.

Семантико-синтаксична валентність віддієслівних дериватів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
252 3319
Скачать документ

Реферат на тему:

Семантико-синтаксична валентність віддієслівних дериватів

Категоріальна система мови являє собою набір узагальнених граматичних
понять, інтегральних категорій, що об’єднують ряд співвідносних
граматичних значень, взаємопротиставлених і формально виражених
визначеною сукупністю мовних засобів. Однією із ключових в аналізі
структурної і семантичної організації речення є категорія
семантико-синтаксичної сполучуваності його елементів, адже зрозуміти
речення, як зауважував один із основоположників формального синтаксису
Люсьєн Теньєр, означає зрозуміти сукупність зв’язків, які об’єднують
слова, що входять до його складу. Вивчення цього питання, як і проблеми
формального і семантичного структурування речення в цілому, залишається
актуальним у сучасній синтаксичній теорії. Дослідження категорії
сполучуваності в сучасному мовознавстві зумовлене потребою вивчати мову
як органічне ціле, ієрархічно організоване, що включає в себе інші,
підпорядковані цьому цілому підсистеми. Оскільки функціонування слів у
мовленні відбувається не ізольовано, а, як правило, у певному
контекстному оточенні відповідно до тих норм, які існують у мові, то
значення конкретно вжитого слова завжди залежить від його
семантико-граматичної позиції. Отже, пізнати семантико-синтаксичну
природу слова означає встановити сукупність різних його контекстних
реалізацій. У сучасній мовознавчій науці потенційна і реалізована
сполучуваність окремих компонентів цілого часто позначається терміном
“валентність”. Але, як поняття багатомірне і різнорівневе, вона
розглядається в різних площинах. О.Ф. Лосєв визначав мовну валентність
як “здатність мовного елемента отримувати певне значення (функцію) у
зв’язку зі своїм контекстом, чи це окремий звук, чи об’єднання звуків у
єдину морфему; чи то об’єднання морфем у цілісну лексему, чи в окреме
слово; чи то об’єднання слів у ціле словосполучення, в граматичне
речення, чи одиниці ще складніших зв’язків”. Не вводити в сучасне
мовознавство моменту валентності,- зазначав учений,- це все одно, якби у
природознавстві ігнорувати ядерну фізику і розуміти атом у світі тих
статичних уявлень, які існували в науці півтори сотні років тому.

Вважається, що вперше стосовно граматики термін “валентність” ввів у
науковий обіг Люсьєн Теньєр (Tesniere L. Comment construire une syntaxe?
— Bulletin de la Faculte de Lettres de Strasbourg, 1934.), маючи під ним
на увазі сукупність зв’язків у дієслова, якими воно утримує при собі
актанти (залежні іменники або їх еквіваленти з предметним значенням).
Одночасно з ним Карл Бюлер оприлюднив свою теорію конотації, згідно з
якою вживання в тексті того чи іншого слова “відкриває” поруч нього
“порожні місця” (Leerstellen) для інших слів, що належать до певних
граматичних і семантичних класів. Того ж самого року Гюнтер Порціг
представив свою концепцію синтаксичних полів. Суть її зводиться до того,
що слово, особливо дієслово або прикметник, являє собою своєрідний центр
гравітаційного поля, “притягує” інші слова, які доповнюють його зміст.
Дієслово чи прикметник з відкритими біля себе позиціями для слів певних
семантичних категорій створює так зване елементарне синтаксичне поле.
Неважко помітити концептуальну близькість усіх трьох теорій, що є
дивовижним з огляду на те, що вчені різних країн оприлюднили їх в одному
році, очевидно, незалежно один від інших. Стимулом для аналізу в нових
образно-термінологічних системах синтаксичних властивостей слів (які,
безперечно, осмислювалися і раніше), поза сумнівом, стали тодішні
досягнення фізики (теорія поля, модель атома, тощо), а також де
Сосюрівські положення синхронічної лінгвістики, зокрема його теорія
асоціативних і синтагматичних відношень між словами. Пізніше вчення
про закономірності поєднання слів розвивали і продовжували Ж.Фурке,
Г.Брінкман, Й. Ербен, Г. Гельбіг, Л. Вейсгерберг, В. Шмідт, П.Гребе та
інші вчені. Сфера валентного аналізу поширюється на інші частини мови,
звертається увага на ті ознаки слів, які зумовлюють можливість
граматично сполучатися з іншими словами, розрізняються
формально-синтаксичні і семантико-синтаксичні позиції речення.

У радянському мовознавстві термін “валентність” вперше застосував С.Д.
Кацнельсон, надавши йому значно ширшого, ніж у Теньєра, значення:
“Повнозначне речове слово має конкретні синтаксичні потенції, які
зумовлюють вживання його лише строго визначеним чином, зумовленим рівнем
розвитку граматичних відношень у мові. Цю властивість слова певним
чином реалізуватися в реченні і вступати в певні комбінації з іншими
словами можна було б назвати с и н т а к с и ч н о ю в а л е н т н і с
т ю”. У ході дальшого розвитку теорії сполучуваності слів терміни
“валентність” і “сполучуваність” дістали різне тлумачення.

Серед українських синтаксистів теорію сполучуваності слів розробляли
М.П.Кочерган, І.Р. Вихованець, А.П.Загнітко, А.П.Грищенко, І.І.Слинько,
М.Я.Плющ, Г.М.Удовиченко, К.Г.Городенська, Й.Ф.Андерш, З.М. Терлак,
М.І.Степаненко та інші.

М.П. Кочерган розрізняє валентність, сполучуваність і дистрибуцію слова
так: дистрибуція – це безпосереднє оточення слова в тексті; валентність
– це наявність при слові певного числа “вакансій”, які повинні бути
заповнені певними актантами, щоб висловлювання набуло граматичної і
комунікативної повноцінності; а сполучуваність – це здатність слова
вступати у зв’язки з іншими словами в тексті взагалі.

Первинно поняття семантико-синтаксичної валентності виникло у вузькому
стосунку до дієслова, але майже відразу його почали переносити й на інші
частини мови.

Дієслівна семантико-синтаксична валентність репрезентує тип проміжної
міжрівневої граматичної категорії.За своїми властивостями вона
співвідноситься з морфологічними, словотвірними, семантичними і
синтаксичними особливостями мовної системи. Найбільш поширеним є погляд
на валентність як “вміщену в лексичному значенні слова синтаксичну
потенцію, тобто здатність приєднувати до себе інше категоріальне цілком
визначене повнозначне слово”

Т. Є. Масицька, розвиваючи концептуальний погляд І. Р. Вихованця на
семантико – синтаксичну валентність, відзначає, що оскільки основним
носієм валентності у реченнєвій структурі виступає дієслово, то інші
носії валентності (наприклад, прикметники, віддієслівні та
відприкметникові іменники) набувають валентних властивостей у зв’язку з
дієсловом. Прикметники – в результаті переміщення у предикативну
позицію, іменники – як похідні від дієслів і предикативних прикметників
елементи синтагми”

Валентний потенціал дієслова є складовим компонентом його семної
структури, в комплексі витворюючи особливу синтагматичну площину, що
взаємодіє і перетинається з відповідною прагматичною площиною власне
іменників. Завдяки цій спрямованості й утворюються реченнєві структури

Здатність дієслова відкривати чи не відкривати функціональні позиції для
заповнення їх субстанціальними синтаксемами має для
семантико-синтаксичного моделювання речення вирішальне значення,
оскільки від дієслова повністю залежить, яким може бути конструктивний
склад речення, які іменники будуть дієслово супроводжувати, який
стосунок до нього матимуть ці іменники і як їх можна охарактеризувати у
семантичному плані.

У традиційній граматиці закріпилося трактування зв’язку між опорним
словом і відмінковою чи прийменниково-відмінковою формою залежного
іменника як керування. Відносно цього І.Р. Вихованець зауважує, що
традиційний погляд на це явище “не відбиває синтаксичної специфіки
керування, оскільки він орієнтований лише на морфологічні показники.
Більшу пояснювальну силу має кваліфікація керування як форми (способу)
підрядного зв’язку, що стосується значеннєво передбачуваної опорним
словом сполучуваності непрямих відмінків іменників без прийменників і з
прийменниками. У такому разі керованими формами слід вважати тільки ті
форми, які зумовлюються валентністю слів із значенням власне-ознаки”

Предикатний знак, відповідно до своєї семантичної валентності, формує
кількість предметних компонентів і їх значення. Ці предметні компоненти
у мовознавстві позначені різними термінами: актанти ( Л. Теньєр);
предметні місця (Т.Ломтєв); предикандуми (С.Кацнельсон); глибинні
відмінки (Ч. Філлмор), іменники або аргументи (У.Чейф); субстанціальні
синтаксеми (І.Вихованець).

Зокрема, С.Д.Кацнельсон зазначає, що “валентні властивості предиката,
які реалізуються в реченні, у самому предикаті подано у вигляді “місць”,
“прогалин”, що підлягають заповненню. Кожен предикат немовби відкриває
“вакансії” для предикандумів, що заступають ці вакансії”.

У традиційній граматиці керування визначається не на синтаксичній, а на
морфологічній основі і виступає як спосіб підрядного зв’язку, за якого
опорне слово вимагає від залежного слова відповідної відмінкової або
прийменниково-відмінкової форми. І. Р. Вихованець, відзначаючи
недостатність такого підходу, помічає, що, оскільки підкреслюється, що
кожна відмінкова, або прийменниково-відмінкова форма, підпорядковуючись
опорному слову, є керованою, то межі керування значно розширюються і
входять у сферу прилягання. Вчений вважає, що питання про особливості
керування слід розв’язувати на основі синтаксичних критеріїв. “Вихідним
поняттям при розгляді кваліфікації явищ керування стає поняття
синтаксичної позиції. Якщо синтаксична позиція якихось компонентів
тотожна, то ця тотожність не зникає за різної морфологічної якості даних
компонентів, тобто компонентів, якими керує те саме опорне слово. Пор.:
Люблю читання і люблю читати, де маємо типову позицію керованого
знахідного відмінка, яка у другому випадку заступається керованим
інфінітивом.

За синтаксичний критерій для розмежування керованих і некерованих членів
речення І.Р.Вихованець пропонує брати синтаксичну позицію, зумовлену
тільки семантико-синтаксичною валентністю предикатного слова.
“Валентність точно окреслює межі керування, зараховуючи до нього тільки
ті залежні синтаксичні компоненти, які вимагаються лексико-граматичною
природою керуючого слова”. Таким чином, автор фактично ототожнює поняття
керування і валентність і робить закономірний висновок, що у позиції
керованого слова передбачаються не тільки іменникові словоформи, а й
прислівники, інфінітиви тощо.

Таке трактування понять валентності і керування породжує певні
незручності у визначенні інших видів семантико-синтаксичного зв’язку –
узгодження і прилягання. Адже первинно в основу їх протиставлення були
покладені саме морфологічні критерії.

На наш погляд, найбільш продуктивним є таке розуміння понять
валентність і керування, за яким останнє – це конкретний вияв першого, а
саме – особливий спосіб поєднання словоформ для вираження певних
семантико-синтаксичних відношень, який полягає у підпорядкуванні
морфологічної форми відмінюваної частини мови будь-якому слову, що
перебуває в позиції організуючого елемента синтагми. Керування може
диференціюватися за силою, відповідно до того, є воно виявом
облігаторної чи факультативної валентності. Валентність же – це потреба
слова в певному синтаксичному оточенні, мотивована його синсемантичністю
(смисловою недостатністю для самостійної реалізації свого змісту).

Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. М.: «Прогресс», 1988. С. 23

Лосев А.Ф. О понятии языковой валентности.// Изв. АН СССР. Сер. лит. и
яз. – 1981.-Т.40.-№5.-С.403, 410.

Там само, С.403

Див.: Кочерган М.П. Слово і контекст. Львів,1980,С.26; Адмоні В.Г.
Грамматический строй как система построения и общая теория
грамматики.Л.:”Наука”, 1988. С. 43.; Buttler D. Innowacje sk?adniowe
wspo?czesnej polszczyzny.(Walencja wyrazow). Warszawa, 1976, S.12.

Люсьен Теньер Основы структурного синтаксиса. М.:”Прогресс”, 1988,С.250

Buehler K. Sprachtheorie. Jena, 1934. S.173.

G. Porzig.Wesenhafte Bedeutungsbeziehungen // Beitraege zur Geschichte
der deutschen Sprache und Literatur. 58 /1934, S. 117.

Кацнельсон С.Д. О грамматической категории.1948//Общее и типологическое
языкознание.Л.:»Наука»1986, С.126

Кацнельсон С.Д. К понятию типов валентности // Вопросы языкознания.
1987, №3,-с.20-32

Масицька Т.Є. Семантико-синтаксична валентність дієслова. Луцьк.1996,
с.11

Загнітко А.П. Позиційна модель речення і валентність дієслова //
Мовознавство. – 1994. № 2-3. С. 51

Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник.
–К.:Либідь,1993. С.37-38.

Кацнельсон С.Д., Типология языка и речевое мышление. –Л.:Наука,1972,
с.117

Вихованець І.Р. Нарис функціонального синтаксису , с. 78

Там само, с.78.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020