.

Іван Франко – “Нам пора для України жить” (сценарій)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
928 18713
Скачать документ

Сценарій

Іван Франко – “Нам пора для України жить”

”…Він був у передніх рядах тих, хто ламав скелю старого світу в ім’я
нового, скелю неправди і визиску в ім’я правди і краси. Він звав
людський дух “вічним революціонером”. Вічним революціонером був він
сам”. (М.Т.Рильський на відкритті пам’ятника І.Франкові у Києві). Він –
це Іван Франко, – [150] літній ювілей якого відзначатиметься 27 серпня.
Хочеться нагадати читачам важливий “вирок” Івана Франка, винесений ним
самому собі: “Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається
український народ!” Важко було вірити в майбутнє, коли після багатьох
років тиранії царя Миколи І Валуєвським указам 1863 р. Східна Україна
стала приреченою на національно-культурну загибель. Це тоді, коли вже не
було Шевченка, а залишились його заповіти. І з волі Провидіння
з’являється Франко – месія, пророк, щоб “переорати переліг зарослої
бур’янами Батьківщини і етнографічну масу перекувати в себе свідому
націю”. Іван Франко першим глибоко і всебічно вивчив Шевченкову правду і
взявся за її втілення. Будучи руйнівником старого ладу, він був водночас
будівничим нового, допомагав людям вирватися з проклятого невольничого
льоху на вільний світ розкованої праці.

    Франко виводив Галичину на сцену світової цивілізації,

прилучав її до культурних досягнень інших націй, прокладав дорогу до
Дніпра, Києва, де формувалась нова українська генерація, з якої згодом
вийшло багато славних людей, що боролись за українську державність.
Твори Івана Франка виховували у читачів прагнення свободи і правди. І
сьогодні є актуальними проблеми, які намагався збагнути поет, пишучи
свого “Мойсея”: “Невже замість гордого пориву в серці нації завше
гніздитиметься укрита злість, осудлива покірність”? Невже на чолі народу
все ступатимуть провідники “знесилені журбою, роздерті сумнівами, биті
стидом”, не створені, щоб його “провадити до бою”?

    24 серпня ми святкуємо річницю проголошення незалежності України, а
27 серпня – день народження Івана Франка, який закликав нас “навчитися
чути себе українцями”. Проведімо паралель між обома датами і збагнімо:
хто ми і чиїх батьків діти, і зрозуміймо суть відомої сентенції:
вистрелиш сьогодні в національну ідею з пістолета – завтра вона
вистрелить у тебе з гармати. У цьому зв’язку пророчими стають слова
Великого Каменяра:

“Кожний думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів

Мусиш дати ти одвіт”.

(І.Франко. Великі роковини).

    То ж нехай 15-ий випуск методичних порад “Правда життя і образу”
допоможе Вам представити Івана Франка, перед читацький загалом як
поборника національної ідеї. В своїх творах він звертався до свого
народу, нації, тому він вічний як і вічний народ, котрий його породив і
котрому присвячені його твори.

    В переддень свята бібліотечні працівники покликані забезпечити
високий рівень популяризації творів та літератури про життя і творчість
письменника. Цій меті послужить книжкова виставка “Іван Франко – поет
національної честі”. Крім того, пропонуємо інші варіанти тем:

– Вищий сенс його мислі;

– Каменяр у царстві духа;

– А праведний житиме вірою;

– Життям своїм світив;

– Поезія болю і нескореності духу.

    В розрізі ідей державотворення до послуг бібліотекарів
літературно-музичний вернісаж: “Нам пора для України жить” і
вечір-представлення з циклу “Пісні, які піднімають з колін”, “Заповіт
українському народові”.

    Під час проведення вищезазначених заходів радимо використати
[наявні] джерела.

    Книжкова виставка “І.Франко – поет національної честі”.

    “… О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судилось! Вірю в силу духа

і в день воскресний твойого повстання”. І.Франко

    Розділ І. “Він прийшов услід за Шевченком”. (Життєвий шлях І.Франка)

    “Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальгам, який його
держить!” І.Франко

    Розділ ІІ. “Огнище духовного життя і сторінки громадської діяльності
І.Франка.

    “Лиш боротись – значить жить”.  І.Франко

    Розділ ІІІ. “Жниво титана праці”. (Творчий доробок поета).

    “А слово – струм. А слово -зброя. А віще слово – вікове”.

І.Франко

    Розділ ІV. Каменяревим генієм наснажений. (Продовжувачі справи
поета).

    “Зробив, що зміг, хто зможе, хай зробить краще”.  І.Франко

    Розділ V. Акорди вселюдської шани: увічнення пам’яті поета на
Україні і за рубежем.

    “Нехай пропаде моя ім’я, але нехай росте і розвивається український
народ!”  І.Франко

    Літературно-музичний вернісаж “Нам пора для України жить”.

Ведучий 1. Геніальні люди народжуються нечасто. Вони, немов цвіт
людства, спалах сліпучого світла духовності серед мороку наскрізь
матеріальної буденності. Нація, котрій Бог дарує хоча б одну таку
людину, почувається відзначеною, нагородненою. По-різному, правда,
складалися долі талановитих людей. Часто суспільство не тільки не
шанувало, не берегло їх, але просто не розуміло, не сприймало і, навіть,
переслідувало. Та як би там не було, врешті, скоріше чи пізніше, видатні
люди удостоювалися належної їм пошани, їм ставили пам’ятники, про них
писали книжки, ними гордилися. І чим вища культура нації, тим дбайливіше
вона зберігає все, що пов’язане з цими людьми. Сьогодні мова піде пре
того, кого, здавалося б, усі знають і пам’ятають – про Івана Франка.
Незважаючи на те, що про нього, його творчість написано дужє багато, ще
й сьогодні перед франкознавством стоїть чимало завдань, проблем, які
потребують розв’язання. Так, з відомих причин низка творів письменника
опинилася “за бортом” п’ятдесятитомного видання його доробку. Тепер
треба все пересіювати, систематизувати, переоцінювати, щоб більш-менш
рівномірно освоювати територію Франкового острова і саму постать
великого Каменяра.

     Розкрити постать поета з точки зору сьогоднішнього бачення нам
допоможе літературно-музичний вернісаж “Нам пора для України жить”. 

    Під мелодію пісні-гімну “Не пара, не пора, не пора”.  (Слова
І.Франка, музика – в основу її лягла старовинна маршова німецька
мелодія) на сцену виходить троє читців.

    Читець 1.:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

    Читець 2.:

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління…

Сорок літ я трудився, навчав

Весь заглиблений в тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По твоїй уподобі.

    Читець 3.:

За що мене в пута скували?

За що мені воленьку взяли?

Кому я і чим завинив?

Чи тим, що народ свій любив?

Бажав я для скованих волі.

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх

Се весь і єдиний мій гріх.

    Читець 1.

Не гасіте ж святого вогню,

Щоб як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать:

Я готовий, о, пане!

   Читець 2.

Встане славна мати – Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сян-річки

Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою.

Згорне мати до себе

Всі діти

Теплою рукою.

    Читець 3.:

Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український
народ!

    Читець 1.:

Несе Франко нащадкам хліб щоденний

Несе у серці вистражданий вірш.

Несе в поривнім нескоримім жесті,

І шлях його крутіш, аніж гора,

За всіх, хто йшов у бій на полі честі,

3а всіх, хто гинув на шляху добра.

(Мелодія стихає. Відкривається завіса. На сцену опускається портрет
І.Франка. Справа від нього – зображення сівача, який засіває добірним
зерном ниву; зліва – символи: на фоні хмар – факел з вогнем і кайдани,
які розбиває меч. Див. зразок у книзі: Франко І.Я. Поезії. Мойсей:
Поема. Украдене щастя: Драма з сіл. життя /Вступ.ст. Д.В.Павличка;
Худож. В.І.Лопата.-К.: Дніпро, 1989.-С. 274, 31, 2).

    Ведучій 2.: Цього року ми святкуємо … роковини з дня народження
багатостраждального мужа української нації, письменника світового
визнання, українського Мойсея Івана Франка. У такі дні ми ще раз
замислюємося над нашим святим обов’язком: шанувати своїх геніїв і
пророків, вивчати їх спадщину, постійно пам’ятати їх заповіти. Але не
тільки пам’ятати, а ще й виконувати їх; жити гідно і працювати
ненастанно для розвою рідного краю і добра народу. Мусимо усвідомити не
тільки серцем, а ще й розумом, а ще й довести щоденною працею над
розбудовою нашої держави, що вже дійсно “нам пора для України жить”. 
Але жить так жертовно, як це розумів Іван Франко. Скромно нагадуючи,
“твоїм будущим душу я тривожу”, він бажав своєму народові увійти у
світову спільність мудрим, цивілізованим, культурним народом.

    (Звучить “Ой, у лузі червона калина”. Вірш О.Чарнецького).

    Читець 1. “Лиш боротись – значить жить” – це кредо Івана Франка
завжди актуальне для нас, особливо в цей складний час. Це не просто
гасло, а глибока внутрішня переконаність людини, яка пережила
страждання, особисті невдачі, переборола тимчасову слабкість духу, але
не зломилася. Це потім засвідчили його твори.

    Ведучій 1. Івана Франка виховували чарівна природа прикарпатського
краю, мати, батько, селяни. З науки простого галицького роду, з молока
матері, соків рідної землі постала сила духу українського Мойсея.

    Читець 2. “На дні моїх спогадів десь там у найглибшій глибині горить
огонь. Невеличке огнища неблискучого, але міцного огню освічує перші
контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мойого
батька” – Іван Франко.

    Ведучий 2. Світло віри осяяло Івана Франка ще в юнацькі роки Він
проніс його через усе життя. Великий Каменяр, як ніхто інший, добре
розумів, що віра – живий організм. Віра закладає основи християнського
життя. Де віра, там здорова людина, сильний народ. Віра завжди поруч з
любов’ю. Не може той, хто любить народ, заховатись “в тихий залив свого
серця, шукаючи там світла, пахощів, тепла і раю. Ні, там він також
знайде

гидкії черви і гіркість сліз, розбиті нерви, докори сумління прокляття
свого покоління; зневіру чорну”.

    Читець 3. Світло віри побачив Іван Франко одночасно з ясним образом
Сина Божого.

З диму жертв, з тьми церемоній

Із обману, крові й сльоз,

Словом – як з хреста старого

Сходить між людей Христос.

І як ставши чоловіком,

Ближчий, вищий нам стає

І святий приміром своїм

Нас до вольності веде.

(На сцені з’являється Мойсей, що стоїть на колінах, простягши руки до
сонця. Вдалині – земля, покрита, зеленню і квітучими садами, ззаду –
арабська пустеля).

    Ведучий 2. Поема “Мойсей”, це поема, де в прекрасну барвицю зібрані
справжні перли…

    Читець 1. Сумніви охопили героя поеми. Не просто весь народ
об’єднати єдиною вірою. Хоча саме така віра потрібна, народові. Мойсей
знає: “Віра гори ворушить!” А перед очима постають страшні картини
людської злоби, ворожнечі і зради, плачу та руїни – і все це дороге
серцю люди, це рідний край. Темний Демон пустелі Азазель намагається
підірвати віру пророка. Засумнівався Мойсей. Дійшов до обіцяної землі,
та ступите в неї не зміг.

Мойсей:

Ні, не правда, що з гордощів я

Розпочав своє діло.

Тільки бачачи люд у ярмі,

Моє серце боліло…

Так, з низин тих, мрячних і лячних,

Я хотів їх підвести

Там, де сам став до світлих висот,

І свободи, і чести.

    Читець 2. Сорок літ кружляв Мойсей по Аравійській пустелі зі своїм
народом і його убогими пожитками, аж поки не вимерло те покоління, якому
“було добре” жити в рабстві, до якого воно пристосувалася, задоволене
тим, що могло “їсти м’ясо”. Хіба не нам адресовані рядки цього
найблискучішого твору І.Франка?

О, я знаю ту вашу ціпку,

Ненаситную вдачу!

Ви б на житній землі

Розповзлись на подобу будячу.

Ви б і тілом, і духом своїм

Присмоктались до скиби

і зловив би вас Мамон у сак,

Як товстючії риби.

Нема страшнішого лиха, ніж безвір’я. Вожді без віри не здатні вести за
собою людей. Народ, який не вірить у свою долю, пропащий народ. Бог
(Мойсеєві):

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачиш, сю вітчину,

Сам не вступиш до неї,

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

і вмирають на шляху!

    Читець 3. І, нарешті, поет проголошує слова, які не залишають ані
крихти сумніву щодо твердої віри в український народ і в його щасливе
майбутнє:

    І.Франко:

0 ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

    Читець 3. Ці слова великого духовного батька народу – українського
Мойсея здатні виконати історичні завдання і сьогодні.

(Звучить гімн “Вічний революціонер” /слова І.Франка; музика

М.Лисенка).

    Ведучій 1. Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й
літературного подвижництва. Багато де в чому цей шлях відхилявся від
загальноприйнятого в рідному його суспільстві, часто круто звертав від
протоптаних давно вже “стежок”, відкидаючи ці останні і протиставляючи
їм “нову” і “велику дорогу”, що по ній до ясної і високої мети повинні
прямувати і окрема людина, і весь народ. Умови особистого Франкового
життя, а ще більше умови національно-громадського розвитку українського
суспільства склались так, що Франко не тільки проголошує “нові шляхи”, а
й дійсно ста0є “Каменярем” – чорноробом, що “п’ядь за п’яддю” відвойовує
доступ до “великої дороги” і перемагає безліч перешкод до неї.

    Читець 1.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

    Ведучий 2. Франкова поезія цінна ще тому, що в ній надзвичайно
правдиво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що
зрозумів те лихе становище, в якому спинився різний народ, що щільно
підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин
національної волі. Ось чому знати цю поезію – це наблизитись до пізнання
самих себе. Полюбити творчість цього поета – це знайти в ньому джерело
не лише естетичної насолоди, але й запас вражень, що організують психіку
українця й оздоровлюють його волю, таку пом’яту віковічними історичними
злиднями. Франкова любов до свого народу ніколи не була сліпою. У своїх
книжках, збірках віршів, пристрасних публіцистичних статтях він таврує,
бичує і ганьбить те, що викликає гнів і обурення, що знеславлює його
рідний народ.

    Читець 2.

Поміркуй: тяжкі негоди

Насаждають в душах злобу,

Ненастаннії наруги,

Замуровують уста.

Поміркуй: неправда й кривда,

Як та хижая вовчиця

У своїм гнізді смердючім,

Родить хижих вовченят.

Поміркуй: лукавство й зради

Убивають правдомовність.

    Ведучий 1. Є ще один цінний здобуток від знайомства з Франковою
творчістю. Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун
національного оновлення. Він – “муж світла”, мудрий, бо знає людську
душу взагалі і зокрема українську душу. Він зрозумів цю душу і в минулій
долі українського народу, і в виявах її в сучасності. Від Франка багато
береш, багато чого вчишся і багато чим себе збагачуєш.

    Читець 3. Франко, бачачи, що народ під тиском нових обставин життя
опинивсь на роздоріжжі, що він не знає, куди і як простувати і до якої
мети, висловив таку думку у “Перехресних стежках”: “Оцей старий, що
заблудився в близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред
гладкого, рівного шляху й не знає, в який бік йому додому – чи ж це не
символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не
можучи втрапити на свій шлях, і стоїть мов оцей заблуканий селянин серед
шляху між минулим і будущим, між широким свобідним розвоєм і нещасним
нидінням і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до
цілі”. Але коли не має надії народ, то за нього горить надіями поет.

    Читець 1.

Не в людях зло, а в путах тих,

Котрі незримими вузлами

Скрутили жильних і слабих

З їх мукою і їх ділами.

(Думи пролетарія, УІІІ)

    Читець 2.

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм!

З давніх брудів і думка розкута,

Ожиємо, брати, ожиєм.

    Ведучий 1. Поетова муза народилась у часи, коли в національному
житті панувало безладдя і хаосом та протиріччям того життя вона
просякла. І таке творче напруження дало щось надривне і безмежно
скорботне. Цей відбиток змісту національного життя в поетовій творчості
такий глибокий і такий історично правдивий, що, здається, неможливо
зрозуміти психологію українського суспільства 80-90-х років, не
ознайомившись з художніми зразками, поемами й піснями, навіяними поетові
сучасним моментом.

    Про І.Франка багато сказано, багато написано, але сьогодні, коли ми
заговорили про державницькі ідеї, про українську національну ідею у
нашому суспільстві, хочеться представити Вам, читачам, Франкову
творчість з точки зору національної честі і національної гідності поета,
громадянина.

    Ведучий 2. Тогочасне безладдя в українському житті виключало
можливість широких планів, сміливого почину, популярних гасел. В ньому
попелів дух самодіяльності, гаснула ініціатива, прищеплювалася отрута,
що отруювала свідомість пригніченого. Яскрава серія оповідань “Боа
кенстріктор”, “Бориславські оповідання”, “Великий шум” і особливо велика
повість “Перехресні стежки” малюють занепад, розлам і деморалізацію, що
широким потоком розлилась по всіх лініях народного життя. Поетова
свідомість сприймає цю картину в скорботних і гнітючих тонах.

    Читець 3.

Ой ідуть, ідуть тумани

Наддністровими лугами…

Тільки в мряці тонуть села

І уява мари плодить.

Тільки дума невесела,

Мов жебрак, по душах ходить.

Понад селом згущаються,

Розляглися по полях,

Щоб затьмити людям шлях,

Щоб закрити їм стежини,

Ті, що вгору йдуть з долини

В тую кузню, де кують

Ясну зброю замість пут.

    Ведучий 1. Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці
українське село не чує голосу “коваля”, якому в уста вкладає поет овій
клич:

    Читець 1.

Ходіть люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля,

Ходіть, люди, щорану,

Вибивайтесь з туману!

    Ведучий 2. Але, просякнутий життєвою мудрістю і досвідом, поет
бачить світло ідеалу серед того “життя в тумані”. Цьому присвячений один
з його найсильніших віршів (з циклу громадянської лірики) “Каменярі”.
Поетові снився “дивний сон”. Серед тисяч подібних до нього він стояв
прикутий до високої кам’яної скелі. У кожного в руках був тяжкий
залізний молот, чоло в кожного “прикованого до скелі” було покарбоване
“життям і скорботою”, а в очах у всіх горів “любові жар”. Згори чути
сильний, як грім, голос, ще закликає довбати скелю, терпіти і важку
працю, і спрагу, й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один,
підняли руки, і тисячі ударів молотами, як “водоспаду рев, як битви крик
кривавий, посипались на скелю, добуваючи, “п’ядь за п’яддю”, доступ до
широкої дороги, що схована за скелею. “Каменярі” знають, який тягар
взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що
вони їх залишили для “праці, поту і мук”, до них досягають докори і
друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і “справу”, і “думки їхні”.
І в нас не раз душа боліла І серце рвалося і груди жаль стискав. Але ні
прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відірвали від
праці: “І молота ніхто із рук не випускав!” Вони не буди
героями-велетнями, вони вибрали просту роль на тернистій, незайманій
життєвій ниві: стали “каменярами”, добровільними невільниками, “рабами
волі стали” і своїми кістками мостять дорогу майбутнім поколінням.

“Каменяр” – це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах
українського життя, а робота його – це повільне, “п’ядь за п’яддю”
довбання скелі, яке забирає багато сил, але й подяки за це не доведеться
мати.

    Читець 2.

Не вір, що люд твої заслуги  пощитає,

Що задля них одну дрібну провину

Тобі простить! Він судить, не питає.

І серце чулеє на те лиш взяв ти,

Щоб кождому в день скорби пільгу ніс

І в горі слово теплеє сказав ти.

Та з власним горем крийся в темний ліс!

Ніхто до тебе не простягне руку

І не отре твоїх кривавих сліз.

    Ведучий 1. Саме Франко і став отим національним “каменярем”. І саме
народ породив виразника своїх думок і настроїв, наділивши його рисами
свого “я”, яке яскраво виявляється і в дні терпінь, і в моменти
напруження, і злетів народних сил. Франко чудово висловив свою думку в
поемі “Мойсей”, де герой, стоячи на “краю могили” говорить:

    Читець 3.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцроїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І відхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодні невіри.

    Ведучий 2. С.Єфремов у одній із своїх праць назвав Франка “співцем
боротьби і контрастів”, бо поет знав і бачив, що в суспільстві
українському панує рабська психологія, він прагне і вірить, що колись з
історичного кону зійде рабське покоління, на зміну невільникам прийдуть
покоління, що не знали батога, що виростуть у вільній атмосфері, що не
“носили пут на руках, на ногах”. Але поки що раб живе в народі. Йому
можна поспівчувати, його можна пожаліти, але жити з рабами і йти до
спільної мети – неможливо, бо немає певності: не підтримають до кінця,
швидко охолонуть, а то й зрадять. Цій боротьбі і цим контрастам
присвячена значна частина поетової творчості. В довготривалому процесі
звільнення і перетворення в “нову людину” великий вплив на психіку має
протиставлення рабським рисам рис протилежних, як – от сором, почуття
національної гідності. В спрямуванні ударів, що торкаються цих пунктів
свідомості, Франко сильніший за всіх інших  українських поетів і, як
ніхто інший, цими ударами викликає бунт. Слово його б’є, як батіг, і
очищає, як каяття.

    Читець 2.

Ти брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала…

Ти, брате, любиш Русь,

За те, що гарно вбрана,

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування,

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання….

    Ведучий 1. В цих рядках Франко зриває маску з національного
патріотизму не гідних признаватися в цьому і визначає чистий зміст і
непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму. Не
буде помилки, коли риси патріотизму висміяні поетом, є характерними і
для деяких груп сучасного нам українського суспільства. У Франковому
патріотизмі немає місця особистій користі, його любові до рідного народу
загальнолюдська своїм змістом, пов’язана з безнастанною працею,
“кривавою в серці раною”, що завжди болить і весь час змушує його думати
про добро нараду. Він намагається показати двох ворогів національного
патріотизму і реального, частково історичного, що сковує розвиток
українського народу і того, що затаївся в душі українській, і той
останній є найстрашнішим.

    Ведучий 2. Цикл поетичних Франкових творів на теми протесту,
боротьби за національні і загальнолюдські ідеали людської волі ставить
їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишаються як “бунтарями духа”, що
повстають проти кайданів. Ці вірші пройняті волевим духом, вони сильні,
дужі і так тісно підходять до найтаємніших прагнень народу, що стали
його здобутком, висловом національного ідеалу. Після Шевченка долю
поета-поводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван
Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав. І якщо Шевченко
вірив у сили власного народу, у те, що хоч історія його перервана, але
не закінчена, то у Франка віра переходить у певність. І сьогодні,
будуючи свою державу, ми повинні усвідомити, як тоді усвідомив Франко,
що відродження – справа складна й довготривала, “вчорашній раб” сьогодні
не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство – це несвідома
боротьба з обміркованою метою, “край рабів” лише поступово можуть
заселити вільні його володарі.

    Читець 2.

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм,

З давних брудів і думка розкута.

Ожиємо, брати, ожиєм!

    Ведучий 1. Поет вірить у світле майбутнє, вірить у єдність усіх
розпорошених “дітей” України.

    Читець 3.

Згорне до себе всі діти

Теплою рукою…

Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати.

    Ведучий 2. Це діється і в наші дні, і може ми назвемо ці дні “днями
покаяння”, днями посиленої праці на користь батьківщини, щоб як колись
Франко, словами Мойсея, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, на
завершення свого діяльного шляху про свій народ і про зміст своєї праці
для нього, сказати:

    Читець 1.

Сорок літ, мов коваль, я клепав

їх серця і сумління…

Сорок літ я трудився, навчав

Весь заглиблений в тобі,

Щоб з рабів тих, зробити народ.

По твоїй уподобі.

    Ведучий 1. Франко – борець не лише закликає до боротьби з зовнішнім
ворогом і реальною особою. Він бореться з рабськими рисами українця. Тут
переплітається Франко-поет і Франко вчений.

    Читець 2.

Чи ще мало в устах ми стогнали?

Мало ще самі себе ми жерли?

Чи ще мало нас у ликах гнали?

Чи ще мало ми одинцем мерли?

    Ведучий 2. Історія показує багато фактів, що стверджують слушність
Франкової думки про “полки погані”, що летять на душу, “мов тривога”,
про “поля брані”, з яких треба з корінням виривати все те, що як бур’ян
глушить здорові пагінці і прагнення. Поет переконаний, що треба
“розповідати і пробуджувати сором у нащадків, якщо у них зосталось ще
хоч крапля незіпсованої крови”.

    Ведучий 1. Після проголошена незалежності України у всіх була
впевненість, що розбудова нашої держави відбуватиметься на основі
національної ідеї, необхідність існування якої в державотворчому процесі
навали такі відомі діячі українського національного відродження як
М.Драгоманов, Л.Українка, М.Павлик, В.Липинський і, звичайно, І.Франко.
Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої
історії, але вона також, як переконує нас Франко, – зберегла й інші
сторінки, яскраві й барвисті, здатні викликати натхнення і пробуджувати
до творчості, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий
зміст. Поет любить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від
забуття для нащадків. В багатьох творах на “старі теми”, запозичені з
давніх переказів, літописних оповідань і пізніших подій української
історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з історичного
кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах
давноминулого дає натхнення і немов починає жити вдруге, втілене в
художні образи, а тому й довговічніше. І завдяки цим образам нашого
минулого, що відтворила франкова художня інтуїція, між нами і минулим
повстає якась співзвучність і ми почуваємо нерозривний зв’язок з
минулим, глибше відчуваємо свої коренів глибше усвідомлюємо “хто ми”.
Кожним своїм рядком поет вчив нас “чути себе українцями”. Він оспівував
“героїв духа”, поетизував “лицарів обов’язку”.

    Читець 3.

Сійте в головах думи вольнії,

в серцях жадобу братолюбія,

в грудях сміливість до великого

бою за добро, щастя й волю всіх.

    На сцені під тиху мелодію пісні “Жалі мої, жалі”, яка звучить у
виконанні хору ім. Г.Верьовки з’являються Франківські образи, поява яких
супроводжується словами диктора:

    – постать коваля.

    Диктор: “На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але
міцний огонь… Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що
запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що
він не погас і досі”. (Із автобіографічного оповідання “У кузні”)

    – постать матері поета.

    Диктор: “Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя!

(Із поезії “Пісня і праця”)

    – постать зажуреної вродливої дівчини – коханої.

    Диктор: “Я понесу тебе в душі на дні Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні, Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, Коралі
уст у ритми голосні…” (Із поезії “Хоч ти не будеш цвіткою цвісти”..,,
збірка “Зів’яле листя”, про яку Михайлина Коцюбинська писала: “Се такі
легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі
людської, ще, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові
боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настрої”).

    – постать Прометея: він у піднятій над головою руці тримає
незгасаючий вогонь – символ життя.

    Диктор: “Лиш боротись значить жить” – життєве кредо Франка.

    – постать Каменяра із важким молотом в руках.

    Диктор: “І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

Мо кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.” (із поезії “Каменярі”)

    – постать Мойсея.

    Диктор: Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ; впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш. як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і на своїм полі.” (із поеми “Мойсей)

    – постать Захара Беркута, високочолого суворого старця, що оперся на
руків’я меча.

    Диктор: “Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тільки? Ні. Чи нашою
хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і
дружністю. Уважайте добре на се! Доки будемо жити в громадськім порядку,
дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх,
доти ніяка ворожа сила не побідить вас”, – ці слова Захара Беркута
звучать як заповіт.

    – постаті ріпників.

    Диктор: “…А хто ж такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І
на нас тепер прийшла пора посміятися над вами!” – проведім паралель із
сучасністю і узагальнимо образ Борислава із образом України. (Мелодія
стихає).

     Ведучий 2. Сьогодні, оглядаючи з Франкової гори Україну, розуміємо:
серце Великого Каменяра недаремно горіли найсвятішою любов’ю до неї. Він
подав українському народові цілющої води. Стрілецький журнал “Шляхи”
писав: “На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду чети
каменярської сотні. Упав по боротьбі великій, склонив голову сиву по
метушні життєвій, поклався на вічний спочинок по праці виснажуючій,
правовій, упав з піснею на устах, з окликом напіменним “Пам’ятай про
життя”, із закликом “Тільки ти придатний будь!” Ось так на важкому шляху
України до суверенності, до волі і справедливості І.Я.Франко назавжди
залишився першим жовніром. Сьогодні знову став животрепетним і
актуальним його заклик! “Ми мусимо навчитися чути себе українцями”, бо в
ньому палає невгасима синівська любов до рідної неньки – України.

    Ведучий 1. І хочеться нагадати читачам ще один важливий “вирок”
Івана Франка, винесений ним самому собі: “Нехай пропаде моє ім’я, але
нехай росте і розвивається український народ!”. Запам’ятаймо ці слова і
нехай вони стануть вироком для нас самих.

    (Звучить гімн “Не пора”. Під тиху мелодію читці читають вірш
“Розвивайся ти, високий дубе”).

    Читець 1.

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люде.

Роздадуться пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані, аж до Сяна-річки

Одна, нероздільна…

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою.

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою!

    Читець 2.

“Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло,

На щирую дружбу,

Та щоби ви чесно послужили

Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві та Ляхові,

Чи ще ж то ви мало наточились

Братерської крові?

(На сцену виносять державний прапор).

    Читець 1.

Пора, діти, добра поглядіти

Для власної хати,

Щоб ґаздою, не слугою

Перед світом стати!

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде

Гей, уставаймо, єднаймося,

Українські люде!

Єднаймося, братаймося.

В товариство чесне,

Хай братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне.

    (Мелодія гімну підсилюється. Усі співають…)

    Чути голос диктора:

В багно звірами притоптана калина.

Австрійська мова в душу нам плює.

Та ще не вмерла мертва Україна,

Народ в народі знову повстає!

Народу шлях показують суди.

Недарма звуться ті суди народні.

І садить він по Півночах сади

І добува метали благородні.

І вчать його майори філософії,

І підривають йому береги.

І навкруги усе вже пересохло.

Але не все ще всохло навкруги!

Нас і виховують, нас і приховують.

Не вислуховують, так підслуховують.

Серед зими, народе, й серед літа

Стоїть в снігах надій твоїх Говерла.

Але ти вже розлився на півсвіта.

І рабська твоя падає орбіта.

Іще не вмерла.

    (Микола Холодний. Монолог Франка)

    (Звучить гімн “Ще не вмерла Україна”. Вірші П.Чубинського, музика
М.Вербицького).

    “Заповіт українському народові”. (Вечір-представлення з циклу
“Пісні, які піднімають з колін”)

    “Свобідну землю здобудить

    тільки сильне духом покоління.

                      Д.Донцов.

    І. “Для України наша любов…”: з історії написання поезії Івана
Франка “Не пора”.  (Вступне слово вчителя-філолога, або бібліотечного
працівника).

    У Львові здавна існувала Віденська кав’ярня (зараз будинок на просп.
Свободи, І2). Сюди часто заходив Іван Франко, щоб переглянути часописи,
зустріти знайомих, за чашкою кави обговорити наукові проблеми. Якось
1880 року він був у кав’ярні, коли повз неї проходили австрійські
солдати, співаючи пісню. Енергійна маршова мелодія заінтригувала поета,
і він почав складати революційні рядки до почутої мелодії. Так виникли
слова відомого гімну “Не пора”. Іван Франко опублікував поезію у збірці
“З вершин і низин”, яка побачила світ у 1807 році. Вдруге збірка, значно
доповнена, вийшла у 1893 році, в ній знову знаходимо названу поезію, Щоб
підкреслити цілеспрямованість твору, автор виділив його в окремій
політичний цикл “Україна” (“Моя любов”, “Ляхам”, “Не пора”, “Розвивайся
ти, високий дубе”). Згодом, у 1913. році у Львові виходить невелика
збірка “Вірші на громадські теми”, а серед них – “Не пора.” у новій
редакції. У перших публікаціях читаємо:

    Не пора, не пора, не пора

    За невигласків лить свою кров…”

Щоб надати чіткішого революційного звучання і виразності гімну поет
виправив другу строфу, внаслідок чого конкретно визначено політичну мету
боротьби народу:

    “Не пора, не пера, не пора

    За тиранів пролить свою крав…”

 Дехто вважатиме надто різким початок гімну:

    “Не пора, не пара, не пора

    Москалеві й ляхові служить”.

Відповідь на це знайдемо у тодішній політичній дискусії про роль націй у
самовизначенні їх національних прав, які не визнавалися ні росіянами, ні
поляками, останні ж виступали за відновлення Польщі в кордонах 1772
року. Тоді її кордони сягали б Дніпра… Молодий Франко не оминав
національних проблем. Багатовікове жорстоке гноблення українського
народу Росією та Польщею спонукали поета-патріота скласти такого змісту
гімн. У ньому він докоряє і галицьким москвофілам за їх рабське служіння
цареві. Своє політичне ставлення до України і фарисейського ораторства
між панівними і підлеглими народами Франко ширше розкриває у згаданих
поезіях “Моя любов”, “Ляхам”, “Розвивайся ти, високий дубе”.

     ІІ. “Так народжується пісня”. (Вчитель співів, музикознавець. або
працівник музичної школи).

    Вірш І.Франка, окрилений музикою, залунав у Галичині, хоча його
поширенню чинила перешкоди польська шляхта. Він звучав на сотнях
народних віч, як національний гімн, як заклик до боротьби. Найбільше
сприяв її розповсюдженню Лонгин Цегельський (1675-1948) –
громадоько-політичний діяч, міністр закордонних справ ЗУНР, журналіст. А
Денис Січинський (1865-1909) – український композитор і диригент написав
музику. Союз визволення України опублікував озвучений гімн у збірнику
“Наша пісня” (1916), звідки і передрукували мелодію Д,Січиноького. Пісня
набула широкого розповсюдження серед студентської молоді, інтелігенції,
радикально настроєного селянства. А.Крушельницький у своїй праці “Іван
Франко”, розглядаючи цикл “Україна”, з приводу названого твору поета
констатує: “Сей вірш стає згодом національним гімном галицьких
українців… Ту популярність, яку сей вірш, як народний гімн має на
галицькій Україні, він завдячує перш усього сильній, енергійній арії, а
ще більше переслідуванню, якого зазнав, коли тільки почав проявлятися,
як гімн, переслідуванню з боку польської суспільності”. В основу музики
пісні лягла старовинна маршова німецька мелодія. Про це маємо два
свідчення – Б.Лепкого, який вмістив “Не пора…” у впорядкованій ним
збірці “Ще не вмерла Україна”, додавши таке пояснення: “Мелодія
перейнята з середньовічної німецької пісні”. На початку 1990-х років
музику до згаданого вірша написав український історик і композитор
Микола Аркас.

Пісня – і в оригіналі, і в переробках – неодноразово звучала як заклик
до боротьби за права народу під час антиурядових, антишляхетських
маніфестацій у Львові та багатьох інших містах і селах Галичини й
Буковини. Особливо популярною стала пісня на початку ХХ століття серед
української студентської молоді. Не відбувалося жодного молодіжного
зібрання, на якому б вона не звучала. Зокрема, пісня гриміла на вулицях
Львова та інших міст у 1901 році у зв’язку з сецесією української молоді
з Львівського університету. Втративши надію перетворити
австрійсько-польський університет у Львові в український, прогресивна
молодь демонстративно залишала чужий її національним інтересам учбовий
заклад і йшла навчатися в закордонні університети. 19 листопада 1901 р.
відбулося велике студентське віче, яке закінчилося співом революційних
пісень. Вічовики у чвірках йшли вулицями міста, співаючи “Ще не вмерла…”
і нову тоді пісню “Не пора”. “Се перший раз українське студентство
демонструвало на вулицях Львова, і “Не пора” перший раз лунала з уст мас
як гімн”, – писав В.Темницький. З того часу поряд з національним гімном
“Ще не вмерла Україна”, покладеним на музику священика М.Вербицького,
українці співали “Не пора”, а під час Визвольних змагань ще й пісню “Ой,
у лузі червона калина”.

    ІІІ. “Під України єднаймось прапор”. Ідея державності в поезії зламу
віків.  (Бібліографічний огляд)

    Вечір озвучений гімном “Не пора, не пора, не пора”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020