неписьменним. Через вісімнадцять років після
смерті пророка записи його висловлювань зібрали воєдино. Цей звід і
склав священну книгу мусульман.

Коран – твір переважно поетичний, що складається з віршів і римованої,
ритмічної прози. “…Численні етичні істини викладені в Корані сильною і
поетичною мовою”, – відзначав О.С. Пушкін у нотатках до своїх
“Подражаний Корану”. Ось один з багатих поетичних переказів першої сури
Корану “Отверзаючої двері до досточтимого читання”, яку повинен знати
(обов’язково арабською) кожний правовірний мусульманин:

Хвала Аллаху, Господу світів,

Бо Милостив і Милосерден Він,

Дня Судного Він Цар один!

Перед тобою ми стаємо на коліна

Допоможи, благаємо, Єдиний:

“Веди нас шляхом Ти прямим,

Що Ти обрав для тих,

Хто милістю Твоєю обдарован,

Але не тих, на кого гнів Твій впав,

І хто в невір’ї заблукав”.

Культура періоду Аббасидів. Арабська культура колосальним чином вплинула
на підкорені мусульманами країни і народи, але був і зворотний вплив.
Особливо це виявилось на другому етапі розвитку середньовічної
арабо-мусульманської культури, після падіння Омейядів і приходу до влади
в халіфаті династії Аббасидів.

Знайомство завойовників з культурою народів Східного Середземномор’я і
Персії (Ірану) змінили спосіб життя і навіть зовнішній вигляд арабської
аристократії, її інтереси і художні смаки. Центр культурного життя
перемістився з кочовищ у резиденції халіфів та емірів. Художні засоби і
прийоми поезії збагатилися, в них відчувається більше фантазії, поетичні
образи стають живішими і витонченішими.

Разом з тим, зміна соціальної позиції поета перетворює його з гордого
сина пустелі, вільного воїна-співця, в придворного поета, який служить
за плату. Проте і серед них були надзвичайно талановиті люди. Найбільш
відомий в IX ст. Абу-л-Атахія, автор релігійно-аскетичних поем. Тоді ж
уславився любовною лірикою Ібн-ал-Мутазз, який увійшов у політичну
історію під прізвиськом “Одноденний халіф”. Але навіть високе становище
спадкоємця престолу аж ніяк не позбавляло його необхідності писати
панегірики (панегірик – твір хвалебного змісту).

У перенесенні столиці халіфату за нової династії з Дамаску в Багдад
позначилося зростання впливу місцевої, насамперед перської за
походженням, аристократії, яка почала відтісняти арабську племінну
знать. Вихідці з іранських сімей, які блискуче опанували арабську,
висуваються в цей період на перший план і в поезії. З них особливої
уваги заслуговує лірик Абу Нувас (756 – 813) – незалежний, глузливий і
щирий. У численних усних переказах він виступає як вільнодумець,
гострослів і хитрун. Дехто схильний бачити в ньому прообраз самого Ходжі
Насреддіна. Вірші його про радощі і тлінність буття, про любовні втіхи і
дружні застілля поклали початок багатовіковій поетичній традиції, яка
була продовжена в персомовних віршах Омара Хайяма і Хафіза.

Своє завершення арабська середньовічна лірика знайшла у творчості
сліпого Абу-ль-Ала аль-Мааррі (973 – 1057). Поет-філософ, він
розмірковував про добро і зло, про таємницю життя і смерті. Людина
універсальної за тим часом освіченості і найсуворіших моральних правил,
який не пішов прислужуватися жодному із земних владик, він часом доходив
до заперечення всесильності і мудрості самого Аллаха, за що й отримав
прізвисько “зиндик” (єретик).

З безлічі філософських віршів, літературних і наукових творів аль-Мааррі
виділяється його “Послання про прощення”, яке послужило одним з
прообразів і джерел безсмертної “Божественної комедії” Данте. “Послання
про прощення” – не тільки дотепна пародія на мусульманські уявлення про
потойбічне життя, але й тонке висміювання земної дійсності, придворних
уподобань і звичаїв. Сліпий поет духовним поглядом прозрів і соціальну
трагедію народу в той смутний час, і загальну кризу мусульманської
середньовічної свідомості.

В аббасидський період досягла свого розквіту й арабська проза. У ній
заслуговують уваги любовно-пригодницькі побутові новели, розповіді та
анекдоти (так звані маками). Варто згадати ще один жанр прози того часу
– народний роман. З тих, що дійшли до наших днів, найбільш відомий
“Життєпис Антара”. Його герой, бедуїнський поет-воїн, з нікчемного раба
стає знаменитим полководцем, який очолює війська арабів проти армій
Ірану і Візантії. Однак після всіх походів і пригод Антар незмінно
повертається в рідне становище, до своєї коханої, возз’єднатися з якою
йому заважають зла доля і численні вороги та суперники. Але Антар,
подібно героям епосів інших народів, зрештою, долає всі перешкоди.

Між X і XV ст. на Близькому Сході склався збірник народних казок “Тисяча
і одна ніч”, який згодом став всесвітньо відомим. Поряд з арабами в
нього зробили свій внесок всі народи, що волею історії опинилися в
складі халіфату. Блискучий знавець фольклору О.М.Горький одного разу
зауважив: “Серед пам’ятників усної народної творчості “Казки Шахразади”
є пам’яткою найбільш монументальною. Ці казки з вражаючою досконалістю
виражають прагнення трудового народу віддатися чарівності солодких
вимислів, вільній грі словом, виражають буйну силу квітучої фантазії
народів Сходу – арабів, персів, індусів…” Перший переклад цих казок на
французьку мову на початку XVIII ст., який складався з 12 об’ємистих
томів, буквально приголомшив Європу. Згадки про ці казки можна зустріти
у Жуковського і Пушкіна, Толстого і Гете, Діккенса і Гоффмана. Перші
українські переклади “Тисячі і однієї ночі” вперше вийшли друком у 1905
р. і за участю І.Франка – в 1912-1913 рр. Нині казки “Тисячі і однієї
ночі” входять у першу десятку найбільш поширених перекладних видань.
Вони живуть і в наукових академічних виданнях, і в незліченних переказах
для дітей, обробках для сцени і кіно, мультфільмах.

Образотворче мистецтво та архітектура. Як і література, образотворче
мистецтво арабо-мусульманського світу несе в собі відбиток ісламу. На
відміну від християнства, іслам не припускав навіть думки про можливість
зовнішньої схожості Аллаха з людиною або будь-якою іншою земною істотою.
Вважалося, що зображати людину або тварину – прямий шлях до
ідолопоклонства. У Корані прямо говориться, що вирізати ідоли і
вирізьблювати образ людини – справа диявола. У переказах про життя
пророка Мухаммада стверджується, що лихо чекає на того, хто посміє
зобразити живу істоту.

У зв’язку з цими уявленнями, на відміну від Європи, не зображення і не
скульптура, а слово, зокрема художньо оформлене у вигляді напису або
графічного символу, стало головним носієм релігійної ідеї ісламу.
Живопис в халіфаті, як і в інших мусульманських країнах, не набрав
розвитку, але зате орнаментальний розпис стін, порталів громадських
будівель, рослинний орнамент килимів, виробів художнього ремесла досягли
незвичайної досконалості. Ці орнаменти, як правило, поєднувалися зі
стилізованими узорними написами – цитатами з Корану. Такі написи, які
поєднувалися з геометричними, зірчастими і рослинними орнаментами,
отримали в Європі назву арабесок. В ісламському світі дуже високо
цінувалося мистецтво каліграфії, в якому араби досягли вражаючої
майстерності і досконалості. У цьому з ними можуть порівнятися хіба що
китайські та японські майстри. У пізньому середньовіччі з’явилася і
книжкова мініатюра, але не стільки в арабському, скільки в персидському
та індійському мистецтві.

На відміну від живопису, будівельна справа та архітектура в халіфаті
досягли дуже високого рівня. Араби створили нові, до того часу невідомі
типи будівель: мечеті (храми), мінарети (вежі для заклику мусульман до
молитви), медресе (богословські школи різного рівня) та інші споруди.
Вони ж удосконалили вже відомі типи палаців і житлових будівель,
караван-сараїв.

Спочатку араби в завойованих країнах обмежувалися лише перебудовою
християнських і зороастрійських храмів у будинки молитви, а в рідних
напівпустелях як і раніше обмежувалися позначкою на піску місця моління
(масджід) і напряму (кібла) до Мекки і Кааби. Займаючи древні міста
Палестини і Сірії, перші правителі халіфату пристосовували до своїх
потреб міське господарство, керуючись при цьому принципом однієї з
розповідей про діяння пророка: “Найбільш некорисна річ, що пожирає
багатство віруючого, – будівництво”. Від цього твердження віє древньою
звичкою кочовика довго не затримуватися на одному місці. Тому в VII –
VIII ст. будівлі зводилися арабами досить рідко.

Зі зростанням і зміцненням держави становище стало змінюватися. Вже в
687 – 691 рр. на місці зруйнованого римлянами храму біблійного царя
Соломона була побудована знаменита мечеть Куббат ас-Сахра (“Купол
скелі”). За переказами, одного разу на вершину цієї голої скелі ангели
принесли Мухаммада, і він ступив на неї своєю ногою. Побудована в формі
восьмигранника, увінчана куполом (звідси і її назва), прикрашена
мозаїками і мармуровими колонами, вона досі вражає уяву і правовірних, і
“гяурів”. Разом з сусідньою мечеттю аль-Акса мечеть Куббат ас-Сахра
увійшла в третій культовий комплекс мусульман “Благородне святилище”
(перший – храм Кааба в Меккі, другий – могила пророка Мухаммада в
Медіны).

Ще одна прославлена споруда, “Велика мечеть”, споруджена Омейядамі в 705
-715 рр. в столиці – Дамаску. Вона була перебудована з християнської
базиліки Іоанна Хрестителя, в свою чергу спорудженої на місці римського
храму Юпітера, основою якому послужив фундамент капища арамейського бога
Хаддада. “Велика мечеть”, щедро прикрашена інкрустаціями з мармуру,
мозаїкою і позолотою капітелей її древніх колон, приголомшувала
сучасників.

До IX ст. належить будівництво грандіозної мечеті в Самаррі – улюбленому
місці літнього відпочинку халіфів. На жаль, до нашого часу від неї
зберігся тільки унікальний мінарет аль-Мальвійя висотою 50 метрів у
вигляді зрізаного конуса, із зовнішніми спіральними сходами, які ведуть
на культовий майданчик. Мінарети, нарівні з куполами, – типова ознака
мусульманської архітектури. Це високі і стрункі вежі, що стояли поруч з
мечеттю, з яких спеціальні служителі – муедзини – виголошували заклик до
молитви. У західній частині халіфату мінарети будували чотирикутної
форми, в східній – звичайно круглоствольні. Мінарет аль-Мальвійя,
побудований на зразок біблійного вавілонського стовпа, був одним з
небагатьох винятків.

Наука. У період Халіфату величезних успіхів досягла арабська наука.
Відхід від традиційного кочового способу життя і завоювання
цивілізованих країн вели до засвоєння арабами передової наукової думки
народів Передньої Азії і Єгипту. Сприяло цьому і те, що іслам,
відрізняючись в цьому від християнства, ставився до знань як до однієї з
ознак всемогутності Аллаха, як до необхідної умови розуміння і поширення
істинної віри (мистецтво також вважалося одним з видів знання).

Арабська традиція набагато повніше середньовічної європейської зберегла
досягнення античної науки. Центрами науки того часу були Басра, Куфа,
Багдад, Александрія. Халіф ал-Мамун створив у Багдаді цілий “Будинок
науки” – свого роду поєднання академії, бібліотеки, обсерваторії і
колегій перекладачів. Сірійці-християни в ранній період халіфату зробили
багато перекладів з грецької і сірійської (арамейської) мов на арабську.
Тоді ж було виконано велику кількість перекладів на арабську мову
різноманітних персидських творів.

Через посередництво персів у халіфаті стали відомі досягнення індійської
науки в галузі математики й астрономії, в тому числі й праці знаменитого
Аріабхати (V ст.). Базуючись на математичних досягненнях індійців, араби
в 827 р. виміряли дугу меридіана і визначили розміри земної кулі. Їм же
належить введення в математику тригонометричних функцій, розробка
прийомів вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го і 2-го ступеня.

Арабська наука того часу може особливо пишатися успіхами своєї
теоретичної і практичної медицини. В її основу лягли праці Гіппократа і
Галена. Особливого розвитку набула офтальмологія і пов’язані з нею
досягнення оптики; араби робили навіть операції по видаленню катаракти.
Відомим їм був і кесарів розтин.

Особливу популярність в галузі медицини отримали тоді Абу Бекр ар-Рази
(помер у 925) і знаменитий Ібн Сіна (980 – 1037), якого європейці
називають Авіценною. Ібн Сіна виклав свої філософські (теоретичні)
знання в галузі лікувальної справи в “Книзі зцілення” і прославився у
всьому світі своїм “Каноном лікарської науки”. За цією книгою вивчали
медицину мало не всі європейські лікарі починаючи з XI і до кінця XVII
ст.

Багато арабських вчених були енциклопедистами, які з успіхом займалися
різними науками. Ібн Сіна був не тільки світилом медицини, але й
філософом, поетом, хіміком. Знаменитий ал-Біруні (973 – 1050) був
істориком, математиком, астрономом, географом і фізиком. Математиком,
астрономом і географом був ал-Хорезмі (787 – 850).

З художньою образністю світ арабської вченості змальовується в одному з
епізодів “Тисячі і однієї ночі”. “О Таваддуд, які науки ти добре знаєш?”
– спитав халіф. І дівчина відповідала: “О повелитель, я знаю граматику,
поезію, законознавство, тлумачення Корану і лексику, і знайома з музикою
і наукою про спадщину, і лічбою, і діленням, і землемірством, і
оповідями перших людей… Я вивчала науки точні, і геометрію, і
філософію, і лікування, і логіку, і риторику, і висловлення, і
запам”ятала багато що з богослов’я. Я була прихильна до поезії і грала
на лютні, дізналася, де на ній місця звуків, і знаю, як ударяти у
струни, щоб були вони в русі або в спокої… Кажучи стисло, я дійшла до
того, що знають лише люди, які утвердилися в науці”.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдиев В.И. История Древнего Востока. – М.: Госполитиздат,
1953.-758с.

2. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М.: Мысль, 1987.
-348 с.

3. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. – М.: Юрайт,
1998.- 669с.

4. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. – М.: Искусство, 1990.-319
с.

6. Історія світової культури. – Либідь, 1994.-320 с.

7. Энциклопедия для детей.- Т.6. – Религии мира. 4.2. – 3-е изд., испр.
и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.

8. Энциклопедия для детей.- Т. 7. – Искусство. 4.1 – 2-е изд., испр. и
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020