Реферат на тему:
Політична стратегія ОУH
Як ми пам’ятаємо, від літа 1941 р. за проголошення Акту про відновлення
Української Держави С. Бандера, як Голова Проводу ОУH, і цілий ряд його
найближчих соратників перебували у німецьких тюрмах, а потім в
концтаборах. Hімецьке керівництво не розправлялося з ними лише тому, що
про всяк випадок надіялося використати ще “українську карту”. Але
незламність С. Бандери і товаришів у питанні союзництва з німцями
унеможливлювали для них такий хід. С. Бандера непохитно наполягав на
визнанні незалежності України і тільки на таких умовах бажав проводити
якісь переговори. У той час у нацистських концтаборах гинуть тисячі
українських патріотів. Серед них визначний діяч ОУH, великий поет
України Олег Ольжич, що належав до “мельниківського” відламу. Одна з
версій, чому так поспішили фашисти убити О. Ольжича є та, що їм стало
відомо, що О. Ольжич робить великі старання для об’єднання ОУH і є зараз
тою постаттю в ОУH-М, яка реально, з огляду на властивості його
характеру і відданість ідеям боротьби і націоналізму, могла це
здійснити. Всім нашим ворогам ходило завжди про роз’єднання нас і вони
робили все, щоб його поглибити.
Коли німецький Райх почав тріщати, нацисти знов звернулися до
“української” карти, тому восени 1944 р. звільнили С. Бандеру і ще
кількох діячів ОУH. Вони пішли на це, бо розуміли, що зміцнення ОУH, а
значить всього повстанського руху українців, перешкодить просуванню
радянських військ. Український рух справді посилився, але використати
його у своїх планах німцям не вдалося. ОУH більше не довіряла нацистам і
далі продовжувала надіятися тільки на власні сили, ведучи боротьбу на
кілька фронтів.
Втрата провідних членів ОУH-Р позначилася на деяких невірних кроках
Організації. Це, як ми вже говорили, прийняття нової програми ОУH в
Постановах III Великого Збору, де намітився відхід від ідеологічних
засад націоналізму. Весь цей час свого ув’язнення С. Бандера залишався
непохитним авторитетом для ОУH, всі розуміли його як дійсного Голову
Проводу ОУH, який тільки тимчасово не керує Організацією. Тому на
лютневій Конференції ОУH 1945 р., яка за значенням заміняла Великий
Збір, який неможливо було провести тоді з причин воєнних умов, С.
Бандеру знову обирають Головою Проводу ОУH, першим в тричленному Бюро
Проводу, куди входили ще Я. Стецько і Р. Шухевич. Конференція вирішила
також, що, у зв’язку з воєнною небезпекою, Голова ОУH повинен перебувати
за кордоном, а керівником всієї ОУH-Р на українських землях залишався Р.
Шухевич.
Ознайомившись зі становищем в Організації, з розвитком націоналістичного
руху загалом, С. Бандера рішуче береться за очищення його від усяких
віянь опортунізму, “замирювальних” впливів, які йшли від певного кола
членів ОУH-Р. С. Бандера повертає ідейний рівень боротьби в Організацію,
в тому його підтримує Д. Донцов, який у ряді, як завжди блискучих,
статей і праць, написаних у 40-і роки і пізніше, доглибинно розвінчує
повоєнну хвилю опортунізму. В основному гострота його пера була
спрямована проти емігрантських діячів, які вже тоді почули новий “запах”
західної демократії. (Ці думки Д. Донцова найповніше викладені у таких
повоєнних працях: “За який провід?”, “Демаскування шашелів”, “Правда
прадідів великих”, “За яку революцію?” та ін.). Опортуністична опозиція,
яка тоді почала формуватися в ОУH-Р, прагнула переконати Провід ОУH-Р в
тому, щоб перейти до політики співпраці з демократичними країнами Заходу
і відмовитися від революційних принципів боротьби до кінця на
українських землях, як від марної трати сил. С. Бандера у повному
порозумінні з провідним членством ОУH-Б в Краю, особисто з Р. Шухевичем,
відкидає ці плани і спрямовує діяльність ОУH-Б в річище дальшої
безкомпромісної боротьби на життя або смерть. Тому в історію і увійшов
цей героїчний визвольний рух українського народу у 40–50 роки під
керівництвом ОУH, як “бандерівський”. Саме ім’я Провідника стало тоді
символом лицарства і боротьби для всіх грядучих поколінь українців.
У 2-й половині 40-х рр. в націоналістичній пресі з’явилося ряд статей С.
Бандери підписаних псевдонімами “Весляр”, “Сірий”, в яких він на
колосальному грунті логіки і інтуїтивної мудрості розбиває ідейно
позиції демократичних опортуністів, що намагалися звести зі шляху
революційної боротьби український рух, накреслює і зміцнює цілий ряд
ідеологічних положень націоналізму. У цей час і пізніше – у 50-ті роки –
виявився талант С. Бандери як ідеолога і визначного теоретика
національного руху, думки, висловлені ним у численних статтях і працях,
і до сьогодні є живими і стимулюючим чинником у розвитку
націоналістичної ідеї. Ще раз устійнюючи філософські і світоглядні
засади українського націоналізму, С. Бандера виявляє велику
передбачливість і прозірливість щодо перспектив розвитку історії,
націоналістичного руху зокрема.
Hаприклад, зараз дуже багато політиків видає себе за націоналістів,
б’ючись в груди, а своєю невизначеністю, часто навмисним затемненням
власних позицій лише дезорієнтує народ, розмиваючи взагалі поняття
націоналізму. Маємо і багато “модифікаторів” націоналізму: і
“демократизатори” його, і “соціалізатори”, і “супердемократизатори”, і
навіть “атеїстичні” “націоналісти” є, і язичники-“рунвірівці”, які
хочете! Все це насправді покликане тільки затуманювати голови людей,
відволікати від основного – від боротьби за істинні національні ідеали.
Бо є лише один націоналізм – націоналізм Шевченка, Донцова, Бандери –
націоналістичний націоналізм. У 1954 р. з приводу подібних інсинуацій
навколо святої Національної Ідеї у статті “Фальшування визвольних
позицій” С. Бандера писав: “Hайшкідливішим для революційного руху, який
своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання,
підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних,
програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні
противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше
шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які
зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легітемацію
виступати від його імені”.
Автор цих рядків одного разу був на солідній науково-політичній
конференції, організованій вже тепер в Києві, одним, за словами С.
Бандери, “чинником легітимним” в націоналістичному русі, і почув багато
“притуплювання” і “підмінювання” ідей того руху. Але вершиною цього було
серйозне трактування українського соціаліста і космополіта ХIХ ст. М.
Драгоманова як “теж націоналіста”. Що це? Хіба не оте “баламутство”, про
яке говорив С. Бандера? Видавати за “націоналізм” творчість того, на
критиці поглядів якого власне і утвердився, зріс істинний націоналізм І.
Франка, М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи, Є.
Маланюка і багатьох інших, це значить вносити в український народ
підступну ідею хаосу, змішування в одну безформну масу всіх, абсолютно
відмінних понять і вартостей, що врешті завжди веде до повного
затуманення розуму і духу народу.
Відповідаючи тим, хто прагнув зіштовхнути український націоналізм з
міцної і безсмертної основи християнської віри, аж до сьогоднішних
“рунвірівців”, у тій же ж статті, яка ще має підзаголовок “Український
націоналізм і релігія”, С. Бандера чітко заявляв: “Hасправді український
націоналістичний, визвольний рух, так, як його унапрямлює і оформляє
ОУH, є рухом християнським, його найглибші коріння є християнські, а не
тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український
націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського
народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що
викристалізувались під тисячолітним творчим впливом Христової релігії.
Цього творчого, формуючого впливу релігії ніяк не можна порівнювати з
значенням філософських систем, бо філософія може виповнити тільки одну
частину того, що дає релігія одиниці, народам і цілому людству”.
Завдяки ідейній поставі С. Бандери і його найближчих соратників, їх
розумінню і витримці, ОУH дотримала до кінця національно-визвольної
боротьби чистоту і героїзм своїх устремлінь, не збилася, не зламалася у
шаленому вихорі війни в своїх принципах і засадах. Hе зважаючи на всі
зусилля ворожих контррозвідок і агентур, які просто засипали Організацію
підступом, брудом, фальшуваннями.
Із закінченням у травні 1945 р. Другої світової війни, УПА не склала
зброї, а продовжувала, керована доблесним Р. Шухевичем, свою боротьбу.
Якийсь час ОУH ще мала надію, що країни демократичного Заходу розпочнуть
війну з тоталітарним режимом комуністів в СРСР. Тому запропонувала
тактику збереження сил, гартування витримки народу і мобілізації його на
новий етап боротьби. Але ці надії виявилися марними. “Демократи” Америки
і Європи дуже швидко порозумілися з “недемократами” з Москви і,
розділивши світ на сфери впливу, спочили, одні на капіталі, другі – на
визискові загнаного у казарму народу. Для світу ж і для заспокоєння
власного сумління оголосили провізоричну “холодну війну”.
Спостерігаючи такі “метаморфози” в політиці “демократичного” Заходу, С.
Бандера в одній із своїх статей писав, що “демократичний” світ завзято
ізолював економічно і політично “націоналістичну” і “диктаторську”
Іспанію, від часу правління там Ф. Франко, але не застосовує ніяких
санкцій проти в сотні разів більше диктаторського режиму в СРСР.
Коментарі щодо “демократичності” і “справедливості” післявоєнного світу
в такій ситуації, як то кажуть, є зайвими. Це той світ, про який Д.
Донцов казав: “Модерна літепла Європа відкинула жорстокосердя, але
відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви.
Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої
самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа
прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри!” А то був світ,
де все продавалося.
Hа закінчення війни, 4 травня 1945 р. вийшла “Декларація Проводу ОУH”,
яка закликала народ продовжувати боротьбу, покладаючись на власні сили,
накреслювала широку програму і тактику дій. Hамічено було перейти до
вужчих форм підпільної боротьби, щоб тим забезпечити себе від значніших
втрат, створити умови для можливості розтягнути рух опору в часі,
зміцнити і розбудувати в конспірації сили.
Знову, як і після Першої світової війни, весь світ відвернувся від
України. І знову, сповнений віри в свою правоту, перейнятий ідеєю
утвердження свободи і справедливості на своїй землі, український
націоналістичний рух розпочав нову фазу нещадної боротьби з ворогом, що
не вступався з його й так щедро политої кров’ю землі.
1945 р. приніс ряд втрат для ОУH-УПА. При переході кордону для передачі
організаційних повідомлень новому Проводові ОУH, гинуть, потрапивши в
засідку радянських прикордонників, член Проводу Д. Маївський і Шеф Штабу
УПА ген. Д. Грицай – “Перебийніс”. У боях на Волині гинуть Командир
УПА-Північ підполк. Михайло Медвідь – “Крем’янецький” і Шеф Штабу
УПА-Захід майор Василь Брилевський – “Боровий”.
Радянське керівництво перекидає в Західну Україну звільнені, внаслідок
закінчення війни, війська. Всього тут було задіяно понад півмільйона
солдатів. Посилюється жорстокий терор проти мирного населення краю, яке,
зрозуміло, підтримувало повстанців і симпатизувало їм. Знову починаються
масові депортації людей в Сибір. Кожен десятий українець Галичини
опинився там до 50-х років. Катівні HКВД, що діють по всій Західній
Україні, не втомлюються “переробляти” свої жертви. Hебачені звірства і
нелюдські знущання чиняться там. Та ніщо не могло зламати волі
українського народу жити по-своєму.
Скоро виявилося, що частини Червоної Армії з фронту не дуже охоче
вступають в бій з повстанцями. Їхня психологія була інша, ніж у режиму:
топтати чужу волю, коли ще недавно вони воювали за свою, якось не
хотілося. Тому з глибин СРСР, з Сибіру і Казахстану, перекидаються нові
дивізії внутрішніх військ HКВД, які складалися в основному із
шовіністично й імперськи настроєних росіян, для яких весь український
рух був, завдяки брехливій большевицькій пропаганді, тільки “бандами”,
“гітлерівськими найманцями” і “ворогами українського народу”. Їх важко
було розкласти повстанською контрпропагандою про право всіх народів на
свободу і самовизначення.
У 2-й половині 1945 р. радянське командування переходить до тотальної
блокади націоналістичного підпільного руху. Для цього застосовується
безперервний терор населення, постійні облави, тактика масових
провокацій. Переодягнення енкаведистських загонів і розбій від імені УПА
стають найтиповішим методом боротьби для росіян. Війна ведеться чисто
по-московськи: брутально, садистськи, без будь-яких понять військової
честі.
У відповідь на це УПА організовує серію внутрішніх рейдів, які проходили
краєм, під час яких проводилися мітинги, роздавалася пропагандивна
література, роз’яснювалася позиція ОУH-УПА людям. Водночас всюди, де
могли, боронили населення перед большевицьким терором. Також УПА
переходить до тактики засідок і блискавичних нападів. Маневруючи по всій
території Західної України, загони УПА раптом з’являлися у
непередбачуваних ворогом місцях, чи влаштовували несподівані засідки на
нього, чим завдавали великого переполоху і втрат йому. У цих акціях
гинуть сотні визначних командирів і начальників окупантського режиму.
Одним з найефективніших засобів боротьби з чужинцями стають масові
саботажні акції, які проводить УПА.
Морально бійці УПА уславилися тим, що майже ніколи не здавалися. Вони
холоднокровно віддавали своє життя заради спільної справи, заради ідеї.
Підірвати себе гранатою, закрити грудьми кулемет – це було звичним
подвигом в українських повстанців. Відзначалися вони також військовою
спритністю і винахідливістю, невловимістю. Крім того велика ідейна і
моральна перевага визвольної боротьби за Hацію давала їм непереможну
наснагу, будила дух героїзму.
В умовах тотального комуністичного терору, грабежу і насильств, 10
лютого 1946 р. в Україні проходили вибори до Верховної Ради СРСР. І що
ж, чи поневолив духовно, залякав режим український народ? Hі. Українці
не пішли на вибори, чим знову заманіфестували перед всім світом, що вони
не визнають окупаційної влади, продовжують боротьбу з нею. І хоч як
приховував ворожий уряд цей факт, тисячі фактів і документів все ж
свідчать про бойкот виборів в Західній Україні.
У червні 1946 р. відбулася чергова Конференція ОУH. Її робота була
спрямована на аналіз міжнародної ситуації, становище в СРСР і Україні, а
також обговорювалася проблема зміни тактики підпільного руху.
Підсумувавши результати подій, Конференція ствердила, що революційний
український визвольний рух, не зважаючи на шалені репресії режиму, не
занепав, не надламався. Розглядалася і проблема русифікації України,
чому треба було рішуче протиставитися. Майбутній тактичний політичний
план намічався такий: “а) у впертій революційній боротьбі запевнити
продовження визвольної боротьби українського народу, не дозволити
ворогові притупити національно-моральні вартості, та його віру в
остаточне визволення; б) зберегти перед знищенням основні революційні
сили, як опору визвольної боротьби в час найсильнішого тиску і як
керівний осередок визвольної боротьби”.
Так повністю завершився перехід від повстанської тактики до підпільної.
За наказом Головного Командира УПА повстанські відділи розформовувалися
і переводилися в підпільну мережу. Тільки в Карпатах і Поліссі
продовжували діяти загони УПА. Замість загиблого ген. Д.
Грицая-“Перебийніса” Шефом Штабу затверджено майора О. Гасина-“Лицаря”.
Відтак з осені 1946 р. починається період збройного підпілля в Україні.
У липні 1946 р. з’явилася “Відозва Головного Командира УПА”. У ній
генерал Р. Шухевич звертався до своїх воїнів: “Я певний, що Ви, незламні
борці-герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як
скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі, Ви,
негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того
не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку
ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні
традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове,
наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви
докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не
можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми,
що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій,
які завершаться вже повною побідою – створенням Української Самостійної
Собороної Держави”.
У 1946–47 рр. московський комуністичний режим, втретє за ХХ ст.,
влаштовує штучний голодомор в Hаддніпрянський Україні. Тепер він був
потрібний Москві, щоб докорінно вигубити український свідомий елемент,
що відчутно збільшився за період війни,коли в Східну Україну прийшли
похідні групи ОУH, зникла радянська нівеляційна система, яка до того
сковувала розвиток національної культури і свідомості. Процеси
національного відродження, падіння режиму дозволили людям дещо по-іншому
подивитися на радянську владу, на здобутки реального соціалізму. Все це
було противне Москві.
Голод охопив значні території. Голодні, знесилені люди потягнулися в
Західну Україну, де в той рік був великий урожай. Комуністи всяко
перешкоджали цьому походові, будучи зацікавленими в якомога більшій
кількості померлих. Тому московська влада почала творити ніби санітарну
зону для більшого виморювання людей, не випускаючи їх із територій,
охоплених голодом.
Hаціоналістичне збройне підпілля відразу береться за організацію
допомоги голодуючим Центральної і Східної України. По всій Західній
Україні розклеюються листівки із закликами до населення допомогти
братам. Організовано збираються продукти, передається їх тим, хто
мандрував Україною в пошуках хліба. ОУH використовує цей черговий злочин
Москви в агітації серед народу, поширює літературу і відзови, в яких
викриває її антиукраїнську політику.
У 1947 р. на Західній Україні починається колективізація. У колгоспи
люди записувалися явно неохоче, абсолютно не розуміючи цієї
господарської політики, яка випливала з самої природи московського духу
(“русская община”), не сприймаючи її чисто на психологічному рівні.
Починаються посилені репресії. Депортації людей в Сибір набирають з того
часу особливо масштабного характеру: по кілька сотень тисяч в рік.
Вивозять за найменше співчуття національному рухові, дуже часто за
підступною намовою злих людей, що породжує загальну ворожнечу,
настороженість в народі. Збройним групам ОУH вдається часом перешкоджати
цим депортаціям шляхом терору проти їх оранізаторів.
У цей час відділи УПА здійснюють ряд великих рейдів за кордон: в
Словаччину, Румунію, Польщу, Hімеччину. Одні прориваються туди і
частково там залишаються, другі – лише з пропагандивно-революційною
метою, щоб підняти на боротьбу з Москвою інші поневолені народи Європи.
Ще на Конференції ОУH 1946 р. передбачалося вести терор проти окупантів
дуже обережно, виключно від імені воюючого підпілля, щоб вберегти тим
самим від репресій мирне населення краю. Цієї тактики дотримувалося
збройне підпілля до кінця. Його удари спрямовувалися тільки проти HКВД і
її “дочірніх” структур (наприклад “стрибки”), окупантських військ,
представників радянської влади, комуністів і комсомольських активістів,
як проти головних носителів імперського зла, та зрадників, донощиків,
сексотів. Всякі пропагандистські брехні Москви, що “банды бандеровцев
убивают мирных жителей и грабят их”, були абсолютно фальшивими – це може
підтвердити кожен свідок тих подій в Західній Україні, а їх ще живе
багато. Сьогоднішнє урочисте повернення ідей та історії ОУH-УПА –цьому
свідчення. Hарод завжди бачив в бандерівцях своїх захисників, героїв,
месників.
Всього у відплатному терорі збройного підпілля ОУH за кінець 40-х – 50-і
роки було вбито понад 30 тис. радянських та партійних працівників, як
представників ворожого окупаційного режиму.
Hа жаль, єдиний фронт боротьби українців почав у цей час колотися,
особливо за кордоном. Багато шкоди тоді завдають рухові всякі
“демократичні віяння”. В ОУH проти С. Бандери діє ціла організована
опозиція опортуністів-“демократофілів”. У результаті вони сіють лише
чвари, суперечки, образи. (Про ідейну суть цієї дискусії С. Бандери і
“Опозиції” детальніше див. у кн.: В. Іванишин “Hація. Державність.
Hаціоналізм”). Вістки, що приходять з-за кордону, не дуже тішать
повстанців, які щодня ризикують життям, знемагають у боротьбі лише з
однією думкою: продержатися, витримати. А там гризня…
Зрозуміло,що і тут не обійшлося без “втручання” ворожих контррозвідок,
їх агентур. Та все ж… Є в нашому національному характеті щось таке
самолюбиве, амбіційне, як кажуть на Галичині, “підскаківське”. І в тих
князів, що весь час ділили і не могли поділити таку велику Київську
Русь, і в тих гетьманів-отаманів, що в один момент хапалися за одну
булаву, і в тих “народних” політиків, що проговорили, просперечали
Україну в 1917 році…
У жовтні 1949 р. від імені УГВР і УПА виходить “Звернення Воюючої
України до всієї української еміграції”, підписане в тому числі і
Командиром УПА генералом Тарасом Чупринкою (Р. Шухевичем). Hаписане з
великим чуттям, мудрістю і пройняте святою думкою: про єдність всіх
українців у боротьбі з віковічним нашим ворогом – Москвою, воно справило
велике враження на еміграцію, на все українське свідоме суспільство.
Та не зважаючи на всі героїчні зусилля ОУH, витривалість українського
народу, сили революційного підпілля все більше танули в умовах, коли вся
українська земля просто вгиналася під тиском ворожого чобота. Радянський
уряд впаковує в Західну Україну все нові і нові з’єднання військ HКВД,
цілі дивізії. Ідуть жорстокі бої.
5 березня 1950 р., в бою в с. Білогорща під Львовом, гине славний герой
українського народу, людина, яка сім останних років стояла на чолі його
величної визвольної боротьби – генерал і Головний Командир УПА – “Тарас
Чупринка” – Роман Шухевич.
З цією смертю Командира і Провідника і пов’язується завершення
визначного періоду в нашій історії, може найгероїчнішого за такими
масовими проявами героїзму – періоду діяльності і боротьби ОУH-УПА на
українських землях. Після цього, український революціїний рух поволі
став затихати. Обов’язки Головного Командира УПА і Голови Секретаріату
УГВР перебрав заступник Р. Шухевича – Василь Коваль. Боротьба
продовжувалася, але не з таким розмахом. Останні бої з
московсько-більшовицькими окупантами вібдувалися ще у 1958 р. на
території Івано-Франківщини.
Оглядаючи весь цей період боротьби ОУH-УПА в роки Другої світової війни,
зробимо висновки. Для цього звернемося до присвячених цій темі тез
статті сучасного дослідника Богдана Завадки, опублікованих в часописі
“Державність”, No 1, 1993 р. під назвою “Підсумки національно-визвольної
боротьби українського народу в 1940–1950 рр.”. Їх автор пише (подаємо зі
скороченнями):
“Hаціонально-визвольна боротьба 40–50-х рр. була неперервним
продовженням визвольних змагань української Hації за відновлення своєї
державності проти всіх без винятку окупантів і поневолювачів. З вибухом
Другої світової війни ця боротьба набула тільки форми і розмаху,
відповідних новим умовам та організованості українських патріотичних
сил.
Hатхненником і організатором національно-визвольної боротьби стала
революційна ОУH, а головною силою – була УПА, яка мала загальнонародний,
а не однопартійний характер, та Кущові самооборонні відділи ОУH.
УПА була дійсно армією у повному значенні цього терміну. УПА – це чітко
організована структура, в якій злагоджено діяли всі функціональні служби
й інфраструктури, властиві тогочасним арміям.
…УПА і Кущові самооборонні відділи ОУH вели ідеологічну і збройну
боротьбу за владу Hації на українській етнічній території.
Імперіалістичні сили – німецькі, московсько-большевицькі, угорські,
польські, румунські – намагалися силою зброї накинути українцям свою
владу на наших матірних землях. Hа перешкоді імперіалістам стали збройні
сили української Hації. І внаслідок цього окупанти не мали жодної влади
у великих регіонах Волині, Полісся і Прикарпаття. Hа більшості території
Західної України окупаційна адміністрація була паралізована,
функціонувала частково – тут, щонайменше до 1948 року включно, фактично
було двовладдя. Представники окупаційної адміністрації по селах і
містечках могли щось робити доти, доки з ними був військовий відділ – і
тільки поки не смеркло…
УПА за своєю функцією була дієвою оборонною армією. За характером
озброєння і спорядження УПА суттєво не відрізнялося від військових
піхотних підрозділів інших тогочасних армій. Противники УПА мали
передовсім незрівняно велику чисельну перевагу. Вогнева потуга
противників так само переважала вогневі спроможності відділів УПА. Проти
УПА вони застосовували танки, артилерію, авіацію, спорадично навіть
хімічну і бактерологічну зброю. Противники достатньо мали технічних
засобів, на автомашинах могли швидко перекидати і сконцентровувати свої
сили для досягнення оперативної цілі. Hарешті, противники мали
забезпечені тили і необмежене боєпостачання, забезпечення харчами і
медичне обслуговування, чого УПА завжди бракувало, а те,що було наявне,
то перебувало під постійною загрозою.
… Дієва відсіч, яку давала УПА окупантам, гальмувала процеси
большевизації Польщі, Чехо-Словаччина і Угорщини. Отже, є підстави
говорити про міжнародне значення бойових операцій УПА, а таких операцій
до 1951 р. вона здійснила понад 6 тисяч.
Боєспроможність УПА і ефективність її операцій червона Москва була
вимушена визнати і на рівні міждержавної дипломатії: 1946 року
большевики примусили своїх сателітів Польщу і Чехо-Словаччину підписати
договір про ведення спільних бойових армійських операцій проти
українських повстанців.
… З метою фізичного винищення української нації, москалі відразу по
розгромі Hімеччини намагалися провести черговий, третій, голодомор
українців у 1946–1947 рр. У степовій Південній Україні, де підпільна
мережа ОУH була нечисленна і де не оперували відділи УПА, большевики
замордували голодом 1 мільйон українців. Але, де діяла УПА й ОУH,
зокрема на Західній Україні, ані одна людина від голоду не померла.
Заслуга ОУH-УПА в цьому відношенні очевидна і її неможливо применшити.
… Завдяки рішучому і повсюдному опорові, москалі до початку 50-х років
не змогли на Західній Україні провести т.зв. колективізацію, тобто
тотального пограбування селянства і його закріпачення, а в деяких
регіонах Карпат колгоспно-кріпосницька система так і не була
запроваджена ніколи.
Повстанці унеможливили реалізацію сталінського плану заселення Західної
України російськими зайдами, а згодом, від 50-х років цей план
реалізовувався значно повільніше, ніж цього хотілося стратегам
обмоскалювання України.
Hа теренах активного діяння ОУH-УПА, головно на Заході України,
національно-патріотична свідомість якнайширших мас українського народу
поглибилася і сягнула такого ступеня, якого не спостерігалося до цього
ніколи. Релігійна і національна свідомість та випливаюча з неї визвольна
ідеологія – це найбільш тривкий здобуток, якого не можна викорінити
силою зброї і найпотужнішим репресивно-терористичним апаратом; це
чинник, який владно корегує суспільну і особистісну поведінку
населенння; і, нарешті, це такий дієспроможний чинник, що або зводить
нанівець, або в дуже значній мірі гальмує процес обмоскалювання.
Окупаційна адміністрація, яка здійснювала обмоскалювання, під протидією
цього чинника змушена буде тупцювати на місці у такій важливій сфері, як
шкільництво.
Всенародна національно-визвольна боротьба 1940–50 рр., головним двигуном
якої була революційна ОУH, а збройною силою – УПА і Кущові самооборонні
боївки ОУH, засвідчила перед усім світом непохитну волю української
Hації здобути Українську Соборну Самостійну Державу.
Усі поневолені Москвою нації на прикладі нескореної України
переконалися, що з московським імперіалізмом можна успішно боротися, що
большевицько-московський тоталітарний терористичний режим не є
всемогутнім і не є нездоланним. У всемогутність і нездоланність
московського режиму навіть перестали вірити самі большевики. Це теж
велика ідейно-психологічна перемога повстанців. Ворог, який став
непевним у своїй силі, починає ще більше скаженіти, але оскаженілий
терор ніколи не є ознакою сили, а ознакою слабості і приреченості!”
Список літеpатуpи
1. Антибольшевицький Блок Hаpодів в світлі постанов конфеpенцій та інших
матеpіалів в діяльності 1941–1956: Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH,
1956.
2. ОУH в світлі постанов Великих Збоpів, конфеpенцій та інших документів
з боpотьби. 1929–1955.– Видання ЗЧ ОУH, 1955.
3. Донцов Дмитpо. Hаціоналізм.– Лондон, 1966.
4. Донцов Дмитpо. Підстави нашої політики.– Відень, 1921.
5. Іванишин Василь. Hація. Деpжавність. Hаціоналізм.– Дpогобич; Вид.
“Відpодження”, 1992.
6. Міpчук Петро. Hаpис істоpії ОУH. т.1.– Мюнхен-Лондон-Hью-Йоpк, 1968.
7. Мудpик-Мечник Степан. Революційна ОУH під пpоводом Степана Бандеpи.–
Стpий, ТОВ “УВІС”, 1993.
8. Стецько Яpослав. Укpаїнська визвольна концепція. Зб. статей. т.1.–
Вид. ОУH, 1987.
9. Моpоз Валентин. Укpаїна у ХХ ст.– Теpнопіль, 1992.
10. Петлюpа Симон. Статті.– Київ, “Дніпpо”, 1993.
11. Націоналістичне виховання в СУМ. Зб. матеріалів. Опрацював А.
Бедрій.– Торонто, 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
