.

Кодифікація синтаксичних норм у словнику (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
339 2236
Скачать документ

Реферат на тему:

Кодифікація синтаксичних норм у словнику

Синтаксичні норми залишаються однією із найменш досліджених ділянок
граматичної системи української мови. Це почасти зумовлено тим, що для
вивірених і обґрунтованих рекомендацій дослідник повинен мати в своєму
розпорядженні значний фактичний матеріал, який би репрезентував
синтаксичну структуру текстів різної функціональної спрямованості,
різних авторів і на різних синхронних зрізах. Процес нормування
синтаксичної сполучуваності ускладнюється й тим, що у сфері синтаксичних
зв’язків між словами надзвичайно розвинена варіантність. Надати перевагу
одній структурі над іншою або ж виявити її нормативний чи ненормативний
характер можна лише на основі комплексного аналізу значного фактичного
матеріалу. Це допоможе об’єктивізувати характер синтаксичної норми і
вбереже дослідника від поспішних висновків та рекомендацій.

Розвиток синтаксичної варіантності зумовлений як внутрішньосистемними
чинниками (дія структурно-семантичної аналогії), так і зовнішніми (вплив
граматичної системи іншої мови). Для тих мов, що розвиваються природно,
без нав’язливого диктату чужої граматичної структури, основні причини
змін і хитань у виборі керованого слова кореняться всередині самої
системи мови. Тому все, що є в мові, має свої об’єктивні причини, і
завдання лінгвіста ( відібрати ті факти мовної реалізації, які на даному
етапі свого розвитку суспільство вважає правильними і зразковими.
Зовнішні чинники, що можуть розхитувати усталені норми, є “тимчасовими,
минущими”, що “лише активізують можливості, запрограмовані системою
мови”1. Інакше виглядає справа в українській мові, яка в умовах
бездержавності була насильницьки приречена функціонувати упродовж віків
у силовому полі чужої граматичної системи. Саме тривалий вплив
російської мови спричинив помітну деформацію української синтаксичної
системи.

В українській лексикографії відсутні поки що спеціальні видання, які б
кодифікували синтаксичну сполучуваність лексем, тому найважливішим
джерелом синтаксичних норм виступають тлумачні та перекладні словники.
Наприклад, у передмові до “Словника української мови“ зазначено, що він
залишається тлумачно-нормативним виданням, і це досягнуто ілюстраціями,
які “дають живі приклади правильного вживання слів та підтверджують їх
стилістичну характеристику”. Очевидно, це стосується і синтаксичних
характеристик, що супроводжують ту чи іншу лексему.

Дослідники неодноразово вже вказували на те, що в словниках синтаксичні
норми відображені лише принагідно. Наприклад, особливості керування
вказано здебільшого при дієсловах, а синтаксичні властивості іменних
частин мови відображені слабо, синтаксичні позначки часто є неповними,
подані непослідовно, внаслідок чого слова з однаковими синтаксичними
властивостями часто мають різні синтаксичні характеристики. Але
найважливіше, що вимагає з’ясування, ? наскільки об’єктивними є
відображені в словнику синтаксичні норми.

Як засвідчує „Список скорочень літературних джерел словника”, його
укладачі при доборі ілюстративного матеріалу керувалися передовсім
ідеологічними міркуваннями. Маємо тут чимало перекладної літератури (
праці класиків марксизму-ленінізму, різного роду партійні документи,
домінантною рисою яких було „максимальне використання спільних з
російською мовою мовних засобів, в тому числі й спільних синтаксичних
конструкцій”, твори О. Грибоєдова, О. Пушкіна, В. Бєлінського, М.
Чернишевського, М. Горького, В. Маяковського, М. Шолохова, перекладені
з російської мови підручники, посібники і науково-популярні видання.
Українську джерельну базу засвідчують твори, мовно-стильова якість яких
не завжди висока. Ілюстративний матеріал насичений конструкціями, які
копіюють керування співвідносних російських дієслів і нівелюють
синтаксичну специфіку української мови. Порівняй: День за днем і вона
потроху опанувала тією премудрістю (треба: ту премудрість) ( (В.
Речмедін ( V, 702). Він звик здавна радіти кожному слову Гоголька і не
зраджував цій звичці (треба: цю звичку); уважно вслухався в зміст
написаного, милувався своїм молодим другом (О. Полторацький ? ІІІ,
696). Магда зрозуміла, що над нею (треба: з неї) покепкували
(Ю.Збанацький). Над Шмалієнком (треба: зі Шмалієнка) Цимбал завжди
глузує (І. Багмут ( ІІ, 87) та ін.

Свого часу Б. Антоненко-Давидович, порушивши питання про потребу
спільної боротьби письменників і лінгвістів за високу культуру
української мови, не без підстав критикував тих мовознавців, які
виправдовувалися, що “письменники пишуть твори, а укладачі словників
беруть із цих творів слова, записують їх у картотеку, потім переносять у
словники”. “Тут само собою виникає питання, ( писав він, ( а хто й коли
змушував чи змушує укладачів безоглядно тягти до словників усякий
непотріб? Та працівники, що записують до картотеки слова, ( не збирачі
утилю, яким байдуже, що збирати й як, аби збирати, а ( науковці, яким
рекомендується не тільки добре знати основні лексичні, синтаксичні й
фразеологічні норми тої мови, над якою вони працюють, а й визначатися
чуттям мови, вміти елементарно розрізняти, що в тому чи іншому тексті є
природне, органічне для мови, а що ( штучне або скальковане. Не можна-бо
приглухуватому або й зовсім глухому доручати перевіряти нотний запис
щойно проспіваної пісні!”.

Низька мовна якість літературного джерела спотворює наші уявленя про
характер синтаксичного ладу української мови. Влучно про це писав М.
Рильський у своїй “Розмові про мову”: “Синтакса наших письменників
збивається раз у раз на просте калькування, механічне відтворення (
слово по слову ( російських зворотів. Ми глибоко шануємо мову Пушкіна і
Толстого, […] але ж хіба це дає нам підставу заперечувати, що мова
Шевченка і Лесі Українки має свій запах, свій колорит і що секрет того
запаху й колориту полягає передовсім у синтаксі, у своєрідному
комбінуванні, розкладі, керуванні, погодженні слів”. І наводив серед
інших і такий приклад: “Сміятися над ким” теж звило собі тепленьке
кубельце в нашім письменстві, і хоча тут хтось би міг послатись на
приклад Шевченка (“а над нею, молодою, поганець сміється”), але ж уся
мовна і літературна практика промовляють за конструкцію “сміятися з
кого”.

Тлумачний словник української мови подає при дієсловах сміятися,
насміятися, посміятися, насміхатися, глумитися, знущатися, кепкувати,
кпити паралельні керовані форми ( з кого і над ким, причому в одних
випадках зазначено, що форма над ким уживається рідше або рідко, а в
інших ( обидві форми подано як рівноправні (порівн.: насміхатися ( з
кого, рідше над ким, але глумитися ( з кого, над ким). Дехто з
мовознавців поспішає зробити з цього відповідні висновки. Так, М.
Кобилянська, аналізуючи особливості дієслівного керування, розглядає і
сполучуваність дієслів глузування. Авторка стверджує, що в мові творів
українських письменників першої половини ХІХ ст. надзвичайно поширеними
є конструкції з прийменником з (74,1%), а структури з прийменником над
займають незначне місце (15,8%). Далі дослідниця зауважує: „У сучасній
українській літературній мові, як свідчить „Словник української мови”,
конструкції з + родовий та над + орудний відмінки є рівноправними. Тому
можна зробити висновок, що для сучасної української літературної мови
типовими є керування при дієсловах глузування як з родовим відмінком з
прийменником з, так і з орудним з прийменником над”. Але чи можна дані
тлумачного словника беззастережно вважати фактом кодифікації
синтаксичної норми, навіть якщо при цьому є посилання на мову
авторитетного класика? Адже, як зазначав польський дослідник В.
Дорошевський, “факту вживання якоїсь форми великим письменником ще не
досить для визнання її зразковою”. Подібні думи висловлюють й інші
вчені. “Було б помилкою, ( наголошує Р. Гельгардт, ( применшувати роль
письменників у становленні мовних норм, але не можна вважати мовну
практику художників слова позбавленою всяких недоліків і ставитися до
лінгвістичних переконань письменників як до незаперечної догми […].
Якість джерела може бути високою, проте ця обставина, як легко
переконатися, ще не робить цю мовну форму ні загальновживаною, ні
універсально-зразковою в тих випадках, коли вона типова лише для одного
різновиду мовної діяльності” .

У мовознавстві існує думка, що стосовно тлумачних словників
“лексикографічний пуризм” не виправдовує себе, бо вони поєднують у собі
завдання і нормативного, і об’єктивно-історичного опису лексики на
великому часовому проміжку розвитку мови. Ця суперечність і є причиною
того, що від тлумачних словників не можна вимагати категоричної
кваліфікації “правильно“ чи “неправильно” стосовно нинішньої норми,
оскільки вони виступають скарбницею мови, в якій відображені як сучасні
мовні факти, так і ті, що вживалися в ній раніше.

Якщо погодитися з тим, що тлумачний словник фіксує не тільки нормативну
сполучуваність слів, а й відображає ті зв’язки між словами, що з позицій
сучасної норми треба кваліфікувати як застарілі, не характерні для
сучасного стану розвитку мови, то в інших типах словників, зокрема
перекладних, потрібно відображати тільки нормативну сполучуваність слів.
На практиці спостерігається великий різнобій у нормативних
рекомендаціях, що відображені в наших лексикографічних джерелах. На
дані тлумачного словника орієнтуються укладачі інших словників, зокрема
перекладних, орфографічних тощо. Внаслідок некритичного підходу до
оцінки синтаксичних варіантів вони узаконюють і такі синтаксичні
структури, які на сьогодні треба вважати ненормативними. Прикладів такої
“кодифікації” можна знайти безліч. Наприклад, тритомний
російсько-український словник рекомендує: насмехаться (над кем-чем) (
насміхатися, глузувати (з кого-чого, реже над ким-чим); разг. кепкувати,
кпитися (з кого-чого, над ким-чим); глумитися (з кого-чого, реже над
ким-чим); смеяться (над кем-чем) ( сміятися (з кого-чого, реже над
ким-чим); кепкувати, кпити, кпитися (з кого-чого, над ким-чим); болеть
(чем) ( хворіти (на що, чим) і т. ін. Застереження укладачів словника
про те, що вони “прагнули відбити […] нові якості, вироблені українською
мовою в радянський період свого розвитку”, тільки засвідчує, що упродовж
майже всього ХХ ст. розвиток української мови офіційно трактували лише в
плані українсько-російських мовних зв’язків, причому російській мові
було відведено роль “могутнього засобу збагачення” лексико-граматичної
системи української мови. Не зрозуміло тільки, у яких ситуаціях
перекладач може послуговуватися тим лексичним відповідником, що
супроводжується рубрикою реже.

Якщо словник Д.Ганича та І.Олійника пропонував до російських
конструкцій ходить за грибами, учиться чему, обучаться чему
відповідники ходити по гриби, учитися чого, навчатися чого, то тритомний
узаконював уже паралельні форми ходити по гриби (за грибами); учитися
чого, рідко чому; навчатися чого, рідко чому.

Ще у “Словарі української мови” за редакцією Б. Грінченка при дієсловах
женити, женитися, оженитися вказано керовану форму ( з ким, і таку
сполучуваність підтверджує наведений ілюстративний матеріал. Тільки таку
керовану форму рекомендують словники І.Огієнка і Г. Голоскевича. Але
тлумачний “Словник української мови” узаконює “женитися на кому, рідко з
ким” і підтверджує таке вживання ілюстрацією з Т. Шевченка “Не женися на
багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати”, хоча
ще О. Курило зауважувала, що в Шевченка це “вплив російської складні”.
Аналогічно подано і керування дієслова оженитися ( на кому, рідко з ким,
тобто питомо українську форму знову супроводжує, як говорив Б.
Антоненко-Давидович, ота “фатальна рубрика рідко”.

Чужі впливи особливо небезпечні в царині синтаксису. Небажані
запозичення, наприклад, у словниковому складі не руйнують глибинних
основ мовного механізму, бо вони відбуваються немовби на поверхні мовної
системи і згодом їх можна безболісно позбутися. Але всякі зміни в
синтаксисі зачіпають підвалини цілої мовної будівлі. Синтаксична
структура, на відміну від лексичної, є постійною основою мови. Як влучно
зауважував М. Гладкий, “яким би мінливим не був матеріал нашої поточної
лексики, він є тільки потік, що біжить у певних берегах мовних
синтаксичних норм, може, таких же тривких і довговічних, як річища
великих водяних мас, що змінюються тільки на протязі геологічних
періодів”. Деформація синтаксичної системи з першого погляду менш
помітна, зате наслідки її далеко глибші й шкідливіші, бо структура
речення, зв’язки між словами, вся ота “мовна архітектура” становить ту
“найважнішу основу кожної мови, що без неї зостається рабське копіювання
з чужої мови”.

Наявність у словниках, які повинні стояти на сторожі літературної мови,
здеформованих структур переконує, що синтаксичні норми української мови
потребують найпильнішого вивчення і системного впорядкування. Необхідно
обережно реставрувати синтаксичний лад української фрази, позбувшись тих
численних нашарувань, що нівелюють її національне тло, і створити якісно
нові словники, які б регламентували синтаксичну сполучуваність слів.

1Словник української мови: В 11 т. ( К., 1970-1980. ( Т. 1. ( С. V.

Див: Апресян Ю., Жолковский А., Мельничук И. Об одном способе изучения
сочетаемости слов. ? Русск. язык в национ. шк. ? 1969. ? №6. ? С. 61-71.

Багмут Й.А. Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури
українською мовою. ( К., 1968. ( С. 289.

Тут і далі римська цифра позначає том “Словника української мови”,
арабська ( сторінку.

Див.: Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. ( К. 1991. ( С. 191.

Там само. ( С. 192.

Рильський М. Як парость виноградної лози. ( К., 1973. ( С. 46.

Там само. ( С. 45.

Кобилянська М.Ф. Із спостережень над дієслівним керуванням. ? Укр.
мовознавство. ? Вип. 3. ? К., 1975. ? С. 44.

Цит. за: Пилинський М.М. Мовна нрма і стиль. ( К., 1976. ( С. 108.

Гельгардт Р.Р. О языковой норме // Вопросы культуры речи. ( Вып. 3. (
М., 1961. ( С. 28 (31.

Див.: Скворцов Л.И. Культура языка ( достояние социалистической
культуры. ( М. 1981. ( С. 166-168.

Русско-украинский словарь: У 3 т. ( К. 1980-1981. ( Т. 1. ( С. XVII.

Див.: Словарь української мови / Упорядкував, з додатком власного
матеріалу, Б. Грінченко. ( Т. ІІІ. ( К., 1909. ( С.44.

Див.: Огієнко І. Український стилістичний словник. ( Львів, 1924;
Голоскевич Г. Правописний словник. ( Нью-Йорк, 1962.

Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. (
Краків(Львів, 1942. ( С. 81.

Гладкий М. Мова сучасного українського письменства // Життя й
революція. ( 1929. ( Кн. 1. ( С. 159.

Гладкий М. Синтакса нашої газетної мови // Червона преса. ( 1927. ( №
8-9. ( С. 60.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020