Реферат на тему:
ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ПЕРІОД СТАЛІНІЗМУ
У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася
повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна
диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура,
як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий
ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули
політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю
над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів,
художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім
пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури
інших країн, в тому числі українськими емігрантами.
У 1932 р. з’явився термін “соціалістичний реалізм”, який був
проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що
збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень,
лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями
ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й
експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною
лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство
історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як
натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони
ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем
став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму,
непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі
неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.
Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору,
сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику,
наукову літературу увійшов образ “розстріляного відродження”. У 1930 р.
був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка
нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні
обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської
Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких
були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були
винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не
існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і
жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію
історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром
звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і
кінорежисера О.Довженка.
Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома
освіти М.Скрипника – старого більшовика, одного з керівників Жовтневого
повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито
виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику
українізації. У 1933 р. напередодні арешту Скрипник застрелився.
Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору
завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське
село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв,
хранитель мовних традицій.
У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників,
хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї,
відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків
літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16
пропали безвісти, 7 померли в ув’язненні. Зазнавав арешту М.Рильський,
10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній
Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні
Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий,
який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр
“Березіль”, арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера
Л.Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85
вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти “очистили” від 2
тисяч співробітників.
Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані
керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена
на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала
після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній
Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд
– більше половини всіх храмів.
Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для
себе особисто, допомагали іншим. В.Вернадський намагався врятувати свого
багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога
і видатного сходознавця А.Кримського. Коли у Харкові висунули
обвинувачення проти Л.Д.Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської
премії), директор Інституту фізичних проблем П.Л.Капіца запросив його до
Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.
І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення
розвитку української культури. Зростало міське населення, держава
продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров’я, створювалися
нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення
індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої
загрози.
Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна
війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю
диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була
поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини.
Патріотичні вірші, статті українських літераторів з’явилися в газетах
вже в перші дні війни. Це такі твори, як “Ми йдемо на бій” П.Тичини,
“Клятва” М.Бажана, вірші Л.Первомайського.
Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на
окупованій території, більшість же була на фронті, активно
співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці (“За
Радянську Україну!, “За честь Батьківщини!”). З Москви українською вела
передачі радіостанція “Радянська Україна” (П.Панч, О.Копиленко,
Д.Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім.
Т.Шевченка (Я.Галан, К.Гордієнко, В.Владко). Діяла пересувна прифронтова
радіостанція “Дніпро”. У воєнні роки одним з головних жанрів стала
публіцистика.
Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції
знаходились в Уфі. Там видавався тижневик “Література і мистецтво”, з
1943 р. поновився випуск журналів “Україна” і “Перець”. Було випущено
декілька книг: “Україна у вогні”, “Україна звільняється”. Видавнича
діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори
українських класиків.
У роки війни українські письменники створили такі твори, як “Україна у
вогні” О.Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, “Похорони
друга” П.Тичини, “Мандрівка в молодість” М.Рильського, “Ярослав Мудрий”
І.Кочерги, поетичний цикл “Україно моя!”. Переваги цих творів були
очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і
прозаїчних творів 30-х років.
Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори
здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні
свідчення історії. О.Довженко зняв документальні стрічки “Битва за нашу
Радянську Україну”, “Перемога на Правобережній Україні”.
Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити
літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі
письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на
національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були
закриті “Українське слово” і “Литаври”, а їх організатори, члени ОУН,
О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.
Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і
мистецтво. Роман “Прапороносці” прославив ім’я О.Гончара. Війні
присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.
Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова
хвиля боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” припадає на 50-і
роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як “Об
искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в “Очерке
истории украинской литературы”, про журнали “Вiтчизна” і “Перець”. У
1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон’юнктурній
критиці були піддані романи Ю.Яновського “Жива вода”, І.Сенченка “Його
покоління”, повість П.Панча “Блакитні ешелони”. У 1951 р. була
розгорнута бучна кампанія проти вірша В.Сосюри “Любіть Україну”, в якому
нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих
же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в
“безрідному буржуазному космополітизмі”. Були проведені кампанії по
розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило
відставання вітчизняних вчених від світового рівня.
* * *
ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне
протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури
є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з
основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед
культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця
ХХ ст.) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї – завдання не
тільки економіки, але й культури.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської
війни. – К.:Мистецгво, 1982.- 183 с.
2. Історія української літератури XX ст. – У двох книгах. /за ред.
В.Г.Дончика.- К.Либщь, 1994.
3. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип’якевича. –
К.:Либідь, 1994.- 656 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
